Одна велика Тридцятилітня війна ХХ століття
В українській історії короткого (1914–1991) ХХ століття немає великого сенсу відокремлювати «мирні» міжвоєнні десятиліття від двох світових воєн. Міжвоєнну добу можна назвати мирною лише номінально. Це була «війна іншими засобами». Тому є сенс умовно говорити про 1914–1945 роки як про одну велику Тридцятилітню війну ХХ століття
"Історична правда" з любязного дозволу автора публікує уривки з нової книжки Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України", яка щойно вийшла у видавництві "Портал".
Коротка історія українського пограниччя
Іванові Мазепі приписують пісню про чайку. Вона починається словами:
Ой горе тій чайці, горе тій небозі,
Що вивела чаєнята при битій дорозі.
У пісні співається про чумаків, які їхали дорогою і забрали чаєнят. Чайка просить чумаків віддати дітей. Але марно: чумаки відповідають, що з її "діток була добра каша".
Вважають, що образ чайки тут – це осиротіла матір, дітей яких забрали в полон татари. "История Русов" натомість говорить, що в пісні йдеться про "страдницьку і гноблену Малоросію".
Пісню про чайку датують кінцем ХVІІ століття. Тоді українські землі майже сорок років (1648–1686) були тереном воєн, коли, за словами козацького літописця, кров "лилася рікою, і рідко хто в цій крові руки не вмочив".
Історія українських земель у 1914–1945 роках нагадує ситуацію з тих часів. За одною з оцінок від початку Першої світової війни і до кінця Другої в Україні насильницькою смертю загинули кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. За іншими, консервативнішими, оцінками на українських землях демографічні втрати за 1914–1945 роки становили близько п'ятнадцяти мільйонів осіб.
Ці оцінки неможливо верифікувати: ніхто не вів точного обліку жертв під час світових воєн, а міжвоєнні описи населення недостовірні. Існує, однак, інший показник, який дозволяє уявити масштаби катастрофи. Це – очікувана тривалість життя, один із найдостовірніших критеріїв суспільного добробуту. Умовно кажучи, це термометр, за допомогою якого можна виміряти температуру суспільства.
Порівняння тривалості життя в Україні і в "старій Європі" (Європейському Союзі перед його розширенням на схід у 2004 році) упродовж усього ХХ століття буде не на користь України. Мешканці України, на відміну від решти європейців, жили в середньому на шість-дванадцять років менше. Однак двічі – у 1932-33 та в 1942-43 роках – ця різниця досягала катастрофічного розриву у тридцять-сорок (!) років (див. таблицю нижче).
Середня очікувана тривалість життя в Україні і Західній Європі у ХХ столітті
Якими б великими й трагічними не були людські втрати в 1942 році, вони не викликають подиву: як-не-як, ішла війна. Однак у 1932–1933 роках війни не було. З формального погляду це були мирні роки. Звідси напрошується висновок: в українській історії короткого (1914–1991) ХХ століття немає великого сенсу відокремлювати "мирні" міжвоєнні десятиліття від двох світових воєн. Міжвоєнну добу можна назвати мирною лише номінально. Це була "війна іншими засобами". Тому є сенс умовно говорити про 1914–1945 роки як про одну велику Тридцятилітню війну ХХ століття.
Як показують найновіші дослідження, останній висновок стосується не лише України. За винятком Британії, Франції та кількох нейтральних країн, кінець Першої світової війни в 1918 році на Європейському континенті не був кінцем масового насильства. Майже всюди два міжвоєнні десятиліття були позначені революціями, державними переворотами, громадянськими війнами, терором та погромами.
Але навіть на цьому тлі загальноєвропейської катастрофи 1914–1945 років український приклад вирізняється. Досить порівняти частоту зміни влади за цей період. Кожна з таких змін була запрошенням до нової хвилі терору. Якщо між 1914-м і 1945 роками в Лондоні влада засадничо не мінялася жодного разу (зміну урядів тут не беремо до уваги), у Берліні, Москві, Петрограді, Парижі – два-три рази, у Варшаві і Празі – п'ять разів, то у Львові – вісім, у Києві – 11, а на одній залізничній станції в Донбасі лише протягом першої половини 1919 року влада мінялася аж 27 разів!
