Гімн для приреченої молоді: британські поети Першої світової

Їх можна було би порівняти з українським Розстріляним відродженням або з "втраченим поколінням" 20-х (зрештою, декого з них зараховують і до цієї генерації). Але ми обійдемося без аналогій, адже за кожним літературно-історичним кліше завжди стоять живі люди із їхніми біографіями та творами, які належить виключно своїй добі та країні.

Розповідаючи про це літературне покоління, слід почати з Вілфреда Овена, цитату з якого помістили на пам'ятній плиті у Вестмінстері: "Моя тема – це війна, і скорбота війни. Поезія – в цій скорботі".

Вілфред Овен народився в багатодітній родині віруючих англіканців, тож на нього читання Біблії вплинуло так само, як і вірші англійського романтика Джона Кітса. Овен не зумів з першої спроби вступити в університет, а оскільки у його батьків не було грошей оплачувати йому навчання, він поїхав до Франції, де працював репетитором англійської мови. Після початку війни Овен повернувся до Британії та був призваний до війська. Пройшовши офіцерські курси, він відправився на Західний фронт.

У 1917 році Овен отримав контузію та потрапив до шпиталю в Англії. У шпиталі Овен написав свої найвідоміші вірші, "Dulceet Decorum Est"т а "Гімн для приреченої молоді". Він повернувся на фронт у вересні 1918-го, а вже у наступному місяці був нагороджений Воєнним Хрестом за мужність.

4-го листопада 1918-го, за тиждень до завершення війни, у віці двадцяти чотирьох роківвін загинув. Його збірка віршів, які нині вважаються класикою британської літератури, вийшла посмертно; її упорядником був старший товариш Овена, поет Зіґфрід Сассун.

Вілфред Овен – Гімн для приреченої молоді

Які чекають дзвони тих, хто вмер на бійні?

Лише гармат оскаженілий рев,

Лиш кулеметів відчайдушне тріскотіння,

Мов белькотіння перед вівтарем.

Ніяких молитов для них, і жодних дзвонів,

Ані насмішок, ні плачів – лиш дикий хор

Гранат і мін, що рвуться монотонно.

А вдома, у сумних містах, їх кличе горн.

Скільки свічок, щоб всіх їх пом'янути?

Не у руках у хлопців, а в очах

Палатимуть вогні прощання й смутку,

Їм наче саван – побілілий локон у дівчат.

Їм замість квітів – бліді спомини і тиша.

Щоночі їх поволі стає більше.

Сассун народився у родині єврейських емігрантів з Литви. Він отримав хорошу освіту та вступив до Кембриджу. У серпні 1914-го Сассун був у числі перших добровольців, які записалися до війська. Він пройшов офіцерські курси та потрапив на фронт у 1915-му. Товариші описували його як надзвичайно хороброго офіцера: його неофіційним прізвиськом було "Скажений Джек".

Зокрема Сассун був нагороджений Військовим Хрестом за те, що сам-один захопив німецьку позицію. Ось як про це розповідає у своїх мемуарах його однополчанин Роберт Ґрейвс:

"Прикритий вогнем кількох стрільців, серед ясного дня він пробрався до траншеї ворога та за допомогою гранат розлякав її оборонців. Безглуздий подвиг: замість того, щоб запросити підкріплення, він просто сидів у цій німецькій траншеї та читав книгу віршів, яку захопив із собою. Коли він повернувся, то навіть не доповів про це. Полковник Стоквел, його командир, насварив його. Та наступ на їхні позиції був відкладений на дві години, бо німці повідомили про вилазки "британських розвідувальних груп". Цими "групами" був Зіґфрід та його книжка віршів".

У 1917 році Сассун отримав поранення, після чого його відправили на лікування в Англію. У шпиталі, вражений звісткою про загибель на війні його брата, Зігфрід Сассун опублікував відкритий лист, у якому засуджував війну. Коли це викликало серйозний скандал, за Сассуна заступилися його впливові друзі, а сам він заявив, що це все було наслідком запаморочення через контузію, та повернувся на фронт.

У 1918 році його знову було поранено. Після війни Сассун допоміг видати збірку віршів Вілфреда Овена та опублікував декілька своїх збірок, а також трилогію воєнних романів "Повні мемуари Джорджа Шерстона".

ЗіґфрідСассун – Солдати

Безформна темрява розсіюється трохи,

І проступають крізь туман світанку

Чоловіки похмурі, що крокують

Із мокрими від сирості ногами,

Вони крокують, дивлячись у небо,

Змарнілі та спустошені. Розбивши

Примару ночі, вони знову відчувають

Себе самотніми під час ранкового затишшя,

У ці немовби вимерлі години.

