Європейська орієнтація Симона Петлюри
Долаючи навалу збройних сил Російської Федерації, українське суспільство одночасно розгорнуло масштабну роботу по знищенню «русского мира» в найменуваннях міст, площ, вулиць. Та не слід забувати, що Росія не тільки нав’язувала нам свої цінності, у тому числі в топоніміці, але й деформувала національну пам’ять українського народу. Особливо багато грязюки наліплено на постать публіциста, державотворця, воєначальника, мислителя Симона Петлюри
"Історична правда" публікує текст доповіді професора Станіслава Кульчицького на міжнародному онлайн-семінарі "Петлюра і "петлюрівщина": (де)конструкція імперського міфу", що відбувся 29 квітня 2022 року.
Не випадково у Києві досі немає пам'ятника Петлюрі. Є укази про спорудження пам'ятника, видані в 2006 році президентом Віктором Ющенком і в 2017 році президентом Петром Порошенком. Є визначене для пам'ятника місце: з лівого боку Будинку вчителя, де знаходилася резиденція Центральної Ради (праворуч споруджено пам'ятник Михайлу Грушевському). Є анотаційна дошка на призначеному для пам'ятника місці. А пам'ятника нема…
Спадщину Симона Петлюри треба вивчати й вивчати. Особливо актуальні його судження про європейську орієнтацію України, яка мусить служити підґрунтям для здобуття її незалежності. Ці судження він висловлював все своє коротке життя і до них варто прислухатися.
Симон Петлюра не приховував, що світова війна віщує народам багато бідувань. Разом з тим він зробив у серпні 1914 року висновок у редагованому ним журналі, що війна уперше створює сприятливі умови для розв'язання українського питання. Зміст його статті "Війна і українці" доводив, що в часи редагування журналу "Украинская жизнь" Симон Петлюра уже входив в коло лідерів українського національного руху.
Чимало учасників і не менше дослідників творчої спадщини Симона Петлюри бачили в статті "Війна і українці" тільки запевнення у лояльності українців самодержавній Росії.
Однак генеральний секретар міжнародних справ УНР Олександр Шульгин починав опубліковану у 1930 році свою статтю "Симон Петлюра та українська закордонна політика" з таких слів:
"Своє відношення до питань закордонної політики Симон Петлюра виявив ще в той час, коли за українську державність можна було говорити хіба що пошепки. Маємо на увазі своєрідний політичний маніфест, що його випустила "Украинская жизнь" в 1914 році, де було виразно виявлено симпатії до Антанти… Коли настала революція і в травні 1917 року Петлюра приїхав до Києва, щоб почати свою бурхливу політичну кар'єру, то виявилося, що його міжнародні симпатії мало ріжнилися від 1914 року".
У цьому самому збірнику, присвяченому пам'яті Симона Петлюри, Максим Славинський теж стверджує: "У тому маніфесті Україні вказане місце в складі західноєвропейських народів, по боці держав, що представляли собою столітні традиції європейського політичного демократизму".
Твердження соратників про орієнтованість Симона Петлюри на Антанту в ході світової війни підтверджуються його власними документами цього періоду. Під час війни треба було триматися за самодержавну Росію, яка силою обставин зустрічала високих осіб з Франції "Марсельєзою", бо це був її державний гімн.
І навпаки: не можна було сподіватися, що авторитарний Другий райх сприятиме формуванню української демократичної державності. В грудні 1914 року у листі представнику "Союзу визволення України" в Швеції Осипу Назаруку Симон Петлюра піддав нищівній критиці політичну орієнтацію галицьких емігрантів і заявив: "Як не тяжко жити нам серед відомих Вам обставин, але попасти в лабети Германії — дякую красно!".
У 1917 рік Симон Петлюра увійшов в 38-річному віці, маючи за плечима два десятиліття активної революційної і громадсько-політичної діяльності. Виникає слушне запитання: як ці десятиліття позначилися на його світогляді?