Найбільша частота цих змін припадає на територію між Берліном і Москвою. Це землі теперішньої Білорусі, трьох балтійських держав, Польщі та України. Тімоті Снайдер назвав цю територію "кривавими землями" (bloodlands). Україна перебувала в самому її центрі.
За порівняно короткий час – упродовж якихось п'ятнадцяти років (1932–1947) – на українських землях відбулася зразу декілька геноцидів. (Геноциди тут розумію в широкому значенні, так, як це пропонував автор цього терміну Рафал Лемкін, – як акти масового насильства, що ставили під загрозу існування цілих груп або шляхом фізичного знищення, або створенням таких умов, за яких вони не могли відтворюватися як група із власною культурою та ідентичністю).
Такими геноцидними актами були: ліквідація "куркулів" як класу в 1930-31 роках; Голодомор 1932-33 років; т. зв. "польська" та "грецька" операції НКВС; Голокост та ліквідація ромів; три масові акції винищення, коли нацисти знищували радянських військовополонених (1941-44), українські націоналісти – польське населення (Волинська різанина 1943 року) та польське підпілля – українців; три масові депортації: кримських татар з Криму (1944); польського населення з західних земель Української РСР та українського населення з південно-східних земель комуністичної Польщі.
Окрім цих актів, список масового насильства включає також репресії, які хоча й не мали геноцидного характеру, але все ж спричинили численні жертви: сталінський Великий Терор 1937-38 років, радянські депортації населення Західної України 1939-41 років і терор радянської влади в ході боротьби з антикомуністичним націоналістичним підпіллям на тих же західноукраїнських землях у 1944-50 роках.
Такий список можна скласти й для інших "кривавих земель". Але український список щонайменше на одну-дві позиції довший. Скажімо, у Білорусі не було місцевого масового націоналістичного підпілля, а Литва і Польща не знали Голодомору...
Тімоті Снайдер починає історію "кривавих земель" з голоду 1932-33 років. Голод, однак, не був першим актом масового насильства. Він був відлунням більшовицько-селянської війни 1918-20 років. Зі свого боку, ця війна була породженням революції 1917 року, а революція 1917 року – породженням Першої світової війни. Іншими словами, акти масового насильства не відбувалися самі собою – вони були пов'язані довгим ланцюгом причинно-наслідкових та інших зв'язків.
Внаслідок такого переплетення зовнішніх і внутрішніх обставин у 1914–1945 роках в Україні розгорілися одночасно не один-два, а декілька конфліктів:
- українські землі були одним із головних воєнних театрів у двох світових війнах;
- з початком російської революції 1917-го й аж до кінця Другої світової війни українські землі були одною з територій, де вирішувалася доля радянського режиму;
- Перша світова війна дала поштовх українському національному рухові, метою якою було створення української національної держави;
- кожна з цих ліній конфлікту супроводжувалася локальними громадянськими війнами; найкровопролитнішою була війна між російськими білими і червоними в 1918-20 роках; але паралельно велися менші війни: між українськими лівими (уряд УНР) та українським правими (уряд гетьмана Скоропадського) в 1918 році, а під час Другої світової війни – між різними фракціями українського націоналістичного руху (бандерівцями та мельниківцями);
- паралельно з цими війнами чи вслід за ними виникали локальні міжнаціональні конфлікти, головним серед яких був польсько-український;
- і нарешті, Україна була територією масового селянського руху, який поєднував елементи соціальної і національної революцій, але не зводився до жодної з них. Цей рух у 1917–1920 роках відобразився в антипоміщицьких погромах; у боротьбі селянської армії Махна на Півдні та селянських повстанських загонів у Центральній Україні; 1930 року – у масових селянських повстаннях проти колективізації; під час Другої світової війни елементи селянського руху простежувалися в діяльності націоналістичної Української повстанської армії 1940-х років.
