Угорські звірства в Нагуєвичах 1914 року та факти про «слизьку геополітику»
Стрільці рухалися до лісу швидким темпом, оскільки в цьому напрямку коні і гужовий транспорт транспортував скоростріли і скриньки з амуніцією. Увесь з'єднаний відділ військових очолював австрійський поручник від скорострілів, який щохвилини розглядав військову карту. Зі сторони Підбужа було постійно чути гуркіт гармат, між Підбужем і Нагуєвичами розташувалася сотня Йосифа Будзиновського. Під час маршу молодий січовик раптово зауважив двох козаків на конях, після чого повідомив старшині: "Неrr Оbеrleutnant, dort sеhе ісh zwei Коsаkеn"
На ґрунті останніх запитань, які виникають: чи буде угорський уряд Орбана вчитися на історії і чи буде трагедія Бучі кривавим прикладом для Європейської цивілізації?, виникає також нагальна потреба нагадати сторінки історії Першої Світової війни, яка вибухнула 28 червня 1914 р. з приводу вбивства наступника австрійського престолу династії Ґабсбурґів Франца Фердинанда.
В цей час вирок було зроблено і для Дрогобицького повіту, адже всім одразу стало зрозуміло, що територія "Галицької Каліфорнії" стала об'єктом першочергової конфронтації. Не випадково, в часі перших поразок австро-угорської армії в Дрогобицькому повіті загострилася проблема москвофільства.
Австрійська військова адміністрація почала проводити репресії щодо москвофільських організацій, їх провідних діячів та учасників. Відбувалися масові арешти всіх запідозрених у проросійських симпатіях, подекуди їх без суду розстрілювали чи вивозили на заслання.
Переважна більшість українських горян та підгорян потрапила до концентраційних таборів "Терезин" (Чехія) і "Телерґоф" (Австрія).
За свідченнями очевидців, які в 1982 р. записав В. Шагала: "…не було села, щоб не арештували і не забрали до концтабора кількох людей. Австрійський уряд підозрівав наш народ у москвофільстві. Насамперед арештували всю інтелігенцію.
Хоча в ті часи не було нашої інтелігенції, крім попа та вчителя, то забрали всіх попів, рідко де залишивши старого, якому дорога була лиш на тамтой світ. З кожного села забрали і по кількох господарів, то вибирали багатших господарів села.
То мали бути люди політично підозрілі, а насправді ті люди були такі політики, що мало хто з них умів читати, а інший хоча й скінчив тих чотири класи, то в житті друкованого слова в руках не держав …
А найбільш недолюдами показали себе мадярські війська, немало в кожному селі впала невинна жертва їхніх рук ... ".
Наприклад, телерґофським в'язнем був священик Михайло Вербицький, який у 1911–1922 рр. мав парафію в Уличному. Народився він у 1859 р., висвячений на священика в 1886 р.
Перед приходом на парафію в Уличне душпастирював у Горлицькому (1886–1895) і Ясельському (1895–1911) повітах. Був одружений. Помер 10 грудня 1922 р. і похований в Уличному.
За даними "Телергофського альманаху", а також досліджень львівського історика Р. Мировича вдалося зібрати більш-менш точний перелік репресованих москвофілів та інакомислячих за період 1914–1918 р. з боку австрійської влади та мадярських військових і урядників.
Більш трагічними були події у Нагуєвичах – родинному селі Івана Франка! Після невдалої оборони Дрогобича від росіян, 19 жовтня 1914 р. сили Українських січових стрільців було вдруге передислоковано у фронтову лінію Дрогобича та село Нагуєвичі, зокрема в горішній ліс біля річки Велика Ступнянка (на заході від села) з метою тилової підтримки правого крила кінної дивізії австрійських драгунів.
За спогадами січового стрільця, опублікованими на сторінках газети "Неділя" (1935), в цей час сотні Дмитра Вітовського та Осипа Будзиновського здійснювали маневри в околицях Борислава, Попелів, Ясениці Сільної та Нагуєвич.
Фактично, це був наступ УСС, який зупинився знову таки в Нагуєвичах, але тепер вже з боку Карпатського хребта. В цей час сотні були розділені на менші відділи, які одночасно здійснювали розвідку.
Разом із січовиками діяли і піхотні відділи, які складалися із колишніх військових кінноти, які втратили коней в боях з росіянами. Ці піхотинці були одягнені в чорні плащі, кавалерійські шапки, а за зброю у них слугували короткі кріси.
