Голокост і його вплив на сучасний світ та Україну
Голокост мав набагато глибший вплив на східноєвропейське суспільство, оскільки у цьому регіоні, де жила впродовж століть більшість європейських євреїв, фактично і відбулося їх німецьке масове вбивство. Східноєвропейські суспільства та нації були жертвами не лише злочинів під час німецької окупації, а й радянських, комуністичних злочинів. Цей різний досвід також викликає питання: наскільки Голокост насправді може бути єдиним негативним посиланням на міжнародну мораль і чи не слід включати сюди також радянські злочини?
"Історична правда" републікує матеріали семінару "Голокост і його вплив на сучасний світ та Україну", що відбувся 23 вересня 2021 року у Києві, надруковані в "Українському історичному журналі" (2021, № 6) з люб'язного дозволу Інституту історії України НАН України
Кай Струве (Університет ім. Мартіна Лютера, Галле, Німеччина)
Голокост і його вплив на сучасний світ та Україну
Упродовж післявоєнних десятиліть, але особливо в 1980–1990-х рр., Голокост став центральним "символом історії 20-го століття" (Дан Дінер), "автографом століття" (Юрґен Габермас) і центральною точкою відліку міжнародної моралі. Приблизно в 2000 р. Голокост був описаний як перший і найважливіший елемент глобальної історичної пам'яті.
У будь-якому разі, на той час він набув центрального значення як транснаціональне місце пам'яті для "західного світу" у більш вузькому сенсі. Це була центральна негативна точка відліку для вимоги поваги до прав людини, застереження від утисків і дискримінації груп меншин, а також для вимог компенсації за несправедливість у минулому.
На цій основі Даніель Леві та Натан Шнайдер, серед інших, у 2001 р. стверджували, що пам'ять про Голокост стала "новим європейським основоположним моментом" після закінчення "холодної війни", і могла стати центром спільної європейської пам'яті.
Це стало результатом тривалого процесу зміни пам'яті зі специфічними національними елементами та інтерпретаціями, але також зі спільними рисами. Однією спільною рисою стало те, що пам'ять про Голокост викликала критичні питання у більшості європейських країн, а також у країнах за межами Європи щодо участі місцевих жителів у переслідуванні євреїв або про те, чи можна було щось зробити більше, аби їх урятувати.
Я хотів би розкрити запропоновану мені тему у вигляді короткого нарису історії пам'яті про Голокост у повоєнні десятиліття. З цією метою бажано поділити текст на три частини:
1. У першій частині я хотів би окреслити розвиток пам'яті про Голокост приблизно до 2000 р., зосередившись на (західно)німецькому випадку та порівнявши його з подіями в інших західних країнах. Після того, як знання про масові злочини Німеччини поширилися наприкінці Другої світової війни та в перші повоєнні роки через звіти про концентраційні табори і Нюрнберзький процес, 1950-ті рр. були часом, коли злочини часів війни не викликали багато суспільного інтересу.
Голокост, для якого не існувало окремої назви, ще не користувався особливою увагою. У центрі пам'яті про 1939–1945 рр. була війна проти нацистської Німеччини або опір німецькій окупації. Це почало змінюватися з кінця 1950-х рр.
У Західній Німеччині судові процеси над нацистськими злочинцями у 1960–1970-х рр. стали центральним фактором у поширенні знань про нацистські злочини. Тут у центрі уваги перебували злочини проти євреїв.
На міжнародному рівні насамперед процес Айхмана в Єрусалимі в 1961 р. сприяв поширенню знань про масові вбивства євреїв у цей період. Велике значення мав також американський телесеріал "Голокост" (1978 р.), який охопив велику аудиторію та сприяв подальшому поширенню та закріпленню терміна "Голокост". У Німеччині питання про значення Голокосту та масових злочинів нацистського режиму для розуміння німецької історії та ідентичності були центральною темою в так званій "Historikerstreit" ("суперечці істориків") середини 1980-х рр.
Німецький випадок показує певні зміни в культурі пам'яті, пов'язані з пам'яттю про Голокост, можливо, виразніше, ніж в інших країнах, тому що стосунки жертви та злочинця тут виявляються чіткіше. У той же час, у багатьох відношеннях відбувалися паралельні події в інших країнах. І тут зростаюча важливість пам'яті про Голокост була тісно пов'язана з дискусіями про співучасть у Голокості чи відсутність допомоги переслідуваним євреям.
