Український Бахмут початку XX століття

Зародки українського культурного життя в Бахмуті

Від початків Бахмут розвивався як промислове місто. Тут добували сіль, а опісля знайшли поклади кам'яного вугілля. Українського культурного життя, при російській царській окупації довший час фактично не було. Сюди заїздили на працю лише окремі представники української інтелігенції.

Наприклад, у 1885-1889 року у місті працював майбутній професор та член НТШ Юхим Сіцінський. Соратник Володимира Антоновича із яким разом досліджував історію України, вів археологічні розкопки. Сіцінський працював вчителем у духовному училищі Бахмута. Викладав російську мову та закон Божий. Українська мова – згідно із сумновідомим Емським указом – вже десятиліття була під забороною.

У все тому ж Бахмутському духовному училищі навчався і майбутній організатор українського руху в Херсоні Микола Чернявський. Народився він і виріс у Бахмутському повіті. А в рік від'їзду Сіцінського з Бахмута став викладачем церковних співів і музики у духовному училищі, де колись і сам навчався.

Вважається, що у 1895 в Бахмуті вийшла перша українська книжка на Донеччині. Що це були вірші Миколи Чернявського, оформлені у збірці "Пісні кохання". Насправді збірка ця надрукована у Харкові. У Бахмуті надруковано наступну – "Донецькі сонети" – у 1898 р. На тлі московської політики тотальної русифікації це була крапля в морі. Але надзвичайно важлива.

Інші свої поезії Чернявський відправляв до Львова і друкував у "Літературно-науковому вістнику", який редагував Михайло Грушевський. У 1899 році у Бахмуті вийшла ще одна збірка Чернявського, присвячена Пантелеймону Кулішу. А в наступному році він таки став автором передмови до збірки оповідань Куліша, яку надрукував у все тому ж Бахмуті[1].

Чернявського можна вважати першим організатором українського руху в місті. Саме під його впливом у 1890-х став українцем став учень бахмутського духовного училища Костянтин Шарай – майбутній протоієрей УАПЦ. Чернявський подарував йому "Кобзаря" і "хрестив" його у віру "українську". Саме Шарай у травні 1917 відправить першу службу Божу українською мовою в кафедральному Преображенському соборі Січеслава.

Щоденна українська газета "Рада" відзначала, що під час революції 1905-1907 років "у Бахмуті була невеличка громада". Однак її тоді "роспорошено так, що лиш тепер (влітку 1917 р. – Ред.) деякі члени її поверталися з заслання, других же жіття розвіяло геть, або так принишкли що і не чуть було про них".

Тим не менше українське життя в місті продовжувалось. У 1908 році тут з гастролями виступала українська трупа Павла Прохоровича. Ставили "Бурлаку" Карпенка-Карого. "Театр був повнісінький"[2]. Далі трупа поїхала в Луганськ і на Кубань. У 1911 році в Бахмут завітала харківська російсько-українська трупа Б. Бродерова. В літньому театрі вона мала "добрі збори" виставляючи "Циганку Азу" Старицького та "Запорожця за Дунаєм" Карпенка-Карого[3].

Наслідки русифікації та індустріалізації 

Станом на 1911 рік один із дописувачів-українців із Бахмутщини інформував читачів київської газети "Рада", що увесь повіт вкритий залізницями. "Тут день і ніч люди риються в землі, як кроти". А тяжко зароблені гроші відносять в "монопольку", щоб придбати алкоголь. Все це через "відсутність доброї розваги", культурного життя. Загалом в Бахмуті мешкало тоді лише 23 тисячі містян.

Там де "замішалась горілка, там, звичайно, не обходиться без халепи: там лайка, бійка і діяння" з ознаками карних злочинів. "Звичайно уголовщина переважно припада на рудники та заводи", але і "села наші" – тобто українські – "не ликом шиті". Особливо ті, "що поблизу рудників та Бахмута: піяцтво, роспуста та крадіжки [тепер] там звичайна річ".

Все це було результатом змосковщення українського селянства. "Через оті шахти та заводи і вигляд наших селян, їх звички і навіть мова міняються". Парубків і дівчат в селах вже не було, бо були вже "кавалєри" і "баришні" в "городському вбранню". Найгірше було з мовою, українську можна було почути тільки від старих людей, а молодь користувалась "хахляцьким жаргоном".

Кацапізація Донбасу

Ментальні зміни в Бахмуті і околицях відбулись буквально на очах – за 10 років на зламі XX століття. Найбільш інтенсивний період індустріалізації, яка сильно вдарила і по зародках українського культурного життя в місті. В місцевій гоголівській бібліотеці-читальні обмаль читачів, а українських видань ще менше. Був лише "Кобзар", твори Квітки-Основ'яненка та Котляревського, байки Глібова і словник Тимченка.

Українських видань в книгарнях не було – бо економічної "користи нема", казали власники. Тому невеликий "гурт українців мусить за всякою дрібницею вдаватись до київських книгарень, гаючи час та тратючи лишні гроші". І мріяти про те, щоб відкрити осередок "Просвіти" (для цього потрібен був спеціальний дозвіл влади).

Музично-драматичне товариство Бахмута у 1911 році розкололось на два гуртки: "русскій" та "малорусскій". Останній вистави ставив для "сбора", а не для пропагування національної ідеї. "Балакать по українському не вміють". А ще завели собі моду – після української драми обов'язково ставити російський водевіль. До ювілею Шевченка поставились байдуже[4].

