Одного разу в Вовчанську. Штрихи до біографії Павла Шандрука
Колезький реєстратор Павло Феофанович Шандрук мав рідкісний талант: за дуже короткий період часу він потрапляв у ситуації, в яких відносна кількість халеп за його участі, дорівнювала загальній кількості ґудзиків на його поліцейській шинелі(швидше за все через непростий характер).Так, так, це не помилка, якщо ви хоч раз чули це прізвище, то, мабуть, і його об’ємний послужний список запам’ятався. Майбутній командувач не згадував про поліцейське минуле…Недарма.
Від редакції: Постать українського військового, генерал-хорунжого армії УНР Павла Шандрука доволі відома. Герой Української революції та вересневої кампанії 1939 року. Генерал-полковник в еміграції та командувач Української Національної Армії. У 1965 році польський еміграційний уряд нагородив Шандрука вищим військовим відзначенням – срібним орденом "Віртуті Мілітарі". Перелік звитяг цієї непересічної постаті можна ще довго продовжувати. Нещодавно "Історична правда" публікувала матеріал Харківська епопея Павла Шандрука. Сьогодні ж пропонуємо нові цікаві подробиці із цього життєвого періоду.
Для того, щоб встрягти в декілька справ Харківського Губернського Правління, не треба було мати великого розуму, особливо під час служби в поліції, а тим паче у невеличкому повітовому містечку, де тебе вже всі давно запам'ятали.
Правду нікуди сховати: перевищення службових повноваженнь — це не просто скарга ображеного боржника, у якого поліція конфіскувала майно, це особиста ініціатива посадової особи. На цьому злощасний фатум вкотре схопив Шандрука за вуса. Фарт дуже часто йшов з ним поруч, але в деяких випадках так було не завжди.
Почати треба, мабуть, саме з шинелі, новенької підшитої поліцейської шинелі, яку колезький реєстратор Шандрук тільки-но забрав у кравця. Проходячи по базарній площі міста Вовчанська (в самий розпал базарного дня), Шандрук ніяк не міг передбачити того, що йому назустріч буде йти місцевий селянин з відром дьогтю в руках ("мазница" — для змащення коліс). Що було далі здогадатись неважко.
Южный край № 11512 від 12 (25) липня 1913-го року:"Он имел несчастье так близко проходить мимо надзирателя, что мазнул его "мазницей", испачкав шинель". Можна було зрозуміти невдоволення наглядача, його реакція була миттєвою. Селянина було заарештовано та доправлено до поліцейського відділку.
Антон Мігущенко, потрапивши під гарячу руку поліцейського наглядача, ніяк не здогадувався, що у відділку його будуть бити. Згодом розгніваний Шандрук кинув декілька неформатних слів в адресу селянина (тепер вже потерпілого) та змусив його компенсувати вартість зіпсованої шинелі.
Южный край № 11512 від 12 (25) липня 1913-го року: "Крестьянин, как говорят, отдал Шандруку имеющиеся у него деньги, около 20 руб., и кроме того выдал еще вексель на 80 руб. на имя Шандрука. Последний предъявил вексель ко взысканию".
Головною помилкою службовців в синіх шинелях, під час будь-яких конфронтацій з селянами, була беззаперечна впевненість у тому, що нібито останні, стерпівши знущання від поліцейських, ніколи і нізащо не поскаржаться"вище", наприклад, пану губернатору. У цьому питанні Мігущенко не пас задніх, хтось ласкаво допоміг йому поскаржитись на Шандрука за його самоправство.
Скарга потерпілого повернулась за сумісництвом до помічника справника пана Подольського, який розпочав слідство. Під час слідства Шандрук та Мігущенко забули старі образи. Павло Феофанович люб'язно повернув борговий вексель селянину, а зіпсовану шинель довелось пробачити. Помічник справника опинився в непростій ситуації, бо скаргу з дізнанням Мігущенка треба було надати до губернського правління, але з часом стало зрозуміло, що первинний документ зник.
Неважко було здогадатись, хто став головним підозрюваним у викраденні листування по справі Антона Мігущенка. Логічно, що всі подумали на Шандрука, бо скарга була на нього. Поліцейська кар'єра тільки починалась, і Павло Феофанович точно не бажав залишати службу через якогось незграбного селянина.
