Рауль Валленберг: українські сторінки

Кирило Осьмак - особистість доволі цікава, яку не так просто забгати у шаблон. Нині він повернутий до історичної пам'яті України - не в останню чергу завдяки невтомній дочці Наталії. І зараз Осьмак уже, здається, фігурує навіть у зовнішньому незалежному оцінюванні з історії України.

Значно менш відомий той факт, що Осьмак несподівано став згадуватися в західному світі – і то не лише у вузькому середовищі україністів. Ось як це сталося.

Вальтер Цішек, син галицьких поляків-селян, що емігрували до США, став священиком-єзуїтом. Хотів працювати в Росії. Закінчив Руссікум. З початком Другої світової нарешті потрапив до СРСР. У Львові одержав благословення від Андрея Шептицького на провадження місії східного обряду в глибині Росії.

Під вигаданим ім'ям Владіміра Липинського переїхав до Чусового (нині Пермський край). Там 1941 року заарештований і посаджений за грати на 15 років. У 1955 році переведений на спецпоселення. Згодом напише мемуари "З Богом у Росії".

Марвін Вільям Мекінен, американський студент-хімік за програмою обміну в Берліні. Після турпоїздки до Радянського Союзу на нього 1961 року вийшли американські спецслужби. Запропонували повторити вояж до СРСР, але вже з розвідувальною метою.

Мекінен, слабо усвідомлюючи, що являє собою шпигунська робота, радо погодився. Його автомобільний маршрут мав пролягати через Ужгород, Львів, Київ, Одесу, Ялту, Запоріжжя, Харків, Москву, Мінськ і Брест. Він успішно побував в Ужгороді та Львові…

І був заарештований за фотографуванням касарень у Києві на розі Зоологічної та Пархоменка (зараз Дегтярівська), де нині командування Сухопутних військ Збройних сил України.

А вже незабаром на шпигунстві "проколовся" радянський співробітник Секретаріату ООН (!) Іван Єгоров зі своєю дружиною Олександрою, і в 1963 році Цішека та Мекінена обміняно на подружжя Єгорових.

На цьому історія могла б і скінчитися. Але якщо Цішек свій тривалий термін відбував у норільських таборах, то Мекінен своє коротке ув'язнення провів здебільша у в'язниці міста Владіміра.

А Владімірська тюрма в СРСР була майже як Заксенгаузен у нацистів під час війни: туди – після московських "Бутирки" чи "Лефортово" - часто потрапляли "елітні" й особливо важливі в'язні з СРСР та з-за кордону. І Мекіненові судилося зв'язати свою долю з одним з них. Хоч він ніколи не бачив його на власні очі і ніколи не чув його голосу.

Мекінен сидів натомість з "політичним" латишем Зігурдсом-Дзідрісом Круміньшем. До Мекінена той ділив камеру з самим Френсісом Гарі Пауерсом, якого в тому ж 1961 році, як відомо, збили й обміняли на Рудольфа Абеля.

Але не Пауерс назавжди прикував до себе увагу Мекінена. А таємничий шведський в'язень Владіміра, про якого Мекінену розповів його перший "співсиділець" Михайло Муха, а Круміньш додав, що він, імовірно, "працював у розвідці".

І вже незадовго до повернення на батьківщину, у мордовському таборі, Мекінен натрапив на Василя Феодоровича Воробйова-Воробея, що раніше теж сидів у Володимирі. Він оповів Мекінену, що Круміньш буцімто був радянським провокатором, тому його й підсаджували до всіх важливих в'язнів: до Пауерса, до самого Мекінена і, додав Воробйов-Воробей… до "шведа ван ден Берга".

Йшлося, звісно ж, про самого Рауля Валленберга. Родина Валленбергів і так-то, відверто кажучи, є найпотужнішою економічною потугою Швеції, володіючи чи не всіма всесвітньо відомими шведськими брендами від банку SEB і Electrolux до Ericsson, Saab і Husqvarna (хіба що IKEA та Volvo поза їхньою зоною досяжності).

