«Петлюровці», «петлюрці», «петлюрівці», «петлюрівщина» у часі та просторі
«Мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці»… Ці слова чув кожен українець, а про те, що введенням їх у вжиток російські шовіністи намагалися знецінити український національно-визвольний рух, постійно нагадують науковці та публіцисти. Тож коли і як виникли та як поширилися й еволюціонували пов’язані з прізвищем «Петлюра» терміни?
Це скорочений виклад розповіді Геннадія Єфіменка 17 липня 2022 року на засіданні Семінару з міжвоєнної історії України / Відділ історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України
Популярність Петлюри на початку 1918 року
На початку своєї розповіді узагальнено зауважу: пов'язані з іменем Симона Петлюри терміни виникли у період зайняття ним певних посад у 1918 році. Передумовою їх виникнення та масового поширення став той величезний авторитет та вплив, який здобув Симон Петлюра серед українського вояцтва, а також українського та російського політикуму у 1917 році. Насамперед завдяки українізації та діяльності як представника України в імперському війську.
Генерал Олександр Греков у своїх спогадах писав: "Престиж его был колоссален. Имя Петлюры знали все и верили в него", "благодаря тому, что в начале его карьеры его имя узнала вся масса украинцев, которая была на фронте и затем при развале его разошлась по всем уголкам Украины, Петлюра имел уже на Украине имя".
На початок 1918 року Симон Петлюра був відомим, популярним і впізнаваним в Україні. Одним із очільників України його бачили не лише українці, а й вороги. Саме вони і запровадили термін "петлюровці/петлюрівці", зробили його символом.
Важливість Петлюри для УНР визнавав, зокрема, ленінський Раднарком. Навіть після того, як Симон Петлюра пішов у відставку з посади Генерального секретаря військових справ. Радянський уряд і далі його вважав ледь не головним в Україні. Чітко цей факт змальовує повідомлення в газеті "Известия" від 13 лютого (31 січня) 1918 р.
Утім, з популярністю Симона Петлюри "змагалася" популярність Володимира Винниченка, першого керівника уряду автономної України, який станом на 13 лютого, тобто на час згаданого повідомлення в "Известиях", уже майже два тижні був у відставці. Але при згадці про керівництво УНР більшовики вказали саме його. А не діючого голову Ради народних міністрів Всеволода Голубовича чи голову Центральної Ради Михайла Грушевського.
Симон Петлюра невдовзі після відставки взявся за створення військових добровольчих загонів – Гайдамацького коша Слобідської України. Створювався він, як відомо, саме для боротьби з більшовиками. "Кіш поклявся або вмерти, або вичистити Україну від більшовиків" - зазначалося агітаційному оголошенні.
Очолений Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш став однією з основних збройних сил, які допомогли призупинити наступ більшовиків і придушити організоване більшовиками повстання у Києві. А от біля Крут вояків Коша не було, хоча керівництво червоних і вважало часом інакше.
Тож пов'язані з Петлюрою війська тепер мали підстави на "іменну" назву – як вояки очоленого ним коша. І така назва з'явилася. Щоправда, спочатку існувало декілька варіантів.
У вустах друзів і ворогів, і, відповідно, у їхній пресі, то лунало як "петлюрці", "петлюрОвці" і "петлюрІвці". Попри різні назви значення у цих випадках було однакове: очолювані Симоном Петлюрою загони.
Перші відомі на сьогодні з історичних джерел згадки про "петлюрців" і "петлюровців" датуються лютим, а "петлюрІвці" - квітнем 1918 року. Втім, у лютневому повідомленні у "Новій раді" то, схоже, просто подання офіційної інформації, оскільки точно такий же текст того дня було опубліковано в російськомовному "Вестнике УНР".
Попри те, що сам Петлюра у той час не обіймав керівних посад в УНР, в очах ворогів він залишався символом збройного спротиву совітам чи навіть керівником військ УНР. Тим більше, що для цього були підстави: вояки Коша були у найгарячіших точках війни з червоною Росією.
Зокрема, Михайло Муравйов, фактичний керівник тих російських військ, що захоплювали у лютому 1918 р. Київ, який при загарбанні Києва відверто говорив про "загони з півночі", - він Петлюру вбачав скрізь. Та й взагалі Муравйов сприймав Петлюру як керівника усього війська УНР.
І саме тому свої, як би зараз сказали, ІПсО (інформаційні психологічні операції), цей кат Києва спрямовував проти Симона Петлюри. При цьому терміну "петлюрівці" Михайло Муравйов, схоже, не використовував, тобто у нього був такий собі "Петлюра без петлюрівців".
Були й інші знакові особи.