Професор Українського вільного університету в Мюнхені Володимир Косик так пояснював причини його відставки з поста секретаря військових справ в уряді Центральної Ради:
"15 грудня 1917 року совєтська Росія підписала перемир'я у Бресті. Після відомого ультиматуму Леніна, 20 грудня російсько-совєтські війська почали наступ на Україну. Це була перша агресія совєтської Росії проти України. Не диспонуючи потрібними збройними силами, за винятком невеликих відділів, Український Уряд, який від 16 листопада діяв як незалежний Уряд, і про це поінформував Антанту, — опинився в дуже тяжкому становищі.
Він почав боятися, що совєтська Росія буде переговорюватися від імени "цілої Росії", отже, також від імені України. Тому він не бачив іншої розв'язки, як приступити до переговорів у Бресті. Ця політика сама собою йшла проти інтересів Франції й Антанти. Не бажаючи підтримувати таку політику, Петлюра 31 грудня 1917 року зрезигнував з посту Генерального секретаря військових справ".
Аргументуючи свою позицію, Володимир Косик знаходив немало свідчень європейської орієнтації Симона Петлюри. Варто навести знайдений ним лист до Осипа Назарука від 18 грудня 1914 року, де Симон Петлюра писав:
"Все, що діється нині галицькими емігрантами в напрямку австро-німецької орієнтації (йшлося про позицію Союзу визволення України. — Авт.), з погляду російських українців є помилкою, трагічним непорозумінням ситуації і тих перспектив, які відкриваються у зв'язку з перемогою потрійної комбінації держав".
У визначенні політичної орієнтації Симона Петлюри варто прислухатися до його власних висловлювань, сформульованих вже після завершення визвольних змагань. У листі до генерал-хорунжого Миколи Удовиченка у 1922 році Симон Васильович писав:
"Від того часу, коли до світової війни ув'язалась Америка, я був переконаний, що війну виграють не німці, а Антанта. Я хотів створити фронт, хай би він був розбитий мілітарно тимчасово, все одно ми виграли б потім політично. Але "божевільство", недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як от Грушевський, Винниченко і абсолютна нікчемність, Голубович, направили наш курс на іншу дорогу... Ми досі покутуємо за цю помилку, бо альянти і досі ще не можуть нам забути "зради" нашої...".
А в статті "Німецькі комуністи про українців в майбутній війні", надрукованій в журналі "Трибуна України" у 1923 році, Симон Петлюра висловив цю саму думку майже тими самими словами: "Ми й досі покутуємо за ті помилкові кроки, яких допустилися проводарі нашої політики в 1918 році, приставши до орієнтації на Центральні держави, зокрема, на Німеччину, порозуміння з котрою і серед тодішніх обставин і серед теперішніх не було і не є відповідаючим інтересам української державності".
Варто звернутися до спогадів соціаліста-федераліста Костя Мацієвича, який пізніше увійшов в коло найближчих співробітників Симона Петлюри. Зустріч між ними відбулася 4 квітня 1918 року, в день поховання українського письменника Івана Нечуя-Левицького. Мацієвич згадував:
"Всім вже було відомо, що Симон Петлюра на час німецької окупації рішуче відмовився від будь-якої відповідальної участи в українському урядові до того часу, поки на Україні будуть панувати німці.
Процесія затрималась на якомусь повороті, багато людей згрудилось по обох боках вулиці на ходниках і людським потоком мене викинуто було близько того місця, де стояв він... Ми поздоровкались, обмінялися кількома. фразами з приводу небіжчика і потім продовжували вже далі шлях до кладовища й назад.
— Між іншим, дуже радий вас тепер в цей момент бачити, бо хотів би де про що поговорити та порадитись. Справа полягає ось в чому. На якийсь час я мушу знову стати людиною "вільної професії"...
— Чув про це і цілком поділяю ваші думки про те, щоб не заанґажуватись у сучасну комбінацію...
— Ну ось бачите, а мене за це жорстоко лають. А в тім я певен, що ми мусимо мати людей і цілі групи діячів, які б стали осторонь від сучасної "орієнтації", бо це лише тимчасовий і дуже короткий момент в нашому відродженню, який може бути для нас і дуже небезпечним. Особливо це обов'язково для тих діячів, що мають зовсім інші концепції та перспективи щодо нашого майбутнього співробітництва та зв`язків з Европою".