А тут ще й відоме подвижництво Рауля на ниві порятунку тисяч євреїв під час Другої світової. Тож не дивно, що навіть після одержання офіційної довідки від радянської влади про смерть Валленберга в московській в'язниці від серцевої недостатності ще 17 липня 1947 року небайдужі кола на Заході ніколи не припиняли докладати зусиль щодо з'ясування справжньої долі нещасного дипломата – тим паче що чутки про нього постійно ширилися Заходом. Тому й Мекінену запам'яталося важливе повідомлення Воробйова-Воробея. Але він був безсилий щось вдіяти.

Безсилий – на той час. Уже в 1990 році, з відомими змінами радянської політики, Мекінен став працювати на шведське міністерство закордонних справ, увійшовши до змішаної "радянсько-міжнародної" комісії, яка розслідувала справу Валленберга.

Цікаво, між іншим, що одним з членів цієї комісії з радянського боку був… молодий київський режисер Олександр Роднянський (згодом відомий як господар "Плюсів" і продюсер численних серіялів), який наприкінці того ж року випустив на "Київнаукфільмі" перший у СРСР документальний фільм про Валленберга "Місія Рауля Валленберга".

З того часу професор біохімії Чиказького університету Марвін Мекінен займався фактично лише однією справою – намагався будь-що виявити бодай якісь зачіпки, що пролили б світло на долю Рауля Валленберга. І він її знайшов.

Її – тобто Варвару Іванівну Ларіну, колишню працівницю другого корпусу Владімірської в'язниці. Вона пригадала вередливого в'язня, що постійно скаржився на холодний суп. І пригадала, що начальник в'язниці після того наказав їй починати обхід в'язнів зі стравами саме з цього вередливця. Важливою "шишкою" мав бути цей невідомий! Вона ніколи не чула його імені, але фотографію впізнала одразу: Рауль Валленберг!

Номер камери Ларіна не пам'ятала, але пам'ятала розташування: поблизу, ба навіть прямо напроти тієї, де помер в'язень. Мекінену вдалося за цією інформацією встановити номер камери і затребувати документи на її "сидільців". Виявилося, що вони вилучені з архіву! Так Мекінен зрозумів, що напав на слід.

Але як він дізнався, про якого саме померлого в'язня йшлося? Адже у Володимирській тюрмі смерті траплялися. Помер навіть цілий німецький фельдмаршал Евальд фон Кляйст – власне, єдиний фельдмаршал, що помер у радянському полоні. І колишній естонський головнокомандувач Йохан Лайдонер. І колишній литовський прем'єр Владас Міронас. І національний герой Вірменії Гарегін Нжде. Зрештою, брат вищезгаданого Шептицького Климентій…

Насправді все більш ніж просто. Ларіна сама згадала прізвище небіжчика, що помер, як встановили за документами, 16 травня 1960 року. Ним був… Кирило Іванович Осьмак. Саме на цій зачіпці фактично й було побудовано весь подальший хід розслідування Мекінена, який разом з колегами "реконструював" хід заселення всіх в'язничних камер, що перебували поряд з Осьмаковою…

І саме через цей цікавий збіг копію картки на Осьмака з картотеки Володимирської в'язниці ми подибуємо – ще й у кольорі – не в присвяченому Осьмакові сорок першому томі нової серії "Літопису УПА", як можна було б очікувати, а в звіті Мекінена і його колег перед змішаною російсько-шведською комісією з розслідування справи Валленберга.

Завдяки цьому ж щасливому збігові, що змусив дослідників перевірити, з ким сидів Осьмак у свої останні дні, ми можемо припустити, ким був той київський митець, який, згідно з листами Кирила Івановича родині в останні місяці життя, обіцявся йому вишити нитками портрет Наталки Осьмак за фотографією.

Це, ймовірно, був один з двох тогочасних співкамерників Осьмака Валентин Дмитрович Сидоров (єдина неув'язка – Осьмак пише, що киянин з Глибочиці народився в 1920-му, а в картотеці роком народження Сидорова вказано 1931-й; можливо, Кирило Іванович просто помилився).