До цього всього Бахмут став у ті роки центром імперського військово-патріотичного виховання дітей у всеросійському масштабі. Повітовий інспектор народних училищ Антіох Луцкевич, якого раніше вигнали із Полтавщини та Одеси, вирішив організувати масовий військовий вишкіл неповнолітніх дітей віком 8-14 років.

На базі Бахмутського народного училища Луцкевич організував роту дітей, яку 23 квітня 1909 року представили імператриці. Цар Микола ІІ особисто подякував за реалізацію своєї ідеї військового вишколу дітей. І приклад Бахмута почав масово ширитись по всій імперії. "Поступова" (ліберальна) преса критикувала цей рух "потєшних". Але тим не менше він продовжував розвиватись, зокрема і в Бахмуті.

Попри всі зусилля іспектора-шовініста Луцкевича школярі все одно знаходили шлях до української спільноти. Наведу лише один приклад двох братів. Попри організацію в Бахмуті "потєшних" тут вдалось сформувати одну з перших в російській імперії скаутських дружин. Організатором її був тогочасний гімназист Антін Гончаренко, який "пізніше цю справу передав свому братові, Юркові"[5]. Обоє братів – уродженці Бахмута, точніше – Соледара.

Антін Гончаренко у 1917 році стане скарбником українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, створеного Миколою Міхновським[6]. Вступить до Богданівського полку і в якості лікаря Запорозької дивізії візьме участь у поході Болбочана на Крим. Юрій Гочаренко у 1916 році створить першу українську скаутську дружину в Російській імперії, під час визвольної війни буде номінований на підполковника Армії УНР, а в еміграції стане членом Пласту у Закарпатті.

В сільській глибинці громади чітко розуміли хто є хто. Наприклад, у селі Хемівці московської мови не було взагалі. "Це було чудове хліборобське село, заселене кремезними дядьками та червонощокими молодицями", де "до москалів ставилися зневажливо, і брали на сміх кацапа, який, забрівши з Московщини, шукав на селі праці". Зайді, звичайно зодягненому в брудне лахміття, українські селяни говорили: "Гей, кацапе, не шуми лаптями!"[7].

Цікавий факт – саме свідомі українці намагались хоч трохи розворушити культурне життя Бахмута, співпрацюючи для цього із росіянами. У 1913 році їм довелось вчергове реанімувати музично-драматичний гурток. "На жаль, це т-во має яскраво визначений пансько-буржуазний колорит" – відзначав кореспондент київської газети "Рада". Він же твердив, що в наступному році українці міста "клопотатимуться про одкриття" в місті філії катеринославської "Просвіти"[8]. Але почалась перша світова війна…

Українське пробудження

Не чекаючи відновлення старої громади деякі українці Бахмута, з початком "другої" російської революції одразу ж самоорганізувались. Вже в березні 1917 року створено українську бібліотеку та драматичний гурток. Станом на середину того ж місяця було 68 вже членів української громади Бахмута, з-поміж яких 13 осіб обрані в Тимчасову Раду.

Українці міста обрали двох делегатів на педагогічний з'їзд та всеукраїнський національний конгрес, що відбулись у Києві на Великдень. А 27 квітня 1917 року у міському Народному домі відбулись загальні збори громади. Де сформульовано її мету: "політична організація місцевої людности на грунті українських національних інтересів". Тоді ж обрано нову раду в складі вже 25 членів, із яких 7 склали постійне Бюро.

Усі члени сплачували вступний і щомісячні внески. Так вдалось зібрати кілька сотень карбованців. Оскільки регулярні внески були лише по 20 копійок з особи, то громада вирішила зібрати додаткову суму, організувавши аматорську виставу "Назар Стодоля". А 9 травня виставу "Панна Штукарка", яку поставила трупа Степана Глазуненка, що в той час тут гастролювала.

Цих коштів все одно бракувало навіть на оренду домівки. Частина грошей відправлялась на Національний Фонд до Києва. Тому громада "мусила кочувати з народнього дому в Союзбанк, звідти в Реальну школу". Але поступово фінансове питання вирішилось. Так, наприклад, на Зелені Свята 1917 року громада влаштувала збір на Нац. Фонд: "20 душ пішли з карнавками і назбірали 830 карб".

З травня 1917 року громада оселилась в Українському Клубі. В літньому будинку у Саду пані Чепурковської (тепер – Бахмутський парк культури та відпочинку). Відтепер тут був головний центр українського життя міста. Значно покращилось і матеріальне становище громади. Її голова, "гласний" місцевої Думи інженер Володимир Петрович Пестерев, "ассігнуе значну суму грошей як на помешкання, так і на придбання книжок і потрібних для Громади і для клубу речей".

Евакуйований росіянами із Галичини Володимир Ласовський згадував: "Раз прийшов до батька якийсь пан, що відрекомендувався як Пестерів. Говорив московською мовою. Заявив, що української мови не знає, проте почуває себе українцем і, маючи доволі грошей, ставить їх до диспозиції українському рухові в Бахмуті… Він дійсно сипав грішми на національні потреби. Пізніше його обрано головою Українського Клюбу. Це був палкий український патріот, до самозаперечення відданий відродженій батьківщині"[9].

