Операція "Гнів Божий"

"Історична правда" з люб'язного дозволу видавництва "Наш Формат" публікує уривок з книжки "Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки" Міхаеля Бар-Зохара та Ніссім Мішаля.

О пів на п'яту ранку 5 вересня 1972 року восьмеро озброєних терористів у лижних масках увірвалися в помешкання ізраїльської збірної на мюнхенській Олімпіаді.

Вони вбили тренера команди борців Моше Вайнберга, який намагався заступити їм шлях, і штангіста-чемпіона Джо Романо. Кілька атлетів, яких розбудили галас і постріли, врятувалися через вікна, дев'ятьох терористи захопили в заручники.

Прибула німецька поліція, слідом за якою з'явилися кореспонденти, фоторепортери та знімальні групи телебачення, які почали висвітлювати драму, що розгорталася в Олімпійському поселенні. Уперше в історії весь світ спостерігав за вбивчим терористичним актом під час прямої трансляції на телеекранах.

Це стосувалось і Ґолди Меїр, ізраїльської прем'єрки, яку розбудив її військовий помічник. Ґолда почувалась у пастці: теракт стався в дружній країні, й відповідальність за порятунок заручників лягала на плечі Німеччини.

Керівництво федеральної землі Баварія, де відбувся теракт, ввічливо відкинуло пропозицію Ізраїлю послати найкращий ізраїльський спецпідрозділ "Саєрет Маткаль". Не турбуйтеся, заявили німці ізраїльським представникам, ми звільнимо всіх заручників.

Але для протистояння зі смертоносною, підступною терористичною організацією німцям бракувало досвіду, креативності й відваги.

Після виснажливих переговорів між злочинцями та представниками німецької влади, що тривали цілий день, захопників і заручників перевезли до аеропорту "Фюрстенфельдбрюк" під Мюнхеном. Там, пообіцяли німці, терористи зможуть сісти на літак, який доставить їх, куди вони забажають.

Але насправді поліція влаштувала в аеропорту дитячу, аматорську засідку. На середину летовища витягли порожній люфтганзівський борт без команди. На дахах розташували некомпетентних снайперів. Ватажок терористів зайшов оглянути літак. Оця-то машина, без екіпажу, з холодними двигунами повинна була за кілька хвилин злетіти?

Терористи відразу зрозуміли, що їх водять за носа, відкрили вогонь і почали кидати гранати. Під час подальшої перестрілки з поліцією вони вбили всіх заручників. Загинув і офіцер німецької поліції, так само як і п'ятеро з вісьмох терористів (ще трьох затримали, але незабаром відпустили внаслідок захоплення терористичною організацією літака Lufthansa).

Ізраїльський генерал Цві Замір, який нещодавно змінив Меїра Аміта на посаді рамсада, безпорадно спостерігав за кривавою драмою з диспетчерської вежі. До Мюнхена його відрядила прем'єрка Ґолда Меїр, але права втручатись у німецьку операцію він не мав.

Господарі без упину запевняли його, що їхній план чудовий і йому ліпше просто дивитися. Що рамсад побачив, то це бійню ізраїльських атлетів. Тепер він розумів, що Ізраїль має нового ворога — терористичну організацію, яка називає себе "Чорний вересень".

***

На початку жовтня 1972 року двоє відставних генералів попросили про зустріч із прем'єркою Ґолдою Меїр, яка замінила раптово померлого 1969 року Леві Ешколя. Це були новий рамсад Цві Замір і радник прем'єр-міністра щодо боротьби з тероризмом, колишній шеф "Аману" Аарон Ярів.

"Мюнхенська ніч", коли вбили ізраїльських спортсменів, завдала Ґолді Меїр тяжкої травми. "І знову на німецькій землі вбивають євреїв зі зв'язаними руками", — промовила вона. Ґолда була сильна, тверда жінка — стало ясно, що вона не дозволить Мюнхенській бійні минутися без покарання.

Саме з такою пропозицією й прийшли до неї Замір і Ярів.

Цві Замір, худий, лисий і веснянкуватий, з гострими рисами вилицюватого трикутного обличчя, був колишнім бійцем "Пальмаху", але його ніколи не вважали видатним генералом. Найвищою посадою, якої він досягнув за свою військову кар'єру, стало командування Південним фронтом.