Губернське правління чекало листування зі скарги. У Подольського залишалось зовсім небагато часу для того, щоб знайти Шандрука та спробувати виправити ситуацію, хоча останнього на період розпалу цього скандалу вже перевели на іншу посаду.
Харківське Губернське Правління почало розбирати ситуацію по запчастинах: у листопаді 1912 року, Помічнику Вовчанського Повітового Справника Подольському було доручено допитати Шандрука. Подольський відшукав Мігущенка, а його листування залишив у себе, але згодом, тільки після призначення Павла Феофановича на нову посаду, помітив, що документ зник.
Про те, що це зробив саме Шандрук, у помічника справника не було ніяких сумнівів, він негайно письмово та по телефону запропонував колишньому поліцейському наглядачеві повернути листування.
Спочатку Шандрук неначе води у рота набрав, але згодом, в телефонній розмові видав цілком очікувану відповідь, в якій повідомив про те, що листування він звичайно не брав, це просто такий доленосний збіг обставин відбувся.
Подольський змушений був підти у ва-банк, письмово попередивши Шандрука, що у разі подальшого саботажу складе на нього протокол. Погроза помічника справника подіяла настільки, що на початку травня 1913 року до Вовчанська прибула жінка Павла Феофановича, та привезла листування. Справу доповнили і на певний час забули про курйоз.
Про темне минуле Шандруку нагадали через п'ять днів після звільнення з поліції. 17 (30) липня 1913-го року Харківське Губернське Правління розпочало нове слідство по справі викрадення листування Мігущенка колишнім поліцейським наглядачем. Його також звинувачували в неправомірному арешті та приниженні нещасного селянина словами і діями.
Але далі було справді незрозуміло: або колишні колеги прикривали один одного, або пан Шандрук так талановито викручувався, що й сам вірив у свої свідчення.
З Проекту Журналу Харківського Губернського Правління: "Бывший Полицейский Надзиратель гор. Волчанска Шандрук объяснил, что переписки по делу Мигущенко он точно не брал, а таковую ему дал Помощник Исправника Подольский для написания объяснения, которое он в виду спешного назначения Помощником Начальника Сыскного Отделения в г. Харькове не успел написать в Волчанске, а написал таковое в гор. Харькове после объявленного Подольским напоминания по телефону".
У цій справі Шандруку пощастило, його виправдали, але знову багато питаннь викликає дата у документі Харківського Губернського Правління, а особливо підпис Павла Феофановича під нею.
Для повного розуміння прогалини в офіційній біографії майбутнього командувача, треба звернути увагу на "Коротку записку про службу Командуючуго 4 Стрілецькою бригадою Військ УНР полковника Шандрука" від 18 травня 1920 року.
Виходить, що деякі дані заповнені в анкеті власноруч —це не що інше, як ще одна яскрава фантазія Павла Феофановича. У пункті "участь в боях і походах" він зазначав: "З 21 липня 1914 р. В походах і боях проти Центральних Держав при м.м. Томашів, Комарів; у Немгловського лісу, Петроковської губерніі; при м.м. Циханів, Прасниш (ймовірно Прейсиш-Елау), Блонск, Млава, біля озера Дрисвяти, Скірино і Гатень". Яскравий перелік.
Весь цей послужний список можна звести нанівець хоча б одним документом: 15 (28) вересня 1914 року Шандрук поставив власноручний підпис під "УКАЗОМ ЙОГО ІМПЕРАТОРСЬКОЇ ВЕЛИЧНОСТІ Самодержця Всеросійського, з Харківського Губернського Правління", а це означає, що до цієї дати Павло Феофанович знаходився під слідством, і відповідно карбувати славу на фронтах Першої світової війни ніяк не міг, його тримала підписка про невиїзд з м. Харкова.
Тепер і згадку про навчання у Москві можна поставити під сумнів. Поки що невідомо, коли саме почалась військова кар'єра Шандрука в російській армії, але у будь-якому випадку, в анкеті він вказував на те, що після 3 лютого 1918-го року вступив до українського війська. Це й може бути початком його мілітарного послужного списку.
