Суб’єкти пам’яті

"Історична правда" републікує матеріали семінару "Суб'єкти пам'яті", що відбувся 23 вересня 2021 року у Києві, надруковані в "Українському історичному журналі" (2021, № 6) з люб'язного дозволу Інституту історії України НАН України

 

Сергій Кот (Інститут історії України НАНУ, Київ), модератор

Вступне слово

Бабин Яр у Києві, який став планетарним символом скорботи і страшної пам'яті-застереження для людства. Прах понад 100 тис. чоловіків, жінок і дітей, жорстоко знищених нацистами під час окупації Києва в роки Другої світової війни, перетворив його у величезну братську могилу, яка стала священним місцем для багатьох націй та народів.

Чи існують межі прав на пам'ять жертв Бабиного Яру для їхніх нащадків? Як поєднується індивідуальна пам'ять родин, члени яких були замордовані нацистами з колективною пам'яттю національних спільнот і далі – на рівні єдиної політичної нації?

Чи ця пам'ять буде сепарована і диференційована на сегменти максимум національних спільнот, чи вона стане спільною синергією пам'яті про Голокост як найбільш виразного втілення антилюдських концепцій нацистського режиму разом із подібними йому злочинами масового знищення людей задля того, аби така трагедія ніколи не повторилася в історії цивілізації?

Запланована дискусія навколо проблем "виняткової трагедії" єврейської спільноти, труднощі реконструкції трагедії ромської спільноти у зв'язку з певною "закритістю пам'яті" (імовірно, через не просто вікові, а тисячолітні традиції устрою життя ромів, яких вони дотримуються дотепер), видаються важливими з кількох міркувань.

Пам'ять про Бабин Яр, жертви Голокосту та інші жертви, про те, як вона інструментуалізується і виходить на рівень внутрішніх і зовнішніх аспектів боротьби за сучасну українську державу, за її імідж у світі та, зрештою, за саме її існування -- це не лише теоретичні питання. Усі ми є свідками того, що вони активно впливають на суспільну рівновагу та викликають значну суспільну напругу.

Пам'ять про Бабин Яр пройшла складний шлях: перший біль, десятиріччя замовчувань, вимушені визнання у спотвореному вигляді, правда. Шок перших повоєнних років, що викликав порив до увічнення пам'яті жертв нацистів, швидко змінився тривалим періодом забуття: комуністичне керівництво СРСР наклало табу на будь-які згадки про Бабин Яр. Більше того, у 1950-ті рр. був розроблений диявольський проект побудови тут парку розваг і танцювального майданчика.

Лише 1976 р. тоталітарний режим змушений був визнати факт трагедії Бабиного Яру, встановивши пам'ятник жертвам нацизму. Але це визнання було лише напівправдою – жертвами нацизму визнано абстрактних "радянських громадян". У добу горбачовської "перебудови", уперше після довгих років забуття, знову відкрито заговорили про те, що в Бабиному Яру нацисти знищували євреїв та ромів.

Але лише після проголошення незалежності України правда про Бабин Яр стала повною – через визнання, що це місце також стало останнім притулком для сотень членів Організації українських націоналістів, знищених ґестапо в окупованому Києві як "ворогів Райху".

Здавалося б, відбувається цілком природній процес поглиблення пам'яті про трагедію Бабиного Яру, поступове та поетапне "розпредмечування предмету" (за Геґелем). Але несподівано постала проблема самого права на пам'ять. З середини 1990-х рр. мені довелося стати учасником багатьох подій, пов'язаних зі вшануванням пам'яті жертв Бабиного Яру, а з початку 2000-х рр. і до 2019 р. – брати участь у роботі всіх державних організаційних комітетів із цього питання.

Упродовж цього часу були спроби штучно політизувати це питання та викликати суспільне протистояння щодо нього. З приводу одних пам'ятних дат відбувалися цинічні і провокативні напади на єврейську Менору в Бабиному Яру, до інших – мали місце підпали і повалення Пам'ятного хреста на честь знищених ґестапо учасників підпілля ОУН, чи обливання червоною фарбою пам'ятника закатованій нацистами поетесі Олені Телізі. Був демонтований першовстановлений пам'ятник-кибитка полеглим ромам і розбитий ще один пам'ятний знак, установлений після цього ромською громадою.