Пізніше він служив військовим аташе і представником ізраїльського Міністерства оборони у Великій Британії. У 1968-му його призначили рамсадом замість Меїра Аміта, у якого сплив термін повноважень.

Багато хто критикував це призначення: він був м'яка й сором'язлива людина без досвіду таємних операцій; не маючи достатньої харизми, не сприймав себе шефом "Моссаду" на кшталт своїх попередників Хареля й Аміта.

Волів діяти, ніби такий собі голова спостережної ради, й делегував повноваження багатьом своїм старшим помічникам. Слави він зажив під час Війни Судного дня, але 1972 року ще не міг похвалитися жодними істотними успіхами. Дехто з ветеранів "Моссаду", як-от Рафі Ейтан, недолюблював його й пішов на знак протесту у відставку.

Як і Замір, Ярів був більше людиною за лаштунками, ніж під світлом рампи. Під час Шестиденної війни він проявив себе як видатний керівник "Аману", але його поважали передусім за знання й аналітичний розум. Худий, із тихою мовою, хорошими манерами та чистим чолом, в окулярах, Ярів був на вигляд швидше професором-ерудитом, ніж суперагентом.

У Яріва й Заміра було багато спільного. Теоретично, з огляду на взаємне перекриття своїх функцій, вони мали бути суперниками, але працювали в гармонії та на основі взаємної довіри. Обоє були спокійні, стримані й досить сором'язливі.

Терпіти не могли виходити на авансцену й проявляли надзвичайну обережність в аналізі та плануванні. Але ідея, яку вони представили Ґолді того жовтневого дня, була на диво брутальна: спецслужби встановлять особи й місцезнаходження лідерів "Чорного вересня" — і вб'ють їх. Усіх.

Після Мюнхена Ярів і Замір розгорнули гарячкову діяльність і зібрали першокласні розвіддані про "Чорний вересень". До Ґолди вони прийшли підготовленими. "Чорний вересень", сказали вони, має намір почати проти Ізраїлю повномасштабну війну.

Ця група поклялася вбити стільки євреїв, скільки лише буде можливо, — військових, цивільних, жінок, дітей... Єдиний спосіб її спинити — знищити лідерів, одного за одним. Розчавити голову змії.

Ґолда вагалася. Їй було нелегко прийняти рішення, яке відправить молодих людей на ризиковані ліквідаційні операції. Досі Ізраїль ніколи такого не робив. Вона довго сиділа мовчки.

Потім заговорила — ледь чутно, ніби сама до себе. Згадувала жахіття Голокосту і трагічний шлях єврейського народу крізь віки, з постійними утисками, цькуванням і вбивствами.

Нарешті вона підняла голову й подивилася на Яріва та Заміра.

— Посилайте хлопців, — проказала вона.

***

Замір негайно почав готувати операцію. Він назвав її "Гнів Божий".

Але і Ґолда не сиділа склавши руки. Як глава уряду демократичної єврейської держави вона не могла покладатися лише на обіцянку Яріва та Заміра, що "хлопці" не зашкодять нікому, крім лідерів і головних бойовиків "Чорного вересня". Обіцянок було не досить.

Вона чудово знала, що така операція виходить за межі закону, і якщо цивільний нагляд над діями "Моссаду" ослабне, існує реальна загроза загибелі безвинних людей. Відтак вона вирішила встановити над "Гнівом Божим" суворий контроль.

Ґолда Меїр створила таємний комітет, до якого, крім неї самої, увійшли міністр оборони Моше Даян і віцепрем'єр-міністр Їґаль Алон, колись — блискучий генерал. Ці троє стали таємним трибуналом, який мав розглядати й схвалювати кожен індивідуальний захід операції.

Ярів і Замір мали надавати тріо всі матеріали та імена, і тільки після схвалення на сцену мала виходити ударна група "Моссаду".

Вести операцію "Гнів Божий" доручили оперативному департаментові "Моссаду" з назвою "Масада" ("Кесарія"). Його очолював Майк Харарі, потайний і похмурий брюнет. Майже всіх ударів належало завдати в Європі, де "Чорний вересень" розмістив своїх людей під різноманітним хитромудрим прикриттям.