Осьмак відбував 25-річний термін ув'язнення ще з 1944 року, з 1948 – саме у Владімірі. Усі амністії пройшли повз нього: перед самою смертю справа ніби зрушила з місця, і його вже навіть мали перевозити до Києва для додаткових слідчих дій і можливого оформлення визволення. Він помер буквально напередодні від'їзду.

Але, здається, все було не як у дешевому сльозливому романі: документи про перегляд справи Осьмака натякають, що позитивний для нього вислід справи гарантований не був, і поїздка могла врешті виявитися безрезультатною (хтозна, чи не стало б це ще більшим ударом для Кирила Івановича).

Крім того, на той час його здоров'я було вже настільки підірване, що він, не бажаючи завдавати клопоту своїй багатостраждальній родині, в кожному разі просив прокурора про те, аби навіть у разі визволення залишитися в одному з інвалідних будинків Володимира…

Збереглося чимало листів Осьмака до родичів. Чи знайдемо в них бодай побіжну згадку про Валленберга, який, імовірно, сидів прямо навпроти нього? Не все так просто. По-перше, Осьмака постійно переводили з камери до камери – як через слабке здоров'я, що змушувало його раз у раз оселятися в лікарняному блоці, так і через поїздку 1953 року до Бутирської в'язниці, коли його вчергове безуспішно спробували "протиснути" на співпрацю з владою.

По-друге, ще більш важливо, листи з в'язниці перлюструвалися та цензурувалися. Слідів прямої цензури в листах небагато, але траплялися викреслення прізвищ, ініціалів (що їх могли сприймати за якийсь код) і навіть часу щоденної прогулянки для в'язнів.

В'язням рекомендували писати лише про те, що стосувалося їх самих. Осьмак здебільшого так і чинив, лише вряди-годи згадуючи своїх співкамерників – спершу якогось безіменного фіна, потім – міністра в жорданіївському еміграційному уряді Грузинської Демократичної Республіки Шалву Несторовича Берішвілі.

А проте ми знаємо напевно, що з іноземними в'язнями, яких у Владімірі до середини 1950-х було кількасот, Осьмак таки мав нагоду перетинатися. Треба думати, саме тому вже в першому відомому нам листі Осьмака до родини від 1951 року він розповідав про свої успіхи у вивченні англійської мови, а також звертався до тюремної адміністрації з проханням (у якому йому було відмовлено) видати йому англійсько-російський та російсько-англійський словники.

Тема іноземних мов часто виринає і в подальших листах: Осьмак самотужки студіював англійську мову, перекладаючи твори з в'язничної бібліотеки. Зав'язавши листування з дочкою Наталею, постійно нагадував їй про "конечну потребу" опанування бодай однієї, а краще кількох іноземних мов.

Сам Осьмак – селянський син з села, хоч здобув непогану реальну освіту, а його першою дружиною була представниця дворянського роду Юркевичів з Новгорода-Сіверського - дещо знав німецьку ще з часів Другої світової, мав якісь початкові знання з французької і, як ми вже сказали, постійно вдосконалював англійську.

Донечці радив найперше німецьку і англійську. У парі листів висловлювався також про важливу роль польської. Втім, його постійною скаргою був саме брак розмовної практики, особливо в англійській.

Яка іронія долі: такий близький і такий далекий від Осьмака Рауль Валленберг, що навчався в Мічиганському університеті, саме володів англійською, німецькою, французькою та російською…

Лише в одному місці, в своєму листі до сестри Галини від 16 липня 1958 року, Осьмак натякає на широке коло свого спілкування: "Вкінці серпня мине вже десять років мого буття у Владімірі. Багато зустрічей і розмов про улаштування звичайних, буденних людських вигод.

Приводом до розмов (у німецькій, а пізніш і в англ[ійській] мовах) була частенько потреба улаштовувати своє особисте життя в межах ліжка (койки) і коло ліжка, потреба залагоджувати примітивні господарські потреби в обмежених декаграмах.

Багато розповідали мені про швидке і зручне прання білизни в громадських пральнях Бостону. Про зручні комунальні вигоди Женеви. Про цікаві підприємства громадського харчування Парижу тощо".