Під час спільних заходів зі вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру з боку окремих представників єврейської спільноти з'являлися гасла на кшталт "Ми не дозволимо перетворити Бабин Яр на комунальну квартиру" та роздавалися листівки проти тієї ж Олени Теліги зі сфальшованими ксерокопіями антисемітських публікацій, нібито за її підписами, одну з яких я спростував безпосередньо під час засідання державного оргкомітету.

Під час моїх зустрічей із братами, сестрами й дітьми тих учасників підпілля ОУН, які загинули в Бабиному Яру, дехто з них уперше довідувався, де та як загинув їхній родич, який у далекому 1941 р. юнаком вирушив на Київ у складі так званого Буковинського куреня.

Хтось малими дітьми був свідком, як їхнього батька-киянина, котрий повірив в ідеали відновлення Української Народної Республіки і вступив у підпілля ОУН, арештовувало ґестапо на їхніх очах та які довгі десятиліття радянської влади жили з тавром "дітей зрадника Батьківщини й пособника нацистів". У когось нацисти розстріляли брата, а сестра після катувань у ґестапо втратила зір.

Але все своє життя у СРСР вони мусили мовчати про ці жертви. І важко передати словами емоції та відчуття, коли ці люди вперше вже на схилі своїх літ побачили прізвища своїх рідних, вибиті на граніті в Бабиному Яру. То чи мають такі люди право на пам'ять?

Адже деякі рецензенти державної Концепції комплексної меморіалізації Бабиного Яру наполегливо рекомендували узагалі викреслити з пам'яті й не згадувати жертви підпілля ОУН. Але чи це було б правильно та гуманно? І чи це відповідало б вимогам історичної правди і справедливості?

Михайло Тяглий (Український центр вивчення історії Голокосту, Київ), доповідач

"Суб'єкти пам'яті"

У своєму виступі використаю термін, який було запроваджено у студіях з вивчення історичної пам'яті, а саме "агенти пам'яті" – тобто ті, хто пережив значні трагічні події або їхні нащадки, та ті, хто з ними себе ідентифікує і співвідносить із цим колом постраждалих.

Одним із наслідків Голокосту та пізніших трагічних явищ стало те, що в рамках концепції про права людини поступово формуються й інші напрями – це права культурні, і право на пам'ять. Починаючи з 2000-х рр., є помітними спроби ООН накопичити досвід в цій галузі.

Згадаю доповідь 2014 р. спеціального доповідача у сфері культурних прав Ф.Шагід, в якій вона підбиває підсумки різних спроб меморіалізації в різних суспільних контекстах та виокремлює низку прав, яких дотримуються або ні у цих випадках. Звісно, це має не абстрактний характер, а безпосередньо притаманне проблематиці меморіалізації Бабиного Яру.

Отже це, передусім, право постраждалих на поширення інформації про їхнє страждання. Друге – право на встановлення справедливості. Третє – право на відшкодування збитків. Четверте – гарантія неповторення цих злочинів у майбутньому.

Щодо третього, то тут ідеться не лише і не стільки про відшкодування матеріальне (хоча це теж важлива складова будь-якого процесу подолання наслідків трагічних подій), а й символічне відшкодування – тобто право на увічнення пам'яті загиблих та належну комеморацію жертв.

Якщо пригадати різні спроби примирення з минулим, що мали місце в різних суспільствах, – через досвід Арґентини, де воно відбувалося завдяки внутрішнім ресурсам суспільства, іспанський досвід з його "пактом забуття", досвід Німеччини, досвід ПАР, де примирення з минулим відбувалося через не юридичну, а, так би мовити, етичну спробу осягнути масштаби того лиха, що було скоєно, та інші – розуміємо, що випадок України відрізняється деякими рисами.

Перше – це та часова дистанція, яка розділяє злочин і сучасність. Але це не просто часова відстань. Українське суспільство та держава – це не ті суспільство та держава, де були скоєні ті злочини. Маються на увазі процеси націоналізації історії, що відбуваються в нашому суспільстві.

Це те, що в нашому випадку осягнення історії відбувається в контексті створення сучасної української політичної нації. Воно дає можливість інакше підійти до пам'яті про злочини, що були скоєні на цих теренах 80 років тому.