Жоден із цих конфліктів не діяв сам по собі, усі вони були тісно взаємно переплетені. Сумарно це збільшувало насильство до майже астрономічних масштабів. Гострота конфліктів визначалася високими ставками. Боротьба за Україну вирішувала долю не лише України, але й усієї Східної Європи, а з огляду на особливо важливу роль цього реґіону у світовій геополітиці мала певний вплив і на весь світ.
За інших обставин такою роллю України можна було би пишатися. Але не в 1914–1945 роках, коли мешканці українських земель опинилися на геополітично вразливому пограниччі в часи воєн і революцій. У першій половині ХХ століття Україна стала одним із найнебезпечніших місць для життя у світі. Цей факт служать сумною ілюстрацією до метафори України як чайки, яка звила гніздо край дороги.
1914–1945: підсумки
Україна як модерна нація народилася у вогні війни та революції. А це означає, що вона відповідно має родові травми воєнного і революційного насильства.
Перша травма пов'язана з матеріальними шкодами. На момент проголошення української незалежності в 1991 році в Україні було важко знайти родину, власність в якій переходила би з рук в руки протягом трьох поколінь – від діда і баби до батька й матері, від батька й матері до сина та дочки. Збереглися лише поодинокі речі: стара пожовкла фотографія, вишита сорочка зі скрині, музичний інструмент. Майже немає випадків, щоби по родинній лінії впродовж трьох поколінь передавали головний сімейний капітал – будинки, коштовності, акції чи грошові збереження. Кожне покоління мусило фактично починати з нуля.
Матеріальні втрати були наслідком двох світових воєн. Але головний удар по власності припадає на час колективізації селянських господарств. Внаслідок неї докорінно змінилося ставлення до власності взагалі. Досить сказати, що в традиційному селі до крадіжок ставилися дуже гостро. Злодіїв карали, часом жорстоко, особливо якщо йшлося про крадіжку худоби – тоді могли забити до смерті.
Пояснення цієї звичаєвої норми просте: у суспільстві, що перебуває на грані виживання, крадіжка коня чи корови могла означати голодну смерть для сім'ї. Після колективізації, коли приватна власність зникла, крадіжки стали нормою. Українські приказки: "Не вкрадеш – не проживеш" або: "Україна – рідна мати, що вкрадеш, те й будеш мати" походять з радянських часів. Логіка цих приказок проста: оскільки держава нас обікрала й обкрадає, то ми маємо право, а навіть святий обов'язок, відповісти їй тим самим.
Ця нова "традиція" пережила радянські часи. Власники сучасних великих аґрарних фірм в Україні скаржаться, що внаслідок крадіжок вони втрачають до тридцяти відсотків прибутку, і великим досягненням вважається звести їх до семи-восьми відсотків.
У містах найбільшої шкоди завдала Друга світова війна. На відміну від Першої, коли до масової появи танків та літаків головні битви велися поза містами, у Другій світовій війні найбільші битви були "міськими". Так само переважно міськими були групи населення, які першими підлягали знищенню, – євреї, а також політична й культурна еліта.
У сумарному ефекті міське населення зазнало величезних втрат – в окремих випадках, як-от у Києві чи Львові, до вісімдесяти відсотків. А це означає, що значна частина тих, хто після війни перебрався до цих міст, живе в будинках та квартирах, які до війни належали комусь іншому.
Неповага до власності властива всім (чого лише варта поширеність піратства в сучасній Україні!) – бізнесменам, які організовують рейдерські захоплення чужої власності, державним чиновникам, які ці захоплення толерують а часом і самі влаштовують. Так чи інакше, з огляду на українське минуле знадобиться багато часу й зусиль, аби культура чесного бізнесу стала нормою.
Наступний наслідок – поширення корупції. Звичайно, корупція – явище складне і має багато причин. Але фактом є те, що найкорумпованіші країни – це водночас країни, які зазнали в минулому найбільшого насильства. Що й зрозуміло: корупція за таких умов стає частиною стратегії виживання. Незалежна Україна "славиться" корупцією. Наскільки довгий слід суспільства екстремального насильства – залишається лише здогадуватися.
