Змієві вали без таємниць
Багато хто з читачів чув про Змієві вали, а деякі навіть і бачили ці видовжені земляні насипи, що зустрічаються на Київщині, Житомирщині, Черкащині та Полтавщині. Назва валів пов’язана з народною легендою про ненажерливого Змія, який був приборканий кожум’якою на ім’я Микита або Кирило (за однією версією) або, за іншою, двома ковалями, яких інколи називають святими Кузьмою і Дем’яном (варіант — Борисом і Глібом). Герой (герої) впрягли Змія у велетенський плуг, яким було проорано величезну борозну — так утворився вал, що й був названий Змієвим
Вали давно привертали увагу вчених. Призначення цих споруд не викликало дискусій: оскільки вони тягнуться в загальному напрямку зі сходу на захід у лісостепових районах, було ясно, що це оборонні лінії, побудовані землеробською людністю для захисту від кочовиків.
Але ця грандіозна захисна система лишалася загадковою, оскільки не було достовірних даних про те, хто саме і коли її спорудив. Довгий час дослідники обмежувалися тим, що аналізували історичні джерела, які згадують про вали, складали карти (головним чином, за літературними даними) і тільки інколи оглядали окремі ділянки валів на місцевості.
Стан справ змінився, коли вивченням Змієвих валів наприкінці 1960-х років зайнявся краєзнавець Аркадій Бугай (за фахом — викладач математики). Не маючи майже ніякої матеріальної підтримки (за винятком допомоги своїх студентів), він впродовж десяти років дослідив практично усі відомі вали Середньої Наддніпрянщини і вперше склав зведену схему валів, яка фіксує результати їх безпосереднього огляду на місцевості.
Аркадій Бугай вважав, що вали побудовані давніми слов'янами задовго до утворення Київської Русі. Цей його попередній висновок був нібито підтверджений результатами радіовуглецевого аналізу вугілля від спалених колод, виявлених в тілі валів.
Дослідження Аркадія Бугая викликали широкий інтерес навколонаукової публіки і змусили зайнятися вивченням валів професійних археологів. Останні традиційно вважали Змієві вали пам'ятками, що є неперспективними для розкопок, і тільки прагнення перевірити результати цікавих, але дилетантських досліджень краєзнавця змінило позицію професіоналів.
1974 року почала працювати археологічна експедиція, утворена спеціально для вивчення Змієвих валів. Підсумки її багаторічної роботи були опубліковані 1987 року у монографії "Змиевы валы Среднего Поднепровья", написаної керівником експедиції Михайлом Кучерою — досвідченим археологом, фахівцем з давньоруських укріплень.
На підставі аналізу робіт своїх попередників, письмових джерел та, головне, результатів розкопок Михайло Кучера переконливо довів, що основна частина валів збудована за правління київських князів Володимира Святославича та Ярослава Володимировича (Мудрого) наприкінці X — на початку XI ст. для захисту кордонів Русі від печенігів.
Вчений дослідив систему оборони, елементами якої були вали, реконструював їхній первісний вигляд і навіть підрахував, що для будівництва валу довжиною 1 км за один сезон мала витрачатися праця 72-х чоловік. Як припускає дослідник, вали будувалися в три етапи впродовж 19 років, і щорічно на їх спорудженні працювало близько 3,5 тисяч чоловік.
Проте серед людей, що цікавляться історією, але не є фахівцями, і досі панують погляди на Змієві вали, висловлювані Аркадієм Бугаєм. На жаль, це типовий приклад ситуації, коли ідеї "геніїв третього роду" більш популярні, ніж всебічно обґрунтовані висновки "звичайних" науковців.
Чого вартий пасаж, який можна прочитати в одному збірнику наукових (!) статей. Після короткого викладу думки Аркадія Бугая про час побудови Змієвих валів автори (Лідія Пономаренко і Володимир Константинов, за фахом — не археологи) пишуть:
"Безумовно, не можна погодитися з думкою деяких археологів про зведення валів за часів Київської Русі. Ця гіпотеза висунута була спочатку через недостатню обізнаність, а підтримана тими, хто заперечував давність високої культури й державності на Україні до часів Київської Русі. Бо ж збудувати цілу систему могутніх оборонних споруд… (пропускаємо короткий перелік складових цієї системи — Д.В.) міг народ, який мав певні елементи державності".