Пестерев був мільйонером, власником вугільних шахт копальні "Трудова" (тепер мікрорайон на сході Донецька). Саме він на заводі Скараманга першим в Бахмуті почав використовувати соляну ропу в лікувальних цілях. За власні гроші готовий був перетворити місто на курорт – розчистити русло річки Бахмут, розбити парк, побудувати літній театр. За умови безкоштовного користування ділянкою, щоб все побудоване через 20 років передати місту. Але міська Дума відмовила…

Голова української громади Пестеров все одно розвивав Бахмут. "Потроху налагоджується й агітаційна справа: то на з'їзді учителів, то на селянському, члени Громади виступають з промовами, їздять по селах, гуртуючи й там громадки, розносячи українські ідеї; друкуються й розповсюджуються відозви, як свої, орігінальні так і прислані з других місць" - писала київська газета "Рада".

У кінці травня 1917 року Рада Громади домовилась із місцевою земською "Народною Газетою Бахмутського Уезда". Щоб там було місце і для українських текстів. Відтак вже 31 травня, громада почала друкувати там свої статті. Таким чином планувалось доносити інформацію до українців всього повіту. Очікувалось, що "українська справа піде в нашому повіті краще".

На Зелені Свята 1917 року відбувся перша публічна демонстрація української громади Бахмута. Спершу в садку Чепурковської організовано виставу трупи С. Глазуненка "Степовий Гість" та "гулянку в тому ж садку, з мітінгом, ярмарком". А наступного дня – урочистий похід під синьо-жовтими прапором і портретами Шевченка через все місто. Участь в поході брали два хори, військовий оркестр, а також військовополонені брати-галичани.

Ці святкування принесли не лише 1450 карбованців прибутку, але значно більше користі було від популяризації української ідеї. Бахмут "однині що-разу почуває себе більш українським, ніж до того міг і сам думати". Містяни "радо слухають рідні співи, як люде, з що давна забули свою мову, тепер, хоч несміливо, але радіючи починають нею балакати"[10].

Влітку 1917 року в Бахмуті завершено організаційне оформлення українського руху – створено повітову українську раду. В серпні вона вже заявила свій протест проти виключення Катеринославщини із складу автономної української території. "Поступитися в цій справі не можемо і ми будемо трактувати революційно національну боротьбу за волю наших степів, политих кровію наших дідів запорожців, до повної перемоги"[11].

Формування українських військових частин

Ще 27 квітня 1917 року на загальних зборах Громади піднято питання про відновлення Бахмутського козачого полку. Який колись тут діяв, "мав і свого українського прапора, але згодом був перекрещений в Сумской и прапор той невідомо де подівся". Тобто українці Бахмута добре пам'ятали свої козацькі корені. Такий полк, дійсно, існував – із 1701 по 1764 роки. У добу Гетьманини.

З-поміж організаторів української громади Бахмута були і кадрові військові. Так, наприклад, 28 травня, двоє членів Ради відбули на фронт. Серед них – заступник голови Громади 30-літній підполковник Іван Петрович Пшичкин, який у 1918 році служитиме в Окремому корпусі кордонної охорони УНР, а через рік стане начшатбу 19-ї дивізії Армії УНР (схоплений бунтівниками і виданий більшовикам, очевидно – розстріляний).

Другим офіцером, який тоді відправився на фронт був скарбник Громади – капітан Нікітін. В Армії УНР було принаймні два старшини із таким прізвищем – Євген із Житомира та Федір із Осипівського повіту Подільської губернії. Проводи українських активістів Бахмута в діючу армію співпали із відкриттям Українського клубу, тому виряджали їх гарно. Була "улаштована вечірка зі співами 2-х хорів, декламацією і грою 2-х кобзарів".

Загалом із початком літа активність громади спала – вояки виїздили на фронт, учні і студенти на канікули. Проте, на початку червня 1917 року у Бахмуті "відбулося зібрання офіцерів і салдатів тутешнього полку". Тобто 25-го піхотного запасного полку, який входив в 4-ту піхотну запасну бригаду Московського воєнного округу, штаб якої розміщувався в Харкові.

На цьому червневому вояцькому зібранні ухвалено важливе рішення: "зорганізувати в Бахмуті український полк"[12]. І дійсно на базі цього полку незабаром створено 25-й Український запасний полк, який в кінці 1917 року стане основою військ Центральної Ради не території Бахмутського повіту. Частина цього полку розташовувались також в Луганську.

Очолював процес українізації 25-го полку особисто його командир – 32-х річний підполковник Микола Меркулов. Георгієвський кавалер, якого після тяжкого поранення та госпіталя скерували в Бахмут на почесну посаду. Слід відзначити, що незадовго перед цим це був запасний батальйон у Чугуєві, який напередодні революції розгорнули в полк.

Коли 26 липня 1917 року в Києві царська влада організувала збройний напад на ешелон Богданівського полку, то ця подія зрезонувала і в Бахмуті. 20 серпня тут зібралось вояцьке віче у кількості 587 військовослужбовців різних полків. Окрім представників 25-го полку тут були і ті, хто перебував у дома на відпустках. Українське вояцтво Бахмута засудило злочин російських шовіністів і вимагало найсуворішого покарання[13].

У вересні 1917 року Меркулов із своїм полком взяв активну участь в придушені так званого п'яного бунту в Бахмуті. Цим вони нажили немало ворогів серед "робітничого класу". Справа в тому, що з початком Першої світової війни в царській імперії було введено сухий закон, а весь алкоголь зберігався на складах.

Один із найбільших складів алкоголю в імперії був у Бахмуті. Тут зберігались мільйони літрів спирту, горілки, вина. Тому, коли розагітовані більшовиками дезертири і вояки дорвались до складів, військове командування сприйняло цей виклик як серйозну загрозу. Було докладено чималих зусиль, щоб оперативно загасити вояцький бунт.

