Урок промивки мізків в окупованих школах
Нав'язування іншої ідентичності починається з самої назви уроку: "Моя історія". Хоча з якого дива для школярів Кадіївки, Сватового, Маріуполя та Херсона має бути "їхньою" історія Олександра Невського та Івана ІІІ – московські методисти не пояснюють. Вони просто слідують за усталеною в Росії традицією, де справжніми "історичними віхами" для всієї величезної території між Балтійським та Беринговим морями вважаються діяння її правителів: Рюриковичів та Романових. І раз такий підхід втілюється у Владивостоці, то чому б не запровадити його і в Старобільську?
"Історична правда" републікує цю статтю з сайту InfomNapalm з люб'язного дозволу автора
Російське Мінпросвіти розробило структурний план уроку історії на перше вересня для шкіл тимчасово окупованих територій.
Конспект уроку 19 серпня розіслало директорам так зване "Міністерство освіти і науки ЛНР", завдяки чому про ініціативу дізналися компетентні органи України, а міжнародна розвідувальна спільнота InformNapalm оприлюднила скан як самого уроку, так і супровідного листа російської окупаційної адміністрації в Луганську.
Вказівка з Москви адресована, очевидно, не одній Луганщині, а всім тимчасово окупованим територіям. Вона цілком суголосна програмі, з якою прийшов на нашу землю російський загарбник: деукраїнізації, етнічної русифікації та прищеплення українофобії підконтрольним Москві громадянам України. Найбільш перспективним і піддатливим матеріалом для такої соціальної інженерії, як завжди, визначені діти.
Нав'язування іншої ідентичності починається з самої назви уроку: "Моя історія". Хоча з якого дива для школярів Кадіївки, Сватового, Маріуполя та Херсона має бути "їхньою" історія Олександра Невського та Івана ІІІ – московські методисти не пояснюють.
Вони просто слідують за усталеною в Росії традицією, де справжніми "історичними віхами" для всієї величезної території між Балтійським та Беринговим морями вважаються діяння її правителів: Рюриковичів та Романових. І раз такий підхід втілюється у Владивостоці, то чому б не запровадити його і в Старобільську?
Не варто дивуватися, що на думку укладачів уроку, "історія прийшла" на нині окуповані РФ землі України лише з князем Потьомкіним. Щоправда, контроль над Кримом (!) і плани створення "потужної причорноморської держави" автори анахронічно приписують також князям Русі. Це варто розглядати як часову "закладку". Адже для того, аби "законно повертати" собі Причорномор'я у XVIII столітті, ним треба було володіти колись у минулому.
З історією Русі все те саме: вона потрібна росіянам для того, аби посилаючись на давнє минуле, "законно повертати" наші землі, як "свої колишні". Між іншим, через ці "закладки" варто непокоїтись не тільки українцям: автори конспекту уроку серйозно стверджують, що Москва при Івані ІІІ "стала Третім Римом".
Коротко підсумовуючи, пропонований московськими кураторами зміст уроку зводиться до вихваляння величі Росії та зведення рахунків із її історичними ворогами: українцями та Заходом.
Від генетики до геополітики
Предметом гордості, очікувано, є розміри: РФ, СРСР, дореволюційної імперії. Від смакування власної переваги пропагандисти несподівано втрачають пильність і починають проговорюватись.
За їх словами, Росія "буквально нависає над східною півкулею" (від себе зазначимо, що цього тягаря сусіди по півкулі давно хочуть позбутися), а ще "при своєму розширенні ніколи не знищувала завойованих народів".
Визнання того, що Росія все ж завойовувала інші народи, можна було б вважати прогресом російської шкільної історії, але швидше за все, тут маємо справу з неуважністю авторів та цензорів. Бо чималу частину уроку методисти пропонують присвятити переконуванню учнів у гармонії і благодаті спільного життя в Росії.
Кмітливі школярі зможуть скласти самостійне уявлення про минулу і майбутню "гармонію" по тому, яким чином в уроці характеризуються українці та їх культура. Українське слова "мова" у тексті подекуди взяте в лапки. Це означає, що вчитель, читаючи урок російською, має саме так її називати, виражаючи зневагу. А ще освітяни з Москви відмовляють українцям у національній самобутності. У тексті їх вперто називають "малоросами" та разом з росіянами та білорусами оголошують частиною "одного триєдиного народу".
Архаїчні (з ХІХ століття) шовіністичні уявлення про триєдиний народ автори уроку міксують з расистськими трендами найновішого часу: етнічними інтерпретаціями гаплогруп. Ідея перенесення цього поняття з популяційної генеалогії у суспільні науки та ідеологію дала новий стимул любителям вимірювання черепів, а заодно і методистам російського Мінпросвіти.
Спільна для так званого "триєдиного народу" гаплогрупа R1a "характерна для 46% "великоросів", 44% "малоросів" та 51% білорусів" – наголошують автори автори. Шкода, що вони не стали продовжувати список "братських народів", носіїв R1a. Адже ця гаплогрупа також поширена серед поляків (56%), таджиків (68%) та нащадків брахманів Західної Бенгалії (72%).
