"Як нам облаштувати Росію…", або яким має стати повоєнний світ

Переслідуваний комуністичним тоталітарним режимом російський письменник і публіцист Олександр Солженіцин у 1990 році написав есе "Як нам облаштувати Росію". Воно починалося словами-епіграфом: "Години комунізму – своє відбили. Але бетонна споруда його ще не впала. І як би нам, замість звільнення, не розплющитися під його руїнами". У цій фразі варто замінити слово "комунізм" словом "путінізм" і її можна ставити епіграфом до цього тексту.

З того часу минуло 30 років, але облаштувати Росію як нову демократичну країну не вдалося. Росія заявила себе правонаступницею СРСР. Її правителі зробили все, аби законсервувати тамтешнє суспільство у запліснявілій більшовицькій вчорашності.

"Побєдобєсіє", пропаганда православно-конфесійної виключності, культивовація ненависті до західних демократичних цінностей та абсолютне ігнорування права сусідніх країн, що виникли після розвалу СРСР, на суверенітет – це є риси свідомості теперішнього російського суспільства.

За цей період Росія була задіяна у численних війнах та локальних і внутрішніх збройних конфліктах. Лише на пострадянському просторі російські війська воювали в Азербайджані (1990), Грузії (1991 та 2008), Молдові (1992), Таджикистані (1992), Інгушетії (1992), Дагестані (1994 і 1999), Чечні (1994 і 1999), Україні (з 2014).

Російські війська воювали у Сирії, да навіки зганьбили себе килимовими бомбардуваннями цивільного населення в Алеппо, яке супроводжувалося смертю багатьох людей, зокрема дітей.

Вже понад 80 років науковці досліджують причини та передумови двох світових війн у ХХ ст., аби з'ясувати, які механізми запускають процеси, що спричиняють такі циклопічні збройні протистояння.

І вже тепер, у час війни Росії проти України, нам належить системно осмислювати все, що зробило її можливою. Без цього ми не зможемо виставити важкі рахунки агресорам і засвоїти уроки війни, виробити надійні механізми запобігання таким кривавим зіткненням.

Дещо з історії

Задовго до закінчення Другої світової війни, на рубежі 1941-1942 рр., у керівних колах держав – учасниць Антигітлерівської коаліції почалося обговорення проблеми покарання нацистських воєнних злочинців. Документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності мало на меті сформувати доказову та процесуально-правову основу під майбутнє переслідування тих, хто їх вчинив.

Ближче до завершення війни наміри провести міжнародний судовий процес проти тих, хто чинив воєнні злочини, набували все чіткіших обрисів. Було вироблено інституційно-правову підставу для нього – Статут Міжнародного військового трибуналу та узгоджено процедурні аспекти.

Судовий процес у Нюрнберзі відбувався від 20 листопада 1945 р. до 1 жовтня 1946 р. На лаву підсудних сіли 24 представники вищого керівництва нацистської Німеччини, окрім тих, чия смерть була встановлена, – Адольфа Гітлера, Генріха Гіммлера і Йозефа Геббельса.

Усі обвинувачення систематизували у 4 групи: плани нацистської верхівки; злочини проти миру; воєнні злочини; злочини проти людяності. Трибунал засудив 12 воєнних злочинців до смертної кари через повішання (після його виконання тіла страчених спалили, а попіл розвіяли з літака, аби не залишилося місця пам'яті про них). Решта підсудних отримала тривалі терміни ув'язнення, а трьох – виправдали.

Після капітуляції Японії у Токіо відбувся судовий процес над 28 японськими генералами, внаслідок якого Трибунал засудив 7 з них до страти, а решту -- до тюремного ув'язнення. Крім того, судові процеси над особами, які вчинили в роки війни воєнні злочини, відбулися за національним законодавством у СРСР, Польщі, НДР, ФРН і Західному Берліні, Чехословаччині, Австрії, Франції, США, Нідерландах, Данії, Норвегії, Бельгії, Люксембурзі, які засудили загалом понад 78 тисяч осіб до смертної кари і тюремного ув'язнення.