Концепція цього семінару формувалася передусім крізь призму етнічних питань, зокрема етнічних жертв: євреїв, ромів, української спільноти, радянських військовополонених, значна частина яких була етнічними росіянами. Але питання ідентичності можуть бути сформульовані і навколо інших категорій та чинників -- професійних, ґендерних, вікових тощо.

Бабин Яр. Музей жахів режисера Хржановського

Особливістю "державного" (за всієї умовності цього терміна, ураховуючи нинішнє ставлення держави до нього) проекту комплексної меморіалізації Бабиного Яру можна вважати те, що він, на відміну від "приватного" проекту Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" (який застосовує постмодерністські засоби презентації етнічної трагедії за допомогою артінтервенцій), пропонує більш-менш традиційні засоби, але насправді виводить нас (майбутніх глядачів) на інший рівень: рівень сучасного сприйняття, яке сполучається зі сприйняттям нації політичної, гаслом якої має бути відомий вислів "ми не відповідальні за минуле, але ми відповідальні за пам'ять про минуле".

Така дистанція – в різних смислах цього слова – від подій того часу дає змогу сприймати нині себе як рівних членів суспільства, безвідносно того, хто з наших предків був задіяний та на якому боці у тогочасних подіях.

Тим не менше, з огляду на те, який розклад сил є в суспільстві, які проекти меморіалізації Бабиного Яру існують нині та які суперечки точаться навколо них, не можна не приділяти увагу фактору етнічності. Якраз тією мірою, якою етнічність є, як хтось уважає, другорядним, а хтось – визначальним чинником у формуванні та презентації власних бачень того, якою меморіалізація має бути, чиї голоси мають в ній переважати, а чиї посідати периферійне місце.

Тут слід наголосити на особливостях ставлення різних спільнот з притаманними ним колективними моделями пам'яті до цієї проблеми. Тут вже окреслили болісні епізоди, які мали місце у меморіалізації Бабиного Яру на початку 2000-х рр.

Характерною рисою їх, починаючи від спроби Американського об'єднаного розподільчого комітету "Джойнт" і завершуючи сучасним "приватним" проектом, є намагання заповнити вакуум, який є наслідком браку усвідомлення державою своєї ролі, а українським суспільством – того, якою має бути роль держави в модерації цього процесу.

Через це, позаяк "святе місце пустим не буває", виникають приватні ініціативи, і українська влада систематично делегує розв'язання цієї проблеми якомусь одному з акторів, хай найпотужнішому – умовно кажучи, представникам єврейської колективної пам'яті, котрі пропонують проекти, що відповідають їхньому баченню того, хто є "головною жертвою" цього простору та чиї голоси мають домінувати.

Аби мене не зрозуміли неправильно, хочу наголосити, що, говорячи про "єврейську колективну пам'ять", маю на увазі радше штучний конструкт – вона сьогодні розколота. Але услід за Ярославом Грицаком зазначимо, що будь-який національний проект можна вважати успішним, коли всередині його з'являється єврейська громада, лояльна до нього.

В єврейській спільноті думки навколо меморіалізації Бабиного Яру розійшлися. Так, маємо кампанії українських євреїв із закликами про неприпустимість приватної меморіалізації та підтримку державної. Але їх не слід перебільшувати, такий рух лише набирає обертів. Тобто у середині єврейської громади немає поки що готовності розділити цей "палімпсест" із представниками інших громад.

З іншого боку, якщо казати про українську громаду, то я схильний сприймати цю позицію як оборонну. Спадає на думку Пам'ятний хрест, що його встановлено українським націоналістам у Бабиному Яру. Як показують роботи молодих дослідників, навіть не всі з тих 64 членів ОУН, які значаться на плиті поряд як жертви Бабиного Яру, загинули в Києві.

Історія українсько-єврейських стосунків саме навколо Бабиного Яру сповнена проблемами, і деякі з них просто неможливо сьогодні аргументовано розв'язати, передусім через брак джерел: ми потрапляємо до ситуації, коли одні й ті ж історичні джерела можуть спричиняти діаметрально протилежні трактування.

Наприклад, історія з газетою "Українське слово", яка була дуже важлива для розбудови української справи, з іншого боку – публікувала антисемітські статті та заклики сповіщати німецькій владі про євреїв, що переховувалися. Цього достатньо, аби звинуватити газету в антисемітизмі – так і роблять представники, умовно кажучи, єврейської колективної пам'яті.

