Афанасій Сидячий: про мандри вічні та про покій
Афанасій святкував перемогу. Козацька країна, великий регіон, населений православними, за його безпосередньої участі, приєднався до Московії. Насолодитися плодами своїх зусиль Афанасій не встиг. Через місяць після укладення Переяславської угоди він повертався до Москви. У Лубнах Афанасія, хрещеного батька об'єднання Московії та України, отруєно. Хто це зробив: московити, яким вже не були потрібні його послуги, чи посланці від османів, чи агенти римської курії – невідомо
Алекс належав до чисельних нащадків династії візантійських імператорів Палеологів. Ця династія у XVII столітті вже занепала, але ще мала деякий авторитет у колі грецької аристократії. До 26 років Алекс Пателларій проживав разом зі своєю родиною на Криті (на той час - володіння Венеції), де отримав церковну освіту у монастирі Аркаді. А монастирем керував його дядько.
На той час між Османською імперією, Римом та Москвою розгорталась грандіозна боротьба за контроль над православною паствою на Сході Європи.
Московське царство розпочало політику об'єднання усіх православних під своїм скіпетром. Рим намагався за рахунок вже проголошеної унії отримати нову паству на сході. А Османи контролювали усіх чотирьох патріархів давніх східних православних церков: Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського.
Родинні звязки зіграли свою роль. І у віці 34 роки, в 1631 року за сприянням тогочасного патріарха Константинопольського Кирила Лукаріса (він теж був родом із Криту), Алекса призначено митрополитом Фессалонійським.
Природньо, як критянам - громадянам Венеціанської провінції, родині Пателларіїв були притаманні зв'язки із політичними колами республіки Святого Марка. Під час чергового раунду запеклої боротьбі вищих посадовців Константинопольської православної церкви за напрямок руху православної церкви – ідеологічного зближення з Римською курією чи з протестантськими спільнотами Північної Європи, Афанасій (тепер будемо називати Алекса так) стає одним з агентів впливу венеціанців у цій сфері, відстоюючи поступове об'єднання обрядовості православ'я та внутрішньої суті католицизму – підкорення владі римських пап.
У свою чергу, константинопольський патріарх Кирило Лукаріс, завдяки щедрий фінансовій допомозі з боку голландців, робив важку справу ідеологічного примирення й єднання православних із європейськими протестантами.
Під час одного із загострень політичної ситуації - за доносами своїх ворогів, у 1633 року Кирила Лукаріса вигнали з цієї посади за наказом самого султана та відправили у заслання.
Афанасій Мгарський. Російська ікона XVII століття
На його ж місце був відразу призначений ставленик Риму – Кондарис. Але і він майже відразу диваном султана (урядом Османської імперії) був теж позбавлений патріаршества. Запасним претендентом від проримської партії в грецькому духовенстві швидко був визначений Афанасій. Протягом півроку йшли перемови, як різного рівня агентів впливу з Європи, так і самого Афанасія - із стамбульськими чиновниками: тими, хто мав вплив на вирішення питання призначення константинопольського патріарха.
Врешті решт, 25 березня 1634 року його у віці 37 років Афанасія офіційно обрано на патріарший престол. За затвердженою османами процедурою, вибори нового патріарха проводили члени константинопольського синоду. З умовою - вони повинні були попередньо надати валі (управителю) Стамбула список із іменами щонайменше трьох кандидатів, і валі міг видалити з нього деякі імена.
У вирішенні цього питання, як сповіщали у своїх звітах європейські тогочасні дипломати, йому дуже допомогли 60 тисяч дукатів, котрі отримали головний візир та валі (гроші були надані венеціанськими дожами та Францією).
Але тут несподівано повернувся до Стамбулу із заслання Кирило Лукаріс. Його просто викупили назад величезним хабарем у турецького султана голландські дипломати.