Ще до початку бунту, 3 вересня, на українському з'їзді Бахмутського повіту вирішено створити український військовий підрозділ: "Бажати, щоб у 25 пішому полку негайно було виділено українців в окремий баталіон"[14]. У той час в цьому полку вже активно працювали більшовицькі агітатори. Тому не складно зрозуміти, що за вояки брали участь у п'яному бунті, а хто його придушував. Зусиллями Меркулова полк вдалось зберегти, зброю повернуто... Українізація захопила, навіть, дітей:

"Отаманом нашого гуртка-загону ми обрали здоровенного хлопчиська Єременка, що його дужі п'ястуки були пострахом навіть для п'ятикласників. Програмою нашої діяльности було гуртом і вроздріб побивати кацапів і рисувати на всіх стінах і парканах три літери: ХЖУ — Хай Живе Україна! Жидівська група робила спроби цей ..українізаційний процес" послабити, рисуючи під ХЖУ сіоністичні зірки, проте Єременко швидко припинив цю підривну акцію" – згадував художник Володимир Ласовський [15].

Період українських з'їздів Бахмутщини

"Український повітовий з'їзд в Бахмуті представників політичних і військових організацій і сел" відбувся 3 вересня 1917 року. Він не лише обрав двох своїх представників до Центральної Ради – Романа Ільяшенка, голову Української повітової ради Бахмутського повіту, та В. Павленка[16].

А висловив також протест проти відокремлення Катеринославщини (і, відповідно, Донбасу) від України, вимагав розширення Генерального секретаріату Центральної Ради (секретарями залізниць, пошт і телеграфів, війська, суду, продовольчих справ), виступив за "повну автономію" України.

Цей же з'їзд вирішив, що негайно "необхідно в школах завести навчання рідною мовою" і вимагав від "Школьнаго Совета" не чинити перешкод "до українізації шкіл". Український з'їзд ініціював також з'їзд учителів Бахмутського повіту. Який відбувся 24-28 вересня і де половина першого дня – у запальних дискусіях – пішла на те, щоб українська отримала рівне право із "загально-зрозумілою мовою" під час виступів.

Повітовий учительський з'їзд відкинув "українську резолюцію про негайну потребу провадити навчання українською мовою там, де можливо" (60 голосів "за" при 135 "проти"). Попри озвучені учителем Толмачовим два реферати українською мовою з'їзд 99 голосами вирішив зачекати Установчих зборів, щоб "вирішити чи бахмутський повіт це Україна чи Новоросія".

Тим не менше 58 вчителів висловились за приєднання Бахмутщини до України та визнання Центральної ради. Попри ворожу атмосферу українці тоді далеко просунулись вперед: "підчас українських дебат в залі було багацько публіки, що цікавилась нашою справою". Було продано майже весь запас видань, який мала місцева "Просвіта"[17].

До Установчих зборів, які мали "вирішити долю" Донбасу в складі України Бахмут готувався відповідально. Губернський селянський з'їзд в Катеринославі 8-10 жовтня 1917 року включив до виборчого списку двох представників Бахмутського повіту. У спільний український блок кандидатів від УПСР, УСДРП та Селянської Спілки (за підтримки УПСФ). Кандидатами тоді стали учитель-есер із Комишувахи Іван Мицюк, та безпартійний селянин Семен Лисов, "заявивший, що буде стояти за землю, волю і Україну"[18].

Цей останній – Лисов – представляв тоді ще село Лисичанськ (тепер – місто), яке входило до Бахмутського повіту. Був він і у списку № 5 від "Селянської Спілки" та Української партії соціалістів-революціонерів до Українських установчих зборів.

Кандидатами там були ще двоє представників Бахмутщини: Іван Гордієнко із с. Шахівка (тепер Покровського району Донецької обл.) та Кирило Хідченко із Бахмута (мешкав по вул. Соборна, 33)[19]. Перший був 20-літнім організатором "Вільного козацтва", другий – солдатом, членом Всеукраїнської ради військових депутатів.

З кожним тижнем український рух на Бахмутщині набирає все більших обертів. На початку жовтня 1917 року київська газета "Рада" повідомляла: "Селяни двадцяти восьми волостей Бахмутського повіту на Катеринославщині постановили прилучитись до автономної Україна й виконувати всі накази Центральної Української Ради"[20]. Тобто представники всіх волостей, адже ще станом на 1913 рік до повіту входило 23 волості.

Розгортання праці українських партій

Бахмутщину можна вважати батьківщиною найпопулярнішої у 1917 році української партії – соціалістів-революціонерів (есерів). Саме тут народились два основні її творці: Микита Шаповал та Олександр Мицюк. Обоє починали своє політичне життя під впливом Миколи Міхновського. Шаповал, який народися у селі Сріблянка (тепер входить до Сіверської міськради) став міністром земельних справ. Мицюк із села Новоолександрівка – міністром внутрішніх справ УНР.

Проте перший осередок найстарішої в російській імперії української партії, створеної ще у 1900 році під назвою Революційна українська партія (РУП), в Бахмуті було створено тільки в липні 1917 року. Містився він за адресою: вул. Садова, 152[21]. Тобто лише під час цієї революції в Бахмутському повіті почали створюватись перші українські партійні організації, подекуди самочинно.

Бахмутський комітет УСДРП, на чолі із "тов. Клименком" скликав 29 жовтня свій повітовий партійний з'їзд. Були делегати від ртутних копалень Ауербаха в Микитівці (тепер – Горлівка), Донецького содового заводу в Лисичанську, а також Бахмутської, Авдієвської, Єнакієвської організацій.