Тодішній співкамерник Осьмака Берішвілі як член грузинського еміграційного уряду мешкав у Парижі, навчався ж у Женеві; але навряд чи Осьмак має тут на увазі його, адже хоч вони - поза звичайною російською – і вправлялися один з одним у мові, та це була не англійська й не німецька, а французька.

Втім, не дуже підходить і Валленберг: він певний час мешкав у Парижі під час німецької окупації; ба навіть і на березі озера Женева, але, здається, лише з французького боку; під час навчання в Мічиганському університеті чимало подорожував - фактично автостопом! - Сполученими Штатами на захід, північ (включно з Канадою) та південь (включно з Мексикою) але, здається, не на схід (власне, суворий дід-мільйонер Густав тому й скерував його не в один з університетів Ліги Плюща на атлантичному узбережжі, аби онучок не загуляв і вчився жити просто).

Однак у зошиті Осьмака збереглися й два його англомовні листи: наполегливі заняття мовою таки принесли плоди! Один з них адресований ув'язненим жінкам, другий же – іншому в'язневі, швейцарцеві Емілю Бруґґеру.

Мова дуже навіть пристойна як для особи, що вивчала її у в'язничних умовах, хоч все одно неясно, як буквально потрібно розуміти вислів "I congratulate You on confederation of Your native land of Switzerland" (втім, оскільки цього листа написано 1 серпня, очевидно, йому йшлося про швейцарське національне свято Schweizer Bundesfeiertag, яке з 1891 року святкується як день заснування Швейцарської Конфедерації - на честь славнозвісної клятви кантонів Швіц, Урі та Унтервальд на початку серпня 1291 року). З листа випливає, що з Бруґґером Осьмак познайомився у лікарняному блоці.

Еміль Бруґґер з Берна працював в американській окупаційній зоні Відня у відділі денацифікації та був викрадений прямо звідти радянськими спецслужбами в 1948 році. Лише через одинадцять років він зумів повернутися на батьківщину. Майже одразу після повернення Бруґґер написав коротеньку книжечку про свої поневіряння "Ein Schweizer erlebt die Sowjetunion: Elf Jahre in Sowjetgefängnissen und Zwangsarbeitslagern", що і вже незабаром була перекладена на українську та видана українською (звісно, в діаспорі).

Згідно з цим перекладом (до оригіналу доступу не маю), Бруґґер пару разів згадує про Україну: спершу, що цікаво, твердить, що потяг, яким його з Відня доправляли до Москви, Західною Україною йшов лише в денний час, бо побоювалися нападу "членів антикомуністичної організації Бандери" (автор цих рядків знає від родичів, що чутки про те, що в Західній Україні досі обстрілюють поїзди, ходили в УРСР ще й 10 (!) років потому).

Уже в самій Володимирській в'язниці він віддає належне тамтешнім шістьом українським жінкам в ув'язненні, які трималися "найбільш мужньо".

Ув'язнені жінки, до речі, були і найбільш яскравим "українським" спогадом в'язня Бориса Георгійовича Меньшагіна – бургомістра Смоленська за німецької окупації, про долю якого запитував Бруґґера Осьмак у листі. Врешті-решт Меньшагін став одним з дуже небагатьох, хто всі свої 25 років відсидів "від дзвінка до дзвінка" - з 1945 по 1970 роки.

Таку надмірну строгість часто пов'язують з тим, що він був безпосереднім свідком німецької ексгумації тіл жертв розстрілу в Катині. Ба більше, йому вже під саму завісу могли додати термін через те, що саме в 1970 році зі своєю статтею зі звинуваченням СРСР у катинському злочині виступив відомий одеський дисидент Святослав Караванський, який зібрав інформацію, "мотаючи строк" там само, у Володимирській в'язниці - хоч і не від самого Меньшагіна.

Згідно зі звітом Мекінена, Меньшагін, до слова, встиг посидіти і в одній камері з Валентином Морозом... Так от, Меньшагін згадував, як на Великдень 1956 року українки почали співати "Христос воскрес!" і тим "заразили" чи не всіх православних в'язниці.