І, зважаючи на певний натиск від влади Стамбулу, Афанасій зрікся патріаршого престолу (який займав близько 2 тижнів) й відправився до православних монастирів Афону. Як виявилося – ненадовго. Затяті змагання за статусну посаду Константинопольського патріарха тривали і далі, а чиновники з султанського дивану не гребували брати хабарі з усіх охочих прийняти участь у цій боротьбі.
Тож, менше чим через рік Афанасій знову повернувся до Стамбулу і знову призначений патріархом. Але і тепер величезні виплати турецьким можновладцям разом з інтригами супротивників позбавили його посади вже за місяць.
Афанасій залишивши цю незичливу боротьбу, відправився цього разу вже до Італії, де протягом близько десятиліття жив у Венеції, Римі та Анконі, виконуючи різні доручення від своїх патронів: римської курії та венеціанських дожів. Там він близько зійшовся з деякими впливовими кардиналами, котрі ввели його до близького оточення римського папи Інокентія Х і навіть (при тому, що до цього всюди зазначався як православний діяч) був ним призначений кардиналом римської церкви.
Та і у розгалуженій системі католицької церкви отримати синекуру йому не вдалося. У боротьбі за посаду перемогли італійці - впливові ієрархи римської курії змогли заблокувати його призначення. І Афанасій на початку 1650-тих років знову повернувся до Стамбулу – для спроби в черговий раз зійти на патріарший престол.
У Стамбулі продовжувалося запекле протистояння за посаду константинопольського патріарха. Після жахливих десятиліть на початку XVII століття, коли українські козаки пограбували та спалили величезну кількість портів, міст, кораблів у акваторії Чорного моря, навіть нападали на передмістя самого Стамбула, вартість патріаршого престолу дуже зросла.
Адже ця посада давала можливість впливати й координувати через українське православне духовенство можливі виступи козаків. А самі Османи в свою чергу уважно слідкували за релігійним протистоянням у християнській Європі й намагалися постійно утворювати тактичні союзи з ворогами Венеції та Риму – французами та протестантами.
Патріархи зміняли один одного. Достатньо сказати, що, наприклад, вищезазначеного Кирила Лукаріса шість разів призначали константинопольським патріархом. Востаннє, у 1638 році він позбувся цієї посади разом із власним життям: його було страчено по наказу султана за підозрою у контактах з Москвою та запорізькими козаками.
Кирило деякий час був навіть ректором Острозької академії і підтримував з українським духовенством постійний зв'язок листами – основним звинуваченням йому було те, що нібито за його вказівками донські та українські козаки захопили Азов.
Афанасій же був тоді на другорядних ролях, але, як кажуть, "в обоймі". І його час настав у 1652 році: знову у хаосі боротьбі за патріарший престол, коли основні претенденти були відправлені у заслання чи позбавлені життя, його висунуто венеціанцями на цю посаду.
Так Афанасій, затверджений турецькою владою на патріаршество, у 1652 році став втретє (і в останнє), константинопольським патріархом. Але в котрий раз зовсім ненадовго: через два тижні з престолу він був знову зведений.
Замість нього патріархом за наказом турецької влади визнано Паісія, якого підтримували протестантські держави. За свідченням італійських амбасадорів - голландські дипломати в черговий раз змогли розмірами своїх пропозицій переконати турецьких посадовців в необхідності призначення патріархом свого кандидата Паісія.
Але цього було замало: турків проінформували, що Афанасій надає інформацію про переміщення, силу та розмір турецького флоту Риму та венеціанцям, з якими тоді Стамбул знаходився у війні.
Попереджений про це й розуміючи загрозу власному життю, Афанасій терміново відправляється зі Стамбулу до Молдови. Там він перебуває не більше ніж декілька місяців – молдавське князівство було турецьким васалом і смертельна небезпека незабаром підібралася до нього й сюди.
З Молдови Афанасій відразу прямує до України, де зустрічається восени 1652 року з Богданом Хмельницьким. Судячи з загальної політичної ситуації — намагався переконати козацького гетьмана щодо залучення православних козаків до святої справи: війни усіх християн з турками.