Нерідко у донесеннях згадувався Микола Порш (без вказівки на його посаду генерального секретаря/міністра військових справ) і зустрічалися навіть "поршівці". Це означення, зрозуміло, йшло насамперед з посади, але воно не прижилося.
Керівництвом же радянської (совітської) УНР часом вагомішою за Петлюру фігурою вбачався … Володимир Винниченко. І це попри те, що він від справ відійшов наприкінці січня.
Зокрема, у листуванні більшовицьких керманичів між собою чимало згадувалося про "винниченкову географію" через яку, буцімто, кордони України є такими як вони є.
Петлюра - Веукраїнський отаман
Та попри те, що більшовики в Україні вбачали таку ж, а то і більшу небезпеку від Винниченка, аніж від Петлюри, в очах, так би мовити, громадськості, саме Петлюра був головним.
У газеті "Правді" від 3 березня 1918 року опублікована замітка про заняття Києва ворогами совітів. Бачимо словосполучення: "українсько-німецькі" , "українські та австро-німецькі" війська. І "звання" Петлюри – "всеукраїнський отаман". А також мета походу – "звільнення від насильників-великоросів".
Після вигнання більшовиків симпатик Антанти Симон Петлюра відійшов від військових справ. У квітні був обраний головою Київського губернського земства і незабаром очолив створений ним Всеукраїнський земський союз.
З цієї посади, позиціонуючи себе як захисника українських інтересів, опонував Скоропадському. Це вже трішки інша історія, у якій немає місця терміну "петлюрівці". Зауважимо лише, що 27 липня 1918 року Симона Петлюру заарештували. Це зміцнило його ореол борця за українські інтереси.
"Петлюровці" у вустах ворогів та самого Петлюри
Беззаперечне становлення терміну "петлюрОвці" (спочатку це було саме так) припало на час антигетьманського повстання. Директорія УНР, членом якої після звільнення з ув'язнення став Симон Петлюра, призначила його "Головним отаманом Українських республіканських військ".
Гетьманська влада не вбачала в Петлюрі реального лідера українського руху. Схоже, саме через це і саме для знецінення повстанців у листопаді 1918 року у владних директивах Гетьманату і легальній пресі їх почали означати як "петлюровців", намагаючись водночас поставити знак рівності між поняттями "петлюровець" і "бандит".
Цікаво, що й без аналогів звичних для нас сьогодні кліше про "звірства хунти" тоді не обійшлося. Замість дези про розіп'ятого хлопчика зразка 2014 року та подальших вигадок про нацизм гетьманці поширили міф про звірства "петлюрівців" над 33 офіцерами з відрізаними вухами та носами… І це, як згадував учасник подій, на багатьох діяло, особливо після масових повторів такої інформації.
Симон Петлюра спочатку намагався категорично заперечити поширюване ворогами визначення "петлюровці". У підписаному ним та начальником штабу військ УНР Олександром Осецьким 30 листопада 1918 року "Наказі Війську Української Народньої Республіки №7" зазначалося:
"В повідомленнях ворога про хід військових операцій проти прислужників самозванця-гетьмана противник називає війська Директорії УНР "Петлюровцями", "військами Петлюри" і т.д і т.инш.
Таке перекручування фактів ворогом є зовсім зрозуміле – він хоче затемнити величезний факт повстання цілого Українського Народу під проводом Директорії УНР […] і представити цей факт, яко повстання однієї людини і її прихильників, вводячи цим самим блуд в думи громадянства і сіючи непевність в орієнтації що до подій. За прислужниками гетьмана і преса повторює ці відомості, вносячи в народ непевність і деморалізацію.
[…] Це військо є військом Директорії УНР. […] Я, яко член Директорії УНР, поставлений на чолі Республіканського війська, перевожу в життя те, що мені верховний урядовий орган Українського народу – Директорія – наказує".
Входження в широкий обіг терміну "петлюрОвці" наказом самого Петлюри зупинити було неможливо. Популярність Головного отамана стала одним із чинників успіху антигетьманського повстання.
У 20-х числах листопада 1918 року війська Директорії УНР почала означати "петлюровцами" преса радянської Росії. Найраніше з таких означень знайдено в номері "Известий ВЦИК" за 23 листопада.
Цікава деталь – спочатку паралельно вживався термін "петлюрці". Щоправда, ним користувався лише активний дописувач "Известий ВЦИК" Давид Ерде, який, можливо, і був його автором або просто використав термін, який вживався у редагованому ним "Вестнику УНР" в лютому 1918 року.
Під час висвітлення боротьби з гетьманом симпатії совітської Росії були більше на стороні петлюровців/петлюрців. Але водночас нагадувалося, що і вони – вороги.
У тому ж номері "Известий" було опубліковано підписану Симоном Петлюрою та генералом Олександром Осецьким "Відозву" до українського народу командування "українських республіканських військ".