Але тут постають ще запитання: А наскільки газета мала свободу? Наскільки це було ціною її виходу? Наскільки такі матеріали ініціювалися місцевою українською громадськістю? Усе це спричиняє суперечності між різними видами етнічної пам'яті.

Веду до того, що сучасний проект меморіалізації Бабиного Яру, який би базувався на розумінні цінностей політичної нації та сучасників, котрі дивляться ретроспективно, аби винести уроки з минулого, наштовхується на те, що основні агенти пам'яті у цьому процесі є донині такими, які існують і презентують себе у старій етнічній парадигмі.

Вони не хочуть змінюватися, немає діалогу між ними, готовності до розуміння один одного. Я вже не кажу про вчинок В.Брандта, який став на коліна в 1970 р. перед пам'ятником жертвам Варшавського ґетто, але принаймні має бути готовність до діалогу у сенсі того, аби продемонструвати: "Ми знаємо, що є така можливість, ми не виключаємо розмови про це, ми хочемо дати вам знати, що ви про це знаєте і розуміємо ваш біль".

Це створило б умови для діалогу, який уможливив би перехід на той рівень погляду на події минулого не очима безпосередніх учасників цього минулого, а отже – конфліктуючих сторін, але на інший рівень, який би вможливив діалог і створив умови для примирення.

Ігор Щупак (Український інститут вивчення Голокосту "Ткума", Дніпро), співдоповідач

Хотів би звернути увагу на питання про жертви Голокосту, а також інших геноцидів, та про збереження пам'яті про трагедію їхніми нащадками.

Думка про те, що безпосередніх свідків Другої світової війни, Голокосту і трагедії у Бабиному Яру вже немає, – помилкова. Такі свідки ще є. Так, улітку цього року ми провели експедицію "Слідами Голокосту" по Одеській обл., організовану Музеєм "Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні" та Українським інститутом вивчення Голокосту "Ткума" спільно з нашими партнерами зі США й Литви.

Під час цієї експедиції ми зустрічалися з багатьма свідками Голокосту віком від 85 до 103 років. Серед них були люди з абсолютно світлою пам'яттю та ясним уявленням про те, що відбувалося.

Звичайно, ми побачили, що чимало опитаних нами свідків свій особистий досвід вписували у контекст того, що вони читали, бачили по телебаченню та в кіно впродовж свого подальшого життя. Почуті нами історії треба корелювати, – як завжди це робиться з матеріалами "oral history".

Та головне – ми все ще маємо можливість отримувати інформацію безпосередньо від свідків Голокосту; і ці надзвичайно важливі джерела досі не були зафіксовані та систематизовані. Є ще важливий моральний аспект цієї роботи – те, що ми маємо допомогти зберегти родинну, індивідуальну пам'ять людей.

Варто звернутися ще до одного аспекту проблеми пам'яті. Нині є багато таких "агентів пам'яті", як діти, онуки, рідні свідків Другої світової війни та Голокосту. 26 вересня 2021 р. у Дніпрі Об'єднана єврейська община України провела з'їзд нащадків Праведників народів світу.

Представники 32 родин із різних областей України приїхали до нас для того, щоб ми поспілкувалися з ними, записали їхні спогади, разом ушанували пам'ять рятівників євреїв під час Другої світової війни. Серед запрошених – люди, які були дітьми під час війни, але й вони певною мірою брали участь в акціях порятунку.

Один із прикладів – чоловік, який був 6-річною дитиною під час війни, зараз розповідає: він першим побачив "акцію знищення" та повідомив свою родину про те, що нацисти вбивають євреїв, і треба допомогти дітям, яким загрожує смерть. Цьому чоловіку не було присвоєно звання Праведника народів світу, як іншим членам його родини, але і його крихти пам'яті заслуговують на повагу та збереження.

Одне з важливих питань, на якому ми маємо зосередитися, пов'язане з мотивацією рятівників євреїв під час Голокосту. Що спонукало людей ризикувати власним життям і життям своїх рідних заради того, аби врятувати часто абсолютно незнайомих людей?

