Росія як вона є

19 грудня 2021 року я знайшла в онлайн-архіві шведську книгу з етнографічною картою поневолених народів Росії, яка була надрукована в 1916 році в Стокгольмі. Редактор шведського видання - Герман Гуммерус. Її переклали на англійську і німецьку мову і опублікували в Німеччині і США під назвами: "Kennen Sie Rußland? Verfaßt von zwölf russischen Untertanen" (німецькою) = "Ryssland sådant det är" (шведською) = "Do you know Russia?" (англійською). Author: Liga der Fremdvölker Rußlands. Publisher: Berlin Puttkammer & Mühlbrecht 1916. Edition/Format: Print book : German : 1. - 5. Tsd

Лігу іноземних народів Росії, французькою - Ligue de nationalités allogènes de Russie, заснували у квітні 1916 року німецько-балтійські барони Фрідріх фон де Ропп (1879–1964), Бернхард фон Уекскюль і литовец Юозас Габрис (1880–1951). Статути були складені в Лозанні і опубліковані в червні 1916 року. Президентом став поляк Міхал Лемпіцький (1856–1930), фон де Ропп був обраний генеральним секретарем. Для кожної національності в правлінні був свій представник.

Ліга виступила на 3-му конгресі Союзу національностей 27 – 29 червня 1916 р. в Лозанні. Організатором був Габрис.

Ліга була офіційно нейтральною організацією, заснованою в 1916 році, яка ззовні протистояла майбутній анексії царських територій Німеччиною. Діяльність ліги полягала в пропаганді, окрім впливу на пресу, робилися спроби вплинути на державних діячів шляхом надсилання телеграм.

Першим публічним виступом було звернення до президента Вудро Вільсона, яке було опубліковано у Швейцарії 9 травня. Воно мало сприяти незалежності чи автономії неросійських народів на заході імперії (Балтії, Фінляндії, Білорусі). 

В книзі "Росія як вона є" описують історію поневолення етносів: фінів, балтійців, естонців, латвійців, литовців, білорусів, поляків, євреїв, українців, німців, румунів у Бесарабії, грузинів, черкесів, турків і татарів. 

У вступі надрукований текст телеграми зі Стокгольма від 9 травня 1916 року "Прохання до цивілізованого світу" від поневолених народів до американського президента Вудро Вільсона. Текст телеграми підписали 12 представників різних етносів. Люди благають захистити їх від знищення. 

Ця книга є актуальною і зараз. Тому я зробила переклад текста телеграми і розділа книги про українців, яким хочу поділитися з вами. 

Ось повний текст телеграми:

Прохання до цивілізованого світу 

9 травня 1916 року зі Стокгольма була надіслана телеграма до президента Північно-Американських штатів Вудро Вільсона:

Президенту Північно-Американських штатів, містеру Вудро Вільсону,

                                                     Стокгольм

До Вас, Пане Президент, як до найголовнішого борця за гуманність і справедливість звертаємося ми у скрутні часи і через Вас - до інших народів, наших друзів, щоб розповісти їм про нашу важку долю, яка спіткала нас - народи, які живуть під гнобленням Росії. Через Вас, Пане Президент, ми хотіли б звернутися і до тих, хто підтримує Росію, сподіваючись, що вони зможуть вплинути на її поведінку, яка приносить нам нестерпні муки.

Ми - представники пригноблених народів та іноземних релігійних віросповідань в межах російської держави звинувачуємо її перед усім світом і прохаємо про:

Допомогу і захист від знищення.

Ми, фіни, звинувачуємо російський уряд в тому, що він розтоптав наші найважливіші закони. Російськими законами, які не мають жодної сили у Фінляндії, росіяни руйнують нашу правову систему. Росія жадає влади, намагається знищити нашу автономію і систему правопорядку і позбавити нас можливості впливати на суспільне життя.

Це завдання виконується і ми бачимо невідворотні наслідки. Використання нашої мови обмежується, врядування дизорганізовується, справедливі судді, які слідують букві закона заарештовуються і відправляються до російських тюрем або депортуються до Сибіру. Такими є наслідки того, що Росія порушила свої обіцянки. 

Ми, балти, сторіччями були вірними підлеглими російської держави. Замість подяки за це, у нас відібрали наші закони і обіцяні права. Жителів країни натравлюють один на одного. Під час війни російська армія зруйнувала, розграбувала і спалила наші домівки. Багато хто з нас були безпідставно звинувачені і відправлені відбувати покарання. 