Організаторами Трибуналу у Нюрнберзі стали переможці у війні. Тож СРСР уник покарання. Відволікаючи увагу від власних ганебних дій -- насамперед співучасті у розв'язанні Другої світової війни,-- радянське керівництво переключало увагу на провини і злочини нацистської Німеччини.

Цей факт так і залишився у повоєнні десятиліття без належної правової і політичної оцінки. Одіозний тоталітарний режим міцнів, а з появою ядерної зброї став претендувати на роль світового арбітра і поліцейського.

Цей стислий екскурс зроблено для того, аби нагадати про існуючі прецеденти переслідування воєнних злочинців, досвід яких може бути використаний для організації майбутнього міжнародного суду над російським та білоруським керівництвом, що розв'язало криваву бійню в Україні.

Від "колоса з глиняною головою" до…?

Як би не ставилися деякі країни і правителі до ідеалів справедливості, інколи вони все ж торжествують. Немає жодного сумніву: чи не найважче випробування в історії українського народу дістане логічне завершення у тому, що головний чинник, який упродовж кількох століть перешкоджає становленню української суверенної державності, коли не перестане існувати, то вже точно буде суттєво знівельований.

Що ж має статися з Росією, аби вона перестала бути фактором постійної і реальної загрози не тільки для сусідніх держав, а й для світового співтовариства?

Надто довірливий, інертний, а часом і байдужий світ здригнувся від злочинних дій Путіна, його куль, ракет і снарядів. Росія набула на мапах суцільно чорного забарвлення.

Не тільки президент РФ став персоною нон-грата, а все російське стало неприйнятним у цивілізованому світі. Росія сама підняла перед собою нову "залізну завісу". Наслідки цього розлучення з глобальною спільнотою у середньо- і довгостроковій перспективі нині можна уявити тільки в загальних обрисах і масштабах.

Росія не залишила вибору Україні, яка веде важку оборонну війну проти двох держав. Росія не залишила вибору міжнародній спільноті, яка перед загрозами ядерного маніяка вдалася да екстремальних, безпрецедентних кроків.

Та Росія не залишила вибору і для себе! Мова йде не про жалюгідну купку загнаних у бункери воєнних злочинців, які будуть продовжувати війну "до переможного кінця". Мова йде про те, як поведуть себе дві інші групи російського соціуму – політики у спайці з олігархами та самі пересічні росіяни. Росія не має альтернатив, окрім повного політичного і морального переформатування.

Нам усім ще належить осягнути демонічний феномен рашизму – ідеології і практики, що базується на шовінізмі, презирстві до неросійських народів, імперських амбіціях, зневазі до міжнародного права і загальнолюдських цінностей. Путінізм – це його зловісний вияв у воєнно-політичних практиках.

Складно передбачити, коли у російського народу розпочнеться чергове "озарение", що супроводжуватиметься приступами "покаяния", рванням косовороток на грудях та іншими відомими атрибутами.

Історія показує, що все це – ненадовго і не торкається глибинної ментальності цих людей. Закладена на генетичному рівні імперськість, ксенофобія, правовий нігілізм і нічим не підкріплене месіянство росіян у латентній формі продовжить ятрити рани і стимулювати реваншизм. І з часом знову обов'язково знайдеться "обраний", який організує і спрямує ці темні сили проти людства.

У зв'язку з цим залишається лише один варіант облаштування Росії: "революція згори". Політично-олігархічна верхівка у взаємодії з науково-культурною елітою здатні втілити проєкт перезапуску російської державності. Інша сторона питання: чи захочуть вони це зробити? Існують вагомі підстави для сумнівів.

Тому доводиться визнати: світова спільнота не тільки може, а й зобов'язана сформувати умови, за яких такі трансформації в Росії неодмінно відбудуться. Санкційна кампанія видається одним (але не має бути єдиним!) засобом реалізації масштабної міжнародної програми щодо Росії.

