Вікторія Колосова та її щоденник. Нове джерело про Київ часів Другої світової
Від нового, 1941, року Вікторія очікує дива. А 23 червня занотовує: "Учора почалася війна". І після цього у щоденнику вирвана сторінка. Що було на ній написано? Коли саме сторінку вирвано? На ці питання годі знайти певну відповідь. Зрозуміло тільки – із пізніших записів – те, що авторка часто перечитувала власний щоденник. І дуже цікаво, що 22 червня 1942 року вона занотувала докладний спогад про те, як виглядав день початку війни рік тому. Така ретроспективна робота пам'яті у тексті, що прив'язаний до календаря й поточних подій, напрочуд цікава
Вікторія Петрівна Колосова (ур. Водолажська, 1923–2010) – дослідниця давньої та ранньомодерної української літератури, учениця видатних літературознавців Сергія Маслова й Олександра Білецького, багаторічна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Тараса Шевченка. А ще вона авторка унікального тексту, який дотепер не був відомий дослідникам. Ідеться про щоденник, що його Вікторія, на той час 16-річна київська школярка почала вести 7 березня 1940 року. Першими темами стали враження від прочитаного в книжках й почутого в філармонії, а також емоційні переживання: передчуття і пошуки любові, жіноча дружба, дорослішання, "егоїзм почуттів".
Вікторія жила з батьками на вулиці Стрілецькій, 4 в центрі Києва. Батько, Петро Іванович Водолажський був агрономом, випускником Кам'янець-Подільського технічного училища. У 1920-ті роки він працював директором агропромислової школи в місті Бар. Там же викладала його дружина – Антоніна Михайлівна Гневишева. І в тому таки Барі 10 серпня 1923 року народилася їхня єдина дитина – донька Вікторія. 1931 року родина Водолажських переїхала до Києва, де Петро Іванович почав завідувати плановою частиною Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрової промисловості.
У приватному наративі Вікторії Водолажської (вже 1948 року, після одруження з колишнім однокласником, вона стане Колосовою) фактично немає прямих покликів чи, тим більше, роздумів з приводу радянської ідеологічної дійсності – остання є тлом, інколи геть непомітним…
Від нового, 1941, року Вікторія очікує дива. А 23 червня занотовує: "Учора почалася війна". І після цього у щоденнику вирвана сторінка. Що було на ній написано? Коли саме сторінку вирвано? На ці питання годі знайти певну відповідь. Зрозуміло тільки – із пізніших записів – те, що авторка часто перечитувала власний щоденник. І дуже цікаво, що 22 червня 1942 року вона занотувала докладний спогад про те, як виглядав день початку війни рік тому. Така ретроспективна робота пам'яті у тексті, що прив'язаний до календаря й поточних подій, напрочуд цікава.
Не менш цікаві й промовисті паузи у записах. Перша така велика пауза – чотири місяці – охоплює (чи радше полишає поза межами уваги) час від 27 червня (опис випускного у школі) до 4 листопада 1941 року.
Поміж цими датами: евакуація радянських установ, мародерство й грабунки магазинів у фактично безвладному місті, вступ до Києва німецьких військ (19 вересня 1941). У щоденнику Колосової немає згадок про радянських військовополонених; про створення міської управи (яку попервах очолив історик Олександр Оглоблин); про вибухи на Хрещатику, що почалися 24 вересня; про нацистську політику знищення євреїв і розстріли в Бабиному Яру, що почалися 27 вересня. У щоденнику саме слово "єврей" не згадано ані разу. Не згадані в ньому і табори для військовополонених, "фольксдойче", церковна ситуація і вибух Успенського собору 3 листопада 1941 року.
Як пояснити відсутність цих згадок? Глибиною травми війни? Зосередженістю на приватному житті? Острахом й непевністю авторки? Невимовністю подій та браком приступних стилістичних засобів передати своє до них ставлення? Зрештою, саморефлексія – це і витіснення певної інформації, і замовчування деяких подій, і навіть здатність їх не помічати. А саморефлексія для авторки важить дуже багато.