Ми, латвійці, надали Росії велику кількість надійних державних службовців. І, незважаючи на це, все одно бачимо, що нашу систему шкільної освіти руйнують. Росія розпалює серед нас ненависть до інших народів, створює корупцію і зневажає наші традиції. Ми надали легіони для захисту Росії, а тепер ці люди гинуть всередині країни від злиднів. 

Ми, литовці, втратили нашу офіційно обіцяну національну незалежність через те, що Росія не стримала свої обіцянки, які дала нам у "литовських статутах". Нашу релігію переслідують. Католицькі церкви насильно перетворили на православні. Церковне майно захопили.

Розповсюдження знань і освіта нашою мовою знищуються. Кожного, у кого знаходили релігійні книги литовською мовою, саджали у тюрму або відправляли до Сибіру. Величезну кількість земель розподілили між російськими фаворитами або зробили державною власністю. Зараз російська армія силою вивезла більшість нашого населення і розграбувала колись успішну країну. 

Ми, білоруси (з приміток: білоруси додали свій текст вже після відправлення телеграми), до того, як нас захопила Росія, були народом зі своєю власною мовою, літературою, національною церквою і нашими законами. Протягом тих 120 років, коли ми підпорядковувалися Росії, вона систематично пригнічувала нас і намагалася повністю денаціоналізувати нас.

Нашу національну церкву знищили і змусили нас прийняти російську державну. Ми більше не маємо права молитися і отримувати знання рідною мовою. Через те, що російські війська відступили з західної Росії, вони забрали з собою сотні тисяч білорусів. Селища були зруйновані, врожаї згнили і країну спустошили.

Ми, поляки, з самого початку, коли опинилися під гнітом Росії, були змушені витримувати протягом сторіч фізичні і моральні страждання. Насильницький вивіз наших законів і знищення нашого державного і національного життя було характерним для поведінки "сестринської" нації.

Ані найменшої дії не було зроблено для того, щоб дотриматися своєї обіцянки про нашу автономію, яку нам обіцяв російський головнокомандувач на початку цієї війни. Російські війська нападали на наші землі, руйнували, розграбовували і спалювали все, що могли. Російський уряд наказав вивезти велику кількість нашого населення до Росії. Півмільйона поляків вивезли зі своїх домівок і вони потерпали від жахливої скрути. 

Нас, російських євреїв, гнобили, як нікого іншого на цій Землі. Намагалися фізично і інтелектуально знищити. Нам не дозволяли навчатися у школах і університетах. Нас змушували селитися на певних територіях, де ми ледь могли вижити у бідності і скруті.

Під час кривавих погромів, росіяни вільно виплескували свої звірячі інстинкти на нас. Через війну сотні тисяч наших людей виженули до невідомих територій. Через це тисячі загинули від скрути. Наші домівки розграбували і до сьогодні ми змушені жити у злиднях.

Ми, українці, були позбавлені нашої автономії, яку нам урочисто гарантували. Незалежність нашої церкви знищено, нашу мову - якою розмовляють 30 мільйонів людей - заборонено вживати офіційно і у школах. Культурні зібрання припинилися на початку війни, газети і журнали заборонили. В Галичині і Буковині Росія посеред білого дня здійснює намір знищити наше населення. Все, що пов'язано з Україною, знищується, зневажається і насильно пригнічується. Росія розповідає усім, що вона звільняє Галичину.

Ми, російські мухамеддіни, у кількості 25 мільйонів, звинувачуємо російський уряд у гнобленні спрямованому проти нас. Нам заборонили сповідувати нашу релігію і нас переслідують за політичними мотивами. У нас відібрали наші землі і подарували їх російським фаворитам і можновладцям. Наш культурний розвиток зупиняється. У багатьох сферах життя нас несправедливо обмежують. Під час війни зникла будь-яка справедливість. Нас переслідують і знущаються над нами. 

Ми, грузини, найбільший за кількістю народ Кавказу, за власним бажанням підписали у свій час угоду з Росією, яку вона одразу ж порушила. Наша династія, незалежність нашої церкви, наші національні установи були одразу ж знищені. У наших вільних селян відібрали майно і землю і змусили їх звільнити місця для російських селян.

У 1905-1906 роках знищили нашу країну. Наших жінок гвалтували російські солдати. Навіть монахинь не пощадили. З самого початку війни, наших найкращих чоловіків вивезли. Наша провінція Аджарія була повністю зруйнована. 50 000 голодних і голих людей виженули занепадати. 

