Козак Валентин Сім'янцев

Запис про народження Валентина Сім'янцева. Метрична книга Преображенської церкви, слободи Великий Бурлук. 1899 рік.

Державний архів Харківської області

У 1918 році Сім'янцев закінчив четвертий клас Липкуватівської сільськогосподарської інструкторської школи імені П. А. Столипіна (будівля школи знаходиться у селі Липкуватівці, Нововодолазького району, Харківської області), в самий розпал присутності німецьких союзників в Україні.

Роком раніше, Валентину Івановичу вдалося рушити з рідної хати до брата Олекси на фронти Великої війни, викликавши великий переполох у родині, але все ж таки через мамине і сестри благословення та їх мовчазну згоду цей задум вдалося втілити у життя.

Своє рішення Сім'янцев пояснював так: "Я не міг тоді собі уявити щось, що пов'язане з Україною, без Олекси." Прибувши до брата, Сім'янцеву почепили погони однорічника, а згодом відправили до учбової команди, але під пильним наглядом брата офіцера, йому вдалося побувати на фронті лише одного разу.

Через відсутність перспектив на українізацію частини у якій служив Олекса, брати вирішили зробити "липові" відпустки і вирушити додому, щоб згодом приєднатись до українських частин.

У батьківській хаті Валентин Іванович отримав чіткий ультиматум: "На родинній нараді була постанова: що я маю кінчити школу а тоді, мовляв, роби що хочеш". У кінці квітня на початку травня 1918 року, після закінчення навчання Сім'янцев прибуває до Сватової Лучки (тепер Сватове, Луганської області) та записується до Богданівського полку, в кінну сотню.

Богданівський полк (1-й український полк ім. Б. Хмельницького) – перший українізований підрозділ російської армії, кістяк українського війська в буремні часи Української революціїї 1917-1921 рр.

Послужний список Валентина Івановича вельми яскравий. Ось деякі місця і події з нього: участь у перевороті проти гетьмана, бої за Уразову, Мерефу, Краснопавлівку, Лозову, Січеслав (тепер місто Дніпро), Умань, Тирасполь, Перший Зимовий похід і бої місцевого характеру з денікінцями та більшовиками, а потім перехід через Збруч, після чого українські війська були інтерновані польською владою до таборів. Така доля спіткала і його.

Сім'янцев був затятим кавалеристом, хоча й довелося трішки послужити у піхоті. Занадто багато уваги у своїх спогадах Валентин Іванович приділяв кінним атакам, побуту кавалеристів, несенню служби та самим найкращим друзям кінників – коням, і про кінні атаки він згадував з особливою пристрастю:

"Перед нами, здавалося, ніби купки розсипаного по білім полі гною, заворушилися і піднялися. А далі, я мабуть таки, крім ворога, нічого не бачив і не чув. Лежав на коні, притулившись до його шиї, і з усе глушачою – "Слава", летів вперед. Я був у якомусь шалі, що розпирав груди, наповнюючи цілого якоюсь міццю, що, здавалося, ефес шаблі трісне в руці".

Валентин Сім'янцев

Валентин Іванович встиг побувати у полоні, хоча ззовні це виглядало, як невдача потрапити на службу до ворожого війська. Навесні 1919 року більшовики захопили Тирасполь. Українські війська відійшли, залишивши лише тяжко хворих. Сім'янцев тоді хворів на тиф і перебував у одному з тираспольських шпиталів.

Він справляв враження безнадійно хворого. Отямившись після тяжкої кризи і опинившись вже під червоним прапором, довелося йти на службу до більшовиків (зрозуміло, що тимчасово). Декілька разів він намагався втекти та врешті-решт прорвався до своїх.

Пережита криза заслуговує окремої згадки: "Днів... тижнів... і взагалі часу — не було. Не було днів, не було ночей, — були мари, маячення. Жив я тоді, якщо можна це так назвати, страхіттями; страхіттями, де окремі картини завжди мали якесь закінчення...

А ще верзлося і таке дивне видіння під гнітючо зворушливе тремтіння гуркоту аеропланів. Так ніби купка козаків нашої сотні, чи полку, але мені незнайомі якісь. Я знаю тільки, що то Богданівці. Сидимо біля дотліваючої ватри. З під обгорілих полін жевріє страшне вугілля потріскане, як ніби зуби пащеки якоїсь потвори, що дихає вогнем. Всі пропали кудись, а я лишився сам біля пельки тієї, вогневої.