Найсправді ж виконуючи завдання Риму та венеціанців – відкриття другого антитурецького фронту на сході. Події склалися так, що на католиків-поляків Рим вже не міг покладатися - з огляду на велетенську криваву пожежу війни, розпаленої Богданом, Речі Посполитій вже було не до того щоб воювати з кимось ззовні.
Можна прослідкувати тут нариси тієї стратегії, що проводилася Римом та республікою Святого Марка (так офіційно йменувалася Венеція) протягом століть: у війну з турками вони послідовно намагалися затягнути то Річ Посполиту, то Московію, то Персію, то Іспанію, і звичайно - козаків.
Афанасій, перебуваючи у 1652-1653 роках в Україні, докладав чимало зусиль запевнюючи Хмельницького у необхідності відходу від турецького протекторату, схиляючи того звернутися за допомогою до Московії - могутнього білого царя, що сповідує православну віру. За це він обіцяв підтримку - як зброєю, так і фінансами, від Риму та Венеції, а замість такої необхідної Богдану татарської кавалерії — московське військо.
Гетьман, занепокоєний тим, що кримський хан, виконуючи волю турецького султану, більше не підтримує козаків у їхньому протистоянні з поляками, намагався терміново знайти нових союзників. Кримський хан Іслам ІІІ Гірей діяв же у руслі політики Стамбулу, де прийняли рішення вже не руйнувати далі Річ Посполиту, бо тим самим підсилювалася козацька республіка.
Навесні 1653 року Афанасій приїхав до Москви. І був відразу прийнятий царем Олексієм Михайловичем, маючи на руках, як відмічено у документах Посольського приказу, певний "зошит" з письмово викладеним проєктом початку московітами в союзі з козаками війни з турками та Молдавією.
На додачу до цього він мав і відповідні "вірчі грамоти" від римської курії, що бажала вивести православну паству Європи з під опіки патріархів східних церков — які в реальності управлялися османською владою.
Розроблена ще раніше у Римі стратегія містила угоду, що московський цар, котрий оголосить священну війну проти турків і нападе на Стамбул — оголошувався новим імператором Сходу. Саме це, ще за століття до цього, єзуїт Поссевіно пропонував Івану Грозному.
Але з течією часу політична комбінація трохи змінилася: в неї тепер додався московський патріарх. Його Рим хотів зробити основним православним, вселенським патріархом - замість константинопольського, виводячи його з-під контролю Османів. І патріарха розглядали як необхідну противагу одноосібній владі московського царя.
Така стратегія Риму та венеціанців передбачала створення могутньої православної імперії - Московії, яка повинна була на сході воювати з турками. На чолі цього плану дій висовувалася ідея нового Хрестового походу: помсти Османам за утиск християнської віри та звільнення православної столиці - Константинополя.
Треба зазначити, що і пізніше, в цілях створення єдиної імперської православної церкви (а в перспективі і унії) до Московії протягом десятиліть надсилалися грецькі православні церковники, а найсправді агенти римської курії – Паісій Лігарід, Арсеній Грек, брати Ліхуди та інші. Вони продовжували справу Афанасія, який почав процес уніфікації розбіжностей між вже оновленою грецькою та відсталою московською обрядністю.
Грецьке богослужіння у свою чергу в той період вже була оновлене за рахунок широкого видавництва та поширення православної літератури, яку запроторила Венеція — теж переслідуючи інтереси поступового приведення православних під владу Риму.
Даний грандіозний проект, запропонований Римом, у 1653 році заволодів уявою як царя Олексія Михайловича, так і московського патріарха Никона. В кінцевому рахунку це призвело до великих війн та глобальних змін на політичній карті Європи та в ідеологічній площині.
Цар разом із українськими козаками на чолі з Хмельницьким розпочав велику війну — але не з турками, а з Річчю Посполитою. Никон в свою чергу запровадив церковну реформу, фактично розколовши віруючих у Московії на два табори.