Схоже, що розробники першого уроку історії належать до адептів й інших екзотичних переконань, набути які найлегше, будучи підписниками третьосортних відеоблогів, замаскованих під наукпоп.
Джерелом аргументів для них є, наприклад, геополітична концепція Хартленду: "Захід, що відчуває себе світовою геополітичною периферією, прагне підірвати єдність і стабільність "Серцевинної Землі" – Росії…". Максимальна порожність цього твердження має компенсуватися його максимальними пафосом та претензійністю.
Взагалі, чи є сенс луганцям та херсонцям цікавитись минулим свого краю, коли всі геополітичні розклади вчителі їм збираються пояснювати по глобусу? Не ті масштаби! А ще на російський глобус методисти з "Хартленду" пропонують натягнути сову середньовічної історії.
Історичні "помилки" та історичні "зради"
Щоб пояснити, чому зараз краще дружити з Китаєм, а не з НАТО, пропагандисти від освіти розіграли сценку. Акторські ролі в ній роздали князям Данилу Романовичу та Олександру Ярославичу, відомими за пізніше вигаданими прізвиськами "Галицький" та "Невський".
Отже, Галицький князь воював з монголами, шукаючи підтримки у папи Римського і намагаючись "прилаштуватися до західноєвропейської феодальної ієрархії". А Невський навпаки – бив супостатів з Європи, визнаючи залежність від ординських ханів. Мораль і висновок: вибір Данила був "історичною помилкою", а шлях Олександра – мудрою далекоглядною політикою. У цьому сюжеті бракує лише традиційного дисклеймера про те, що всі події вигадані, а збіги з реальними людьми – випадкові.
Про що взагалі казати, коли джерелом з історії козацьких повстань у Речі Посполитій укладачі пропонують вважати гоголівського "Тараса Бульбу", а з історії Революції 1917 року в Україні – булгаковську "Білу гвардію".
"У 1648 р. знайшлася людина, яка змогла привести повсталу Малоросію до успіху" – заявляють московські "коучери" про Богдана Хмельницького. Тут і далі вони принципово вживають поняття "Малоросія" замість Україна, хоча для часів Хмельницького саме сучасна назва нашої країни була актуальною. Книжне поняття "Мала Русь" видозміниться у "Малоросію" ще не скоро.
А "успіхом" Хмельницького, як стверджують російські куратори окупаційної освіти, було зовсім не заснування козацької держави (про це ні пари з вуст), а лише її "об'єднання з Росією". І далі українським школярам пропонують вважати, що не власна державність з її самобутнім устроєм, а єдність з Москвою мала б вважатися козаками справжньою непорушною цінністю.
Факт, що вже при житті Хмельницького дороги Росії з Україною розійшлися через сепаратний мир царя з польським королем, автори уроку старанно замовчують. Натомість, спорадичні спроби гетьманів-наступників дипломатичним та воєнним шляхом зберегти козацькі вольності й державність росіяни характеризують так: "козацька верхівка зрадила справу Богдана Хмельницького після його смерті".
Традиційно дісталося й Івану Мазепі, який все своє довге правління опікувався привілеями і добробутом Гетьманщини: спочатку служачи Москві, а накінець уклавши союз зі шведським королем. Бувши вже немолодою і всім забезпеченою людиною, Мазепа не мав ніякого особистого зиску від "зради". Він міг би спокійно доживати віку в пошані у Петра та його двору.
Але такі сприятливі й обнадійливі перспективи не стосувалися козацької Батьківщини Мазепи. Петро виснажив її людські та матеріальні ресурси своєю війною зі шведами, а до того ж готувався ліквідувати автономію Гетьманщини в рамках адміністративної реорганізації Московії. Ось що спонукало старого Мазепу ризикнути всім, що він мав.
"Спецоперації" та війни із Заходом минулого
Історія розчленування Росією зі спільниками Речі Посполитої в тексті уроку ніби списана з сучасних заяв Путіна та Лаврова про Україну:
"У другій половині XVIII ст. зусилля Росії з повернення російських земель увінчалися остаточним успіхом. Послаблена внутрішніми розбратами Річ Посполита остаточно втратила свою державність і була розділена сусідами".
Саме так, учні: спочатку втратила державність, а потім була розділена. Очевидно, така дивина трапляється з усіма сусідами Росії, коштом яких та періодично прирощує собі нові території. І, звісно, загарбані внаслідок поділів землі вже були "російськими". Чому? Бо Росія ще раніше ототожнила себе з Руссю, а українців і білорусів – з росіянами.
"Почалося повільне і важке налагодження життя малоросів та білорусів, яких жорстока влада панської Польщі довела до вкрай приниженого стану" – пишуть російські куратори про ХІХ століття, але звісно, натякають на тимчасово окуповані території України в столітті ХХІ-му.
"Повільність" і "важкість" в обох випадках складно приховати, але можна виправдати вигадками, мовляв, до приходу російських "визволителів" все було ще гірше.
