Патріархат УГКЦ: між Ватиканом і Москвою
Питання патріархату Української греко-католицької церкви – одне з найважливіших в її історії другої половини XX cт. Ця справа стосувалась не лише української діаспори і церковного духовенства, а й понтифіків, посадовців Римської курії та політиків різних держав. Особливим чином це питання турбувало Москву, яка всіляко намагалась протидіяти спробам встановлення патріархального устрою УГКЦ
"КҐБ при Раді міністрів УРСР оперативним шляхом отримав дані про те, що 8—9 жовтня ц. р. у Римі під головуванням кардинала Сліпого проходила нарада єпископів Української греко-католицької церкви /уніати/ по питанню створення патріархату Української католицької церкви", - писав у доповідній записці для ЦК КПУ 24 жовтня 1969 року голова КҐБ УССР Віталій Нікітченко.
Зазначена нарада насправді була IV Архиєпископським синодом, що з 29 вересня по 4 жовтня 1969 року відбувся в Римі. Одним із головних його рішень стало прийняття проекту конституції патріархального устрою церкви. Радянські спецслужби писали про протиріччя, що виникли на синоді між Йосипом Сліпим та єпископами УГКЦ.
Останні дорікали митрополиту, начебто він "нічого не зробив для підтримки українських католиків в СРСР, які борються за свої законні права – мати можливість легально сповідувати свою віру". Водночас інші джерела не вказують на протиріччя між учасниками синоду, єпископи підтримали проект конституції патріархального устрою. Єдиним хто був проти – митрополит Філадельфійський Амвросій Сенишин, який напередодні синоду покинув Рим і не брав участі в засіданні єпископату.
КҐБ також доповідало про візит до Риму неофіційної делегації РПЦ під керівництвом голови відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського патріархату Никодима (Ротова). Він був одним з провідних агентів КҐБ (псевдонім "Адамант"), і активно залучався до заходів, спрямованих проти Ватикану.
Митрополит Никодим довів до відома папи Павла VI, що "створення Патріархату української католицької церкви, який закордонні українські націоналісти мають намір використати у своїх цілях, стане перешкодою можливому покращенню відносин Російської православної церкви з Ватиканом".
Це був не перший випадок, коли російський митрополит Никодим намагався вплинути на рішення папи щодо УГКЦ. У грудні 1965 року на церемонії закриття Другого Ватиканського собору Никодим у розмові з Павлом VІ констатував "нереальність сподівань Ватикану щодо створення уніатської церкви в СРСР, бо вже 20 років уніатів як таких на Україні немає".
Такі цинічні висловлювання представників Московського патріархату були звичними, особливо після насильної ліквідації (за сприяння РПЦ) радянською владою Греко-католицької церкви в Галичині та на Закарпатті. Її духовенство зазнало жорстоких репресій, аж до ув'язнень і навіть вбивств. Представники Московського патріархату підтримували ці акції радянського керівництва.
У згаданій доповідній записці чекісти дійшли до висновку, що "згідно з наявними оперативними даними, синод католицької церкви під впливом Павла VI відхилив рішення українських католицьких єпископів щодо створення патріархату Української католицької церкви".
Римська курія негативно ставилась до таких намірів українських владик. Напередодні закриття синоду (3 жовтня) державний секретар Ватикану кардинал Жан Війо запросив до себе апостольського екзарха, греко-католицького Вінніпезького митрополита Максима Германюка.
Кардинал вислухав доповідь про підсумки синоду, а відтак повідомив екзарху, що створення українського патріархату неможливе з кількох причин. По-перше, його створення може викликати посилення релігійних переслідувань в Радянському Союзі. По-друге, воно може нанести шкоду відносинам з Московським і Константинопольським патріархатами (т. зв. екуменічна проблема). Ватиканський посадовець наголосив, що радянське керівництво може розцінити цей жест як "політичну образу".
Однак, це не завадило єпископату УГКЦ насамкінець синоду прийняти Конституцію патріархального устрою та скерувати до папи прохання про піднесення Києво-Галицької митрополії до статусу Патріархату.