Та все ж вони не хочуть помирати

І смерть висміюють, знаходячи ще діри

В її заплутаній, підступній обороні.

За спинами у них – безпека й тиша,

Галявини та спів птахів; вони ж прямують

До краю, де усе лежить в руїнах,

І небо розверзається над головами,

Печальний, курявою вкритий горизонт,

Ліси згорілі та затоплені траншеї,

І вибухи, один за одним, без зупину.

Мої хоробрі друзі! Коли ваші душі

Злітають в небо, і коли мерці безокі

Сідлають диких та примарних коней битви,

Стоїть посеред поля бою Смерть.

Вона оплакує вашу хоробрість нездоланну,

І йдуть повз неї до якоїсь темної Вальгалли

За батальйоном батальйон, минувши пекло;

Ця молодь армій, що не повернулись,

Ці легіони, які стали прахом.

Роберт Ґрейвс був одним з наймолодших воєнних поетів. Коли його призвали у серпні 1914-го, Роберту було лише 18 років. На офіцерських курсах Ґрейвс познайомився із Зіґфрідом Сассуном, а згодом, відвідуючи Сассуна у шпиталі, він також зустрівся із Вілфредом Овеном. Після війни Ґрейвс став письменником, опублікував декілька збірок віршів.

Але найвідомішим його твором став автобіографічний роман "Прощання з цим всім" (1929). Ґрейвс писав і поезію, і прозу, і філософські та культурологічні праці; він, як ніхто інший, підходить під визначення "забутого класика", якого варто вивчати та перекладати.

Із початком Другої світової Ґрейвс намагався записатися у військо, але його не взяли через вік. Згодом він єдиний був присутній на відкритті пам'ятної плити у Вестмінстері у 1985-му і помер пізніше того ж року.

Роберт Ґрейвс – Біля вогнища

Як жити і куди би нам податись

Після Війни, після Війни?

Про це балакали ми часто,

Але пригадую з тієї я весни

Лише один квітневий вечір, запах диму

Від вогнища й розмову нашу дивну.

Я мовив так: "Будиночок в горах.

Північний Вельс, кімната, повна книг,

Картин і міді, зручне крісло – з тих,

Де просидиш хоч цілий день, немов монах,

Садок із квітами і сніжно-білі стіни.

Там я писатиму і житиму спокійно".

А Віллі мовив: "Ні, це не для мене:

Старенька Англія – паскудний був би дім.

Мене вже нудить від англійців клятих,

Лишився б тут, як був би молодим.

Та ваблять краю іншого принади,

Візьму дружину й переїду до Канади".

"Поїдеш з нами, Маку, старина?",

Та мовив Мак: "Ні, я на острови!

Там тепло й зелено, десь у південнім морі,

Не треба гнути спину, так, як ви –

На півночі, де лише хижа й дрова,

Мені би пальми, пляж – і все чудово!"

Ось так у мріях ми побудували

Для Віллі – міцну хижу серед лісу,

Для Мака – тихе бунгало на пляжі,

І кожен з нас повірив, що це дійсність;

Але війна пройшлась по них, немов катком.

Чи встоїть мій будинок із садком?

 

Іншим британським поетом (хоча і народженим в Австралії) був Фредерік Меннінґ. У роки перед Першою світовою він оселився у Лондоні, зблизився з тамтешньою мистецькою і літературною богемою та опублікував декілька книжок поезії та прози.

Після проголошення війни він декілька разів намагався записатися добровольцем, але йому відмовляли через слабке здоров'я та астму. Зрештою, восени 1915-го Меннінґ вступив до війська і наступного року потрапив на фронт, до Франції.

Його військова кар'єра не була такою славною, як у Сассуна: через зловживання алкоголем його понизили у званні, а згодом комісували через здоров'я. Після кількох непопулярних книжок, 1929-го він анонімно видав роман "Ми, її рядові", який наступного року вийшов уже під його справжнім іменем. Гемінґвей називав цю книгу найгарнішим та найчеснішим романом про війну.

 

Едмунд Бланден був наймолодшим з воєнних поетів Вестмінстера: у 1914році йому виповнилося лише 18. До війни він навчався у престижному коледжі Крайст Чорч та писав вірші. Бланден був близьким другом Зіґфріда Сассуна, який допоміг йому у його літературній кар'єрі. Пізніше сам Бланден допоміг опублікувати твори Вілфреда Овена та Айвора Ґурні.

Після війни він став істориком та отримав ступінь професора. Згодом він опублікував мемуари "Відтінки війни" (1928). Будучи професором, Бланден викладав зокрема у Кіта Даґласа, який згодом став одним з найвідоміших поетів Другої світової війни та загинув під час висадки у Нормандії.