11 грудня 1941 року вона занотовує: "Тепер зовсім інший час, немає нічого спільного із тим, що було торік". У ситуації тотальної невизначеності родина Водолажських таки налаштована на виживання. У листопаді 1941 року Вікторія вступає на курси німецької мови (які вона скінчить у березні 1942-го), після цього продовжує приватно вивчати мову, влаштовується на роботу у бібліотеці Інституту селекції, де працює її тато.
Саме в контексті окупації на сторінках російськомовного щоденника з'являються й певні українські сюжети. Вікторія й раніше наводила цитати з творів Кочерги і Шевченка, але саме 1942 року вона розмірковує про прочитані "Рівновагу" й "Чесність з собою" Володимира Винниченка. Парадигматично важливим видається ніби принагідний запис у серпні 1942 року про випадкову зустріч на вулиці із "дамою" – "українкою, дуже активною жінкою, з тих, для кого життя – це боротьба".
Вікторія пише про щире зацікавлення "старими культурними інтелігентними людьми" та своє бажання повчитися в них. Тема навчання й відкривання краси "української справжньої мови" продовжиться згодом – вже у березні 1945 року – завдяки урочистому вечору до 50-річчя Максима Рильського та захоплення поставою, мовою і творами "найталановитішого із усіх нині живих наших поетів".
Щоденник Колосової – це антивоєнний текст, сформульований у позірно поза-ідеологічних категоріях. У вже згаданому ретроспективному записі 22 червня 1942 року проблема війни висвітлена так: "Почалася війна. У ній все. Гіршого слова годі знайти на землі. Страшнішого й звірячішого. Й ось уже рік вона триває. Уже рік, як щоденно знищуються мої брати за нацією, та й до чого тут брати за нацією! – знищуються люди. Німці, росіяни, італійці, угорці, українці – сотні тисяч, тисячі тисяч.
Я не можу писати про це, я можу тільки кричати. Але кричати не можна. Я мовчу. Нащо писати, якщо всі це знають, якщо я – лише одна з небагатьох, хто тільки чув про жахіття, але бачити їх – не бачив. Я уявляю тільки їх собі – й волосся стає дибки". Хронологічно близький запис того самого 1942 року містить слова: "Я відмовляюся від усіх своїх бажань заради одного: скоріше мир, геть війну!". Восени 1943 року Вікторія занотовує: "я прагну миру".
В усіх випадках ідеться саме про "мир" і завершення війни, але не про перемогу однієї зі сторін. Подібним чином, уникаючи політичної конкретизації, у жовтні 1943 року, в контексті нальоту радянської авіації, Вікторія пише про свою ненависть до цих "смертоносних витворів людського генія", і тут таки додає (вже ніби звертаючися до німців): "хіба не вистачило б місця на землі для всіх, навіщо лізти до чужого, убивати його і самому помирати в безглуздо жорстокій боротьбі?..".
Перебуваючи з батьками у жовтні 1943 року в евакуації під Уманню авторка зазначає: "Я не зазирала у щоденник, але не тому, що лінуюся, а тому, що й щоденники можуть існувати тільки в ідеальній державі, а не під час війни, та ще й такої, як ця". Імовірно, ця думка покликана, до всього іншого, й виправдати найдовшу, семимісячну, паузу в щоденнику – від вересня 1942 до квітня 1943 року. Саме в цей час Вікторія принципово вирішує за всяку ціну уникнути вивезення до Німеччини й залишитися в Україні. І вона повертається до щоденника, навіть більше – у певний момент спеціально приїздить з Києва, щоби врятувати його зі спаленої селянської хати.
А ще до повернення до Києва в тексті з'являється чи не перший патетичний, взорований на радянську урочисту стилістику, запис – сон авторки про рідне місто (до якого на той момент щойно вступили радянські війська) – датований 25 листопада 1943 року. А 20 квітня 1944-го Вікторія каже: "Так, хто не був на два роки відірваний від Батьківщини, той ніколи не зрозуміє, що значить її знову набути".