Стрільці рухалися до лісу швидким темпом, оскільки в цьому напрямку коні і гужовий транспорт транспортував скоростріли і скриньки з амуніцією. Увесь з'єднаний відділ військових очолював австрійський поручник від скорострілів, який щохвилини розглядав військову карту.
Зі сторони Підбужа було постійно чути гуркіт гармат, між Підбужем і Нагуєвичами розташувалася сотня Йосифа Будзиновського. Під час маршу молодий січовик раптово зауважив двох козаків на конях, після чого повідомив старшині: "Неrr Оbеrleutnant, dort sеhе ісh zwei Коsаkеn".
Козаки також зауважили австрійських бійців, а тому раптово поскакали в ліс. Відділ із стрільцями зупинився, а відділ кулеметників було розділено на дві частини з метою одночасного огляду двох обстрільних зон.
Праворуч від кулеметів стрільців знаходилася болотиста заглибина, яка кривою лінією сягала лісу. Українські солдати згадували, що не встигли окопатися, як почався обстріл з боку росіян:
"Тільки що встигли ми закурити папіроски, як на нас бахнула сальва крісового вогню й кулі просвистіли нам коло вух, стукаючи, мов тисячі дятлів, по вітках і пеньках дерев. За хвилину прогомоніло громове: урра! І нам зробилося моторошно.
Ми й собі отворили крісовий вогонь, але наше положення було безвиглядне. Коло нас промайнули несподівано коні зі скорострілами і скриньками муніції, що, мов ураган, проскочили крізь багно і пропали в лісі за деревами".
Офіцер УСС зазначив, що частина стрільців почала відступати повз нього, при цьому так швидко, що він не збагнув, що залишився в окопі тільки із другом Довголуцьким, з яким також почали відступ, проте одразу потрапили по коліна у трясовину.
Під свист куль та гуркіт гармат їм довелося відрізати один наплічник із хлібом, щоб продовжити біг за межі обстрілу. Дорога відступу пролягла до лісничівки чи гаївки, де розташовувався дивізійний штаб, до якого їм вдалося добратися лише над ранок.
Щоправда, на місці не було ані душі, відтак обидва бійці змушені були продовжити рух. По дорозі вони зустріли ще кількох стрільців з інших відділів, серед яких були Лев Коник і Дівнич. Усі стрільці були втомлені і повністю заболочені.
Вийшовши із лісу, стрільці зустріли кавалерійську колону, майор котрої запитав їх про ситуацію на їхньому фронтовому відтинку. Стрільці подали звіт німецькою мовою, а майор зрадів, оскільки почув, що стрілецькі кулеметники врятувалися.
Також майор хотів віддячитися за інформацію банкнотою у 100 корон, проте стрільці грошей не взяли, і майор рушив за своїм відділом. Стрільці почали рух позаду кавалерії, яка довгими колонами відступала в бік села Нагуєвичі.
Зі спогадів ройового Т. Гончарика, маємо також схожість із початком руху сотні Й. Будзиновського саме з боку лісничівки в "Краснім лісі", де стрільці зустріли кількох австрійських уланів, які у зв'язку із пораненням коней змушені були зупинитися.
Разом із цими уланами сотня також рухалася до Нагуєвич. На краю лісу сотня Й. Будзиновського зупинилася, оскільки командир Степан Шухевич проводив зустріч-нараду із місцевими селянами, які скаржилися на безчинства мадярських гусарів армії ґонґведів, які масово арештовували невинних людей і майже без суду їх розстрілювали на місці.
На сьогодні чітко вдалося ідентифікувати лише дві страти в Нагуєвичах, проте насправді в літературі добре відомо про мадярський терор у 1914 – 1915 рр. в умовах війни і їхню політичну недовіру до українців незалежно від їхніх політичних вподобань.
Розстріли були спричинені не тільки москвофільськими симпатіями деяких українців, яких підозрювали у зраді до австрійського престолу і "поклоніннях цареві", але й відомою міжнаціональною недовірою мадяр до українців, поляків та євреїв в цілому.
Так у жовтні 1914 р. напередодні приходу сотень під командуванням Романа Шухевича мадяри арештували і вбили в селі Нагуєвичі таких українців:
1) Івана Коника – повішений перед хатою селянина Лялюка;
2) Миколу Миніва – селянин, родом з Бані Котівської, урядник попелівської ґміни, повішений перед хатою селянина Лялюка.
Причиною арешту і страти назвали те, що М. Минів почав сперечатися із якимось мадярським військовим Ейдекусом, через те, що він обізвав його "русофілом", хоча насправді він був прихильником національно-демократичної партії.