Харарі залучив людей з "Кідону" — оперпідрозділу "Масади". Кожен загін, який посилали проти боївок "Чорного вересня", складався з кількох окремих команд. Групі з шести чоловіків і жінок належало встановлювати особи підозрюваних і вести за ними стеження.

Вони мали переконатися, що людина, визначена як ціль, справді є саме тією людиною — вовком в овечій шкурі. Вони повинні були прибути в місто, де діяв підозрюваний у тероризмі, стежити за ним, приховано фотографувати його, дослідити його звички, встановити друзів, з'ясувати його справжню адресу, дізнатись, які бари та ресторани він відвідує, вивчити погодинно весь його розпорядок дня.

Менша група — зазвичай лише чоловік і жінка — відповідали за логістику: оренду квартир, номерів у готелях і машин. Ще одна маленька група організовувала комунікацію з оперативними штабами, розміщеними в головних європейських містах, та зі штаб-квартирою "Моссаду" в Ізраїлі.

Власне ударна група складалася з кількох агентів "Моссаду", які мали являтися на місце подій останніми. Їхнім завданням було прибути за певною адресою в певний час і вбити людину, чиє фото й інші деталі зовнішності їм надали.

Поки вони діяли в конкретному місті, їх прикривала інша група — розміщені неподалік озброєні агенти та водії з автомобілями напоготові й продуманими і перевіреними маршрутами відходу.

Їхнє завдання полягало в захисті — коли доведеться, зі зброєю — членів ударної групи. Одразу після завершення операції всі члени ударної групи та прикриття мали залишити країну.

Команда ідентифікації та стеження повинна була виїхати з країни до початку операції. Решта мала лишитися на кілька днів, аби замести сліди, упакувати обладнання і повернути взяті напрокат машини.

Першим містом, вибраним для операції "Гнів Божий", став Рим.

У "вічному місті" передова група ідентифікувала й відстежила чоловіка, якого наче й годі було підозрювати в тероризмі, — дрібного клерка лівійського посольства, вихідця з Наблуса, 38-річного палестинця Ваїля Зуайтера.

Син добре відомого літератора, перекладача арабською, він був худий, субтильний, розмовляв тихо. Сам Ваїль теж був визнаний перекладач белетристики та поезії арабською і з арабської на інші мови. Крім того, він був пристрасний поціновувач мистецтва.

У лівійському посольстві працював перекладачем за мізерну платню 100 лівійських динарів на місяць, вів дуже скромне життя і мешкав у крихітній квартирі на П'яцца Аннібальяно. Друзі знали його як помірковану людину, що відкидала будь-які форми насильства і часто висловлювала відразу до тероризму та вбивства.

Але навіть найближчі друзі Зуайтера не знали його таємниці: їхній добрий приятель був жорстоким фанатиком, який з нещадною рішучістю керував операціями "Чорного вересня" в Римі.

Нещодавно він задумав і провів одну таку смертельну операцію. Знайшов двох молодих англійок, які проводили початок відпустки в Римі перед подорожжю до Ізраїлю. Зуайтер наказав двом молодим, привабливим палестинцям установити з дівчатами контакт і спробувати їх спокусити.

І молоді казанови незабаром справді опинилися в ліжках англійок. Прощаючись, один із палестинців попросив свою дівчину взяти із собою невеличкий магнітофон — подарунок його родині на Західному березі річки Йордан.

Нетямуще дівчисько радо погодилося, і магнітофон разом з іншим багажем двох леді належним чином пройшов контроль на стійці авіакомпанії El Al у римському аеропорту. Дівчата не знали, що їхні чарівні коханці прирекли їх на смерть.

Під наглядом Зуайтера агенти "Чорного вересня" розібрали магнітофон, начинили його вибухівкою, а тоді пересклали і вмонтували в новесенький корпус. Міну запрограмували на вибух, коли літак досягне крейсерської висоти. Лайнер і пасажирів було приречено.

На щастя, терористи не знали, що після знищення аналогічним пристроєм швейцарського авіалайнера, який прямував до Ізраїлю, багажні відсіки літаків El Al було вкрито потужним шаром броні, тож жодний вибух зруйнувати такого літака не міг.