Саме цю відозву і з посиланням на цю ж публікацію Павло Христюк, проігнорувавши оригінальну назву документу та підпис Осецького, у 1921 році з якогось дива, фактично у рамках антипетлюрівської ІПСО, означив "Універсалом", але про це ще згадаємо далі.
Означення з боку гетьманців чи совітської Росії все ж були вже похідними від, власне, дій самого Петлюри. Адже він до справи організації війська взявся одразу після свого призначення. Взявся із властивим йому завзяттям. І в першу чергу оголосив Відозву "Українці вояки-козаки!". Саме цю підписану Петлюрою та Осецьким відозву його опоненти з національного табору згодом маніпулятивно означили "Універсалом".
У ній вказується, що Директорія УНР призначила Головним отаманом Симона Петлюру і що він виконує її програму та настанови. Ця відозва посприяла поширенню повстанського руху.
У повстанців антигетьманський рух асоціювався саме з Петлюрою. Але наголосимо, що у цій "Відозві" Петлюра декілька раз повторив, що діє за наказом Директорії. І що керує військом Української Народної Республіки.
А те, що маси полюбляють харизматичних особистостей і нерідко саме особистість є визначальною у виборі – про те ми добре знаємо і з історії ХХІ століття, з нашої сучасності.
А Винниченко проти
Така ситуація, коли в центрі повстанського руху опинився Петлюра, не задовольняла Винниченка. Знову почали проявлятися розбіжності. Адже термін "петлюровець" був неприйнятним для Винниченка. Але вже зовсім через іншу причину, ніж то намагався представити гетьманат.
Винниченко не міг змиритися з тим, що Петлюра популярніший за нього. Не бажаючи усвідомлювати чинники успіху Петлюри як особистості Володимир Винниченко у 1920 році приписав Петлюрі видання "Універсалу", тобто законодавчого документу. І разом з цим дав свою візію появи терміну "петлюрівці".
Цікаво, що навіть з тексту Винниченка можна зробити припущення, що ім'я Петлюри швидше сприяло поширенню повстання, аніж його звужувало. Адже якби на місці Петлюри було інше прізвище, приміром, самого Винниченка, чи взагалі то було без прізвища, то і заклики до повстання так "електрично" не розносилися б:
"Петлюра виїхав у Білу Церкву й тут поспішив видати від свого імени Універсал до народу з закликом до повстання.
Коли останні члени Директорії з'їхались, щоб виконати той намічений і ухвалений усіми партіями перший акт, було вже пізно: петлюрівський Універсал уже розходився по руках, розвозився по селах, розносився по всій околиці в чутках і оповіданнях.
З тої околиці чутки й Універсал покотились далі, розкотились по всій Україні. А за тих часів, коли все чогось ждало, коли увага напружена була до крику, всякі чутки хапалися з жадністю й електрично проносились далі.
І таким чином уся акція, весь рух зразу, з самого ж початку було поставлено під марку одної, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено й затуманено.
Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися "петлюрівцями", "Петлюра йде на гетьмана", "Петлюра кличе проти німців". Часто серед селянства, яке до сього не чуло імени Петлюри, чулись такі поголоски: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже".
"Універсал Петлюри" від Христюка
Згодом, вже в описі подій, Винниченку підіграв Павло Христюк. Він узяв Відозву з московських "Известий", переклав її на українську та додав означення "Універсал".
Через подвійний переклад документ, особливо його початок, мав вже інший характер. Згодом дослідники нерідко сприймали петлюрівську "Відозву" і "Універсал" як два різні документи. Причому предметом критики був саме "Універсал".
Усі проаналізовані наміри щодо назви "петлюровці" – чи то знецінити рух, чи то зліквідувати таку назву – успіху не мали. Означаючи повсталих "петлюровцями", керівництво Української Держави замість очікуваної маргіналізації повстанців фактично започаткувало довготривалу основну назву всього українського національно-визвольного руху.
З того часу "петлюрОвський", що згодом перетворилося та "петлюрІвський" по суті стало означати "український".
"Петлюрівці" з 1919 року
З 1919 року українські радянські партії, - в тому числі і "незалежники", які вийшли зі спільної з Петлюрою "купелі" - УСДРП, - змінили одну літеру в означенні. З того часу прихильники незалежності України означалися "петлюрІвцями".
Літера "І" замінила "о" доволі безболісно, хоча часом і "о" продовжувала зустрічатися. Тоді ж увійшло у вжиток у термін "петлюрівщина".
У 1919-1920-х роках "петлюрівців" і "петлюрівщину" кілька разів оголошували знищеними. І помилялися. Фактично ім'я Петлюри стало тією гарантією, під яку у квітні 1920 року з УНР уклала договір Польща. І знову таки його ім'я стало тим чинником, що спонукав багатьох українців битися разом з поляками проти совітів.