2. Зростання значення пам'яті про Голокост у 1990-х рр. пов'язане не лише зі внутрішніми процесами у країнах, а й із діяльністю на міжнародному рівні. Конвенція ООН із прав людини та Конвенція про геноцид, ухвалені у грудні 1948 р., стали наслідком німецьких злочинів під час Другої світової війни і, зокрема, масових убивств євреїв.
Величезне значення, яке Голокост набув як транснаціональне місце пам'яті в 1990-х рр., знайшло відображення у великій міжнародній конференції під назвою "Міжнародний форум про Голокост", на яку прем'єр-міністр Швеції Йоран Перссон запросив учасників 26–28 січня 2000 р.
27 січня 1995 р., через п'ятдесят років після визволення концтабору Аушвіц і закінчення Другої світової війни, а також у наступних річницях відбулися великі міжнародні вшанування за участю керівників держав та урядів з усього світу, але в першу чергу з Європи, тим самим ще раз документуючи глобальне значення пам'яті про Голокост. Інші важливі зібрання відбулися під час роковин убивств у Бабиному Яру в Києві в 1991, 2006 та 2016 рр.
Ці події також сприяли встановленню 27 січня Міжнародним днем пам'яті Голокосту. Цей день пам'яті вперше був запроваджений у різних європейських країнах у 1990-х рр., а потім був також підтриманий "Міжнародним форумом" у Стокгольмі. 1 листопада 2005 р. Генеральна Асамблея ООН оголосила 27 січня Міжнародним днем пам'яті – в пам'ять про жертви Голокосту.
Він інтерпретував ушанування Голокосту "як застереження всім людям від небезпеки ненависті, фанатизму, расизму та упереджень" і засуджував "усі вияви релігійної нетерпимості, підбурювання, пригнічення чи насильства проти осіб або спільнот на основі етнічного походження або релігії, де б вони не траплялися".
Асамблея закликала держави-члени розробити освітні програми для викладання уроків Голокосту для майбутніх поколінь, "щоб допомогти запобігти майбутнім актам геноциду" та рекомендувала співпрацю з Цільовою групою з міжнародного співробітництва з питань освіти, пам'яті та досліджень Голокосту, яка була створена у зв'язку зі Стокгольмською конференцією 2000 р.
З 2013 р. цільова група діє під назвою Міжнародний альянс пам'яті про Голокост і налічує близько 34 членів і 8 держав-спостерігачів, які зобов'язуються популяризувати знання та пам'ять про Голокост у своїх країнах і регулярно звітують про свою діяльність.
3. У країнах Східної Європи історія пам'яті про Голокост у другій половині ХХ ст., а також у перші два десятиліття ХХІ ст. формувалася в деяких аспектах інакше. Наприклад, у Польщі центральною темою пам'яті про Другу світову війну були страждання й опір німецькій окупації, а Голокост був марґіналізований.
У 1970-х і 1980-х рр. у центрі уваги опозиції перебував опір комуністичній фальсифікації історії Польщі під час Другої світової війни (Катинь, Армія крайова тощо), і, очевидно, цей конфлікт не залишав місця для роздумів та важких питань про участь поляків у Голокості.
Лише від 1989 р., після падіння "залізної завіси", пам'ять про Голокост набуває все більшого значення, як і вся єврейська історія та культура в Польщі. Але також розгорнулася низка публічних дискусій, зокрема щодо належного представлення єврейських та неєврейських польських жертв у меморіалі Аушвіц-Біркенау та після публікації книги Яна Томаша Ґросса "Сусіди" у 2000 р. про погром у маленькому містечку Єдвабне і сусідніх селах у липні 1941 р.
Як показують подальші обговорення, критичні питання, котрі ставить пам'ять про Голокост для відповідних національних історій, продовжують залишатися дискусійними. Можна припустити, що це пов'язане не лише з тим, що суперечливі дискусії тут почалися пізніше, ніж у західних країнах. Такі дискусії набувають особливої гостроти ще з двох причин:
– Голокост тут мав набагато глибший вплив на східноєвропейське суспільство, оскільки у цьому регіоні, де жила впродовж століть більшість європейських євреїв, фактично і відбулося їх німецьке масове вбивство;
– східноєвропейські суспільства та нації були жертвами не лише злочинів під час німецької окупації, а й радянських, комуністичних злочинів.
Цей різний досвід також викликає питання: наскільки Голокост насправді може бути єдиним негативним посиланням на міжнародну мораль і чи не слід включати сюди також радянські злочини?