Магнітофон розірвався, але броня стримала вибухову хвилю. Пілот El Al, попереджений червоним сигналом тривоги, негайно повернувся до аеропорту. Ошелешених англійок допитали, і вони розповіли про свій зв'язок із палестинськими коханцями; але ті покинули Італію одразу ж після прощання з дівчатами, яких послали на смерть.

Перші частини опергрупи прибули до Рима та кілька днів стежили за Зуайтером. Молода пара прогулювалася перед лівійським посольством, і жінка клацала замаскованим у сумочці фотоапаратом щоразу, коли Зуайтер заходив у посольство чи виходив з нього.

Деякі "туристи" прибули в Рим різними шляхами. Один із них, 47-річний канадець на ім'я Ентоні Хаттон, узяв машину в прокатній компанії Avis і сказав службовцеві, що зупинився в готелі "Ексельсіор" на Віа-Венето.

Якби службовець перевірив інформацію, він виявив би, що в Excelsior така особа не проживає; те саме стосувалося й решти "туристів", які того самого тижня орендували машини і залишили прокатним агенціям фальшиві адреси.

Увечері 16 жовтня Зуайтер повернувся додому і саме вставляв у пристрій для оплати ліфта десятилірову монету. В під'їзді було темно, хтось із третього поверху награвав меланхолійну мелодію на піаніно.

Раптом із сутінків з'явилися двоє людей і всадили в Зуайтера дванадцять куль з "беретти" 22-го калібру. Пострілів ніхто не почув. Двоє агентів стрибнули у припаркований на П'яцца-Аннібальяно "Фіат-125". За кілька годин вони були за межами країни.

Тепер, коли Зуайтер був мертвий, потреба в його глибокому прикритті відпала. Одна з бейрутських газет опублікувала його некролог, підписаний кількома терористичними організаціями, які сумували за Зуайтером як за "одним зі своїх найкращих бійців".

***

Командиром групи, яка знищила Зуайтера, був ізраїльтянин на третьому десятку віку Давид Молад (ім'я змінене). Він народився в Тунісі й потрапив до Ізраїлю дитиною. Від батьків, які були вчителями й сіоністами, він перейняв досконале володіння французькою мовою та глибоку, щиро емоційну любов до Держави Ізраїль, палкий патріотизм.

З юних років він мріяв служити Ізраїлю, навіть із ризиком для життя. В армії зголосився до елітного спецзагону і вразив командирів своїми відвагою та винахідливістю. Після виходу в запас вступив до "Моссаду" і швидко став одним з найкращих агентів, беручи участь у найскладніших операціях.

Завдяки вільному володінню французькою легко міг набути личини француза, бельгійця, канадця чи швейцарця. Рано одружився і скоро став батьком хлопчика, але це не охолодило його прагнення служити в перших лавах моссадівських бійців.

Молад після смерті Зуайтера провів кілька днів у Ізраїлі, а тоді полетів до Парижа.

Ще за кілька днів у квартирі на паризький Рю-д'Алезья, будинок 175, пролунав телефонний дзвінок. Слухавку взяв доктор Махмуд Хамшарі. "Це доктор Хамшарі? Представник ОВП (Організація визволення Палестини) у Франції?" Той, хто говорив, мав сильний італійський акцент.

Він представився журналістом з Італії, який симпатизує палестинській справі, та попросив Хамшарі про інтерв'ю. Вони домовилися зустрітись у кафе, розташованому далеко від дому Хамшарі.

Віднедавна цей шанований історик, що жив у Парижі з дружиною-француженкою Марі-Клод і їхньою маленькою донькою, почав удаватися до дуже суворих заходів безпеки. На вулиці він постійно видивлявся людей, які могли за ним стежити; виходив із кафе та ресторанів до того, як виконували його замовлення; часто розпитував сусідів, чи не цікавився ним хто-небудь незнайомий.

На перший погляд, він не мав чого хвилюватися. Був науковцем, поміркованою людиною, глибоко інтегрованою в паризькі інтелектуальні кола. "Йому не потрібні жодні заходи безпеки, — писала в тижневику Jeune Africue Анні Франко, — бо він не становить небезпеки. Ізраїльським спецслужбам це добре відомо".