Володар Московії разом із своїми радниками, судячи за все, вирішив діяти далі спираючись тільки на свій розсуд та користь. І оголосити війну не з далекою, але велетенською й могутньою державою Османів, а з сусідньою Польщею, що була ослабленою за рахунок козацьких війн.
Суттєві зміни у цьому протистоянні якраз і визначили східні церковні ієрархи — саме вони змогли стати спочатку посередниками у перемовах між козацьким очільником Хмельницьким та царем, а потім й привести у якості союзників козацькі загони під щедру руку московського володаря.
До цього ж часу, нагадаємо, українські козаки виступали майже виключно тільки в союзі з поляками проти московитів. І це зовсім не дивно — враховуючи що практично уся територія півночі сучасної України (на північ від смуги умовної межі між лісостепом та степом) — від Львова і аж до Полтави, знаходилась під владою Речі Посполитої.
Тож після презентації Афанасієм свого "програмного" зошита, царем у жовтні 1563 року було скликано загальний Земський Собор, на якому всім верствам населення було доведена необхідність приведення під високу государеву руку гетьмана Богдана Хмельницького з усім військом запорізьким та з усіма містами та землями.
Офіційна згода царю від громади його підданих на приєднання України до московського царства не затрималась. Незабаром, 19 жовтня до ватажка козаків вже відправились царські посли на чолі і з боярином Василем Бутурліним та разом із ними Афанасій. Наздогін за ними полетіла й наступна звістка: Московія оголошує війну Речі Посполитій.
Богдан Хмельницький. Прижиттєва гравюра Вільгельма Гондіуса 1651 року
Подальше розгортанння подій більш-менш усім знайомо з історії України, яка викладається у школі та вишах. У жовтні 1563 року під час Жванецької облоги польського війська об'єднаною армією козаків та татар остаточно визначилася позиція кримського хана Іслам Гірея ІІІ.
Він отримавши великий викуп та обіцянку регулярної сплати данини від короля Речі Посполитої, зайняв вже його бік. Татари, отримавши гроші та зібравши ясир, зняли облогу з коронного війська та відійшли до Криму. Війську Хмельницького ж залишилося тільки перераховувати вбитих та покалічених: чергова битва у протистоянні з королівським військом не привела ні до чого, крім того, що вказала на марні тепер сподівання щодо допомоги кримських татар.
Це в дійсності відображало й відповідну політику Стамбулу — для того, щоб тримати вигідний їм баланс між поляками та козаками, вони тепер допомогли полякам уникнути повного розгрому. Хмельницькому конче потрібно було отримати нового союзника у протистоянні з поляками. І тому переговори з Москвою, які йшли за допомогою православних церковників-греків ще з самого початку повстання, з 1648 року, тепер дійшли до завершення.
У грудні 1653 року до Переяслава прибула делегація московського царя у супроводі константинопольського патріарха Афанасія. Відбулося фактичне обєднання Московського царства та козацького гетьманату для спільної війни з Річчю Посполитою.
Ідеологічне підгрунтя сумісної боротьби з Річчю Посполитою було справою Афанасія і невдовзі офіційно оприлюднено. У січні 1654 року Хмельницький разом з Військом Запорізьким прийняли рішення перейти під "високу государеву руку" й затвердили Переяславські угоди, в яких найважливіше місце приділялося релігійній єдності руських та московитів:
"...православный христианский царь восточный одного с нами греческого благочестия: мы с православием Великой Руси единое тело церкви, имущее главою Иисуса Христа.
Этот великий царь христианский, сжалившись над нестерпимым озлоблением православной церкви в Малой Руси, не призрел наших шестилетних молений, склонил к нам милостивое свое царское сердце и прислал к нам ближних людей с царской милостью..."
Тим самим оголошено було єдність церкви України та Московії — з підпорядкуванням її царю східному, православному.