Таке чинить Росія по відношенню до нас, народів у складі своєї держави. Вона згнобила національні відмінності і отруїла усі живі прояви різних культур. Вона замінила дисципліну і честь на аморальність і хабарництво. Вона переслідує людей іншої віри, зупиняє прогрес і освіту і постійно пригнічує духовний розвиток своїх громадян. 

І зараз, коли наші брати проливають кров за Росію - тільки фіни були звільнені від цього - російські чиновники отримали повністю розв'язані руки і можуть чинити беззаконня щодо нас на наших землях. Ми не скаржимося на те, що втратили через війну. Ми засуджуємо ту безглузду руйнацію, яку вчинили тільки через жагу розкрадати і по-звірячому вбивати за наказами згори.

Ми скаржимося на принизливі підозри і засудження, переслідування, арешти, висилки, примушення голодувати і жити у злиднях. Ми скаржимося на те, що тисячі невинних літніх людей, жінок і дітей були змушені страждати і загинули.

Ми пам'ятаємо, що мільйони наших людей, які зберігають для нас національну ідентичність, знаходяться в руках Росії. Їхні голоси приглушили і змусили мовчки терпіли жахливі знущання. Нам відомо про звичку російського керівництва мститися і нападати на беззахисних друзів і громадян, коли керівники не можуть стримати свою ненависть по відношенню до тих, хто говорить правду. 

Ми зараз невзмозі якось допомогти їм, бережи їх Боже!

Але ми знаємо, що ніхто з наших народів більше не вірить обіцянкам російського уряду. Ніколи ті, хто прийдуть після нас, не забудуть про ті страждання, які нам спричинила Росія. Ті народи, які довірилися Росії, були пригнічені і майже знищені. Росія зловживає владою, переслідує власних громадян і знущається над ними,  руйнує наш добробут для багатьох поколінь у майбутньому!

Таким чином Росія відштовхнула нас від себе!

І вона не зупиниться і буде надалі переслідувати тих, хто зберігатиме ознаки наших культур, поки не досягне своєї мети: повного знищення інших національностей як етносів. 

Тому ми кричимо:

Допоможіть нам! 

Захистить нас від майбутнього знищення! 

Ліга іноземних народів Росії:

Конні Ціліакус

Самулі Саріо

Барон Фрідріх Ропп

Сильвіо Брьодріх

П. Осін

Карліс Егле

Е. Бальткальн

Р. Лупа

І. Каулє

Др. Ю. Шауліс

А. Жмуйдзінавічус

С. Кайрис

В. Ластовський

І. Соловей

Литовський комітет у Берні

Міхал Лемпіцький (член думи)

Вацлав Сєрошевський

Др. С. Заблудовський

Дмитро Донцов

Група українців у Швейцарії

Казі Абдул Рашид Ібрагім

Ага Оглі Ахмед Бей

Актчура Оглі Юссуф

Хусейн Заде

Михайло Церетелі

Стокгольм, травень 1916 року.

Розділ про українців з книги "Росія як вона є"

(стр.158-169) 

Про українців мало відомо, тому що в інтересах Росії надзвичайно важливо замовчувати факт їхнього поневолення, адже вони були першими з поневолених народів. Українці налічують понад 30 мільйонів і живуть на величезній території від Карпат до Кавказу, від Прип'яті до Чорного моря - Mare Ruthenicum. Росіяни, звичайно, стверджують, що українці - лише малоросійська гілка російського народу з тією ж самою мовою, релігією і історією.

Але єдине, на що вони хоч якимось чином могли б посилатися, - це династичний зв'язок наприкінці 1400-х років, який пов'язував українські землі з московитською державою. З таким успіхом можна було б стверджувати, що німці і французи - одна нація. Тому що ними теж колись керувала одна династія. В усіх інших сенсах країни жили власним життям.

Українські території анексувалися Литвою, Польщею, а потім Росією (східна Україна у 1654 році, а західна в 1795 році). З тих часів продовжується довга історія мільйонів мучеників, які пролили свої сльози і кров. Злочинами, кривосвідченнями, замовними вбивствами, стратами і засланнями наближалася Росія до своєї мети - перетворити Україну на свою провінцію, а українців - на росіян. Спочатку країну позбавили політичної автономії, потім - церкви, і зрештою - культури. Україна постійно боролася за свої права, але це не викликало великої уваги у світу. 