Не будемо критикувати погляди цитованих авторів, які, мабуть, вважають: чим культурнішим був народ у давнину, тим більше він має підстав поважати себе тепер.
Просто скажемо таке: висновки Михайла Кучери про час спорудження Змієвих валів спираються на сукупність конкретних фактів, а не на думку археолога про рівень культури праукраїнців та їхню здатність до державотворення. Які ж це факти?
Перш за все треба зазначити, що на території Середньої Наддніпрянщини, крім власне Змієвих, зустрічаються й інші вали: так звані великі скіфські городища, побудовані у VI—V ст. до н.е.; укріплення пізнього середньовіччя, споруджені на російсько-польському кордоні, а також проти кримських татар; вали XVIII—XIX ст., які позначали межі окремих земельних володінь; обкопки лісу, зроблені у сучасну епоху.
Дослідження показали, що за зовнішнім виглядом, будовою та особливостями розташування ці види споруд відрізняються між собою (хоча їх часто об'єднують під спільною назвою Змієвих валів).
Змієві вали завжди лінійно витягнуті (на відміну від скіфських валів, що утворюють напівзамкнені кільця), побудовані з використанням захисних властивостей місцевості; тільки вони мають всередині дерев'яні конструкції.
У наш час Змієві вали збереглися тільки на окремих ділянках, головним чином у лісах. Висота насипів сягає 1—2,5 м, а ширина в нижній частині — 8—14 м. Вали супроводжуються ровами, з яких бралася земля для насипів і які утворювали додаткову перешкоду для ворога.
Ретельні дослідження дозволили реконструювати початкові траси валів і встановити, що їхня загальна довжина становила 969,5 км, з яких на місцевості простежується тепер лише четверта частина.
Розкопки виявили, що Змієві вали збудовані із застосуванням дерев'яного каркасу, який має два різновиди. Перший — це зрубна конструкція, тобто стіна з чотирьохстінних зрубів, що поставлені в один або декілька рядів, заповнені землею і мають зовнішні земляні відкоси.
У початковому вигляді таке укріплення виглядало як вал висотою до 3,5 м, над яким височила дерев'яна стіна. Описана конструкція ідентична тій, що застосовувалася на давньоруських городищах Наддніпрянщини.
Другий різновид — перекладна конструкція, яка складається з ярусів поздовжніх і поперечних колод, засипаних землею. Первісно таке укріплення мало вигляд валу з дуже крутими схилами висотою до 3,5 м, а іноді не нижче 3,7 м.
Перекладна конструкція не зустрічається на городищах Наддніпрянщини, але відома у західнослов'янських фортецях IX—XII ст. та у давньоруських укріпленнях Новгорода, Мінська, Москви.
Однієї будови валів достатньо, щоб переконатися в їхній належності до часів Київської Русі. Цей висновок підтверджують інші археологічні докази: знахідки речей в окремих валах, дані стратиграфічних розрізів валів у місцях виявлення давньоруського культурного шару, наявність вздовж ліній валів поселень та укріплених пунктів, заснованих у кінці X — 1-й половині XI ст.
Але як бути з результатами радіовуглецевого аналізу, отриманими Аркадієм Бугаєм? Адже згідно з ними Змієві вали датуються в інтервалі від ІІ ст. до н.е. до VII ст. н.е.
Річ у тім, що радіовуглецевий метод має дуже широку амплітуду припустимих розходжень, на результати аналізу впливає багато непередбачених чинників, що спотворюють його результати.
Тому його доцільно застосовувати, наприклад, при датуванні пам'яток кам'яного віку, для яких точність "плюс — мінус тисячоліття" вважається достатньою. Але радіовуглецевий метод практично ніколи не використовується в археології при дослідженнях пам'яток, які належать до відносно пізніх часів і для яких різниця в одне століття є значущою.
Ті, хто не погоджується з давньоруським походженням Змієвих валів, посилаються на велику давнину легенди про Змія, а також на те, що літописи, не пишучи про їхнє будівництво, згадують їх як вже нефункціонуючі споруди.