Але ізраїльським спецслужбам було відомо трохи більше: вони знали про причетність Хамшарі до невдалого замаху на Бен-Ґуріона 1969 року в Данії, про його роль в організації 1970 року вибуху швейцарського лайнера, який забрав 47 життів, про його зв'язки із загадковими молодими арабами, котрі ночами прослизали до його квартири з важкими валізами.

Також ізраїльські спецслужби знали, що тепер Хамшарі був другою людиною в керівництві "Чорного вересня" в Європі.

Отож того дня, коли Хамшарі вирушив на інтерв'ю з італійським журналістом, до його квартири проникло двоє чоловіків, які залишили її за п'ятнадцять хвилин.

Наступного дня незнайомці дочекалися, коли дружина та донька Хамшарі підуть із дому і він залишиться там сам. Задзвонив телефон, і він зняв слухавку.

— Доктор Хамшарі?

Знову італійський журналіст.

— Так, слухаю.

Цієї ж миті Хамшарі почув пронизливий свист, а після нього — потужний вибух. Схований під столом заряд розірвався, і тяжко поранений чоловік скорчився на підлозі. За кілька днів він помер у лікарні — але не раніше, ніж звинуватив у своїй смерті "Моссад".

***

За кілька тижнів після смерті Хамшарі на острів Кіпр прибули Майк Харарі та чоловік на ім'я Джонатан Інґлбі. Вони поселились у готелі "Олімпія" в Нікосії. Незадовго до цього через своє місцерозташування неподалік від Ізраїлю, Сирії, Лівану та Єгипту острів Кіпр став полем битви між ізраїльськими й арабськими агентами.

Цього разу двоє ізраїльських агентів стежили за палестинцем на ім'я Хусейн Абд ель-Хір. За кілька місяців до того Абд ель-Хіра призначили резидентом "Чорного вересня" на Кіпрі; також він відповідав за зв'язки з Радянським Союзом і країнами соцтабору, які стали раєм і безпечною гаванню для терористів.

У Росії, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії палестинські терористи тренувалися на армійських об'єктах і в з'єднаннях спеціальних сил. Ці країни відправляли терористичним організаціям кораблі зі зброєю та обладнанням; чимало палестинських лідерів, палких прихильників радянської ідеології, навчались у московському університеті імені Патріса Лумумби.

Також Абд ель-Хір відповідав за інфільтрацію Ізраїлю терористами та знищення арабських шпигунів, які прибували на Кіпр для зустрічей зі своїми ізраїльськими кураторами. "Комітет Ікс" виніс йому смертний вирок.

Того вечора Абд ель-Хір повернувся у свій готельний номер, вимкнув світло і пішов спати. Джонатан Інґлбі переконався, що він заснув, і натиснув кнопку на пульті дистанційного керування. Руйнівний вибух струсонув готель.

У номері на третьому поверсі пара ізраїльських молодят у пошуках захисту пірнули під ліжко. Клерк із рецепції кинувся до номера Абд ель-Хіра. Коли розвіявся дим, він побачив жахливу картину, від якої знепритомнів: зі зливного бачка туалету на нього дивилася закривавлена голова Абд ель-Хіра.

***

Помста "Чорного вересня" була блискавична.

Ізраїльтянин на ім'я Моше Ханан Ішаї 26 січня 1973 року зустрівся в пабі "Моррісон" на мадридській вулиці Хосе Антоніо зі своїм другом-палестинцем. Після того, як вони вийшли з пабу, їм перетнули шлях двоє чоловіків. Палестинець утік, а тим часом ці двоє вихопили зброю, нашпигували Ішаї кулями і зникли.

Уже за кілька днів установили, що насправді Ішаї звали Барухом Коеном і він був досвідченим агентом "Моссаду", який створив у Мадриді мережу з палестинських студентів.

Молодик, із котрим він зустрічався в пабі, був одним з його інформаторів, якого в моссадівську мережу насправді ввів "Чорний вересень". Його товариші помстилися за смерть Абд ель-Хіра, забравши життя Баруха Коена.

"Чорний вересень" підозрювали й у розстрілі та пораненні в брюссельському кафе ще одного ізраїльського агента, Задока Офіра, та в замаху за допомогою листа-бомби на доктора Амі Шешорі, аташе ізраїльського посольства в Лондоні.