Керівник нової республіки Богдан Хмельницький підписав договір з московитами про те, що українська автономія і закони поважатимуться. Але вже за кілька років російські бояри переїхали на територію України, почали зневажати українські закони і поводити себе так, ніби вони завоювали країну.

Вони звільняли гетьманів зі своїх посад. А за часів правління Катерини ІІ, повністю позбавили країну автономії і підпорядкували її Росії. Замість гетьмана, якого мали обирати вільно, Україна отримала російського губернатора, українську армію приєднали до російської, а вільних власників земель перетворили на кріпаків у 1781 році. 

Але цього, звичайно, було недостатньо. Росія мала приєднати до себе і українську церкву, яка підпорядковувалася напряму патріарху в Константинополі. Вона завжди дратувала царя. Як ознака незалежності. Українські священики були вороже налаштовані, коли вони зустрічали бояр, які за наказом царя мали перейняти владу в свої руки.

Митрополит Київський відмовився дати клятву вірності новому володарю. В 1686 році українці були змушені підпорядкуватися патріарху у Москві, а пізніше - синоду у Петербурзі. Приєднати до себе в релігійному плані цю частину населення було не так вже й складно.

Набагато складнішим було у пізніший період приєднати до себе західні українські землі, які були частиною Польщі. Вони не належали до тієї ж самої гілки релігії, а були греко-католиками (уніатами). Знищити цю церкву - стало головною політичною метою росіян. Вона залишалася українською національною церквою. 

З підтримкою польського короля Августа, російський цар вільно почував себе. У 1705 році він власноруч вбив кількох українських священників у Полоцьку. А населенню повідомлялося про те, що він - захисник грецької віри. 

Розділ Речі Посполитої відкрив двері для змін, які почалися так само, як і в 1654 році - з порушення обіцянок. У статті 8 мирного договору у Гродно, який підписали 13 липня 1793 року, цариця пообіцяла свято дотримуватися усіх свобод для уніатської церкви. Через два роки, вона закрила усі уніатські дієцезії в анексованих провінціях, крім однієї. І замінила їх на чотири основні російські православні дієцезії: подольську, волинську, литовську і білоруську.

В 1828 році оголосили заборону друкувати церковні книги українською мовою. В 1832 році синод у Полоцьку проголосив завершення діяльності уніатської церкви. Священників насильно змусили передати все церковне майно православній церкві.

Протягом 100 років здійснювалися переслідування священників, заарештовували цілі поселення, забирали церкви. Остаточне перетворення відбулося у часи правління Олександра ІІ. Церкву знищили, але не знищили політичну свідомість і мову українців. Українці не припиняли думати, писати, спілкуватися і творити українською мовою, відокремлюючи таким чином себе від росіян. 

Ще Петро І дав завдання Івану Мазепі "будь-якою ціною поєднати українців з росіянами". Петро І наказав священикам проводити службу у церквах російською мовою. Він наказав перетворити українську академію в Києві на російську. Катерина ІІ перетворила невпевнені спроби Петра І на державну політику. Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія мали бути русифіковані.

В 1876 році видали наказ:

"Її Величність наказує 18-30 травня 1876 року:

1. Ввозити брошури і книги, надруковані за кордоном (у Галичині) в усі малоросійські губернії заборонено;

2. Друкувати і публікувати переклади оригінальних видань на малоросійську мову в межах країни заборонено, за виключенням: а) історичних документів; б) художньої літератури за умови, що оригінальна орфографія зберігається. Ніякої толерантності до відмінностей від російської орфографії не повинно бути.

3. Театральні вистави малоросійською мовою заборонені". 

З того часу і до 1905 року українська мова жила майже виключно підпільним життям. Українські книги і журнали друкувалися і розповсюджувалися таємно. Читачі цієї літератури ризикували своїм положенням і свободою, якби їх помітили. Українська мова, якою розмовляли 35 мільйонів людей, була заборонена у школах, державних установах і офіційних організаціях. В університетах і гімназіях було заборонено використовувати рідну мову. 

Завдяки цьому збільшилася кількість анальфабетів серед українського населення до 80%. Це були природні наслідки русифікації, про які влада не турбувалася.

Революція принесла певне полегшення для українців. Розпочався національний друк газет, по всій країні почали засновуватися національні організації. Кількість друкованих українських книг зросла з 191 000 екземплярів у 1909 році до 600 000 екземплярів у 1911 році.

