Хроніка. Херсон
Вперше вийшов на вулиці в нових умовах – умовах окупації. У дворі було незвично пусто. Сміттєва площадка була чистою, але сміття не вивозили кілька днів і його складають на спеціально зроблену "локацію". Питної води не знайшов, обійшовши найближчі три точки. Попри інструкції дружини нікуди не ходити, добувати щось їстівне. За квартал від домівки, на центральному проспекті купився натовп. Зайняв дві черги. Одну – за гуманітарною допомогою, другу – за хлібом. За дві години з гаком врешті достоявся
1 березня 2022 року
З початком війни ситуація була тривожною. Слава богу, мені не треба ходити на роботу, бо оголосили канікули на два тижні. Дружина проводить заняття в скайпі, що трохи відволікає. Потихеньку пробували робити запаси їжі, води, зібрали "тривожну валізу".
Спочатку російські війська рушили на Херсон через Антонівський міст через Дніпро та селище Антонівка. Їх цікавлять переправи через Дніпро (точніше йдеться про Нижнє Дніпро) – гребля Каховської ГЕС та Антонівський міст. Власне Херсон як такий має мізерне військове значення і лише мінімальне значення як політично-військовий центр – адже він є обласним містом.
Що ж, історія повторюється… Херсон втратив ще в кінці ХVIII ст. своє військово-політичне значення як база флоту і центр військового кораблебудування. Остаточному падінню цього дітища Потьомкіна допоміг випадок – у Миколаєві, який у 1802 р. став центром губернії, для губернських установ не було ані приміщень, ані палива. А в Херсоні це було: приміщення залишились від Адміралтейства, переведеного у 1795 р. до Миколаєва. Паливом був очерет, хащі якого були в околицях міста. До 1930-х років очерет був для херсонців ще й будівельним матеріалом.
Щодо військового значення переправ на Нижньому Дніпрі. З військової точки зору кращою є гребля Каховської ГЕС – вона проходить фактично по лінії історичного Таванського перевозу, по лінії Каховка – Берислав, про що писав Гійом де Боплан.
У серпні 1941 р. гітлерівська 11 армія з боями захопила м. Миколаїв і попрямувала до Берислава. Тут було влаштовано паромну переправу і далі вони рушили на Мелітополь і до Перекопу. Херсон було захоплено гітлерівцями зі сходу, фактично авангардом. Зокрема, про зайняття Херсона згадує у своїх мемуарах Курс Мейер, бригаденфюрер СС і генерал-майор військ СС.
Тоді він командував розвідувальним, по суті мотоциклетним, батальйоном у складі моторизованої бригади СС "Лейбштарт СС Адольф Гітлер". В літературі цю військову частину, яку спрямували німці на Херсон з Вознесенська, називають моторизованою дивізією (створена у 1942 р.) чи навіть танковою дивізією (створена лише у 1943 р.).
Природно, що у 1941 р. лейб-штандарт ніяких танків не мав, але про них пишуть до сьогодні – можливо, що за танки приймали тоді дивізіон штурмових гармат ( по сучасному самохідно-артилерійська гармата), але що ввижалося свідкам подій, автору сказати важко.
1 березня Херсон був зайнятий російськими військами. Напередодні лунали вибухи від боїв на Антонівському мості, який з'єднує Херсон і Олешки. Бої йшли з перемінним успіхом, врешті росіяни були зупинені. Вони обійшли Херсон і націлились на Миколаїв. Проте з наскоку це місто взяти не вдалося.
Тому, очевидно, російське командування частину сил повернуло на Херсон, оскільки залишатись в тилу було небезпечно. Зайняття Херсона також дозволило їм покращити логістику військового угрупування на Півдні України завдяки використанню залізниці Джанкой – Херсон – Миколаїв та зменшити "плече" постачання автотранспортом.
Отже, 1 березня у повітрі висіла небезпека (до неї потроху звикаємо), але спочатку все йшло як завжди. Зранку зробив зарядку, поснідав, подивися новини в інтернеті. Потім пішов за питною водою і відчув цю небезпеку – у звичайному кіоску продажу води її не було (не привезли). Довелось відстояти чергу до автомату з водою.