Тепер я хотів би лише стисло прокоментувати ситуацію в Україні. Мені здається, що тут характерні три моменти:
– Суперечки та антагонізми між комуністичною та антикомуністичною, національною інтерпретацією історії Другої світової війни, як у польському випадку, певною мірою блокувала до кінця комуністичного правління інтерес до долі євреїв, значно довше перешкоджали цьому в Україні, оскільки в українському суспільстві до 2014 р. тривав конфлікт між принципово радянською та національною версіями української історії у Другій світовій війні.
– Упродовж 1990-х рр. і першого десятиліття нинішнього століття документування та дослідження Голокосту, які в Україні за радянських часів не були можливими, в основному проводилися єврейськими дослідниками або в контексті єврейських організацій. Зрештою, це була частина реконструкції єврейської пам'яті, спотвореної і придушеної в радянський період. Це відповідало процесам, які паралельно відбувалися в інших галузях історії України, які за радянських часів замовчувалися чи фальсифікувалися.
– Питання про те, яке місце радянські злочини та Голокост повинні посідати у культурі пам'яті та як негативний моральний орієнтир в Україні є актуальнішим, ніж в інших країнах, через масштаби радянських злочинів (Голодомору) тут.
Вище я підкреслював, що, особливо починаючи з 2000 р., пам'ять про Голокост розумілася як зобов'язання діяти у сьогоденні. У цей час з'явилися інституційні структури, які сприяють поширенню знань і пам'яті про Голокост, як застереження проти расизму, порушення прав людини та утисків меншин. Безсумнівно, відтоді це ще більше закріпилося та зміцнилося.
Водночас, однак, можна також відзначити, що впродовж останніх 15 років радянські та комуністичні злочини були більш міцно інтегровані разом із Голокостом в європейську культуру пам'яті. У період 2009–2011 рр. Європейський Союз оголосив 23 серпня, річницю пакту Молотова – Ріббентропа, загальноєвропейським Днем пам'яті "жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів" і закликав країни-члени вшанувати їх.
Семен Ґольдін (Єврейський університет в Єрусалимі, Ізраїль)
Пам'ять про Голокост та національна ідентичність в Ізраїлі
Я почну з дуже пунктирної презентації етапів меморіалізації Голокосту в Ізраїлі. Концепція пам'яті про Голокост, що склалася до кінця 1940-х рр., була конструкцією з двох компонентів. З одного боку – Катастрофа, тобто знищення євреїв нацистами, з іншого – героїзм, опір євреїв, символом якого можна вважати повстання у Варшавському ґетто 1943 р.
І ось ці два боки медалі – протиставлялися одна одній і вважалися рівнозначними. З одного боку, травма знищення єврейського народу. З іншого боку, у цій похмурій історії є точка світла – це опір, це євреї-борці з нацизмом. Візуально це чудово представляє пам'ятник борцям гетто у Варшаві скульптора Н.Раппопорта, відкритий до п'ятої річниці повстання в 1948 р.
Там попереду стоять могутні постаті героїв-борців, а єврейський народ, який знищують, зображений невеликим барельєфом позаду. Причому особи євреїв, яких знищують, стерті, вони не індивідуалізовані: це така маса, яку женуть на смерть. Ось це протиставлення є відображенням концепції Катастрофи та героїзму, як двох взаємозалежних компонентів.
У 1950-ті рр. в Ізраїлі з'являються спеціальні інститути та комеморативні практики, зокрема закон про створення інституту Яд-Вашем (1953 р.), закон про День пам'яті Катастрофи як державний день пам'яті (1959 р.). Таким чином, інституціалізується система пам'яті про Голокост.
Переламним пунктом став процес Айхмана в 1961 р. Уперше було надано можливість виступити десяткам і сотням свідків, людям, які пережили Катастрофу. Якщо до цього в ізраїльському суспільстві пам'ять про Голокост озвучували герої, борці повстання у Варшавському ґетто, котрі вижили (Іцхак Цукерманн "Антек", Ружка Корчак, яка написала книгу "Полум'я під попелом"), то з часу процесу Айхмана зазвучали голоси "пересічних" євреїв, яким вдалося вижити у Катастрофі.
Їхні свідчення надали можливість ввести до суспільної свідомості травматичну пам'ять нації. Більше того, процес Айхмана передавався по радіо, його слухали всі з ранку до ночі. Він отримав усесвітнє висвітлення. І до речі, книга Ганни Аренд "Айхман в Єрусалимі" була перекладена івритом лише за багато років по тому, як була написана. В Ізраїлі її сприйняли спочатку дуже критично, практично як наклеп.