Але найбільша родова травма України має соціально-демографічний характер. Війни призвели до величезних втрат серед усіх груп населення. Були, однак, групи, які пропорційно зазнали втрат найбільше: чоловіки призовного віку, євреї та середній клас. Відбувався "дарвінівський добір навпаки": від репресій і на фронті найперше гинули найактивніші, найчесніші, найінтеліґентніші, найпрацьовитіші. Виживали пристосуванці, які не виявляли активної позиції, були соціально апатичними. Один зі свідків розкуркулення в українському селі казав: "Людей вислали, самі людішки осталися".
У загальному підсумку війна і революція 1914–1945 років позбавили українське суспільство найактивнішої частини. Таким суспільством було легше управляти й маніпулювати. Після 1945 року Україна нарешті стала упокореною. Виняток становила лише Західна Україна. Їй пощастило двічі: вона мала коротший досвід радянської влади і м'якшу версію німецької окупації.
Тут, на західноукраїнських землях, в останні роки до і перші роки після війни вела боротьбу проти радянської влади Українська повстанська армія. Ця боротьба була одним із прикладів наймасовішого спротиву комунізму – на рівні Будапештського повстання 1956 року, Празької весни 1968 року та польської "Солідарності" 1980-х років.
Це зовсім не означає, що серед українців не було людей, які не підтримували радянську владу. Їх було мало в 1941 році, але значно побільшало в 1943–1944 роках. Поворотним фактором стали фронтовий досвід та досвід нацистської окупації. Війна привела до появи нового покоління еліт – т. зв. фронтовиків.
Постійна загроза смерті на фронті звільнила їх від страху перед сталінським терором і зробила ініціативними й певними своїх сил. Перемога над нацистською Німеччиною по-новому леґітимізувала радянський режим – а в українському випадку додавала відчуття, що українці завдячують своєму виживанню Кремлю та союзу з російським народом.
У повоєнній Україні українська ідентичність існувала у двох формах – національній та радянській. Територіально відмінності між цими двома формами більш-менш збігалися з довоєнним кордоном 1939 року. Національна форма домінувала на Заході України, радянська – на решті території. Різниці в українському населенні обабіч кордону були значними і перед війною. Війна посилила їх у рази внаслідок дуже відмінного досвіду німецької окупації та антикомуністичного націоналістичного підпілля.
Аде образ "двох Україн" не описує реальний стан добре. Річ у тому, що ані радянській, ані національній формулі української ідентичності не вдалося стати ідентичністю більшості. Стан свідомості більшості найкраще описати як амбівалентність – коли люди поєднують фрагменти обох ідентичностей.
Цей стан є сукупним ефектом радянського і нацистського насильств. Вони зробили українців апатичними й пасивними. Українці не були схильні довіряти один одному, довіра рідко коли виходила за межі родини й кола найближчих друзів. Дослідження показують, що брак довіри був однією з головних рис поведінки українців під час німецької окупації. Але українське суспільство перебувало в цьому стані ще задовго до того, як німці прийшли в Україну в 1941 році. Дезінтеґрація суспільних зв'язків почалася ще під час Першої світової війни та революції, а смертельного удару по них завдав радянський терор 1930-х років.
Амбівалентність описує не лише стан українського радянського суспільства. Вона також описує загальний ефект "модернізації через насильство". Є перемоги, які з часом перетворюються на поразки. У 1960-80-х роках навіть "переможені" європейські країни мали набагато кращі соціальні та економічні показники, аніж СРСР.
З плином часу стало важливим не те, хто виграв, а хто програв війну, але те, хто зумів краще модернізуватися без війни і революції. Секрет успішної модернізації полягає не у швидкому, а в сталому розвитку. СРСР міг швидко модернізуватися в 1920-30-х роках і навіть досягти запаморочливих результатів. Однак радянська модернізація виявилася неконкурентоздатною, щойно масове насильство почало вивітрюватися з Європейського континенту. Насильство не може творити нічого сталого.
Що, однак, залишилося від нього, то це "довга тінь минулого" – коли, за словами французької приказки, "мертвий тримає живого". Для багатьох українців ця тінь може слугувати виправданням їхніх невдач. Але в тих, хто не хоче в них застрягти, тим сильнішим має бути бажання це минуле подолати.