Водночас, в щоденнику немає детальнішого опису відновлення радянської влади, відбудови Хрещатика, кампанії перевірок комуністів, що залишилися на окупованій території та тих, хто співробітничав з німцями тощо. Цікаво й те, що ці перевірки, вочевидь, не стосувалися батька авторки. Сама ж вона вже 1944 року стала студенткою першого курсу відновленого Київського державного університету.
***
Текстів про окупований Київ, і особистого походження зокрема, чимало. Можна, наприклад, провести стилістично-психологічні паралелі між щоденником Вікторії Колосової і документально-літературним наративом Докії Гуменної. При цьому, моментами наближення будуть настанова на самовдосконалення і самопізнання, зануреність у внутрішній світ, постійні вагання і роздуми.
Звісно ж, паралелі аж ніяк не є уподібненням. Те, що народжена 1904 року Гуменна – письменниця із книжковими публікаціями й розгромною статтею про них в "Правді", залишалися в Києві – було рішенням дорослої людини. Під окупацією вона продовжила вести щоденника, який згодом, вже на еміграції, став основою для виданого 1956 року роману "Хрещатий Яр" – рефлексивного твору про багатовимірність досвідів війни.
Фактично першою (і не тільки в українській літературі) Гуменна спробувала зафіксувати множинність моделей людської поведінки в екстремальних умовах та вписати долю єврейського населення Києва до загального контексту війни. Головна героїня "Хрещатого Яру" Маріянна називає себе "самітницею без партії, як нема партії чесних". Саме "позапартійність" стала одним із звинувачень на адресу письменниці у певних українських еміграційних колах, поза межі яких її твору, на жаль, не пощастило вийти.
І хоч роман Гуменної з'явився раніше й не поступався змістовно російськомовній автобіографічній повісті "Бабин Яр" Анатолія Кузнецова, саме друга привернула до себе міжнародну увагу. Можливо, до певної міри, цьому посприяла майже детективна й трагічна історія її публікації.
Нагадаю, що перший варіант повісті Кузнецова вийшов друком у серпні 1966 року в московському літературному часописі для молоді "Юность". Цензурні спотворення глибоко особистого наративу стали чи не головною причиною свідомого рішення Кузнецова емігрувати з Радянського Союзу. Ціною непростих поступок й хитрощів це вдалося 1969 року, коли йому дозволили відрядження до Лондона з метою збирання матеріалів до книжки з історії комуністичного руху.
Наступного, 1970 року, Кузнецов видав повний текст "Бабиного Яру", позначивши у книзі курсивом місця, викреслені або перероблені радянською цензурою. Саме це видання – нецензурованого "Бабиного Яру" – стало єдиною еміграційною книжковою публікацію Кузнецова. І воно ж, перекладене різними мовами, зробило його автора знаковою постаттю літератури про Голокост та досвід окупації на теренах Радянського Союзу.
Для нашої теми важливо наголосити, що автобіографічний текст Кузнецова оповідав про повсякдення окупованого Києва й ґрунтувався на щоденникових нотатках автора (1941 року Анатолієві виповнилося дванадцять).
Літературні оповіді Гуменної і Кузнецова спиралися на їхні ж щоденникові записи. Але, звісно, не кожен щоденник ставав художньою книжкою. Не маючи на меті каталогізувати чи навіть коротко описати всі відомі щоденники з окупованого Києва, згадаю коротко два, що їх варто зіставити з текстом Колосової.
Перший – частково опублікований, але вже після розпаду СРСР, щоденник належить перу Ірини Хорошунової. На час німецької окупації Києва їй виповнилося двадцять вісім. В окупованому місті вона працювала в Центральній бібліотеці (на базі Української Академії Наук) й була пов'язана із радянським підпіллям.
Записи Хорошунової змістовні, свідомо звернені до аналізу політичних подій і настроїв. І вони відчутно, від самого початку, антинімецькі (зокрема, вже в травні 1942 року вона занотовує розмови про те, що "німці програють війну"). Визначена прорадянська настанова, як і вік авторки виразно відрізняють її наратив від оповідей 17-річної Вікторії Водолажської, що прагне вижити у круговерті воєнного повсякдення.