До речі, щодо черги. На підсвідомості якийсь тумблер переключив у минулий соціальний час – у совок, коли черги були частиною життя. У чергах за продуктами люди обмінювались думками, молодь знайомилась, фліртувала тощо. Коротше жили, точніше існували.
Отже, тумблер совкового виживання штовхнув кудись іти – пішов у найближчий супермаркет АТБ. Він мав відкритися о 10.00. Я був біля нього о 9. 40. Аптека поруч була закрита. Пішов у АТБ біля залізничного вокзалу. Двері магазину були завалені дерев'яними піддонами. Згодом охоронець їх прибрав і впустив відвідувачів.
Полиці були практично порожніми. Судорожно пройшовся з метою купити хоч щось на якийсь час, але все розмели напередодні. Придбав чотири види випічки (в магазині є своя пекарня), баночку меду й консервованих ананасів. Вийшов до невеличкого привокзального ринку – він теж на 90% був порожнім. Зателефонував дружині для отримання інструкцій, але схоже вона ще "не включилась" у стан війни. Тому на власний розсуд дещо купив. У повітрі вже поруч були чітко чуто вибухи і кулеметні черги.
Знов тумблер соціального часу переніс у "військовий табір" часів мого студентства. Усі хлопці мали пройти військовий вишкіл у відповідних таборах. Я три місяці ( з середини липня до середини вересня 1979 р.) провів у наметі під Батурином. Наші намети були поруч із тоді занедбаним палацом Кирила Розумовського.
На полігоні доводилося багато стріляти з великокаліберного кулемета Владимирова танкового (КПВТ) калібром 14,5 мм, кулемету й автомату Калашнікова, чути постріли танків з 120 мм гарматами. До речі, уся ця зброя (частково модернізована) до наших часів є на озброєнні армій України і Росії. У підсумку отримав звання офіцеру запасу за військовою спеціальністю "командир мотострілецького взводу".
На ринку став у чергу до прилавку з продукцією якого малого підприємства з випуску харчових продуктів. Купив лікарської ковбаси, шматок сиру, палку копченої ковбаси. У хлібному кіоску купив батон за 15.50 грн. До речі про ціни, все що я бачив у супермаркеті та на ринку не подорожчало, принаймні помітно для мене.
Далі стався характерний для першого дня окупації епізод. По мірі посилення обстрілів людей на вулиці помітно поменшало. Я рушив додому, але побачив по дорозі тютюновий кіоск з сумнівною, як для мирних часів, продукцією. Але я почав вибирати прийнятні для мене цигарки. Після суперечки з продавщицею щодо їх якості, вона перелякалась і зачинила перед моїм носом віконце.
Прямуючи додому зустрів двох жіночок, які ще більшою частиною розуму продовжували жити у мирному часі. Одна з них, середнього віку, спитала чи є в АТБ гречка (крупи разом із символічною гречкою зникли з полиць ще в перший день війни). Друга, молода і заспана, поцікавилась чи продають на ринку молоко, їй для дитини. Молока теж не було, а магазині відділ з молочними продуктами взагалі був забитий фанерою.
Вдома сидів за комп'ютером, дивися і слухав все, що було можливим. Дружина сиділа поруч і доповідала новини зі сматрфону – про просування російських військ, обстріли ними будинків і гибель мирних жителів міст. Звуки бою просувались містом із заходу на схід і не припинялись усю ніч.
Я перебував наче в тумані, був який-то очманілий. Врешті десь о 19.00 годині згадав про завтрашню лекцію про кочівників-тюрків. Підготувався та ліг спати.
2 березня 2022 року
Центральною подією стала лекція. Поринувши у звичайний простір викладання почувався впевнено. План продумав заздалегідь – спочатку мав розповідати по ранніх кочівників і частково власне про тюрків, потім про пізніх кочівників ІV-XVIII ст. Але перед самою лекцією скоригував з метою дати уявлення про поступ сходознавства в Україні та утвердження нової часо-просторової парадигми історії України, а вже на цьому підґрунті показати історію тюрок-кочівників і взагалі тюрок в Україні.
Багато спілкувався з усіма категоріями слухачів – професорами, доцентами, докторантами, магістрами і бакалаврами. Оскільки це були історики, що з одного боку полегшувало спілкування, а з іншого давило психологічно.