Він також стверджував, що Павло Судоплатов, що за Хрущова на певний час перетворився з ката на жертву та сидів, разом з іншими "беріївцями", в одній камері з Меньшагіним, зустрівши якось у дворі українських жінок, яких сам туди й запроторив, у прямому сенсі слова зняв перед ними капелюха та низько вклонився.

Сам уродженець Мелітополя українець Павло Анатолійович Судоплатов у своїх мемуарах висловлювався про це так: "Сидели во Владимирской тюрьме Дарья Гусяк и Мария Дидык, нелегальные курьеры бандеровского подполья, о которых я уже говорил, захваченные в 1950 году. Они разносили еду заключенным, но, сталкиваясь со мной, очевидно, не признавали во мне высокопоставленного сотрудника МГБ, допрашивавшего их в Львовской тюрьме" .

Дарія Юріївна Гусяк, особиста зв'язкова Романа Шухевича, через яку його зрештою й вистежили, ще й досі живе у Львові – цікаво, чи пам'ятає такий епізод… Та, власне, і син Романа Шухевича Юрій теж тоді там сидів, спілкувався з Осьмаком (якого, зокрема, бачив під час тюремного кіносеансу – тоді Юрій-Богдан Романович ще не осліп…) та іноземними в'язнями - як згадує нині він сам, "то були різні люди різних національностей – від японців й до німців, французів".

Навряд чи серед них був Валленберг, але майже напевно – Бруґґер, адже в уже не раз цитованому листі до нього Осьмак каже, що "Юрко – син Романа Ш." просив передати "сердечне привітання"… Звідси, отже, бачимо також, що Еміль Бруґґер, вочевидь, знав, хто такий Роман Йосипович Шухевич.

З приводу Валленберга Судоплатов, як видно з його спогадів, був до кінця переконаний, що той і справді помер у 1947 році, як стверджувала Москва; ба більше, помер саме у Москві, тож відомий радянський агент у своїх спогадах ніяк не пов'язав з Валленбергом і його долею оповідь про власне ув'язнення у Володимирі. Судоплатов, однак, вважає, що Валленберг помер не від "серцевої недостатності", а був зумисне ліквідований у 1947 році рішенням вищого радянського керівництва (така сама версія міститься і в чи то справжніх, чи то підробних мемуарах першого голови КДБ при РМ СРСР (1954-1958) Івана Олександровича Сєрова, опублікованих у 2016 році).

Він також зазначав, що чимало цікавого про цю справу, певно, міг би розповісти онук Молотова В'ячеслав Ніконов, який на початку 1990-х як помічник голови КДБ СРСР Бакатіна займався з'ясуванням обставин цієї справи…

За іронією долі, Судоплатов в ув'язненні займався тим самим, що і його непримиренний ідеологічний опонент Осьмак (про саме існування якого, втім, він жодного разу не згадує, але ОУН, з якою співпрацював Осьмак, у написаних уже в пострадянську добу спогадах Судоплатова завжди зустрічається з означником "фашистська"): посилено вивчав іноземні мови, а після визволення працював перекладачем.

Для нас тут важливішим, однак, є те, що Бруґґер став одним з перших, хто повідомив про свій контакт з Валленбергом у Владімірі. Він перебував у третьому блоці, однак через втрату зору був у 1954 році тимчасово переведений у другий блок для лікування, де мав нагоду бути свідком, як помирав фельдмаршал фон Кляйст.

І невдовзі після того почув стукіт у стіну – своєрідний "в'язничний телеграф" того часу, для якого часом використовували навіть справжню абетку Морзе… Що було далі, можна побачити на ілюстрації нижче.

До цього можна додати те, що, згідно з його інтерв'ю, так само "перестукуванням" з Валленбергом поспілкувалися ще двоє ув'язнених – Вібель і Турін.

Але, виявляється, не все так просто. Скрупульозно дослідивши за в'язничною картотекою, з ким і коли сидів Бруґґер, Мекінен і колеги встановили, що він ніколи не ділив камеру з Клейстом, але міг почути про нього від інших співкамерників, які раніше справді перебували поряд з тим.