Очевидно, ані релігійні, ані політичні інтереси не були пріоритетними, а головну роль відігравали суто людські, моральні якості. Ці слова можуть здатися "банальними", але наскільки глибокими і людськими вони виступали тоді, коли, як писала Ганна Арендт, панувала "банальність зла". Ми продовжуємо дослідження мотивації рятівників євреїв, які виявляли людяність у нелюдський час (за словами Жанни Ковби). Хоча, очевидно, це одне із тих питань, точної та повної відповіді на яке ми ніколи не знайдемо.

Серед тих, чиї спогади ми намагаємося зберегти, – це й ті люди, які мали причетність до жертв Голокосту; і мали відношення до "bystanders" – "сторонніх спостерігачів" трагедії; і до тих, рідні та близькі яких брали участь у злочинах. Нам удалося зафіксувати спогади родичів представника німецької спільноти, "фольксдойче", як їх називали під час війни, котрі в одному селі здійснили вбивство місцевих євреїв. Незабаром ці матеріали будуть оприлюднені нашим Інститутом "Ткума" і Музеєм Голокосту.

Хочу згадати ще один випадок, – "Історична правда" надрукувала про це мій матеріал. Сюжет пов'язаний із тим, що донька офіцера вермахту досліджувала історію свого батька в Україні. Я не буду називати прізвища цієї жінки та її батька, тому що навколо цієї історії виникло багато інспірацій.

Навіщо донька нацистського офіцера досліджує злочини свого батька в Україні

Суть полягає в тому, що батько цієї жінки був офіцером айнзатцкоманди С6 (Ц6), яка здійснювала вбивства євреїв у Дніпропетровську, а також причетна до вбивства пацієнтів психіатричної лікарні в Ігрені. Серед тих жертв був і реб Дов-Бер Шнеєрсон, брат любавичського ребе Менахема-Мендела Шнеєрсона. Після війни згаданий німецький офіцер був засуджений за воєнні злочини. У 1996 р. він помер.

А його донька стала шукати сліди історії; їй пощастило знайти відповідні архівні документи про участь батька у війні. Кілька років тому жінка приїхала в Україну і побувала у Дніпрі. До речі, під час зустрічі в Музеї Голокосту наш співробітник Павло Поллюль розповів, що його дядько, німець за національністю, теж був серед жертв цієї зондеркоманди.

Про те, що дочка нацистського злочинця приїхала спокутувати його провину, багато писали ЗМІ. Але після цього розгорівся великий скандал. Ця жінка та її представники писали листи, в яких повідомляли, що ніякої спокути не було, бо жінка не несе відповідальності за злочини свого батька. Вона просто хотіла дізнатися щось, аби зберегти пам'ять…

До цього хотів би додати, що, коли ми говоримо про "агентів пам'яті", то маємо згадувати всіх її носіїв – звичайно, жертв, а також і свідків, і злочинців. І при аналізі отриманих свідчень треба використовувати відповідні наукові методи.

Далі хотів би сказати кілька слів стосовно згаданого тут під час дискусії так званого "комплексу меншовартості української спільноти". Я вважаю, що навіть тоді, коли Україна була у складі Російської імперії чи Радянського Союзу у статусі колонії, вона залишалася суб'єктом історичного розвитку. Український народ завжди був суб'єктом історії, а не об'єктом. І тому саме з точки зору суб'єктності важливо розглядати питання минулого.

Щодо питання про "винятковість трагедії" для української чи єврейської спільноти я хотів би сказати таке. Є народи – носії свідомості про винятковість їх національної історії, їх національної трагедії. До таких народів можна віднести і євреїв, і українців, вірмен, ірландців та багатьох інших. Національна трагедія була і є важливим чинником національної ідентичності.

Та важливо, щоб це не перетворювалося на "змагання національної віктимності", що можна назвати синдромом "хворого пенсіонера", коли представники різних національних спільнот сперечаються, кого більше нищили, хто більше страждав. Не можна на потребу цього "змагання віктимності" маніпулювати цифрами та фактами, заперечувати наукові дослідження заради сумнівних цифр, які згодом будуть спростовані. Це може нашкодити пам'яті про національну трагедію, про геноцид.

Що стосується Голокосту, то часто звучить теза про "унікальність" трагедії євреїв або його "універсальність", у тому розумінні, що Голокост був класичним зразком геноциду. Професор Є.Бауер запропонував тези про "універсальність" та "безпрецедентність" Голокосту.