Рятуючи смертельно хворого "пацієнта", світовий консиліум має виробити адекватну методику і протокол реанімації Росії та її повернення у міжнародне співтовариство. Цілеспрямований розпад РФ на неконтрольовані множини, який пропонують гарячі голови, спроможний породити інші великі загрози і видається неприйнятним.

Тягар санкцій та репарацій, що повинні стати органічною частиною економічних зобов'язань РФ, має зробити трансформаційні процеси в Росії контрольованими, невідворотними і незворотними. Нафто- і газодолари повинні іти не на продукування сучасних видів озброєння, а на репараційні програми та нагальні соціально-економічні потреби Росії.

Лише системні та тривалі демократизація, демілітаризація (до критичних позначок) і дереваншизація Росії здатні нівелювати перманентні загрози, що йдуть від неї, створити передумови для поступового допуску цієї країни у перспективі до глобальних ринків, політичних, культурних, наукових, спортивних та гуманітарних програм.

Все викладене вище з незначними винятками стосується і держави Білорусь.

Вихід з війни: український вимір

Саме за рахунок російських репарацій мають компенсуватися матеріальні збитки, заподіяні Україні. Росію необхідно зобов'язати відшкодувати безпосередні та опосередковані втрати всіх державних установ і організацій, громадських об'єднань і кожного громадянина України (який не отримував зарплату, пенсію, стипендію, медичну допомогу, освітянські і сервісні послуги тощо, не мав змоги працювати і засобів до існування під час війни та внаслідок неї).

Десятки тисяч колективних та індивідуальних позовів проти РФ та окремих персон, дії яких завдали матеріальної шкоди, мають лягти на столи європейських судів, а свідчення про злочини агресорів в узагальненому і систематизованому вигляді доведені до всіх членів ООН та її структур (ЮНЕСКО та ін).

Те, як громадянське суспільство функціонує під час війни, слугує переконливою запорукою того, що спільно з державними структурами воно швидко налагодить мирне життя, відбудує зруйновані агресорами об'єкти господарювання, соціальної інфраструктури.

Українська політична нація, без жодного сумніву, вийде з війни оновленою, зміцнілою, згуртованою. Високі зразки усвідомлення громадянського обов'язку, персональної відповідальності за долю країни, соціальної солідарності, самовідданого служіння батьківщині у лавах регулярних Збройних сил та підрозділах територіальної оборони стануть фундаментом для подальшого розвитку громадянського суспільства і виховання наступних поколінь.

Власні "домашні завдання" мають виконати український політикум та впливовий бізнес-клас, державні діячі, командування Збройних сил України, за чим прискіпливо спостерігатиме українське суспільство.

Нова конфігурація системи міжнародної безпеки

Війна завершиться не лише тоді, коли припиняться воєнні дії та буде похований останній загиблий, а коли будуть покарані всі ті, хто розв'язав війну і так цинічно та брутально її вів. При цьому відповідальність за геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності мають нести як керівники Росії, так і Білорусі.

Варварство ХХІ століття потребує належної історичної, юридичної, політичної та моральної оцінки. Адже ідеться про Зло вселенського масштабу і загрозу всьому людству. Без цього його метастази будуть розростатися далі.

До кримінальної відповідальності необхідно притягнути не тільки військово-політичне керівництво Росії та Білорусі, а й представників олігархату, які активно і свідомо підтримували путінський режим, та керівників і основних виконавців потужної пропагандистської машини, що здійснювала інформаційне і морально-психологічне забезпечення агресії проти України.

Цей суд історії над рашизмом має відбутися за участі всієї співдружності демократичних держав, для яких найвищими цінностями є людське життя і права людини. Рішення такого міжнародного трибуналу повинні гарантувати всьому світу зникнення загрози з боку ядерного монстра з непередбачуваною лінією поведінки.

Існує ще одна важлива обставина для осмислення і засудження феномену рашизму. Логічний ланцюг антиукраїнського курсу Росії не обмежується ХХІ століттям.