Вони підозрюють, що і про Валленберга він так само дізнався через треті та вирішив сфабрикувати історію про перестукування з ним… Так чи так, перестукування як таке могло мати місце, навіть якщо сам Бруґґер тут ні до чого; саме тому Мекінен, міркуючи про те, куди саме в другому корпусі могли посадити Валленберга, особливу увагу звертає ще й на те, які камери не мали ув'язнених "через стінку".

Хоч один в'язень, про якого буквально через кілька рядків детальніше, зазначав у мемуарах, що були й інші методи "тюремної пошти", які часом дозволяли передавати навіть записки…

Справді, в тому ж таки листі до Бруґґера Осьмак згадує ще одного в'язня як спільного знайомого - свого, Бруґґера та Берішвілі. Бруґґер і Берішвілі-бо встигли посидіти і "сам-на-сам", і в лікарняній камері разом з Осьмаком і таким собі Лазарчуком – до речі, саме під час цього останнього періоду, по завершенні якого Бруґґер майже одразу повернувся на батьківщину, і було написано Осьмаків лист, де він твердить, що давно не бачив ні самого Бруґґера, ні Берішвілі.

Якщо тільки це не своєрідна жартівлива "мовна вправа" Осьмака, єдиним логічним припущенням, є, мабуть, те, що навіть у лікарняному блоці в'язні сиділи не більш як по двоє (що відповідає короткому описові камер у листах Осьмака родині), а спілкування з іншими парами мало здійснюватися через оту саму "тюремну пошту" (отже, Осьмак на початку серпня 1958 року сидів або сам, або з Лазарчуком).

Вже дуже скоро після смерті Осьмака його співкамерник Берішвілі вийде на волю. А от до Осьмака і Бруґґера Шалва Несторович сидів в одній камері з відомим киянином…

Точніше, кіевляниномъ. Бо ж ним був не хто інший, як Васілій Віталійович Шульгін. Постать теж дуже інтригуюча, безумовно. Його зараз знають у нас винятково як українофоба і не приділяють йому багато уваги. Що й казати, політичні погляди Шульгіна – це "застрелиться и не жить".

І то не лише українофобські (так, схоже, саме Шульгін – автор популярного в незалежній Україні мему "насильственная украинизация" (с), хоча, що цікаво, вперше він його вжив у зв'язку не з мовним питанням, а самим рішенням петербурзького Тимчасового уряду віддати кілька губерній "на поталу" українському Генеральному секретаріату), хоча тут треба сказати, що за безсумнівної українофобії Шульгін був цілком щирим "малорософілом" – на відміну, як здається, від багатьох своїх "колег по цеху", для яких запевнення в любові до "Юго-Западного края" часто були, на мою думку, лише риторичною фігурою; мало хто з них міг би повторити за Шульгіним – "Великая Россия есть колония Малой"(!)).

Але й так само погляди антисемітські та про(с)тофашистські (певно, "апофігеєм" тут є захоплене вітання гітлерівського "аншлусса" Австрії з гордовитою вказівкою, що перший аншлюс за схемою "Ein Volk, ein Reich, ein Führer" було здійснено… в 1654 році, з приєднанням Гетьманщини до Росії!).

Але поряд з ідеологією є й сама людина, що викликає симпатію широтою душі, донкіхотським ідеалізмом, принциповістю (за всього свого антисемітизму Шульгін, як відомо, різко засуджував єврейські погроми, справу Бейліса, та й "малоросійській" мові обіцяв рівноправне становище з російською) та літературним хистом.

А його "зв'язок" (у лапках, бо свідчень, що вони хоч якось між собою спілкувалися, нема) з Осьмаком через Берішвілі призвів до дещо кумедної ситуації, коли в уже згаданому "осьмаківському" сорок першому томі "Літопису УПА" надрукували фотографію переконаного українофоба Шульгіна (разом з Берішвілі, дружбу з яким він зберіг і на волі).

