Україна на мапі Юозаса Габриса

Ця стаття є розділ з книги "Скарби шведських архівів" (упорядниця - Марина Траттнер), яка наразі готується до друку.

До початку ХХ століття українська нація підходить цілком сформованою, із розумінням свого місця в історії, етнічних меж, а також із усвідомленням права на суверенну державу. Попри всі обмеження, заборони, депортації і війни, українство виразно проявляє себе та не бажає миритись з ураженими статусом і правами.

Наведена вище "Етнографічна карта Європи" була підготовлена відомим литовський дипломатом Юозасом Габрисом (Juozas Gabrys, 1880–1951) в Libraire Centrale des Nationalités (Швейцарія) та видана Institut geographique Kummerly & Frey в 1918 році. Фіксує інформацію про національний склад і розселення етнічних груп в Європі дещо раніше за вказану дату публікації.

Є чудовою візуалізацією, яка демонструє те, на чому ґрунтувалася впевненість українців та як сприймали і оцінювали їх у світі того часу.

Зберіглась не лише сама мапа у чудовій якості, але і книга, що її коментує. В ній Ю. Габрис акцентує увагу на тому, що карта стала "результатом довгого дослідження і тривалої роботи на місці, а також в загальній і спеціальній бібліотеках".

Описуючи Російську імперію, він звертає увагу на те, що деякі в Європі вважають, що маючи таку назву, вона увібрала в себе ледь не 180 млн. "великоросов"; але насправді тих, кого раніше називали "Moscovite", нараховується не більше 40 млн.

Тоді як решта – це кілька народів, "якими ті хотіли керувати, але виявили цілковиту власну недолугість розпоряджатись долями інших". Як результат, автор уважно ставиться саме до опису національного складу цієї вмираючої Імперії, бо мав доступ до інформації зсередини.

Українці [Ukrainiens] віднесені тут до Індоєвропейців (слов'янська група) та зафарбовані темно-зеленим кольором. Як бачимо, розселення їх було істотно ширше за існуючі кордони нашої держави.

Автор дещо змістив на схід західні межі розселення українського етносу (насправді на той час ще не була проведена комуністами операція "Вісла", а тому українці масово проживали в т. ч. на т. з. Закерзонні), провівши їх чітко по річці Сян.

Південний кордон розселення проходить по річці Дунай, а східний, ви вже здогадались, – по Дону та навіть далі (як ми бачили і на інших мапах попередніх століть).

Землі сучасної України (обрис якої легко вгадується) на початку XX століття зайняті українцями, які складають абсолютну більшість.

Північне Приазов'я характеризується присутністю болгар, греків і німців, що підтверджується багатьма джерелами. Крим поділений між переважаючими кримськими татарами та українцями, а також болгарами та незначною присутністю інших груп. Все це відповідає історичному контексту.

Між Дністром і Дунаєм бачимо чотири групи, які представлені майже рівнозначно: болгари, українці, румуни і німці. Автор дещо переоцінив ареал розселення на Поділлі молдаван (румунів). Історичні джерела не підтверджують такої їх присутності на українських територіях.

На Волині помітні впливи білорусів. На час складення мапи відсутні ареали розселення на українських землях московитів (названих автором на мапі "Великоросами").

Це свідчить про незначну їх присутність в Україні до всіх подій наступних років: політичних переслідувань, трьох Голодоморів, Другої світової війни, репресій і депортацій, що не кращим чином вплинуть в подальшому на зміну складу населення.

Тимчасом як українці складали більшість або масово були розселені на деяких сучасних територіях Російської Федерації. Ми бачимо це аж до Брянська і Курська, на історичних козацьких землях Стародубщини.

Бачимо це майже до Саратова, де вони межували з місцями компактного проживання німців (які згодом будуть піддані депортації). Масово проживали по річці Дон, складали абсолютну більшість в Таганрозькому повіті та на Таманському півострові.