Таких страт з боку мадярських військових було чимало по всій лінії фронту у різний час. Подібно до розстрілів у Нагуєвичах в селі Липівці (Рогатинського повіту) мадярами було розстріляно двох молодих хлопців, звинувачених у симпатіях до російської влади згідно з доносами.
Після ситуації із мадярами Т. Гончарик доповів С. Шухевичу про стан на стежках та підступах до Нагуєвич і повернувся до чети на відпочинок. Цікаво, що селяни Нагуєвич в цей час частували Січових стрільців продовольством, а відтак С. Шухевич радо ділився хлібом та маслом з іншими бійцями.
Зауважимо, що політика Угорщини до України була "слизькою" і в часи розбудови ЗУНР та УНР. Наприклад, коли уряд ЗУНР встановив дипломатичні відносини з Чехословацькою Республікою та Угорщиною, першу чехословацьку дипломатичну місію із угорськими представниками було розміщено в Самборі.
Відповідно в історії Дрогобиччини цього часу мали місце особливо важливі переговори із мадярським / угорським урядом, який також потребував нафти і намагався за безцінь її скуповувати.
Як виявилося, ще в часі міжнародних переговорів та місій від Паризької конференції у січні 1919 р. було домовлено про системні зустрічі в цьому плані. Так, у квітні 1919 р. Державний секретаріат ЗУНР вів переговори з урядами Угорщини та Чехословаччини в справі воєнних поставок товарів і матеріалів.
Сотник Семен Маґаляс згадував, що ще в лютому 1919 р. було укладено з мадярами договір доставку воєнного озброєння і матеріалів взамін на нафту з терен Дрогобиччини. Проте до здійснення умов договору не дійшло, через те, що уряд комісара нафтового басейну Семена Вітика в Дрогобичі був категорично проти такого обміну, мовляв "мадяри дають занадто низьку ціну за нафту".
Позиція соціал-демократа Семена Вітика була його внутрішнім переконанням, адже він ще й прагнув постачання української сторони продовольством. Як урядовий комісар нафтового басейну він заборонив вивозити нафту за кордон.
Зі свого боку з Чехословаччини все ж надійшов був перший завантажений потяг до станції у Лавочне, але це було вже у цей час, коли ІІІ корпус УГА почав відступати і водночас велися постійні переговори із урядом УНР.
Щоб виконати свої міжнародні зобов'язання, українська сторона почала застосовувати силу, і це теж сприяло збройному бунту в Дрогобичі. С. Вітика було включено до складу української урядової делегації для переговорів у Празі та Будапешті.
Їх завершенню перешкодив наступ поляків у травні 1919 р. за участю 80-тисячної армії генерала Юзефа Ґаллера, сформованої у Франції. Хоча Д. Микитюк помилково назвав щодо кількості цієї армії занижену цифру – 10 000 чоловік.
Усіх вояків цієї одягнули в блакитні однострої, тому вона отримала назву "блакитна армія". До наступу долучилися і колишні військові з Борислава і Кросна, які у листопаді 1918 р. програли першу битву українцям.
На чолі цієї армії стояв генерал Мачек з міста Кросна, який зумів організувати бійців із польських легіонів Кросна, Ясла, Одриконі, Потока, Рачного і Сянока. Більшу частину зими 1919 р. ці військові проходили підготовку і очікування команд вищого командування на території Хирівського єзуїтського колегіуму (конквикту).
Війна українців і поляків на теренах Галичини за власну Незалежність від Австро-Угорщини, а для українців усіх територій України, ще й проти більшовиків, денікінців, мадярів, німців та інших загарбників давній і багатих давньоруських і гетьманських земель засвідчують нам, сучасникам, про потребу примирення.
Адже на Сході досі вирує наш корінний ворог – Російська імперія з її вродженою етнофобією і відсутністю традиції релігії.
Бо й справді навіть сьогодні можна зауважити, що чим далі людина у ХХІ ст. прямує на схід від Дніпра, тим менше у селах і містах давніх християнських парафій, які століттями нищилися під так званим "стягом єдиного павославия" або стягами більшовизму.
При цьому в аналогічному спостереженні, коли ми прямуємо чим дальше на Захід у селах і містах віруючих у Бога людей більшає. Про це свідчить зокрема кількість храмів, а відтак і давніх парафій мирян, яких в одному невеличкому селі може бути по дві, а той три.
Це свідчить про тяглість історії Києвохристиянської та унійної традицій, які закріпилися за ментальстю народу, який століттями жив на своїй рідній землі.
То чи буде уряд Орбана в Угорщині вчитися на історії і чи буде трагедія Бучі кривавим прикладом для Європейської цивілізації?