За два тижні після загибелі Абд ель-Хіра "Чорний вересень" призначив на Кіпр нового резидента. Менше ніж за добу після свого прибуття до Нікосії палестинець зустрівся зі своїм зв'язковим з КДБ, повернувся до готелю, вимкнув світло — і загинув так само, як його попередник.

Тож Арафат і Алі Хасан Саламе вирішили провести масштабну акцію помсти. Вони планували викрасти літак, навантажити його вибухівкою й відправити до Ізраїлю під керуванням спецагента-камікадзе. Машина мала впасти посеред Тель-Авіва і вбити сотні людей. Це була репетиція атаки на вежі-близнюки в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року.

Інформатори "Моссаду" дізналися про підготовку акції, й у Парижі кілька агентів почали стежити за групою палестинців, які, схоже, були до причетні до диверсії. Одного вечора агенти помітили, як до групи приєднався якийсь старий.

Вони надіслали його фото в штаб-квартиру "Моссаду", і старого ідентифікували як Базіля Аль-Кубайші, професора права Американського університету в Бейруті й поважного науковця. Але за лаштунками він теж — як і Зуайтер, Хамшарі та чимало інших — був небезпечною людиною.

У 1956 році він намагався вбити короля Фейсала, розмістивши на шляху монаршого кортежу заміноване авто; бомба вибухнула зарано, й Аль-Кубайші втік до Лівану, а звідти — до Сполучених Штатів.

За кілька років він намагався скоїти замах на Ґолду Меїр під час її візиту до США. Коли ця спроба провалилася, він задумав убити Меїр на саміті Соціалістичного інтернаціоналу в Парижі. Знову невдача.

Аль-Кубайші не здавався: він вступив до Народного фронту визволення Палестини і став заступником лідера руху Жоржа Хабаша. Брав участь у плануванні бійні 30 травня 1972 року, коли арабські та японські терористи напали на безвинних пасажирів у аеропорту "Лод".

Під час теракту загинуло 26 осіб, здебільшого пуерториканських паломників на Святу Землю. Згодом Аль-Кубайші вступив до "Чорного вересня", і ось опинився в Парижі — можливо, для керівництва операцією з літаком-камікадзе. Він оселився в маленькому готелі на Рю-дес-Аркаде, одразу біля площі Плас-де-ла-Мадлен.

Шостого квітня, після сніданку в "Кафе де ла Пе", Аль-Кубайші повертався до свого готелю. На Плас-де-ла-Мадлен чекала ударна група "Моссаду". Двоє людей розташувалися на вулиці, ще двоє — в машині.

Коли Аль-Кубайші наблизився, двоє рушили йому назустріч, дістаючи пістолети. Але сталося дещо несподіване. Біля Аль-Кубайші зупинилася шикарне авто, і з його вікна визирнула вродлива молода жінка.

Вони обмінялися кількома фразами, й Аль-Кубайші сів у машину, яка миттю поїхала геть. Розгублені агенти зрозуміли, що жінка була проституткою і щойно підчепила Аль-Кубайші.

Уся операція зривається через якусь повію!

Але присутній там командир групи заспокоїв своїх бійців. Почекаймо, впевнено сказав він, скоро вона привезе його назад. Вони не питали, звідки йому це відомо, але він мав рацію.

Не минуло й двадцяти хвилин, як авто повернулося. Аль-Кубайші попрощався з проституткою і рушив далі до свого готелю. Він устиг зробити лише кілька кроків, коли з темряви вигулькнули двоє чоловіків, заступивши йому шлях. Одним з них був Давид Молад.

Аль-Кубайші відразу все зрозумів. "Ні! — скрикнув він французькою. — Ні! Не треба!"

Дев'ять куль прошили його тіло, і він упав під стіну церкви Святої Мадлен. Моссадівці стрибнули в машину і зникли з площі.

Наступного ранку, як і у випадку із Зуайтером, речник Народного фронту визволення Палестини викрив справжню роль професора-юриста.

У наступні місяці Молад і члени "Кідону" вбили кількох емісарів "Чорного вересня", які прибули в Грецію, щоб закупити кораблі, навантажити їх вибухівкою і скерувати до ізраїльських портів.