Україномовна версія Нового Заповіту вийшла накладом у 129 000. У Держдумі було 40 українських представників. Незабаром почалися зміни, які продемонстрували, що Росія - не демократична країна. Правила голосування змінили у 1907 році. Кількість польських представників в Думі зменшилася з 37 до 14, кавказців з 29 до 10 і українців з 40 до 0. 

14 березня 1911 року вступив у силу закон про самоврядування для 6 українських і білоруських губерній (включно з Києвом, Волинню і Поділлям). Цей закон надавав 4% українського населення домінування у земствах. Що призвело до того, що 70-80% населення потерпали від наймасштабнішого порушення своїх прав і були у центрі уваги невеликої групи русифікаторів.

В законі для шкіл від 6 лютого 1911 року не було послаблень для українців. Ще менше прав і свобод було в проекті закону щодо правової системи від 28 червня 1912 року, який прийняла Дума. І в законі про віросповідання від 25 травня 1909 року. І в законі про зміну віросповідання (від 8 червня). Школа і правова система в Україні залишалися російськими.

Адміністративне управління здійснювалося таким чином, що культурні організації, які навіть не були пов'язані з політикою, ліквідувалися, реєстрація нових видань заборонялася, діяльність існуючих - всіляко ускладнювалася. Листоноші мали уважно записувати прізвище кожної людини, якій надсилалися видання українською, і надавати повноцінні звіти.

Кожен священник, вчитель, чиновник або працівник якоїсь установи ризикував бути звільненим за те, що був підписником українських видань. Читати біблію в українському перекладі в школах було заборонено. Все українське заборонялося і переслідувалося.

Українців цинічно сприймали або як росіян, або як іноземців, в залежності від того, що пасувало більше для того, щоб утискати їх. Навіть коли учням інших національностей дозволили вивчати рідну мову протягом перших двох років в школі, це не дозволялося українцям, тому що "їхньою рідною мовою була російська". Найвищого пункту ця політика досягнула на початку війни, коли заборонили усі українські видання і організації. 

Найбільшим злочином проти України було її економічне виснаження. Росія поводилася з Україною як зі своєю колонією. В жодній іншій частині країни не була така диспропорція щодо державних потреб і того, що надсилалося для них з провінцій.

З 1864 до 1892 року з дев'яти українських губерній було надіслано 2 899,6 мільйонів рублів до державної скарбниці. В той самий час, коли витрати держави на Україну складали 1 749 мільйонів рублів. Прибутки складали таким чином 1 150,6 мільйонів рублів. В останні роки ситуація ще більше погіршилася. 

Сприятливі природні умови України нещадно використовувалися для того, щоб підтримувати життя в Росії, якій менше пощастило. Доля України була б гіршою, якби Галичині не вдалося уникнути залежності від Росії. З тих пір, як Галичина, після розділу Польщі, опинилася у складі Австрії, з 1848 року, прокинулося нове національне життя.

Завдяки цьому не вдалося провести тотальну русифікацію. В Австрії українці мали свої церкви, школи, гімназії, видавництва і літературу. Саме тому, Галичина і Буковина - території, які могли запалити рух національного відродження в русифікованій Україні, стали головною ціллю для знищення.

На щастя, знищити їх не вдалося. Невдача росіян в операціях проти Галичини продемонструвала всьому світові жахи того, що Росія варварськи чинила по відношенню до українців.

Коли у 1914 році росіяни увійшли в Галичину, там проживали 4 000 000 українців, які користувалися 2 450 українськими школами, 13 гімназіями і 15 місцями в університеті. У них було кілька тисяч спілок, бібліотек, наукових організацій, які з часом могли об'єднатися в академію.

Там були два музеї і видавництва, преса, місцеві економічні спілки з багатьма філіалами і тисячами членів, уніатська церква з власним архієпископом у Львові. Тільки-но російський губернатор прибув в Галичину, він заборонив усе це одним своїм підписом. 

Українські газети і журнали заборонили. Спілки ліквідували. Музеї розграбували. Українську мову заборонили вживати на офіційному рівні. Почалося переслідування уніатської церкви і насильницьке розповсюдження православних церков. 

Архієпископ Львова, граф Андрій Шептицький, який залишився на своєму посту, був заарештований росіянами з порушеннями усіх норм міжнародних законів і відправлений до Росії. Український єпископ Перемишля Чехович був змушений витримувати приниження від росіян і згодом помер. Більше 400 священників і  тисячі селян, які чинили опір, були заарештовані і відправлені до Сибіру.