Як ми знаємо, саме на українські плечі було покладено заселення і підняття Кубані, а тому їх присутність на початок ХХ століття на землях аж до Анапи і заснованого козаками Єкатеринодару (Краснодару) є відомим фактом.

Цікаво, що південь Імперії, між Азовським і Каспійським морями заселений цілою групою народів, серед яких "великороси" не складають більшості; там присутні українці, татари, калмики, ногайці, німці, казахи та ін. Це до питання "історичних земель" тощо.

Відомий вчений Сергій Єфремов обурювався в статті 1905 року на нові імперські спроби накинути на все українське брехливий вираз "исконно русские области", яким хотіли виправдати гноблення української мови, наче викресливши з життя від 80 до 92 % населення Київської, Подільської, Полтавської, Харківської та інших губерній, що складали українці (навіть за імперськими підрахунками; перепис 1897 року):

"...даже самое украинское населеніе в одной изъ частей своей территоріи объявляется уже прямо несуществующимъ, замѣнившись какими-то "русскими, по происхожденію, мѣстными жителями".

Что же случилось за это полугодіе? Или предприняты были новыя обслѣдованія, выяснившия капитальную ошибку на счетъ этнографической физіономіи "Юго-Западнаго края"?

или населеніе его вдругъ измѣнило свой обликъ до неузнаваемости, сдѣлавшись "искони русскимъ" въ томъ смыслѣ, въ какомъ это выраженіе употребляется органами охранительной печати или какія-нибудь спеціальныя катаклизмы, пронесшись ураганомъ по тремъ губерніягъ, смели съ лица земли въ ихъ предѣлахъ украинское населеніе?

Ничего подобнаго, конечно, не случилось: никакихъ обслѣдованій не было, а внезапныя соціологическiя катаклизмы, въ родѣ нашествія гунновъ, теперь даже невозможны и все обстоитъ, разумѣется, по старому…".

Прекрасний науковець, інтелектуал, дуже поміркована і інтелігентна людина за ці наукові праці і подібні публічні розмірковування, після 10 років тортур, був замучений і помер у Володимирській в'язниці ГУДБ у російському м. Володимир.

Цікаво, що в ті роки проводились навіть опитування населення, які зафіксували досить цікаві результати:

1. В місті Золотоноша (нині Черкаська область) було опитано 378 людей (віком від 16 до 65 років).

На питання "На каком языке, малорусском или русском, предпочтительнее преподавание в школе? – 324 высказались за малорусское преподавание, 46 отнеслись безразлично, 8 стояли за русское преподавание".

На питання "Малорусские или русские книги они охотнее слушают и читают? – 198 стояли за малорусские книги, 78 стояли за русские книги, остальные отнеслись безразлично (особенно безграмотные)".

2. В 1860-х роках в Полтаві провели схоже опитування.

На питання "По какой книге желает учиться ученик? – 129 избрали малорусскую книгу, 12 отнеслись безразлично, 12 кровных великороссов естественно выбрали русскую книгу".

3. За повідомленнями ніжинського кореспондента "Кіевских откликов":

"...на 8 сельских библиотек-читален Нежинского уезда, лишь в 2-х не было требований на украинскую книгу; во всех же остальных библиотеках существовал весьма интенсивный спрос книг на родном для народа языке".

Надалі ситуація змінюватиметься.

Як писав професор Лондонського університету Норман Дейвіс, "Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їх втрати під час війни 1918–1920 рр., колективізації 1930-х років, терору та голодомору 1932–1933 рр. та нищень Другої світової війни мають бути близькими до 20 млн чоловік".

Але і це не зламало українство, а лише загартувало у прагненні мати свою державу, свою Україну. Тому той шлях, який пройшла українська нація, щоб постати в кінці XX століття державною, такою, яка на початку XXI століття буде названа справжнім європейським феноменом, продемонструє дива невимовної стійкості і героїзму, заслуговує не лише провідного місця у світовій історії, а і відповідного такій історії майбутнього.