Чому, втім, я так розлого написав про Шульгіна? Справа в тому, що і він потрапив на сторінки валленбергівської епопеї. Якщо розташувати всі відомі звістки про контакти з Валленбергом у Владімірі за часом, коли ці контакти мали відбутися, то хронологічно найранішим виявиться зустріч з ним саме Шульгіна.

Розповів про це ще один колишній швейцарський в'язень – Якоб-Отто Гехлі-Вільмін. За його словами, Шульгін розповідав, що сидів з Валленбергом в одній камері ще в Лубʼянській в'язниці, а потім його привезли з Москви до Володимира саме разом з Валленбергом, у липні 1947 року, і помістили в другий корпус через слабке здоров'я.

Привертає до себе увагу, що саме в середині липня 1947 року, за твердженням офіційної Москви, Валленберг буцімто помер… За Гехлі, втім, Шульгін казав йому, що Валленберг помер у 1948-ому. От тільки сам Шульгін у надрукованих уже в пострадянську добу спогадах про своє ув'язнення під назвою "Пятна" згадує дуже багатьох ув'язнених (зокрема і Берішвілі), і то не лише співкамерників, але про Валленберга – взагалі анічичирк, у тому числі в розповіді про своє етапування.

Втім, коли Шульгін взявся описувати цей період свого життя, йому було вже за 90, а щоденник, який він вів у самій в'язниці, був втрачений у тюрмі. З іншого боку, це все ще був період застою. Біограф, на прохання якого Васілій Віталійович узявся за цю роботу, згадував, що результат вразив його своїми недомовками; коли він вказав на це самому Шульгіну, той лише посміхнувся і сказав: "Невже Ви припускали, що я можу написати інакше?".

Тому питання все-таки залишається відкритим. Якщо контакт таки був, то, можливо, Бруґґер дізнався про Валленберга саме від Шульгіна – через інших в'язнів Пальтцо та Гінкельдея, які сиділи спершу з одним, а потім з іншим…

З цього погляду, певно, час уже поглянути і на самого Шалву Берішвілі. З Осьмаком у нього, певно, склалися відносини ще тепліші, ніж з Шульгіним: він постійно ділився з українцем грузинськими ласощами, які надсилали йому до в'язниці родичі.

Один такий смаколик Осьмак, певно, не знаючи (на той час; в одному з наступних листів він сам його уживе) слова "чурчхела", описав так – "чищені ліскові горіхи, нанизані на нитки (мов ковбасками) й облиті виноградною глюкозою, що затвердла".

Шалва Несторович також дуже цікавився життям родини Осьмака, пропонував свою допомогу в переїзді його дружини Людмили та дочки Наталії до Грузії, до більш лагідного клімату та можливості для Наталки навчатися в одному з грузинських вишів (втім, Людмила цю пропозицію відкинула).

Після виходу з в'язниці він надіслав Осьмакам проникливого листа про долю їх померлого родича, що, зокрема, дозволило вже в пострадянський час швидко віднайти поховання Кирила Осьмака у Владімірі.

Сам Осьмак подав на нього отакий захоплений відгук у листі до своєї дружини: "Чудово знає свою рідну історію, літературу. Економіку. На дев'ять років молодший мене. Мандрував багато по світу: знає Туреччину, Середній Схід, Єгипет. На власні очі спостерігав життя усіх країн Заходу. В країні Вольтера та Гюго прожив близько двадцять літ. Трошки відновлюю щоденні фрази французькі за його допомогою. Прикро, що не маю вправи в англ[ійській] мові. А можна б багато сягнути в її засвоєнні."

Повертаючись до нашої теми, зазначимо, що зі сказаного вище про Берішвілі (якого, як бачимо, згадували доволі часто – наприклад, у вже відомому нам епізоді з великодніми співами українок "відзначилися", як твердив Меньшагін, і Берішвілі з Шульгіним) випливає, що він цілком міг чути щось і про Валленберга, а то й перекинутися з ним парою слів (очевидно, французькою).