Горлівку представляв осередок із шахти № 5, яка діяла до 2014 року. Згодом, у грудні, виникли ще організації в Юзівці та на Софіївській копальні в Єнакієво, а копальні Ауербаха стали регіональним партійним центром партії[22].

Доповідач С. Благий констатував, що найкраще працюють Полтавська та Херсонська організації партії, а тому на вибори до Установчих зборів вони йдуть окремими списками. В інших губерніях УСДРП блокувались з українськими есерами.

Розповів про велику помилку Харківської організації партії, яка об'єдналась в один блок із російськими соціал-демокартами, що призвело до спільного блоку українських есерів та більшовиків у цій, сусідній до Бахмута, губернії.

Відтак з'їзд партії Винниченка і Порша в Бахмутщині увалив постанову, "щоб на місцях засновувати передвиборчі Комітети", в які входили би члени УСДРП (есдеки), УПСР (есери) і "Селянської Спілки". Це фактично консолідувало всі місцеві українські сили. Важливість цього рішення було в і тому, що "робітництво працює переважно в "Просьвітах", не виділяючись в партійні організації". З'їзд вирішив також висилати негайно агітаторів в Макіївку, Ханженково (тепер мікрорайон Макіївки) та Єнакієво[23].

Попри те, що українські політичні організації Бахмутщини лише створювались, вони одразу почали сильно потіснили більшовиків. Один із лідерів останніх констатував, що в їхньому головному партійному осерді – на ртутній (Ауербаха) та вугільній копальнях Горлівсько-Щербинівського району (ГШР) – "діяльність шовіністичних (українських. – Ред.) груп була найбільш різко протиставлена більшовикам". І далі наводить цікаву статистику:

"Бльок українських націоналістичних партій, підчас виборів до Установчих зборів зібрав у ГШР, як спершу здається, небагато, всього близько 4½% або 889 голосів, але з них на долю вугільної та ртутної копалень припадає 533 або 60% загально-районної кількости голосів, поданих за цей бльок". Попри 77% підтримки в своєму організаційному оплоті більшовики сильно занепокоїлись тим, що українці зібрали 14% голосів .

Більшовики брали також до уваги сусідні копальні. Зокрема Горлівську № 5, де організація УСДРП включала 48 членів і зібрала 230 голосів підтримки. Щербинівську та північну копальні (тепер це місто Торецьк і околиці), де український бльок зібрав 126 голосів. Більшовик резюмував: "і, нарешті, близькість шовіністичного гнізда в Бахмуті — все це підбадьорювало шовіністів і вони в загальному ході національної боротьби по всій Україні, звичайно, могли зростати".[24]

Проголошення УНР та українська влада в Бахмуті

ІІІ Універсал Центральної Ради в листопаді 1917 року оголошував не лише створення УНР, а також фіксував які губернії входять до складу новопосталої республіки. Так, Бахмутський повіт підпорядкувався українській владі в Києві. У створений 13 листопада повітовий військово-революційний комітет (ВРК) увійшли представники усіх місцевих соціалістичних партій, включно із більшовиками та єврейським "Бундом".

Своє представництво у ВРК мали Українська військова ради Бахмута, а також полковий комітет 25-го запасного піхотного полку[25]. У той час більшовики ще формально підтримували УНР. Цікаво, що меншовики, есери та бундівці – після голосування українських партій за визання більшовицького перевороту – відмовились від участи у ВРК. Але на вимогу українських соціялістів, які опинились сам-на-сам із більшовиками, погодились повернутись[26].

Українські військові Бахмута, одразу після проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради, вивісили синьо-жовтий прапор над Бахмутською повітовою земською управою (тепер це будинок коледжу транспортної інфраструктури). Важлива деталь - при цьому зняли червоний прапор. Меншовики і есери годились з такою політикою, бо сподівались, що Україна врятує як від поразки на німецькому фронті. Так і від анархії більшовиків. Останні в свою чергу розуміли тимчасовість цього політичного союзу і готувались до збройного спротиву українцям[27].

Більшовики визнавали, що проголошення самостійної України в Бахмуті отримало підтримку не лише серед місцевих "украинских шовіністов і іх гайдамаков", але і серед "помещиков і кулаков" та міської "буржуазії". Самостійність УНР та Центральної ради підтримували земське і міське самоврядування, де переважаючі меншовики і соціал-революціонери об'єднались із петлюрівцями. Більшовики ж були в меншості і готували "гражданскую войну"[28].

Доводилось більшовикам констатувати: "в Бахмуте стали образовываться всякого рода организации шовинистического оттенка, вроде "Вільного Казацтва" и других, а находившийся в Бахмуте гарнизон к этому времени был постепенно заменен фронтовиками Петлюровского полка, что не давало нам открытой возможности захватить Бахмут в свои руки"[29]. Тобто громада міста цілком визнала Центральну Раду.

Перша війна з більшовиками

Готувались до боротьби з більшовиками і українці. 11 листопада у Бахмуті відбулося українське свято з нагоди організації куреня "Вільного козацтва" чисельністю у 800 козаків і старшин. Очолював курінь підосавул Дубовик. Голова української повітової ради Роман Ляшенко від імені українців повіту урочисто вручив куреню прапор, заявивши: "Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад". Свято закінчилось парадом і мітингом[30].