Естафету антиукраїнської політики більшовицькі терористи перехопили у самодержавної Росії. Придушення Української революції 1917-1921 рр., розкуркулення, колективізація, Голодомор 1932-1933 рр., Великий терор, період Другої світової війни з його масовими депортаціями і боротьбою проти українського національно-визвольного руху у 40-50-ті роки, придушення опозиції та дисидентів у 60-80-ті роки – все це нерозривні ланки такої лінії.

Проголосивши себе правонаступницею СРСР, керівництво РФ не лише не засудило комунізм, а й взяло на озброєння його ідеологічні постулати і політичні засоби. Вся його діяльність від розпаду СРСР спрямовувалася на його відродження шляхом поглинання суверенної України.

Предметом розгляду на Міжнародному трибуналі має стати вся історія і практика рашизму як ворожа цивілізаційним загальнолюдським цінностям і демократичним свободам.

Людство зобов'язане засвоїти важкі уроки цієї війни. Для України ця війна повинна стати моментом неповернення до політико-олігархічного симбіозу.

Нам не обійтися без ретельного вичищення агентів російського впливу не тільки з силових структур, а з усіх органів влади та управління, які заподіяли скільки шкоди і фактично сформували хребет "п'ятої колони", що вже багато років завдає народу України і його державі ударів у спину.

Нарешті, використовуючи сприятливу політичну, економічну кон'юнктуру і моральну ситуацію, що визначається позицією партнерів і союзників України, необхідно адаптувати соціально-економічну модель за кращими світовими зразками до нового етапу розвитку.

Членство в Європейському Союзі, а в перспективі – і НАТО має забезпечити економічну стабільність і належний рівень національної безпеки України.

Чимало важливих уроків повинні взяти з цієї війни усі контрагенти відносин з Російською Федерацією. Економічні пріоритети на шкоду політичним та етичним, тривала практика "умиротворення" цієї агресивної держави і навіть загравання з нею сприяли формуванню специфічного статусу РФ у світовому співтоваристві та впевненості її керівництва у безкарності будь-яких порушень міжнародного права.

Багато європейських та інших держав мляво відреагували на вторгнення російських військ в Україну у 2014 р., окупацію Донбасу і Криму. Відсутність системних кроків, спрямованих на ізоляцію агресора, переконала Кремль у вседозволеності.

Існуюча в розпорядженні спецслужб провідних держав світу інформація про військово-політичні плани Москви давали змогу з високим ступенем вірогідності спрогнозувати можливий розвиток подій і попередити війну відповідними превентивними заходами. Та цього не сталося.

"Прозріння" деяких впливових політиків, впровадження цілого комплексу санкцій виявилися запізнілими. Акумулювавши достатній матеріально-технічний потенціал задля досягнення мети, агресор зміг кинути проти України до зубів озброєну армію.

Тим часом лише три дні з часу оголошення санкційних обмежень спричинили руйнівні процеси в російській економіці та різку зміну настроїв у тамтешньому суспільстві. Це дає підстави стверджувати, що запроваджені на 1-2 місяці раніше санкції могли б стати одним з вирішальних стримуючих факторів, або суттєво зменшити силу воєнного удару по Україні і тривалість цієї бійні.

Іншими словами, якби такі кроки були своєчасними, Заходу не довелося б надсилати в Україну стільки озброєння, а тисячі наших співгромадян залишилися би живими і не скаліченими.

Система міжнародної колективної безпеки вкотре продемонструвала свою вкрай низьку ефективність. Навіть багатосторонні угоди на кшталт Будапештського меморандуму про гарантії безпеки України ігнорувалися РФ без жодних для неї наслідків.

Рада Безпеки ООН у складі постійних членів видається очевидним анахронізмом, який перешкоджає перепрограмуванню усієї системи колективної безпеки. Це давно поставило на порядок денний (а нині так трагічно актуалізувало) питання про вироблення нових підходів до організації механізмів стримування і попередження агресії.

Світ стоїть на порозі фундаментальних змін. Український чинник має стати помітним і дійовим у цих доленосних процесах.