Ставало зрозуміло, що слово "петлюрівці" стає більше компліментом, аніж знеціненням. Тому з 1920 року з "петлюрівцями" почалася системніша інформаційна війна.
Одним із найуспішніших прикладів ворожої ІПСО стало ототожнення "петлюрівщини" і "петлюрівців" з організаторами і натхненниками єврейських погромів.
Нині багатьом дослідникам здається, що так було завжди. Та у 1919 році, вже після основної маси погромів, більшовики, цілком слушно звертаючи увагу на дореволюційне коріння антисемітизму, покладали провину на Антанту та денікінців.
У датованій 29 червня 1919 року публікації про погроми ім'я Петлюри, як і взагалі УНР, не згадується жодного разу. А от про отаманів, найвідомішим серед яких були Григор'єв, Соколовський та Ангел, було багато згадок. Можливо, тому, що перед повстаннями та, відповідно, погромами, більшість отаманів були прихильниками Червоної армії?
Теза про провину Антанти, насамперед внаслідок беззастережної підтримки денікінців, була логічною. Але з 1920 року вона в більшовицькій агітації знімається, і акценти починають робитися на петлюрівцях.
Петлюра і його помічники бачили ці наміри, намагалися якось їм протидіяти. Але інформаційні сили були нерівні. Тим більше, що Антанті новий поворот теж був вигідний – провину з себе вона перекладала на українську сторону.
Ця кампанія була вдалою закордоном. Вона призвела зрештою до вбивства Петлюри і виправдання вбивці. Винним в очах багатьох європейців ставали не ті, то зрощував антисемітизм, а ті, хто потрапився під гарячу руку.
Разом з антипетлюрівською компанією назовні, всередині країни більшовицькі керманичі були змушені визнати, що самою лише силою "петлюрівців" не здолати. У написаних на початку 1921 року "Тезах з національного питання" один з керівників Червоної армії та теренах окупованої України Володимир Затонський наголошував:
"Багато разів бита, морально обпльована Петлюрівщина, виявляється живучішою, ніж Денікін, Колчак із Врангелем разом узяті".
Лев Троцький у квітні 1923 року потребу продовження українізації пояснював саме небезпекою "другої петлюрівщини":
"Коли ми не зуміємо підійти до селянства, вивчити селянина, його психологію, то ми можемо штовхнути його в другу Петлюрівщину. А друга петлюрівщина була б більш органічною, глибокою та небезпечною …
Український селянин кожне незадоволення помножуватиме на національний чинник і це доведе до Петлюрівщини, тобто до контрреволюційного руху проти радянської диктатури".
Іншими словами, термін "петлюрівець" та похідні від нього остаточно закріпилися як означення українських національно-визвольних сил. Дійшло до того, що навіть Михайла Грушевського, який, до речі, вже у лютому 1920-го віддав перевагу Кремлю перед керованою Петлюрою УНР, при його поверненні у 1924 році до УСРР назвали "колись активним петлюрівцем", що де факто означало – "колись прихильник незалежності України".
Але це не все. Термін "петлюрівець" став вживатися для "націоналістів" не лише періоду національно-визвольних змагань, а й часом далеко вглиб.
Приміром, Олена Апанович, досліджуючи історію з могилою Івана Сірка, з'ясувала, що у 1939 році тодішній голова Нікопольського райвиконкому вважав козацького отамана Сірка "петлюрівцем". Тому й могила такого "ворога" не належить до впорядкування. Впевнений, що подібних випадків можна знайти ще чимало.
Мало того, термін "петлюрівці" більшовицькі діячі переносили навіть на інші регіони СРСР, на представників національно-визвольних рухів інших народів. Так, Григорій Гринько у газеті "Більшовик" писав про "середньоазіатську петлюрівщину" - басмачество.
Щоб побороти петлюрівщину комуністи ще на початку 1920 року реально розпочали свою "українізацію". Але… у 1932 році, за словами більшовицьких ідеологів, українізація багато в чому виявилася "петлюрівською". І тому за межами УСРР її було взагалі припинено, а в межах УСРР зроблено спробу перетворити на "більшовицьку".
Щоправда, внаслідок Другої світової та тривалої боротьби українського підпілля проти поневолювачів, основним означенням борця за незалежність у вустах радянської, а потім і російської пропаганди став термін "бандерівець". Але лише основним, не єдиним.
"Петлюрівці" змогли зберегтися формально – УНР в екзилі існувала до серпня 1992 року, коли її останній президент Микола Плав'юк передав клейноди Президенту України Леоніду Кравчуку.