Але не тільки це: ще одна зі звісток про Валленберга, одержана світом від колишнього в'язня Лейзера Бергера, стверджує, що, за словами вже відомого нам Воробйова-Воробея, з Валленбергом в одній камері сидів "сталінський генерал Горгіберешвілі".

Проте ніякого Горгіберешвілі за документами віднайти не вдалося, тому Мекінен і Ко підозрюють, що таким незвичним чином Бергер міг "охрестити" Шалву Берішвілі. Можливо, дослідникам варто звернути увагу на величезне інтерв'ю, яке він незадовго до смерті в 1989 році дав Голі Хведелідзе і яке, за твердженням останнього в листі до Наталії Осьмак, було надруковане в кількох номерах грузинської газети "Ертоба" навесні 1991 року…

Хоча, як на мене, конкретно стосовно "Горгіберешвілі" значно ймовірніше, що маємо справу просто з контамінацією між Берішвілі та Семеном Левановичем Гогіберідзе, іншим відомим в'язнем (хоч теж у жодному разі не "сталінським генералом"), який після прочитання в газеті "Правда" (що її читали майже всі в'язні) про комюніке шведського уряду 1956 року в справі про розшук Валленберга почав бити на сполох, стверджуючи, що Валленберг сидить у Владімірі (і потрапив за це в карцер). Гогіберідзе під час ув'язнення сидів разом з Шульгіним, Бруґґером, Круміньшем і навіть перетинався з самим Мекіненом.

Нарешті, остання звістка про Рауля Валленберга на нашій хронологічній шкалі теж безпосередньо пов'язана з Україною. Адже подав її відомий український дисидент Йосип Михайлович Тереля, який стверджував, що бідолашний швед усе ще сидів у Владімірі ще й навесні 1972 року. Інтерв'ю в Терелі брав особисто Мекінен (цікава деталь: він перепрошував за те, що через брак знання української спілкується з Терелею російською, якою той принципово не спілкувався навіть під час ув'язнення; остання розмова відбувалася вже через україномовного перекладача).

За словами Терелі, одного разу він випадково побачив у дворі в'язня з 33 камери; озвавшись до нього українською, він одержав відповідь якоюсь невідомою йому мовою. Опис зовнішності цього незнайомця, зроблений Терелею, відповідає рисам шведського дипломата. А вже незабаром до камери Терелі було перенсено тумбочку з тієї ж таки камери 33.

На тумбочці ззаду було написано "Швеція Рауль Валленберг" і ще чомусь "Мартіна Міранда"… Що Тереля не вигадав цю історію спеціально для Мекінена, підтверджується тим, що латиш Яніс Розкальнс розповів досліднику, що таку саму історію Тереля переказував йому ще в пермському трудовому таборі, куди Йосипа Михайловича перевели після Владіміра…

Тут цікаво, що з Терелею ділив камеру ще й Меньшагін (останнього нарешті звільнили саме після "співжиття" з Терелею), та й з "беріївцем" Степаном Соломоновичем Мамуловим (який змінив прізвище з "Мамулянц", бо ж, як він пояснив Меньшагіну, Сталін не любив вірменів) теж, а Мамулов, як підозрює Мекінен,теж міг певний час сидіти в одній камері з Валленбергом.

Попри це, про Валленберга у вже відомих нам спогадах Меньшагіна знову ж таки жодної згадки не було. Втім, як і у випадку з Шульгіним, ці спогади записувалися ще в добу застою – і, всупереч твердженню Мекінена, не за кордоном, де їх тільки видали, а в самому СРСР, звідки він так і не поїхав.

Ба навіть, теж достоту як з Шульгіним, в'язничний щоденник Меньшагіна у нього відібрали при виході з тюрми... До того ж він довго сидів сам-один, і то не під прізвищем, а під номером, хоча ув'язнені українки та Осьмак про нього знали.

У підсумку виданого наприкінці 2000 року звіту комісії Мекінен і його колеги пишуть, що всі ці дані свідчать про те, що Валленберг, усупереч офіційним московським твердженням, бодай якийсь час провів у Владімірській в'язниці і прожив значно довше, ніж офіційно вважається.