Чимало нападок від політиків різної орієнтації Симон Петлюра зазнав за укладений в 1920 році союз з Юзефом Пілсудським. Однак треба прислухатися до мотивів самого Петлюри. Його аргументи ми знаходимо у листі військовому міністру Володимиру Сальському від 30 грудня 1921 року, тобто тоді, коли вже відбувся поділ України між Польщею та Росією. Симон Васильович писав своєму міністру, з яким знаходився в найбільш довірчих відносинах:
"Коли я в квітні 1920 року робив умову з поляками, то мав на увазі визначним політичним актом розпочати уперту боротьбу серед нашого громадянства з його нахилами та тенденціями політичних порозумінь і договорів з Москвою, яку я вважаю за історичного і вічного ворога нашого.
За це я, як Ви знаєте, обливаюсь помиями і ріжними інсинуаціями. Ви могли так само бачити і переконатися, що великого клопоту з цього я собі не завдаю, бо знаю, що роблю і що відповідає інтересам України як самостійної держави. З історії ми знаємо, що поляки — кепські колонізатори і їхня експансія на схід, себто до Дніпра, на протязі цілих віків нічого врешті не дала.
Так само не дадуть певних наслідків і змагання їхні зробити своєю Волинь чи Полісся, яку б в наші дні націоналістичну чи шовіністичну політику вони там не проводили, бо одпорна сила українського народу є сильнішою од польських шовіністичних потуг і переборюючих потенцій".
Симон Петлюра не гірше інших бачив органічні недоліки союзу з Юзефом Пілсудським. Проте він погодився на цей союз, щоб зробити спробу знову, уже в третій раз попередити поневолення України московським імперіалізмом.
Перебуваючи в еміграції у Польщі, Симон Петлюра видав в 1923 році брошуру "Сучасна українська еміграція та її завдання". Це був програмний твір, поділений на 30 частин.
Слід виділити частину під заголовком "Вивчення європейських мов". Закликаючи вивчати мову і життя того європейського народу, серед якого жили українські емігранти, він надавав цьому колосальне значення. Адже українці у задоволенні своїх культурних потреб "примушені були користуватися здебільшого російськими джерелами, бо власні національні джерела навмисно засипалися і притлумлювалися.
Каламутними, навіть вонючими і нездоровими були ці московські джерела: на протязі віків цілих отруювалися ми ними, засвоюючи нездоровий сморід і гнилизну московської азіятчини з її рабською покорою або максималістськими тенденціями… Впливом такого примусового і на протязі віків користування джерелами московської культури, — робив він висновок, — можна пояснити не одну хибу, якої допустились ми в нашому державному будівництві".
В цій брошурі Симон Петлюра закликав молодь оволодівати освітою і культурою в європейській вищій школі. Звертаючись до молоді, він говорив: "Учіться, не гайте часу! Візьміть з закордонних огнищ науки якнайбільше, перетворіть засвоєне і набуте якнайглибше!
Пам'ятайте, що ви відновляєте давню і світлу традицію 16–17 в. в. нашої історії — безпосереднього контакту України з культурними країнами на ґрунті науки і освіти, а тому додавайте до відновленої традиції і ентузіазму молодечого і нашої національної упертості, щоб створити симбіозу емоції і розумової праці, яка може видати прекрасні і пожиточні наслідки".
Лідери Української революції заснували демократичну республіку, але не змогли відстояти її незалежність у визвольних змаганнях. Замість задушеної УНР російські більшовики створили її ерзац — радянську Україну. Звертаючись до українського народу з приводу п'ятирічного ювілею IV Універсалу Центральної Ради, Симон Петлюра 22 січня 1923 року вказував:
"Під потужним натиском боротьби народньої уряд большевицький, вірний підступним звичаям Москви, утворив фікцію незалежної держави української і проклямував був самостійну Совєтську Українську Республіку. Не маючи змоги здавити волі народньої до незалежности державної, уряд московський сподівався в такий спосіб приспати націю українську і заспокоїти святий гнів народній".
В 1991 році Україна здобула незалежність. Але вона була радянською Україною. Упродовж цих десятиліть відбувався надзвичайно болючий процес перетворення радянської України в демократичну європейську республіку. В ці дні і місяці відбувається найбільш гостра фаза цього процесу – російсько-українська війна. Ми переконані, що справа, за яку 100 років тому боровся Симон Петлюра, переможе.