Наступним важливим етапом був 1973 р., війна Судного дня, яка була спочатку невдалою для Ізраїлю. Тисячі полонених ізраїльтян показували на телебаченні, що вже з'явилося на той час в Ізраїлі. Для народу Ізраїлю це був шок. У суспільстві системою освіти та пропаганди виховувалося переконання, що ізраїльтяни – спадкоємці борців у ґетто, які билися зі зброєю в руках, вони б ніколи не дали зробити з ними те, що зробили з євреями Європи нацисти.
Так ось, на кадрах телебачення тисячі полонених ізраїльтян сидять спокійно на піску, довкола них ходять кілька охоронців із радянськими гвинтівками. Але полонені ізраїльтяни не встають, не кидаються з голими руками на ворога, не поводяться, як герої. Ці картини та поразка, що майже сталася у війні, були дуже важливим моментом розуміння: Голокост – це не про тих, хто був "там", в Європі, це про нас, ізраїльтян.
Таким чином, формувався новий суспільний консенсус навколо Голокосту, який уже не розділяв героїзм і Катастрофу як два поняття, а об'єднував їх в одне. Тепер будь-яка людина, котра вижила в Голокості, визнавалася героєм. Голокост тепер був уже не уроком історії про героїзм небагатьох борців, а явищем із новим значенням: ми всі як колектив ставали в певному сенсі тими, хто вижив у Голокості.
Зміна концепцій пам'яті про Голокост пов'язана з глибокими трансформаціями в уявленнях ізраїльського суспільства про самого себе: початковий поділ на "нас" (ізраїльтян) та "їх" (жертв Голокосту) змінився розумінням спільності долі під тінню постійної загрози. Я наведу два приклади.
Один – це дослідження Яель Зерубавель. У статті "Смерть пам'яті та пам'ять смерті" вона досліджувала ставлення суспільства до двох подій – Голокосту та оборони стародавньої фортеці Масада, описаної у Йосифа Флавія. Упродовж десятків років вона проводила опитування та спостерігала, як змінювалося ставлення ізраїльтян до цих двох подій.
Опір Масади сприймався спочатку як "наша" давня ізраїльська історія, а ізраїльтяни вбачали у собі героїв-спадкоємців Масади. А Голокост – це було щось "про них", про євреїв діаспори, які дали себе покірно знищити без опору. Дослідження Зерубавель показує, як цей погляд змінювався з часом на протилежний, на наратив, в якому оборона Масади та повстання у Варшавському ґетто сплітаються воєдино.
І сьогодні ізраїльтяни, як стародавні захисники Масади, почуваються групою в облозі, людьми, котрі стоять на скелі, оточеній звідусіль ворогами.
Інше дослідження, яке дуже добре це демонструє, – книга Моше Цукермана "Голокост у бомбосховищі", написана після першої війни в Перській затоці 1991 р. Тоді весь народ в Ізраїлі сидів у протигазах у бомбосховищах і чекав, поки США впораються з Саддамом Гусейном. М.Цукерман показує, що це сидіння без діла в бомбосховищі дуже вплинуло на сприйняття Голокосту в Ізраїлі.
Людина, яка сиділа в бомбосховищі, каже: "Я нарешті зрозумів, що відбувалося у Варшавському ґетто. Євреї там також сиділи і не знали, що з ними буде, і в них також не було жодної можливості вплинути на свою долю. А ми-то вважаємо, що ми завжди контролюємо події". М.Цукерман пише, що в момент кризи в Ізраїлі достатньо активувати кодове слово "Голокост" і люди починають поводитися відповідним чином, у них ця історична травма починає контролювати свідомість.
Місце пам'яті про Голокост у сучасному ізраїльському суспільстві можна описати зараз у два способи. З одного боку, це широке колективне несвідоме. Це кодове слово, на яке ми реагуємо однаково. І будь-яка політична подія викликає конотації з Катастрофою: ще один Голокост на шляху. З цього погляду "націоналізація" Голокосту, перетворення грандіозної історичної події на частину національного наративу, відбулася дуже успішно і може бути предметом вивчення і навіть експорту цього досвіду.
З іншого боку, живучи в Ізраїлі, неможливо не звернути уваги, наскільки інструментальним є цей дискурс, зосереджений, головним чином, навколо одного Дня пам'яті (Йом га-Шоа), який припадає на час повстання у Варшавському ґетто за єврейським календарем. З одного боку, ми постійно живемо всередині цього консенсусу про Голокост.