Більше місяця УНР на Донбасі почувала себе досить певно. "Вільне козацтво" діяло не лише в Бахмуті, але і в повіті. А також – по сусідству – далі на схід. Так, наприклад у м. Дмитрієвську (із 1931 р. – Макіївка) на початку жовтня 1917 року теж створено "Вільне козацтво". Київська газета "Нова рада" писала з цього приводу: "Молодь, а також і літні люде, зацікавилися цією організацією і разу ж записалося до організації 50 душ"[31].

Збереглась постанова Залізнянської сільської громади (тепер місто Торецької громади Бахмутського району) від 8 грудня 1917 року. Серед інших рішень на підтримку УНР було і наступне: "Просимо Укр. Центральну Раду негайно зробити розпорядження, щоб усих вояків, які приїхали до нас у село забрали звідціля, тому що вони тут зовсім непотрібні (для оборони ми маємо "Вільне Козацтво" й безладдя тут нема)"[32].

Однак, у другій половині грудня 1917 року політична ситуація в краю різко загострилась – більшовики повели війну проти України, захопивши Харків. Не став винятком і Бахмут, який перейшов до влади "робітників і селян" фактично без зброї, однією лиш агітацією серед легковажних українців. Для роззброєння 25-й запасного полку, який налічував у той час 4 тисячі вояків, більшовики стягнули до Бахмута робітників із заводів Краматорська, Дружківки та Костянтинівки.

"У цьому полку було добре налагоджено більшовицьку роботу, завдяки чому більшість солдатів воювати не хотіли" – відзначав один із лідерів більшовиків. Про роззброєння солдати знали напред, "проводилося за взаємною згодою". Більшовики мали лише два поламані кулемети з чого сміялись вояки. "Солдати розійшлися по хатах, дехто з них захопив із собою і гвинтівки" проти чого більшовики не заперечували.

"Офіцери розбіглися; сам полковник 25-го запасного полку Меркулов теж втік, обіцявши помститися нам" – писав більшовик далі[33]. Насправді, українські старшини і вояки із Бахмута організовано відійшли. Про що збереглись свідчення ще одного більшовика: "Українізовані війська, що знаходилися в місті, в більшій своїй половині були схильні до роззброєння і роз'їхалися по домівках, а менша частина, більш шовіністична – пішла на Полтаву до петлюрівців"[34].

Цікаво, що командир полку Меркулов згодом таки повернувся на Донбас. Вже при Українській державі Скоропадського став помічником начальника Державної варти Бахмутського повіту. За спогадами одного із старшин УНР, який брав участь в бою під Крутами, 2-гою сотнею юнаків в тому бою командував підполковник Меркулов.

"Вільне козацтво" і підпільники-середньошкільники

Восени 1917 року в Бахмуті організовано осередок "Вільного козацтва". Такі бойові українські організації в той час створювались по всій Україні. Отаманом Бахмутського "Вільного козацтва" був Григорій Сухин – майбутній хорунжий Армії УНР, який воював в Дорошенківському полку Запорозької дивізії[35]. Сухин закінчив юнацьку школу, і до останнього перебував в таборі інтернованих українських вояків у польському місті Каліш, де помер у 1927 р.

Володимир Ласовський згадував, що над організацією "Вільного козацтва" в Бахмуті працював і його батько-учитель. Разом із "двома новонадбаними приятелями, Фірстою й Кірстою". Відтак "наше мале мешкання стало місцем плянувань, засідань та цікавих візит". Згодом коли "загони Вільного Козацтва подалися в напрямі Києва", то Фірста і Кірста "поплатилися своїм життям… за вербування добровільців… їх мучили червоні опрічники, знущалися над ними і потім розстріляли".

Ласовський зафіксував також ще одну важливу деталь. Одного разу на їхню з батьком штаб-квартиру "Вільного козацтва" по вул. Садовій прийшов юнак, який "приніс декілька зшитків своїх власних поезій, здебільша писаних московською мовою". І попросив оцінити їх, а опісля – перекласти українською. "По-московськи писав тому, що добре ще не володіє українською літературною мовою". Але, після спілкування із Созонтом Ласовським сказав, що "надалі писатиме тільки по-українському". Цим юнаком був Володимир Сосюра[36].

Упродовж першої більшовицької окупації Бахмута в місті продовжувало діяти українське підпілля. Про це свідчить життєпис одного з організаторів "Вільного козацтва", учня місцевого реального училища Валентина Костенка. Народився він 11 лютого 1898 року на хуторі Весела Гора Бахмутського повіту (тепер Краматорського району Донецької області). На початку 1918 року очолив організацію середньошкільників-українців міста. А у квітні того ж року вступив до української армії, яка звільнила Донбас.

Подібна доля і у ще одного активіста "Вільного козацтва" Бахмута – Миколи Мелешка, який народився 5 грудня 1898 року в Мар'їнці, тоді ще Маріупольского повіту. У 1917-1918 роках навчався в Бахмутській чоловічій гімназії, був ініціатором створення організації учнів-середньошкільників міста й повіту. Микола був молодшим братом Михайла Малашка – члена Центральної Ради, який працював в Земській управі у Луганську та розгортав там український військовий рух[37].

У кінці 1917 року Бахмут був основним осередком освітнього життя на Донбасі. Тут діяло три гімназії, реальне, ремісниче та духовне училище. Тому в місті, окрім українських партій і товариств, виникла й середньошкільна організація, яка продовжувала діяти і під час першої більшовицької окупації Донбасу.

Був це "Гурток української шкільної молоді Бахмута", який в січні 1918 року, за підтримки вище згадуваного Українського клубу міста, розпочав видавати свій часопис – "Вільні думки". Саме тут вперше надруковано твори Володимира Сосюри.