На анексованих королівських і ханських землях російські колонізатори зіткнулися з багатьма проблемами, які нині постали перед ними в Україні. Тому, захищаючи репутацію князя Потьомкіна від начебто "пліток" європейців про "потьомкінські села", куратори від Мінпросвіти, таким чином, виправдовують і сучасні промахи окупаційної адміністрації.
Схоже, що "хворою темою" для кремлівської пропаганди є програна Росією Кримська війна (1853-1856). Аж надто багато неприємних паралелей у неї із сучасною путінською авантюрою в Україні. Можливо, тому даному міжнародному конфлікту в рамках уроку присвячено цілий розділ із промовистою назвою "Піррова перемога Європи". Аби не виникало спокус для аналогій, методисти всіляко доводять, що не такою вже й поразкою була та війна. Але аргументи їх настільки слабкі, що зусилля луганських вчителів на уроці можуть мати протилежний очікуваному ефект.
Україна Леніна загрожує Росії Сталіна
Українська тема (якщо не рахувати Данила Галицького, який "геополітично помилився", та "гетьманів-зрадників") виринає у конспекті в середині ХІХ століття, коли "цивілізовані європейці" вирішили скористатися регіональними особливостями Малоросії для протиставлення її населення російському народу і Російській імперії".
Учні з першого уроку мусять затямити собі, що Путін прийшов до України виправляти ситуацію, адже тоді, двісті років тому, "прихований задум полягав у нав'язуванні Малоросії протилежної Росії ідентичності".
Правда, чий конкретно це був задум і як він втілювався, автори не пояснюють. Просто класика конспірології, якою власне і є звичні російські уявлення про український національний рух.
Наступний розділ, присвячений "хаосу і анархії" в результаті революцій 1917 року, демонструє ніщо інше, як хаос у хронології, логіці та стилі викладу авторських думок.
Спочатку якісь "українські націоналісти" намагалися (невдало?) захопити Київ і проголосили УНР. Потім Грушевський в австро-угорському Львові "конструює український історичний міф" та вигадує нові українські слова. У наступному епізоді донецькі пролетарі не хочуть бачити у себе української влади. Згадується окремим абзацом гетьман Скоропадський. Відразу по тому підводиться підсумок: у громадянській війні виграють червоні та засновують (цитата Путіна) "Україну імені Володимира Ілліча Леніна", в якій людям насильно нав'язують українську мову.
Цей калейдоскоп образів більше нагадує сценарій не шкільного уроку, а пропагандистського відеоролика під тривожний музичний фон. Можливо, ним він насправді і є, а тому віддаємо прерогативу його коментувати та оцінювати представникам мистецьких професій.
Радянська епоха у викладі московських методистів протікала у діалектичній взаємодії процесів "українізації зсередини" та "українізації ззовні". Першу люди ще якось терпіли, "зовнішньо мімікруючи", а от від другої – "бандерівщини" – порятунку не було зовсім.
Виявляється, повоєнну радянську Україну нишком захопили бандерівці, які осіли в Канаді. І з цих позицій вони розгорнули свою русофобію на повну, щойно "міць радянської влади під тягарем внутрішніх проблем ослабла".
Цікаво, що апробацію настільки "революційного" підходу в історіографії росіяни вирішили провести на українських дітях. Чи то в сподіванні, що несформовані уми здатні засвоїти будь-яку у маячню. Чи то заради експерименту: зайде – не зайде.
Питання, на які вчителі не мають відповідей
З історії міжвоєння школярам мають розповісти про індустріалізацію і стахановський рух, не обтяжуючи їх згадками про Голодомор і репресії. Зрештою, як пишуть куратори: "Разом росіяни, українці і білоруси" переживали радості і горесті". Чим у цей час займалися інші народи УРСР і Радянського Союзу в принципі неважливо.
У війну (Другу світову) три обрані народи-брати також воювали "плечем до плеча", якщо не рахувати тих таки "бандерівців", які потім захопили і радянську і пострадянську Україну, перетворюючи її в "Анти-Росію", звісно "під прямим тиском США, ЄС і НАТО".
Феномен Української Повстанської Армії з'явився, як переконують москвичі, внаслідок "жорстоких переслідувань уряду відновленої Польщі і проти російського, і проти українського населення". Така інтерпретація викликає відразу декілька питань: 1) Чому УПА з'явилася аж 1943 році, якщо польські репресії припинилися в 1939-му? 2) куди власне поділася Польща на початку війни? 3) виявляється, у Польщі була також російська етнічна меншина? 4) і що, вона теж долучилася до створення УПА?
Кожне з цих питань може поставити у незручне становище вчителя 1 вересня на окупованій території. Але вчителів-колаборантів якраз не шкода. Аби лише діти не постраждали через свою безпосередність та допитливість.
Найбільш проблематичною у цьому плані є тема не так Другої світової, як сучасної розв'язаної Путіним війни. Адже школярі, до яких російське Мінпросвіти відправляє брехати спеціально підготовлених вчителів, є безпосередніми свідками (якщо не учасниками) цих трагічних подій.