А той гуркіт аеропланів все дошкульніше трясе повітрям в перервах виповнених зойками, що роздирають душу. А ватра все шкірить зуби і не має куди сховати очей від неї. В намаганні сховатись кудись, бачу підходить людина до ватри, сідає біля ватри.

Дивлюся, а то цар Микола ІІ і з цигаркою в устах. Кажу цареві без титулування, що тут курити заборонено. Хіба ж не чує аероплани будуть бомбити. Все згасити. І беру цигарку цареві з рота. А з цигаркою відпали у царя і щелепи і ватра тепер дихає отим червоним вугіллям з царевої горлянки. Оніміння з жаху і провалля".

На початку 1920 року Богданівський полк припинив своє існування. Сім'янцеву знайшлося місце в Першому Кінному Чорних Запорожців полку. Вихід із Зимового походу був яскравим. Після рейду Симон Петлюра оглядав військо.

Нічого особливого в цій зустрічі не було, але на Валентина Івановича це коротке знайомство справило величезне враження: "Саме того дня я вперше побачив пана Головного отамана Симона Петлюру. Наша сотня стояла вздовж дороги розгорнутим фронтом. А пан Отаман зі своїм штабом ішов від козака до козака і кожного щось питав. Загартовані в боях козаки, спокійно, без збентеження, дивились на пана Отамана, а він декому й руку подавав.

Мій сусід із правого боку був полтавцем, ще й прізвище в нього — Прилуцький. Зрадів пан отаман своїм земляком, перекинувся з ним кількома словами і навіть подав руку.

А ви звідкіля? Питає мене.

— З Харківщини, з Великого Бурлука, — відповідаю.

Але моя відповідь не зробила враження на пана Отамана і він не подав мені руки. Жаль мені стало, не так себе, як нашої славної слободи, звідки я родом. Хіба наш Великий Бурлук не славний, а Харківщина гірша за Полтавщину? Але побачивши, що він і не всім полтавцям подає руку, легше стало на серці. Виглядав тоді Головний Отаман дуже втомлено і якось по цивільному. Його обличчя, як мені здавалося, було дуже сумне."

Валентин Сім'янцев. 1920 рік

З особистого архіву Романа Коваля

Далі можна згадати, що добряче побите тифом та виснажене у боях з більшовиками та денікінцями українське військо інтернували поляки. За польські дроти потрапив і Сім'янцев. Йому пощастило влаштуватися артільщиком (постачання) у таборі, через це, голодного і холодного побуту в місцях інтернування можна було уникнути.

Восени 1923 року, вслід за братом Олексою, Валентин Іванович рушив до Чехословаччини. Взявши у команди Спільної Юнацької Школи (Сім'янцев вчився там на старшину) безтермінову відпустку з армії на продовження освіти, рушив до Подєбрад розпочинати науку в Український Господарській Академії.

У міжвоєнний період він працював у Європі за фахом інженера-гідротехника, і не тільки. Прихід більшовиків в Чехословаччину в 1945 році змусив Валентина Івановича емігрувати до Німеччини.

У 1949 році Сім'янцев переїхав до США. На початку 40-х у Валентина Івановича пропав запал до фаху інженера. Його привабила інша сфера. Скульптура стала захопленням усього його творчого шляху. В Америці почалось інше життя, народилася та стихія, яка зробила Сім'янцеву ім'я.

Найбільшої продуктивності, а згодом і слави серед українських емігрантів, він здобув у США, випускаючи мемуари про своє славне минуле, публікуючи спогади у газетах та журналах, працюючи над скульптурою. У 1957 році став членом Ліги Мистецтв Америки і згодом переселився до Філадельфії.

Валентин Сім'янцев зі скульптурною копією голови брата Олекси. США, березень 1958 року

В українському щоденнику "Свобода" від 27-го лютого 1992 року (№38) опублікували таке повідомлення: "Ділимося сумною вісткою, що 15 лютого 1992 року, у Філядельфії, Па., після довгої недуги, відійшов у вічність; бл. п. Валентин Сім'янців…"

Завершити можна словами Осипа Труша:

"Покійний інж. В. Сім'янців, якого ми знали довгі роки в комбатантській організації ОбВУА, як людину прямолінійну, веселої вдачі, що вносив в наше організаційне життя певні соборности, дружности, співпраці, бо це були для нього засади громадської зрілости і вироблености, і які були дороговказом не тільки для нього, але і для нас, з яким ми мали нагоду працювати".

З весни 1918 року йому не доводилось бувати вдома, але є надія, що його душа, хоча б іноді, навідувалась на рідну Слобожанщину…