Конгрегація Східних Церков від імені понтифіка не визнала легітимність цього синоду.
Така позиція посадовців Ватикану викликала невдоволення греко-католицьких мирян. 11 листопада 1969 року КҐБ додатково інформувало ЦК КПУ:
"Звинувачуючи Ватикан в ігноруванні прав українських католиків і в змові з Російською православною церквою, газета бандерівців "Шлях перемоги" від 26 жовтня 1969 року підкреслює "..ні Москва, ні її контрагенти на Заході від тої священної боротьби України не стримають".
Полемізуючи з кардиналом Фюрстенбергом, який посилається на необхідність дотримання кодексу канонів Східних церков /складання якого ще не завершено/ для створення Патріархату Української католицької церкви, ця ж газета вказує "…краще було б, щоб кардинал Фюрстенберг не вмішувався у внутрішні справи і не вчив українців як вони мають боротися за свої права, але ближче приглянувся до того, як антихристи вже ввійшли в церкву, щоб її розкладати знутра"".
Цитована КГБ стаття дійсно була опублікована 26 жовтня 1969 року в тижневику "Шлях Перемоги" під назвою "Треба далі боротися" (автор – Т. Зарицький). У ній мовилося про візит до Риму делегації Секретаріату Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), де президент Секретаріату отець Василь Кушнір мав аудієнцію в голови Конгрегації Східних Церков кардинала Максиміліана Фюрстенберга. Автор статті наголосив, що "Конгрегація устами свого речника зовсім виразно відмовляє українському народові ПРАВА на Патріархат, заслонюючися "браком закону"".
Проте "бандерівська" газета "Шлях перемоги" була не єдиним часописом, який написав про вплив Москви на процес визнання Ватиканом патріархату УГКЦ. Так, швейцарське видання "Catholica unio" (Люцерн, 1969, № 4) зазначило, що перешкодою до встановлення українського патріархату є саме спротив РПЦ.
Офіційна відповідь від папи щодо створення патріархату УГКЦ за підписом кардинала Фюрстенберґа надійшла 10 квітня 1970 року. У ній мовилося, що "прохання про заснування патріархату не може бути затверджене".
У липні 1971 року Павло VI особисто написав листа до кардинала Йосипа Сліпого, зазначивши, що "принаймні у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріархату".
Ватикан продовжив виступати проти постанов синоду українських єпископів. Українська діаспора закидала Римській курії співпрацю з Москвою, метою якої була дискредитація керівництва УГКЦ у середовищі посадовців Святого Престолу.
На синоді єпископів, що відбувся у Ватикані в жовтні 1971 року, Йосип Сліпий звернув увагу присутніх на прикре становище духовенства УГКЦ: "Нікому захищати українських католиків.. З міркувань дипломатичної тактики їх відсувають на задній план, нібито вони свідки тієї несправедливості, яка вже пішла в минуле.. Але хай буде справедливість, нехай навіть загине світ".
Відтак у міжнародному католицькому часописі "The Tablet" вийшла провокативна стаття під заголовком "Українські католики поривають з курією. Католицька церква східного обряду повстала":
Стаття в часописі "The Tablet" від 13 листопада 1971
Не зважаючи на спротив Москви та неодноразові відмови Римської курії у справі визнання патріархату УГКЦ, починаючи з 1973 року практика публічного та богослужбового вживання титулу патріарха набуває в Українській греко-католицькій церкві повсюдного характеру.
У березні 1975 року Йосип Сліпий вперше підписав великоднє соборне послання як "патріарх та кардинал", що вважається початком проголошення патріархату. Улітку того ж року в соборі св. Петра в Римі з нагоди Українських днів, у яких взяли участь близько 5 тис. паломників з цілого світу, кардинала Йосипа Сліпого поминали як "патріарха Київського, Галицького і всієї Руси".
Титул патріарха вірні та духовенство УГКЦ активно вживають і сьогодні. Натомість Ватикан досі не визнав патріарший устрій Української греко-католицької церкви.