 

 

Руперт Брук, як і Сассун, був випускником Кембриджу. Він пішов служити на флот, у дивізію, яка підпорядковувалася тодішньому Лорду Адмиралтейства ВінстонуЧерчилю. Восени 1914-го Брук взяв участь в евакуації Антверпена, тоді ж він написав свій відомий вірш "1914".

На початку 1915 року його батальйон відправили у Грецію воювати з турками. Там Брук отримав зараження крові і помер за кілька днів до масштабної битви біля Галліполі. Його поховали на грецькому острові Скірос.

Некролог Бруку написав сам Черчиль. Рання смерть та героїчний ореол допомогли Руперту Бруку стати справжньою "зіркою": хоча у нього вийшла лише одна невелика збірка, його віршами зачитувалися від США до Британії, а фото друкували в газетах. Його також називали "найвродливішим молодим чоловіком в Англії".

Руперта Брука згадує Фіцджеральд у романі "По той бік Раю": його персонажі, студенти Гарварду, обговорюють британського поета неначе якусь надлюдину, і один з них саме під впливом віршів Брука вирішує йти на фронт.

Річард Олдінґтон прославився в першу чергу як романіст. Передусім його знають як автора роману "Смерть героя" (1929), який є одним з найкращих творів "втраченого покоління".Та разом з тим він був прекрасним поетом і ще до війни належав до доволі богемної течії імажизму, співзасновником якої був майбутній фашист Езра Паунд. Сам Олдінґтон був одружений із Гільдою Дулітл, яка також належала до кола імажистів.

Як і протагоніст "Смерті героя", Олдінгтон воював на Західному фронті з 1916 по 1918, спершу у ранзі рядового, а згодом як офіцер. Олдінґтон зображає окопні бої суперечливо і неоднозначно. Описуючи жахи війни, він говорить також і про її красу; разом із людською ницістю, боягузтвом та іншими гріхами, він із захватом описує героїзм.

Напевно, у цьому контексті його доречно порівняти з французом Аполлінером або німцем Юнґером; в будь-якому разі модерністські вірші Олдінґтона чудово доповнюють його прозу – і навпаки.

Річард Олдінґтон – Бомбардування

Чотири дні вгризалася і роздирала землю

Палюча сталь,

Будинки, де ховались ми, всі завалились;

Три ночі ми боялися заснути,

Пітніючи й чекаючи на неминучий наступ,

Який для нас був смертю.

Коли прийшла четверта ніч, то всі ми,

Знервовані та виснажені вкрай, позасинали,

Бурмочучи та смикаючись, наче божевільні,

Поки гранати розривалися над головами.

На п'ятий день настала раптом тиша;

Ми вилізли зі своїх нір

Й побачили зруйноване село,

Над ним пливли мовчазно білі хмари

Крізь неба безтурботного блакить.

Джуліан Гренфел народився у 1888 році у родині офіцера. З юних років він захоплювався боксом та верховою їздою. Він був ледь не єдиним з воєнних поетів, хто вже служив у війську на момент початку війни.

У листах до родини він писав: "Я обожнюю війну (…). Ніколи я не був такий щасливий. Тут ми перебуваємо у самому епіцентрі полум'я, і я не проміняв би це на жодне інше місце навіть за мільйони фунтів та царицю Шебу на додачу".

Найвідоміший вірш Гренфела "У бою" був опублікований у квітні 1915 року. Всього за два тижні він був поранений уламком гранати біля Іпру, і ще за два тижні помер у шпиталі.

 

 

Айзек Розенберг народився у 1890-му в родині єврейських емігрантів. Він відвідував художню школу та мріяв стати художником. Окрім живопису, він цікавився також поезією; у 1912 вийшла його дебютна збірка віршів.

У 1915 році Розенберг записується у військо попри слабке здоров'я та слабкі легені. У 1916 він потрапив на Західний фронт у ранзі рядового. У квітні 1918 року він загинув. Вірш Розенберга "Світанок у траншеях" вважається одним з найвидатніших поетичних текстів з Першої світової.

АйзекРозенберг – Світанок у траншеях

Темрява розсіюється.

Але час немов зупинився магічним чином,

і тільки щось живе торкнулося моєї руки,

якийсь дивний, саркастичний пацюк,

коли я вирвав з парапету траншеї

квітку маку, щоб вставити її собі за вухо.

Наївний пацюче, тебе б давно розстріляли,

якби дізналися про твої космополітичні погляди.

От зараз ти торкнувся руки англійця,

але так само невдовзі торкнешся й руки німця,

ясна річ, якщо ти тільки надумаєш

перетнути сонний простір поміж позиціями.