Це була остання глава страждань українського народу, яку російська влада писала кров'ю найкращих синів країни з 1654 року. 

Українці більше не вірять Росії і благають світ про допомогу у боротьбі проти жахливої тиранії, щоб забезпечити повноцінний політичний, економічний і культурний розвиток великого і вільного народу. 

***

На початку ХХ сторіччя Росія зрозуміла, що її тактика денаціоналізації за великим рахунком не спрацювала. Але замість того, щоб надати іншим народам політичну рівність і можливість розвивати свою національну культуру, вона почала рятуватися у своїй всеросійській експансії. Росія вважала, що її зовнішньополітичні успіхи надихнуть інші народи на приєднання до неї і таким чином, вирішиться одна з її найскладніших проблем. 

Росія, яка займає територію від Данціга до Праги, від Адріатичного моря до Константинополя, у якої більше не було ворогів на континенті, могла б найжорстокішими методами досягти своєї мети всередині країні і спрямувати свої зусилля проти інших народів. Росія подумала, що тоді вони б капітулювали і відмовилися від боротьби за свою національну ідентичність. 

Росія планувала перемогти у війні і одразу після цього провести колонізацію, яку вона планувала розпочати в Курляндії в 1914 році. Це дозволило б заселити великі території росіянами. Кількість російських селян зростала і їх було достатньо для того, щоб переселяти в інші місця. Національності розчинилися б у російському морі народів. Росія простягнулася б до Західної Європи і поставила б на її історії свій московитський штамп. 

Але війна пішла іншим шляхом, не тим, який запланували російські дипломати. 

Потяг російських захоплень сусідніх земель зміг проїхати на невеликі відстані. Незабаром стало очевидним, що європейська цивілізація була значно сильнішою за некультурні маси. Російські володарі були змушені залишити свої володіння і посунутися на схід.

Але навіть протягом того короткого проміжку часу, коли росіяни перебували у Західній Європі, вони залишали сліди страждань після себе у Східній Прусії. Тисячі людей примусили переїхати до центральної Росії. Ні дітей, ні жінок, ні літніх, ні калік не пощадили. Офіційно було заявлено, що це населення займалося шпіонажем і тому всіх переселили.

Ці мирні жителі не були шпіонами. Їх захоплювали під час роботи на полях або вдома, зачиняли у товарних вагонах і без слідства і суда відправляли у вигнання на схід. Їхні подорожі тривали тижнями. Люди помирали від голоду і хвороб. Мета цих звірствувань пояснювалася цинічно: "Нам потрібні землі для російських селян".

Росіяни хотіли захоплювати землі, а не інтегрувати місцеве населення. Так само вони робили в Галичині і намагалися її заселити росіянами, а самі називали це "звільненням Галичини".

Велика російська поразка зупинила плани пригнічення інших народів. Росіяни зрозуміли, що зазнали фіаско. Але їхні можновладці не могли змиритися з цим і вигадати щось, чого ніколи не було в історії людства - тактику евакуацій. 

Вони розпочали їх з Курляндії у травні 1915 року і змусили все єврейське населення у кількості 30-40 000 людей протягом трьох днів залишити країну. Евакуації продовжилися у Литві і Польщі. Мільйони людей змусили залишити свої домівки і пішки або у транспортних засобах переїхати до Росії.

Ніяких залізничних шляхів не підготували для їхньої евакуації. Всі мали забезпечити своє пересування власним коштом. Їм дозволялося брати з собою лише найнеобхідніше, але це швидко втрачалося під час подорожей. Люди не мали можливості купити собі їжу або заплатити за дах над головою і всюди помирали від голоду.

Коли ті, хто вижив, діставалися Росії, у них починалися нові страждання. В цій країні, мови якої вони не розуміли, їх сприймали як ворогів, які приїхали захопити домівки місцевого населення. Чим далі вони подорожували на схід, тим більше їх сприймали як в'язнів. Зрештою, коли вони опинялися у Сибіру, їм давали невеликі ділянки землі, які вони були повинні обробляти, щоб вижити. І це називалося "вільною колонізацією Сибіру". 

Таким чином, згідно зі статистикою Ісаєва, восени 1915 року, вони "евакуювали" 12 000 000 людей…

Такій країні немає місця у культурному суспільстві ХХ сторіччя.