Іншими словами лекція коштувала нервів – виступ перед іноземною аудиторією, технічні затримки Zoom, складність промови російською (навіть природно, коли востаннє це робив – мабуть року 1988), психологічний тягар війни, важкість обговорення проблем історії тюрок із сучасними тюрками, дітьми й онуками кочівників. І це відбулося на тлі війни та зайняття росіянами Херсона.
Решту дня дивився новини і коментарі по інтернету.
3 березня 2022 року
Незвичний день для довоєнного часу. Але, очевидно, такий ритм і характер життя у нових реаліях. З цікавинок варто уваги таке.
Зранку, тобто після закінчення комендантської години, пішов поповнити запаси питної води. Вперше вийшов на вулиці в нових умовах – умовах окупації. У дворі було незвично пусто. Сміттєва площадка була чистою, але сміття не вивозили кілька днів і його складають на спеціально зроблену "локацію".
Питної води не знайшов, обійшовши найближчі три точки. Попри інструкції дружини нікуди не ходити, добувати щось їстівне. За квартал від домівки, на центральному проспекті купився натовп. Зайняв дві черги. Одну – за гуманітарною допомогою, другу – за хлібом. За дві години з гаком врешті достоявся.
Отримав рештки гуманітарки – пів літри томатного соку, 75 г якоїсь суміші для каші, цукерки. Періодично видавали дитяче харчування і цукрозамінник (один дістався мені). Купив три батони по 20 грн. кожний. Цукерки й один батон віддали сусідам – там залишилась жінка похилого віку з онукою і малим правнуком. В якості подяки отримав якість закатки – так легше морально всім, бо це виглядає як звичайний change. Другий батон віддав колезі, яка стояла майже в кінці черги.
До речі, про порядок в черзі. Люди в цілому доброзичливі, але бувало по-всякому. До того ж черга є своєрідним "броунівським рухом" (одні відходять і частково не повертаються, шукають потім свою чергу бо люди міняються тощо). Я при переході від черги до черги для закріплення свого місця в одній з черг пригостив чоловіка, що стояв за мною, сигаркою. До речі, пізніше в черзі обміняв свій запасний пакет на дві цигарки у якихось молодиків.
Після цієї епопеї пішов до АТБ, де знов у чергах (черги були скрізь, де можливо – на вхід, до каси, теліжки тощо). У практично порожньому магазині набрав стільки, скільки міг тримати в руках і в коробці від майонезу, яку зумів "здобути". Купив баночку меду, розчинну каву, чай, банку ананасів, кілька паків соку, кілька плиток шоколаду. Врешті повертався додому з трьома пакетами в руках і пустою баклажкою для води. Допомогла дотягнутися до дому дружина – вона все ж таки наважилась вийти на вулицю.
Дома поїв, подивися новини, вичитав повідомлення про роботу трьох аптек у місті і вирішив сходити. До речі, пишу і слухаю Віталія Портнікова, який чітко сказав: "До війни, серед іншого, привела позиція частини підкуплених західних чиновників під гаслом "За такие деньги не спорят".
Згідно інформації міськради, найближча працююча аптека знаходилась на території обласної лікарні. Вирішили поповнити свої лікарські запаси. На територію потрапили з пригодами – через задні ворота, після перевірки документів (очевидно, це була охорона власне лікарні), попередження про закриття аптеки за 15 хвилин. Показово, що на території лікарні працювала не та аптека, про яку йшлося в інформації міськради.
В аптеку теж була черга, але не велика. Серед людей в черзі одна жіночка стала кашляти – ми згадали про COVID. Ми виявились останніми покупцями, розрахувалися карткою (з початком окупації банкомати не працювали, картки в поодиноких працюючих магазинах перестали приймати) і зраділи. Але вдома виявилось, що в аптечному пакеті немає одного препарату. Однозначно, що увага притупляється.
По дорозі додому випадково, теж останніми, потрапили в кіоск місцевого молокозаводу. Купили кілька пачок вершкового масла і шматок твердого сиру.
Решта дня пройшла вже звично – їжа, новини, розмови із знайомими.