Але одне запитання лишалося без відповіді: де "автор" Мюнхена? Де Саламе?

***

Саламе ж у своїй штаб-квартирі в Бейруті планував подальші кроки. Першим було захоплення загоном "Чорного вересня" ізраїльського посольства в Таїланді. Але операція провалилася.

Через погрози жорстких таїландських генералів і тиск єгипетського посла в Бангкоку терористи відпустили заручників і покинули Таїланд із ганьбою.

Наступна операція Саламе була ще нерозсудливіша: його люди, озброєні до зубів, увірвалися в саудівське посольство в Хартумі під час прощального прийняття з нагоди відбуття одного європейського посла і захопили чи не весь акредитований у столиці Судану дипломатичний корпус.

За наказом Арафата вони відпустили більшість заручників, залишивши тільки посла США Клео Ноеля, заступника глави американської місії Джорджа Мура і бельгійського тимчасового повіреного Гая Ейда.

За розпорядженнями Саламе їх убили з надзвичайною жорстокістю: терористи спочатку прострелили своїм жертвам ступні, а потім, продовжуючи стріляти, повільно підіймали стволи своїх калашникових, поки не влучали в груди.

Після бійні терористів заарештували, але за кілька тижнів суданська влада їх відпустила.

Світ відреагував на вбивство дипломатів із гнівом і відразою. Ізраїль відчув, що саме час завдати "Чорному вересню" смертельного удару.

Ґолда Меїр у Єрусалимі дала добро на операцію "Весна молодості" — нову фазу операції "Гнів Божий".

***

Першого квітня 1973 року в готелі "Сандс" у Бейруті оселився 35-річний бельгійський турист Жільбер Рімбо. Того ж дня там же зареєструвався ще один гість, Дітер Альтнудер. Двоє чоловіків, схоже, не були знайомі між собою. Обом дали номери вікнами на океан.

Шостого квітня до готелю прибули ще троє туристів. Франтуватий, бездоганно вбраний Ендрю Вішлоу був британець; Давид Молад, який прилетів рейсом із Рима за дві години після нього, пред'явив бельгійський паспорт на ім'я Шарля Буссара; Джордж Елдер, що приїхав увечері теж із Британії, був зовсім не схожий на свого співвітчизника.

Ще один британський турист, Чарльз Мейсі, оселився в готелі "Атлантік" на пляжі Ель-Байда і як справжній англієць двічі на день цікавився прогнозом погоди.

Шестеро чоловіків, кожен сам по собі, гуляли Бейрутом, ходили вулицями і знайомилися з головними транспортними артеріями. В агенціях "Авіс" та "Ленакар" вони взяли напрокат три "б'юїки скайларк", "плімут універсал", "плімут веліент" і "рено-16".

Дев'ятого квітня вийшла у відкрите море і розчинилася на міжнародних морських маршрутах флотилія з дев'яти ракетних і патрульних катерів ізраїльських ВМС.

Ракетний катер "Мівтах" ніс взвод повітряних десантників під командою полковника Амнона Ліпкіна — підрозділу належало атакувати штаб-квартиру Народного фронту визволення Палестини.

На борту ракетного катера "Гааш" було два загони — ще один повітряно-десантний взвод і загін "Саєрет Маткаль" з полковником Егудом Бараком. Їхнє завдання було інше. Перед посадкою на борт кожен боєць отримав фото чотирьох осіб.

Троє з них — це верховний командир "Чорного вересня" Абу-Юсеф, верховний оперативний командир ФАТХ Камаль Адван, який відповідав за операції "Чорного вересня" на ізраїльській території, та головний речник ФАТХ Камаль Нассер.

Усі троє, як вони сказали солдатам, мешкали в одному й тому самому багатоквартирному будинку на Рю-Верден.

На четвертому фото був Алі Хасан Саламе. Де він, не знав ніхто.

Спецпризначенці були в цивільному. О пів на десяту вечора, коли катери наблизилися до Бейрута, вони надягнули перуки й удяглись, як хіпі. Егуд Барак набув вигляду розкішної брюнетки, у своєму ліфчику він заховав кілька зарядів вибухівки.