Як спростовуються ці аргументи? Назва "Змієві вали" фіксується у письмових джерелах тільки з XVIII ст. — отже, легенда про Змія може виявитися не дуже давньою.
Літописці називали ці насипи просто "валами" і чітко відрізняли їх від діючих фортечних оборонних ліній, які теж являли собою вали (з дерев'яними стінами на гребені), але завжди ховалися у тогочасній мові за терміном "город". Дійсно, літопис не пише про спорудження валів.
Проте у літописній статті 988 р. говориться, що у зв'язку з набігами печенігів Володимир Святославич розпочав "городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні".
Цілком можливо, що тут маються на увазі не тільки численні фортеці, але й вали (у функціонуючому стані), які утворювали разом з фортецями єдину систему оборони. До того ж слід враховувати, що розповідь про князювання Володимира, яка дійшла до нас у "Повісті врем'яних літ", складена не його сучасником (літописні записи робилися не раніше 1060-х років) і тому не може претендувати на повноту і точність.
Але ми маємо свідчення сучасника Володимира. Німецький місіонер Бруно Квертфуртський, який близько 1007 р. здійснив подорож через Київ до печенігів, пише: руський володар з військом "два дні супроводжував його до кордонів своєї держави, яку він (володар) обвів від кочового ворога дуже міцним і дуже довгим укріпленням".
Щоб зрозуміти, чому вали на час першої літописної згадки про них (1093 р.) вже не використовувалися з військовими цілями, треба розкрити їхню роль в обороні від кочовиків на тлі тогочасних історичних подій.
Наприкінці X ст. посилилися напади печенігів на південні кордони Русі, і захист держави від кочовиків став для Володимира Святославича першочерговим завданням. Як відомо, найкраща оборона — це наступ.
Проте боротися з кочовиками за допомогою превентивних ударів можна тільки у тому випадку, коли вони мають постійні бази — зимовища і літовища. Печеніги же безперервно пересувалися на кибитках разом з сім'ями і були невловимими.
Єдиним успішним способом оборони проти печенігів був пасивний. Тому людські й матеріальні ресурси з усієї території Київської держави були спрямовані на будівництво грандіозної системи оборони, що складалася з фортець (де стояли постійні залоги), курганів для спостереження за місцевістю та кількох ліній валів.
Вали не були призначені для безпосереднього ведення бойових дій; їхнім завданням було затримати ворога, позбавити його головної переваги — швидкості та раптовості, виграти час для збору війська, не дати противнику можливості уникнути зустрічного бою.
Глибоко ешелонована система укріплень дозволила відбити наступ печенігів. Поступово їхні набіги припинилися. Нова можливість прийти з війною на територію Русі настала для них тільки тому, що вони були запрошені в якості найманців самими руськими князями — синами Володимира, які після смерті батька розпочали боротьбу між собою.
Але 1017 року печеніги були вщент розбиті Ярославом Володимировичем під стінами Києва. За правління Ярослава кордон держави було пересунуто далі на південь, на річку Рось, вздовж якої була побудована нова лінія оборони. Вали, споруджені за Володимира, опинилися в глибокому тилу і без догляду досить швидко прийшли у напівзруйнований стан.
Коли ж Русь зіткнулася з новою хвилею кочовиків — половцями, то у боротьбі з ними склалася нова тактика захисту кордонів. Головний тягар оборони були покладено на "своїх поганих" — тюркські племена, які перейшли на службу до руських князів і отримали від них землі у прикордонній смузі.
Половці, на відміну від печенігів, мали зимовища і літовища, і тому проти них здійснювалися успішні походи в глиб степів. До того ж з поділом Русі на напівсамостійні князівства підтримка єдиної системи укріплень стало неможливою (щоправда, у XII ст. були зведені нові вали на невеликих ділянках вздовж Росі, а також у межиріччі Сули і Сейму).
Але свого часу Змієві вали виправдали витрачену на них працю, захистивши Русь від спустошливих печенізьких набігів. Непоказні зовні насипи, які й досі де-не-де височать серед лісів Середньої Наддніпрянщини, мають цікаву історію, хай не таку давню й загадкову, як декому би хотілося.
Уперше цей текст опубліковано у виданні "Янус-Нерухомість" (2001, № 17, С. 28—29).