Другий документ – щоденник студентки Політехнічного інституту Ніни Герасимової, відзначеної згодом званням "Праведниця народів світу" за допомогу сусідам-євреям. Щоденник Герасимової починається 22 червня 1941 року, тобто, безпосередньо спрямований на фіксацію досвіду війни й мало не відкривається фразою: "Невже Київ буде зруйнований?".
Загалом, текст Герасимової, у порівнянні із Колосовою, значно політизованіший, дуже критичний щодо німців, а ще більше – до "продажних" фольксдойчів та киянок, які вступали у близькі стосунки з окупантами. 17 вересня 1943 року Герасимова занотувала: "Виїздять німці та українці з родинами. Настрій у всіх тривожний… Погано, що наші погано ставляться до населення окупованих міст…". "Наші" тут дуже промовисте.
А тепер найцікавіше. Оригінал щоденника Герасимової зберігається у фондах Меморіального комплексу "Національний музей історії України у Другій Світовій війні" й доступний у повному обсязі онлайн. Це загальний зошит у твердій палітурці, на зворотному форзаці якого вибито: Гост 6802-52.
Тобто, наявний у музеї текст був переписаний до цього зошита (до речі, однотипний зовнішній вигляд записів, однакове чорнило також впадають в око) не раніше 1952 року. Відповідно, це не первісний щоденник, а його, адаптована до вже повоєнних суспільних очікувань, копія, виготовлена самою авторкою. Наскільки вона відповідає оригінальним записам 1941–1945 років, ми не можемо сказати, але багатство наведених побутових деталей свідчить на користь того, що таки не все в цьому документі є вигадкою.
Оповідь Вікторії Колосової особлива. На відміну від щоденника Герасимової, вона цілком автентична і не є копією пізнішого часу. На відміну від щоденника Хорошунової, вона орієнтована не так на фіксацію зовнішніх подій, як на осмислення внутрішніх переживань.
Саме ця обставина – зосередженість на самоаналізі – пояснює і відмінність тексту Колосової від спогадів про окупований Київ, написаних (інколи також на підставі щоденників) за багато років після завершення війни у ситуації нових суспільних очікувань щодо тем, які мусять бути порушені у такого роду текстах.
Чимало важливих деталей окупаційного повсякдення зібрав Дмитро Малаков, якому 1941 року не було й чотирьох, але який у своїх публікаціях спирався як на тогочасну пресу, так і на спогади свого старшого брата – Георгія (якому на час окупації виповнилося тринадцять). Зокрема, Малаков згадує про радянське бомбардування Києва у травні 1943 та урочистий похорон його жертв, триденний траур через падіння Сталінграду у лютому 1943 року, вшанування Шевченка в Міській управі, дитячий садочок та італійця, що квартирував в родині художника Василя Кричевського.
Його донька Катерина Кричевська (у 1941 році їй було 15 років) у вересні 1943 року виїхала з батьком на Захід. У своїх, написаних через десятиліття й виданих 2006 року, "Моїх спогадах" вона подала чимало цінних нюансів до повсякдення окупованого Києва: поширену в інтелігентських колах віру в "німецьку культурність", повернення за окупації моди на капелюхи (підтверджувану і в радянських таємних звітах), трагічну долю євреїв та донос на батька, який мусив доводити свою "не-єврейськість".
Знаючи Вікторію Петрівну Колосову в останні роки її життя, я переконаний, що вона – якби ішлося про усну історію чи публікацію спогадів про окупацію – радо і щиро оповіла би про всі ті сюжети, які відсутні в її щоденнику, намагалася б відповісти на питання, суголосні новому часові. Але ми говорили на інші теми. Про її щоденник я тоді не знав.
"Київський щоденник" Вікторії Колосової, підготований до друку і прокоментований Олесею Лазаренко та Андрієм Портновим, виходить друком у харківському видавництві "Права людини".