Редактором видання був Гнат Побігайло, який під впливом українського національного відродження, перевів тоді свою творчіть на українську мову (згодом в еміграції продовжить творити російською). У "Вільних думках", серед іншого, була й відозва Ол. Вержбицького, під загаловком "До українців-учнів". Молодь Бахмута обирала свою ідентичність. Володимир Ласовський згадував в яких умовах це відбувалось:

"А как будєт по-хахлацьки – мотоцикліст наєхал на фотографа? – питали вони (гімназисти-росіяни. – Ред.) нас і самі "перекладали": – Самопер напер на мордописця.

Довго ми не терпіли такої наруги… наш здоровило Єременко схопив за ковнір котрогось "цареславця", добре ним струснув і запитав грізним голосом: ,,А скажи но мені, кацапська пико, як по-вашому буде: "Мотоцикліст наїхав на фотографа"? –

І не чекаючи відповіді, вигукнув: – Пам'ятай, дурню, що це по-кацапськи буде: "самопьор напьор на мордопісца". Для закріплення цієї фрази він шпарнув цареславця меживуш"[38].

Бахмутські юнаки добре знали, що відбувалось в той час в українському молодіжному русі. В часописі був окремий розділ "Хроніка", де надруковано звістки про утворення українських навчальних закладів, інформації про розвиток учнівського й студентського руху в різних українських землях.

Тому не дивно, що коли весною 1918 року на Донбас прийшли українські війська, то вище згадані середньошкільники та "вільні козаки" – Костенко, Мелешко, Сосюра – доєднались до них.

Повернення українського прапора над Бахмутом

"24 квітня, 1918 року, в 3 годині 26 хвилин, війська славянської групи заняли станцію Колпаково (тепер Луганської обл. – Ред.), що на кордоні України і земель війська Дону, вигнали ворогів далеко за кордон. З того дня жовто-блакитний прапор на кордоні цих земель давав знати цілому світу, що український народ має свою державу вільною і незалежною…" – згадував визволитель Донбасу генерал Володимир Сікевич.

Українські війська на кордон із Донщиною вийшли в бойовому складі, який уміщався в 14 потягах. "Козаки принесли два високих стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох боків намалювали тризуб, а під ним написали: УНР". До прикордонних стовбів прибили українські прапори. У відвойованому Донбасі розташовано залогами частини запорозької дивізії у призначених місцях:

"Дорошенківці – в Бахмут; Гайдамаки – в Славянськ і Микитівку; Богданівці – в Дебальцево; а панцерники – в Крематорівку (Краматорськ. – Ред.)" – згадував далі В. Сікевич, штаб якого розмістився у Микитівці, що згодом стала головною залізничною станцією Горлівки. Отже, той факт, що вільні козаки Бахмута потрапили  1-й запорозький піший полк ім. П. Дорошенка – не випадковість. Долучились до тієї частини, яка розташувалась у їхньому місті.

Для розуміння порядку цифр місцевих добровольців – за спогадами Никифора Авраменка у Словянську до "Гайдамацького полку влилось коло 1000 охотників з донецьких шахт і металургічних заводів". Тобто і Бахмуті до Дорошенківців цілком могли доєднатись не одиниці – а сотні містян, робітників та селян із довколишніх сіл. Адже в кінці того ж року цей полк налічував близько 6000 козаків і старшин, які обороняли Харків він більшовицького наступу.

У квітні-червні 1918 року комендантом Бахмута був ветеран УСС Іван Малько (1896-1971), який прийшов на Донбас із запорожцями генерала Сікевича. Згодом, на еміграції, Малько стане членом Легії українських націоналістів та співробітником її пресового органу "Державна нація". Здобуде ступінь доктора права в Українському вільному університеті. У лютому 1929 року – гість-учасник Конгресу Українських націоналістів на якому створено ОУН під проводом Є. Коновальця.

Весною 1918 року в Бахмуті базувався 1-й Запорізький піший полк ім. П. Дорошенка на чолі із Олександром Загродським. Саме він провів урочистий перегляд, який здійснювався в Бахмуті перед генералом Приходьком, який за наказом Павла Скоропадського прибув із Києва для перегляду усіх частин Запорозького корпусу. Збереглось кілька світлин із цієї дефіляди дорошенківців в Бахмуті.

Командир 25-го полку, який в грудні 1917 року обіцяв більшовикам повернутись – виконав свою обіцянку. Після бою під Крутами, і подальшого повернення Донбасу в склад України, підполковник Микола Меркулов влітку 1918 року став помічником начальника Державної варти Бахмутського повіту. Начальником повітової варти бу втоді 44-річний Дмитро Борткевич – помічник повітового "ісправніка" із 1908 року[39]. Восени того ж року Меркулов очолив Держварту міста Бахмута.

Усю запорозьку дивізію ще влітку переведено на терени сучасної Луганщини для охорони кордонів Української держави. А у Бахмуті концентровано старшинські кадри для розгортання 46-го Бахмутського полку.

Коли сотник Семен Левченко, який разом із поручиком Тодосем Зайком (обоє в першу світовою війну воювали в складі 34 корпусу на чолі із П. Скоропадським) прибув до Бахмута, то в старшинському складі цього полку зустрів лише одного свідомого українця – поручника Олексу Левицького. А в місті – лиш невеликий гурток українців, який включав два десятки молоді[40].