"Універсальність" – тому, що схожі елементи повторюються в інших геноцидах, а "безпрецедентність" – тому, що в такому вигляді геноцид найбільш яскраво отримав втілення саме в Голокості. До речі, Є.Бауер пише, що типологічно найближчим до Голокосту був вірменський геноцид. Також ми пам'ятаємо, що Р.Лемкін, досліджуючи геноциди, робив це на прикладах українського Голодомору, вірменського геноциду та Голокосту.

І остання теза. Коли ми вивчаємо геноцид – Голокост, чи Голодомор, чи депортацію кримськотатарського народу, чи вірменський геноцид, – очевидно, що насамперед ми маємо ставитися з великою повагою до пам'яті про жертв геноцидів. Проте у вивченні геноцидів треба говорити не тільки про знищення, а й про подвиг опору геноциду (зокрема активного, збройного), і про рятування деяких із тих, хто був приречений на смерть. Це надзвичайно важливо і з наукової точки науки зору, і з моральних, етичних міркувань.

Оля Гнатюк (Варшавський університет, Польща; Національний університет "Києво-Могилянська академія"), співдоповідачка

Я хотіла би почати з тих моментів, на яких акцентували увагу Ігор Щупак і Михайло Тяглий, тобто праві на увічнення, комеморацію, а також на трактуванні Голокосту як геноциду, і, водночас унікальної події в історії. На мою думку, з синдромом віктимності (комплексом жертви) змагається велика частина народів світу.

Варто розпочати з пам'яті про Голокост, і зокрема Бабин Яр, одразу після війни. Тобто йдеться про дуже короткий відтинок часу поміж пізньою осінню 1943 р., коли звільнено Київ від німецької окупації, і до осені 1946 р., себто закінчення основних процесів в Нюрнберзі.

Між 1943 і 1945 рр. війна ще триває, на фронті і на окупованих територіях гинуть люди, Голокост продовжується. Але вже частина раніше окупованих територій звільнена. Після того, як радянська влада повертається до Києва, стають відомими масштаби вбивств у Бабиному Яру, як і в багатьох інших місцях по всій Україні. Всюди створюються комісії до вивчення нацистських злочинів.

У той час, тобто до Нюрнберзьких процесів, громадська думка доволі добре поінформована про масштаби і суть злочинів. Особливу роль відіграли письменники. Варто звернути увагу на твори двох авторів – Василія Ґроссмана "Украина без евреев" (1943 р.) і вірш Миколи Бажана "Яр".

Написаний у листопаді 1943 р. радянський вірш не є таким прямим, але там сказано про цей злочин як про величезну трагедію і немає сумнівів, чию – саме єврейську. Цей вірш аж до 1990 р. не публікувався, оскільки після закінчення війни, а особливо після завершення Нюрнберзького процесу радянська влада намагалася стерти пам'ять про страждання й нав'язати нову, винятково героїчну версію "перемоги".

Українські письменники писали про трагедію Голокосту, але ці твори або вилучили з літератури, як вірш М.Бажана, або "вилучили" самих письменників, як Ольгу Дучимінську. Це – письменниця, свого часу відома на Галичині, приятелька Івана Франка, Ольги Кобилянської, редакторка "Жіночої долі", активна діячка жіночого руху, авторка багатьох прозових і поетичних творів.

Після Другої світової війни залишилася у Львові. У 1945 р. вона опублікувала невелику повість під назвою "Еті". Це історія єврейської жінки, яка втекла з палаючого ґетто у Львові, знайшла прихисток у своєї давньої знайомої, старенької вчительки (тут видно схожість із біографією самої авторки).

Оповідання було пристосоване до радянських умов, що виявляється у закінченні, яке штучно пришите до твору про привітання солдатів Червоної армії і бажання героїні шукати нового життя у визволеному краю. Оповідання з'явилося в "Радянському Львові" і стало першим прозовим твором, присвяченим пам'яті євреїв, загиблих у ґетто, і тим, хто вцілів.

1947 р. оповідання "Еті" піддав нищівній критиці Михайло Пархоменко, радянський "ґауляйтер від літератури", який виступив, так би мовити, у ролі прокурора. Відтоді Ольга Дучимінська не опублікувала жодного твору. Два роки пізніше 66-річну жінку арештовано: їй інкриміновано співучасть у вбивстві Ярослава Галана.