З іншого боку, ми переживаємо цю травму дуже активно один день на рік, а решту часу живемо спокійно. Таким чином, співпереживання травм каналізовано в одну історичну дату, яка є загальнодержавним Днем пам'яті. На мій погляд – це суперечність, але це факт.
До цього протиставлення – широкий консенсус і "колективне несвідоме" пам'яті про Голокост, з одного боку, її обмеженість та інструментальність, з іншого, – слід додати суперечливе місце Східної Європи в ізраїльському баченні світу та самих себе.
Це вже інша тема – сприйняття ізраїльтянами минулого єврейського народу в діаспорі як історії постійних переслідувань, погромів тощо. У такій картині світу Східна Європа, природно, знаходиться у центрі єврейських страждань упродовж історії, а Голокост є закономірним результатом усіх попередніх переслідувань.
Микола Боровик (меморіал "Концентраційний табір Захсенбурґ", Німеччина), дискутант
Обидві доповіді, які ми прослухали – це певні варіанти інструменталізації пам'яті про Голокост, використання її як інструменту для певної трансформації суспільства для якогось проекту майбутнього. І також обидві доповіді – є доповідями про певні проекти ідентичності. Ці теми ставлять питання про ефективність, про те, що може така пам'ять, що може робота з пам'яттю і чого вона не може робити, які виклики вона з собою несе?
Доповідь Семена Ґольдіна була про національний варіант, про національний випадок. І у цьому сенсі ми бачимо, наскільки ефективно було його використано. Але хотілось би більше почути ось про що.
Коли ми говоримо про проект "ми", дуже важливо почути, хто такі "вони" і яким чином формувався, трансформувався образ іншого в єврейській пам'яті про Голокост, нерідко ретроспективно? Наприклад, у випадку, з українцями, як писав колись Я.Грицак, до Другої світової війни, українців як окремої нації майже не існували для євреїв.
Але ми бачимо, що після війни образ українця був сконструйований певним чином і то був складний образ. Тобто українці були ретроспективно націоналізовані. І ще одне питання, яке виникає тут, коли ми говоримо про трансформування певної ідентичності на базі пам'яті про трагедію. Це і українська ситуація також, у випадку з Голодомором. Ізраїльський випадок очевидно парадигмальний і для нас.
У цьому сенсі виникає питання, як жити в світі, де все одно залишаються нащадки тих, хто вбивав? Особливо, якщо ці нащадки ідентифіковані колективно. Це також про поляків і українців, наприклад. Це дуже складне питання, наскільки в цьому світі така ідентичність виявляється продуктивною, наскільки це соціально продуктивно?
Друга доповідь, Кая Струве, стосувалася певного варіанту наднаціональної ідентичності, або як варіант, я би сказав, антинаціональної, або антинаціоналістичної ідентичності. Починаючи з 2000-х рр. Голокост став ідеологічною базою для об'єднаної Європи, яка втратила ідеологічні підстави для існування після падіння комунізму. І ми бачимо, що Європа, після 30 років панування цієї теми (Голокосту) в політиці пам'яті – це інша Європа і краща Європа, у сенсі прав людини і прав меншин.
З іншого боку, ми бачимо, що Європа не така єдина, як би це уявлялося, якби ця політика стала абсолютно успішною. І коли я міркую над тим, як працює ця рамка, цей проект, який був задуманий проти націоналізмів, він все одно заганяє дискусію в національну рамку, коли ми говоримо про національну відповідальність, про національне каяття.
Знак змінився, але рамка лишається. Коли ми дивимося на Європу сьогодні, то бачимо, що не все так добре в цьому сенсі. Очевидно нам потрібна складніша картина. Східна частина Німеччини, наприклад, в цьому сенсі більше подібна на Польщу, ніж на західну її частину. У Сполучених Штатах Америки ця тема Голокосту нерідко потрапляє в конфлікт із запитами активістів руху за права чорношкірого населення. Ніби це про одне й те ж саме, але все одно виникають конфлікти.
Також треба пам'ятати, коли ми говоримо про роль Голокосту в сучасному світі, що Європа і Америка – це не весь світ. І тут, мені здається, є дуже важливою думка Майкла Розберґа про те, що пам'ять не є обмеженим ресурсом, що пам'ять – це не гра з нульовою сумою. Необов'язково, коли ми пам'ятаємо одних жертв, то забуваємо інших. Не обов'язково є суперечність, коли ми пам'ятаємо когось більше, то тим самим "крадемо" пам'ять у когось іншого. Мені здається, що ця думка є надзвичайно продуктивною для сучасного світу.