Період Директорії, бої за Бахмут, повстанський рух

У жовтні 1918 року до Бахмуту прибули ще троє випускників Інструкторської школи старшин, зокрема Яків Вовкогін і Тадей Нетреба, які посилили українське ядро кадри місцевого полку. Після того, як полковник Петро Болбочан 17 листопад того ж року захопив Харків, українці Бахмута швидко самоорганізувались. Створили 1-й Бахмутський курінь на чолі із місцевим оратором хорунжим Мережка і захопили владу в місті.

Отаман Волох, який під час повстання Директорії очолив 3-й гайдамацький полк запорозької дивізії, надав бахмутцям допомогу у 50 чорношличників зі складу свого полку. Штаб Волоха перемістився тоді із Сватово на станцію Переїзна, тепер – в центрі Лисичанська, із завданням від Болбочана прикривати кордон з Доном.

З допомогою чорношличників більшовицьких агітаторів виметено з міста і за два дні Бахмутський курінь розгорнуто у чотири сотні по 300 осіб в кожній. Цей курінь провадив бої з білогвардійцями, які переважаючими силами наступали на Україну.

За спогадами Бориса Монкевича, українці довідались, що "німці в Бахмуті мають 40.000 рушниць і 50 гармат, якими наладували два великих потяги, котрі вони мали замір продати добровольчій армії". Тоді Волох "післав німцям у Бахмут ультиматум, що коли вони на протязі двох днів не пришлють цих потягів у Роз'їздну (Переїзну. – Ред.), то він тисячу німців, які у нього знаходяться обезброєні, усіх до одного переріже".

У той момент коли Богданівський полк прибув на цю станцію Переїзну, відступаючи з-під Валуйок, німці якраз привезли ці два потяги зі зброєю і гарматами[41]. Більшовики знали про цей транспорт зброї "на целый корпус" та пробували дорогою захопити його. Але без особливих результатів, бо німецький вартовий одним пострілом розсіяв усіх атакуючих – робітників копальні Бахмутсіль[42].

Лиш після того, як угрупування Волоха – згідно з наказом Болбочана – почало відступати під Харків, Бахмут почав підготовку до евакуації. Це було в кінці грудня 1918 р. У цей час курінь зменшився наполовину. "Але й козаки ж то були!" – згадував С. Левченко про тих, хто залишився в строю.

"Пригадую – підстаршина Волков – шахтяр, слова по українськи не вмів, але пройшов усі митарства і спіткались ми ще раз з ним на еміграції". Сотник Зайко розставив кулемети на потязі і під прикриттям чорношличників курінь організовано відійшов з міста[43].

Згодом більшовики згадували, що хотіли зупинити і цей потяг, оскільки ним вивозили із місцевої скарбниці кілька мільйонів готівки. "Но это не удалось, потому что петлюровцы приняли все меры предосторожности: они выставили пулеметы и броневик, и таким путем прошли через Сольрайон"[44].

Так 1-й Бахмутський курінь в складі близько 600 бахмутців виїхав до Києва, де в січні 1919 р. увійшов до складу 1-го пішого Синього полку Дієвої армії УНР. З Бахмутського повіту, з Покровська, відступив також "Курінь Донецького Кряжу" на чолі і Михайлом Мелешком, який в Катеринославі доєднався до отамана Горобця і взяв активну участь в захисті міста.

Зайка розстріляли денікінці 26 грудня 1919 року, як старшину Синього полку під час першого Зимового походу. Приблизно тоді ж помер від тифу Олекса Левицький. Чернігівець Вовкогін (1897 р.н.) став сотником Армії УНР, а уродженець Владикавказу Нетреба (1893-1959) – підполковником.

Обоє останніх стали політичними емігрантами, разом із киянином Семеном Левченком, який дожив до 1991 року і описав українську революцію в багатьох своїх книгах.

У Бахмуті українці продовжували чинити спротив білим і червоним окупантам. Останній, відомий на сьогодні, повстанський отаман Бахмутчини – Дорофій Бойко-"Дорош" – загинув у 1921 році. Чекісти фіксували в своїх протоколах, що це була "банда петлюровського направленія".

В листопаді того ж року під Базаром більшовики розстріляли трьох учасників Другого зимового походу, уродженців Бахмутщини. Миколу Козаченка, Семена Шепеля та етнічного росіянина Тимофія Мещерякова. Усі із 4-ї дивізії Армії УНР, прожили лише по 24-25 років (більше 30-ти мав лише Козаченко).

Боротьба за українськість Бахмутчини тривала і далі. У 1920-х роках лише почав розгортатись український релігійний рух. Парафії УАПЦ, координовані з Харкова, діяли у Слов'янську (Миколаївська церква), Дружківці (тут правив о. Василь Жорняк) та Костянтинівці[45]. У Васильківській церкві с. Прелісне, яку спалили більшовики, громаду розвивав протоієрей Микола Нікуліщев[46].

Повстанський рух не припинявся у Бахмутському повіті й у 1922 році. Найкращу резюмуючу характеристику цій боротьбі на Донбасі дав очільник київського "Меморіалу" і народний депутат Роман Круцик:

"Ніде українська ідея в ті роки не проявлялася так сильно, як в селах навколо Сіверська, Бахмута і Лисичанська. Ніде в [Донецькій] області нема району, який дав би більше повстанських отаманів, українських гайдамаків і петлюрівців, ніж дав їх Бахмут. І ніде немає так багато безіменних могил розстріляних й замордованих українських героїв часів Визвольних змагань, ніж на Бахмутщині"[47].

.