Її засудили до 25 років ув'язнення, з очевидним розрахунком, що вона мала не вижити. Але вона на зло радянській владі вижила. Рукописи й листування вилучили та знищили. У тюрмі, таборах Дучимінська залишилася до 1958 р., після звільнення її не реабілітували й не повернули майна. Дучимінська до кінця свого довгого життя тинялася по людях. Легко собі уявити, як це виглядало у випадку понад 90-річної жінки.

Отже, вилучали не просто самі твори, а і людей "вилучали". Тобто стирали пам'ять разом із людьми. Так радянська влада боролася з "буржуазним націоналізмом". І чи цей націоналізм був український, чи єврейський – не мало жодного значення. Носії пам'яті про трагедії Другої світової війни, носії національної ідентичності, мали, згідно зі сталінською політикою, зникнути з лиця землі.

На противагу цій історії автентичного свідчення про трагедію львівських євреїв можна навести іншу історію, яка зображена у фільмі Аґнешки Голланд "У темряві" (2012 р.). Уперше цю історію розповів Владімір Бєляєв. Його репортаж зі звільненого Львова з'явився під назвою "Свет во мраке" у квітні 1945 р. на сторінках московського журналу "Огонёк".

Відтоді впродовж наступних двадцяти років Бєляєв над ним працював доволі прискіпливо. Кожне видання цього твору підлягало змінам, які вносив сам автор, або йому "допомагали". І кожна наступна версія міняла акценти, так, щоб наголосити на співучасті українських "буржуазних націоналістів" у вбивстві євреїв.

Натомість самі євреї, герої цього репортажу, втрачали ознаки своєї національності. Тобто вже не йшлося про євреїв, а йшлося про "радянських громадян". З якого доброго дива радянські громадяни у Львові, це вже не мало значення. Історія цього твору, якщо її простежити від 1945 р. до 1980 р., добре показує, як проводилася політка пам'яті щодо Другої світової війни, як стиралася пам'ять про Голокост і взагалі про цивільні жертви.

На мою думку, дослідникам і громадській думці необхідно звернути увагу на різні спроби збереження цієї пам'яті. Це неправда, що жодного українського слова про Бабин Яр і Голокост не прозвучало. Правдою натомість є те, що з цим словом боролася радянська влада та її конкретні представники – чи це були літературні діячі, літературні критики, чи партійні функціонери. Спроби збереження пам'яті були. Але були також і злочини проти цієї пам'яті.

І вже насамкінець – про синдром віктимності, про який говорив пан Ігор Щупак. Я волію називати його еґоїзмом власного болю. З одного боку, – це природне відчуття. Але з іншого боку, для людини природно виявляти також й емпатію. І еґоїзм власного болю можна подолати винятково емпатією та розумінням того, що це наша спільна історія, наша спільна доля.

Микола Боровик (меморіал "Концентраційний табір Захсенбурґ", Німеччина), дискутант

Стосовно суб'єктів пам'яті, важливо зазначити, що ми всі, тут присутні, є суб'єктами пам'яті. Ми не є солдатами якихось спільнот, ми тут також представляємо самих себе, і ми своїми текстами конструюємо те, що є колективною пам'яттю, або називається колективною пам'яттю.

На це мало звертали увагу на початку, але коли цей дискурс колективної пам'яті почав формуватися, то такі люди, як П'єр Нора або Яель Зерубавель, вони так само конструювали, як і вивчали. А можливо, більше конструювали, ніж вивчали. І цю колективну пам'ять як сконструйований дискурс мало ще досліджують, і це дуже важливо тримати на увазі, адже це також накладає велику відповідальність і на нас.

Але, з іншого боку, і полегшує наше завдання. Я не сподіваюся, що ми знайдемо тут якісь універсальні відповіді, проте сподіваюся знайти якісь відповіді для себе.

У контексті інших тем, що тут заявлені, – щодо жертв, нащадків, меж прав на пам'ять – дуже цікавою була думка Михайла Тяглого з приводу того, що ми не відповідальні за минуле, ми відповідальні за пам'ять. Хочу додати, що за пам'ять ми не можемо відповідати цілком, я не дуже вірю в те, що пам'ять аж настільки може бути конструйована й маніпульована.