Здається, ти ледь помітно посміхаєшся, коли минаєш

ці жилаві руки, невтомні очі, міцні тіла,

які мають менше шансів вижити тут, ніж ти,

вони-бо залежать від примхи смерті,

ті, хто зараз сплять у цих норах

на понівечених полях Франції.

Що ти бачиш у наших очах,

коли свистяче залізо та полум'я

обрушуються зі спокійного небосхилу?

Яке тремтіння, який жах у самому серці?

Маки, які вкоренилися у венах чоловіків,

падають і падають без кінця;

але моя квітка за вухом у повній безпеці –

хіба що трохи побіліла від пилу.

Говорячи про поетів Першої світової, як правило, називають лише чоловіків. Утім, слід згадати не лише тих, хто воював зі зброєю у руках, але і медсестер та санітарок, які також наражалися на небезпеку, рятуючи поранених солдатів та евакуюючи їх з поля бою.

 

Найвідомішою з них є Вера Брітен. Вона походила з заможної родини. Вивчала англійську літературу в коледжі при Оксфордському університеті. Та влітку 1915 року вона кинула навчання та добровільно вирушила працювати медсестрою у шпиталях Франції та Великої Британії.

Її брат, двоє найближчих друзів, а також її наречений Роланд Лейтон загинули на різних фронтах Першої світової. Під час війни Брітен почала писати вірші, згодом перейшла до прозових творів. У 1923 вона дебютувала романом "Темні часи". У 1933 році вийшла її найвідоміша книга – автобіографічний роман "Заповіт Юності".

Інша британська санітарка Мей Сінклер до війни була суфражисткою та боролася за права жінок. До війни вона вже була знаною публіцисткою, цікавилася психоаналізом та писала критичні статті про популярний тоді рух імажистів. Її дебютний роман вийшов 1913-го і отримав схвальні відгуки критиків, серед яких був молодий журналіст Джордж Орвелл.

Наступного року, після початку війни, вона добровільно поїхала до шпиталю у Фландрії, де провела лише кілька місяців, однак багато разів поверталася до цього досвіду у своїх книжках. До історії літератури вона увійшла також і як авторка терміну "потік свідомості".

Трохи молодша від неї Мері Борден також належала до руху суфражисток. З початком війни вона поїхала до Франції, аби служити у польовому шпиталі, в якому пропрацювала до кінця війни.

Ще 1917-го вона опублікувала свою першу збірку віршів; наприкінці 20-х вийшла перша книжка її прози "Заборонена зона". Цікаво, що у Другій Світовій Мері Борден знову добровільно вирушила на фронт, аби працювати у шпиталі та навчати молодих медсестер.

Мері Борден – З поеми "Пагорб"

З вершини пагорбу я дивилася вниз,

на дивовижний пейзаж війни,

прекрасний, романтичний пейзаж

величної, грандіозної битви.

Гребені широких пагорбів були золотими,

і червоні намети, скупчені на їхніх голих схилах,

нагадували квіти у сонячній пустоші.

Це був вечір, і довга глибока низина

купалася у блакитній тіні,

і крізь цю тінь, ніби пливучи,

я бачила, як рухається військо.

Довгі вервиці машин проїжджали дорогою,

нескінченна лінія загадкових сил,

і піхота усіяла всю широку низину,

немовби примарна армія тіней у цій пустелі.

Можна було би згадати ще багатьох поетів, які пов'язані з тією війною. Скажімо, Езру Паунда або Ред'ярда Кіплінґа, які не брали участі у бойових діях, але втратили на цій війні багатьох близьких і висловили свій біль у чудових віршах.

Можна було би згадати і Джона Рональда РуелаТолкіна, який воював у лавах британської армії і брав участь у битві на Соммі. Тоді він ще вважав себе поетом і писав вірші – так само, як Овен, Сассун чи Олдінґтон.

Те, що сьогодні вони вважаються (принаймні, у Британії) класиками, а їхні вірші звучать доволі життєво та актуально (принаймні, в Україні), не свідчить про якусь унікальність Першої світової.

Будь-яка війна породжує пласт нової літератури, і зараз ми є свідками народженням такої літератури у нашій країні. Саме тому цікаво вивчати інші воєнні покоління і шукати ці подібності в їхніх текстах, адже деякі речі завжди є незмінними: відвага одних і боягузтво інших; героїзм і ницість, які співіснують в одній траншеї; радість битви і страх утрати; гучні слова пропаганди і самотність вояка на покинутому посту.

Усі процитовані тексти та багато інших віршів британських воєнних поетів, які вперше з'явилися в українських перекладах, увійшли до антології "Втрачене покоління" видавництва "Стилет і стилос".