У цьому ракурсі зовсім не дивним є те, що майже усі священники православної церкви на Україні відмовилися тоді присягати великому царю християнському. Цей рух супротиву очолював київський митрополит Сільвестр Косів — підпорядкування московському патріарху у цій важкій, неоднозначній ситуації зовсім йому не подобалося.
Митрополити київські - за своїм походженням шляхтичі. Тож послідовно обирали близьку їм існуючу систему православної церкви у Речі Посполитої. Вони розуміли, що московіти будуть воліти збудувати свою вертикаль релігійної влади в Україні. Власне, що і відбулося пізніше.
Фактично Переяславські угоди продемонстрували процес зародження нової гілки української православної ієрархії та нової генерації церковників, що більшою мірою спирались на Москву та менше – на козацьку владу.
Її народження курирував Афанасій – бо вже тоді, судячи по його діям, він вирішив проводити власну гру з московітами, окрему від далеких Риму та Венеції. Пізніше це утворення і стане домінуючим і врешті решт завершиться повним підпорядкуванням київської митрополії Московському патріархату.
А тоді можна сказати Афанасій святкував перемогу — козацька країна, великий регіон, населений православними, за його безпосередньої участі, приєднався до Московії.
Насолодитися плодами своїх зусиль Афанасій не встиг. Через місяць після укладення Переяславської угоди він у супроводі козаків миргородського полку повертався до Москви. У Лубнах його, хрещеного батька об'єднання Московії та України, отруєно. Хто це зробив: московити, яким вже не були потрібні його послуги, чи посланці від турків, чи агенти римської курії – невідомо.
Він вмер наприкінці квітня 1564 року в Україні, під Лубнами.
Але його історія на цьому не закінчується. Адже для нього, точніше для його тіла, смерть у 1654 році не стала кінцевою зупинкою для кипучої діяльності. Афанасія поховали у Лубнах, в Преображенському храмі Мгарського монастиря, сидячим на срібному троні — в ознаку тих великих справ державного рівня, які довелося йому вирішувати в Україні.
У 1662 році, інший церковний грек-мандрівник на царській службі — Паісій Лігарід, перебуваючи у Лубнах, зробив розпорядження потрібні для того, щоб Афанасія було визнано святим: спеціальні обстеження занотували тоді те, що його тіло не піддається розпаду й не гниє. Разом із тим, паралельно був запущений інший процес: церковні літописці фіксували необхідне для канонізації — те, що молитва поруч із тілом Афанасія може спричинити чудо: одужання хворих, започаткування вагітності та інші чудотворіння.
Процес канонізації та мандрів залишків тіла Афанасія вельми темний та заплутаний – як і прижиттєва боротьба за константинопольське патріаршество, так і позажиттєве визначення місця для остаточного спочинку його тіла, не було простим. Вона йшла близько трьохсот років. І нарешті наприкінці ХІХ ст. все ж таки завершилася перемогою: його було канонізовано у Московській православній церкві під ім'ям святого Афанасія Царгородського сидячого.
Але незабаром в Росії до влади прийшли більшовики – і кістки святого Афанасія викинули з монастиря, а його срібний трон конфіскували.
І це все ще був не кінець. Пізніше лубенські ченці все ж таки змогли знайти й зібрати його кістки до купи, десь їх переховували десятиліттями і після Другої світової війни, коли переслідування церкви стали не такими запеклими, перенесли їх до Харкова у Благовіщенський собор.
Там рештки тіла Афанасія й досі зберігаються, а він сам відомий зараз як Афанасій Харківський сидячий – і кожний охочий може у Харкові подивитися на нього і навіть придбати собі до вподоби трохи чудотворної олії від його мощів.
Свята олія від мощів Афанасія. Раніше у Харкові до війни коштувала десь 200 грн
Олії від мертвого тіла - того, хто зробив, власне, все можливе для того, щоб затягнути Україну під владу московських тиранів.