Якоюсь мірою – так, але не цілком. За що ми відповідальні цілком, так це за майбутнє. Очевидно, що те, що ми пам'ятаємо, те, що ми конструюємо як пам'ять, виходить із того проекту майбутнього, який ми хочемо отримати. Минуле та пам'ять для нас, у певному смислі – це ресурс, з якого ми хочемо щось отримати, із чого ми можемо побудувати світ, який нам подобається, або який ми вважаємо правильним.

У цьому сенсі я хотів би згадати доповідь пана Ігоря Пошивайла. Він зазначив, якщо ми говоримо про жертв і злочинців, то хто такі злочинці – відомо. То я б сказав навпаки. Відомо, хто такі жертви. Так сталося, що їх вбивали, тому що вони були такі. Їх убивали, тому що вони були євреї, їх убивали, тому що вони були роми.

Зі злочинцями – складніше. Хто такий був умовний Петро Петрович Петренко, який допомагав німцям у Бабиному Яру вбивати євреїв? І далі – це наша відповідь на питання, хто він такий. Це ми конструюємо групу, до якої він належить. Чи він українець, чи він український націоналіст, чи він радянська людина?

Цю групу конструюємо ми, виходячи з того, що ми хочемо отримати від цієї пам'яті, який проект майбутнього ми будуємо. І у цьому випадку, те, що ми маємо зараз, я це називаю ретроспективною націоналізацією. Коли ми злочинців ретроспективно націоналізуємо, зараховуємо до якихось національних груп, умовно кажучи, конструюємо. Конструюємо українців як об'єкт цієї історії, про яку ми зараз з вами говоримо.

Ще хотів додати про один показовий момент. Коли я писав рецензію на історичний наратив Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", там був один розділ "Рятівники". І у цьому розділі історичного наративу МЦГБЯ було дві проблеми. Чому саме ці люди були українськими рятівниками? За якими критеріями можна зарахувати рятівників до українців? Так само, як до Праведників народів світу можна зараховувати українців, що це українці саме?

А другою проблемою там був довгий перелік мотивів, чому саме ці люди рятували євреїв. І з цих пунктів якось так складалося, що їх національна належність не мала суттєвого значення. Але при цьому, вони розглядаються в окремій главі як українські, тому що існує ця рамка націоналізації.

Ми націоналізуємо злочинців, відповідно, ми маємо націоналізувати і праведників. І ця рамка націоналізації заганяє всіх цих людей у якусь таку схему. А потім, коли ми отримуємо результат такої ретроспективної націоналізації, ми далі отримуємо проблему конфліктів різних національних наративів, пам'ятей.

Я пробував уже на цій конференції ставити питання, чи не доцільніше замість деконструкції національних рамок ставити якісь антропологічні питання, коли йдеться про таку трагедію? Про те, що ми можемо очікувати від свого сусіда, коли падає державна влада, коли більше немає права? Незалежно від того, якою він мовою говорить.

Що ми від людини можемо очікувати, як вона починає поводитися, коли під загрозу потрапляє життя її дітей? Пітер Новік у "Голокост у США" сформулював питання так: "Чи морально чинили люди, які рятували євреїв, підставляючи під загрозу смерті своїх дітей?". Це страшне питання, на нього немає відповіді, і він сам не відповів. Такі питання набагато складніші, за національне покаяння для людей, які не мають прямого стосунку до якогось злочину. На відміну від питання: "Що я сам у цій ситуації зробив би?".

Невелика ремарка щодо ОУН. Якщо в національній рамці це розглядати, то це проблематично. Але мені здається, що важливішим є питання не про те, де ці люди з ОУН були вбиті, у Бабиному Яру чи деінде. Важливішим є питання: "За що?". Які були причини? Якщо ми так подивимося, то очевидно, що Бабин Яр – це місце Голокосту, геноциду євреїв, перш за все. Якщо там хтось ще був убитий, то це не міняє звучання цього символу як місця пам'яті.

Це місце пам'яті, це не просто фізичний об'єкт, точка на карті, де ще щось сталося і після цього це нібито змінює значення і смертей тих інших людей, і значення самого цього місця. Я не думаю, що це так. Тому що місце пам'яті – це теж конструкт на основі якихось подій, і ми не вільні у цьому конструюванні. І це місце пам'яті про Голокост, перш за все.