На пустельний бейрутський пляж із темряви випливли кілька гумових човнів, що привезли десантників з їхніх суден. Перед собою прибулі побачили шість автомобілів, за кермом яких сиділо по "туристу". Кожен солдат знав, у яку машину мав сісти.

За лічені хвилини автівки розлетілись у різних напрямках. Кілька повернули до штаб-квартири Народного фронту. Інші, одна з них — із Моладом за кермом, рушили до будинку, в якому жили ватажки "Чорного вересня".

Армійський спецзагін, який прямував до штаб-квартири Народного фронту, вже проводив репетицію атаки на незавершеному будівництві в передмісті Тель-Авіва. Одного вечора, коли на тренування зазирнув глава генштабу Давид (Дадо) Елазар, до нього підійшов симпатичний молодий лейтенант Авіда Шор.

"Ми збираємося використати для знищення будинку в Бейруті 120 кілограмів вибухівки, — сказав Авіда. — Але це непотрібно і небезпечно. Вибух пошкодить сусідні будинки, а там багато цивільних, — він витягнув з кишені записник. — Я зробив деякі підрахунки. Нам досить використати лише 80 кілограмів. Це зруйнує будинок без шкоди для ні в чому не винних людей".

Елазар перевірив цифри і погодився з думкою Шора. Він наказав командиру операції використати не більше ніж 80 кілограмів вибухової речовини.

Десантники досягли штаб-квартири Народного фронту. Після короткої перестрілки, в якій загинули двоє ізраїльських командос, десантники захопили вестибюль і заклали 80 кілограмів зарядів. Вибух перетворив споруду на гору уламків і знищив десятки терористів, але жоден із сусідніх будинків шкоди не зазнав.

Одним з убитих командос був лейтенант Авіда Шор.

***

Тим часом інші підрозділи повітряного та морського десанту атакували кілька таборів терористів на південь від Бейрута у диверсійній спробі спровокувати відповідь бойовиків і ліванської армії. Але цієї відповіді так і не було.

Цієї самої миті командос "Саєрет Маткаль" дісталися будинку на Рю-Верден. Вони саме зібрались увійти всередину, коли неподалік з'явилися двоє ліванських поліцейських. Але все, що ті побачили, — це закохана парочка, яка ніжно обіймалася на узбіччі.

У ролі Ромео виступав не хто інший, як один із найкращих бійців "Саєрет" Макі Бетцер, а його пишногрудою Джульєттою був Егуд Барак. Як тільки полісмени зникли за рогом, ізраїльтяни увірвалися в будинок.

Вони вломились одночасно у квартири Камаля Адвана на другому поверсі, Камаля Нассера — на третьому й Абу-Юсефа — на шостому.

Ватажки терористів не мали жодних шансів. Коли десантники увірвалися, ті схопилися за зброю, але бійці виявилися швидшими. За хвилину троє терористів були мертві. Дружина Абу-Юсефа намагалася прикрити його собою — і теж отримала кулю.

Ще однією жертвою стала літня італійка, яка мешкала навпроти квартири Адвана. Вона почула постріли, відчинила двері й потрапила під зливу куль.

Під час операції спецпризначенці забрали із собою документи, які знайшли в шафах і шухлядах лідерів "Чорного вересня". Потім вони підібрали своїх поранених і вбитих та поспішили до машин, які рушили до пляжу, де чекали гумові човни.

Там "туристи" поставили свої авто рядком, лишивши ключі в замках запалювання. За кілька днів прокатні компанії отримали оплату через American Express.

Усі ударні групи возз'єдналися на борту катерів, і ті взяли курс на Ізраїль. Операція завершилася цілковитим успіхом. Штаб-квартири НФВП більше не існувало, ватажків "Чорного вересня" було вбито, а серед інших — і командира організації Абу-Юсефа.

Але командос не знали, що в чистій від підозр квартирі менше ніж за пів сотні метрів від Рю-Верден мирно спав Алі Хасан Саламе. Ніщо не стривожило його сну. Наступного дня, коли оголосили про смерть Абу-Юсефа, він став лідером "Чорного вересня".

"Весна молодості" віщувала кінець "Чорного вересня". Цій організацїі було вже не відродитися після того, як загинули всі її провідники.

Усі, крім одного.