Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Чому так сталося, що французи виявили цікавість до заселення Півдня України наприкінці XVIII століття? У історичній науковій думці довгий час це пов'язували з початком революції у Франції, коли місцевій аристократії, після декількох років блукання Європою, довелося просити притулку в Російській імперії.

Але, це не зовсім вірно. Проникнення французів до південних губерній України починається ще до початку "роботи"гільйотини на паризькій Площі Згоди, яка настрашила весь бомонд королівської Франції.

Наша історія почалася ще у 1782 році, коли один, на той час, маловідомий купець Антуан відкрив торгову компанію у Херсоні. Це стало можливим завдяки французькому послу у Санкт-Петербурзі графу Луї Філіппу де Сегюру. Він запропонував негоціанту все ж таки почати налагоджувати торгові відносини через південноукраїнський порт.

Після довгих вагань та відмов Ануант погодився на цю "авантюру". І що ви думаєте? Він не прогадав. Досить швидко він заробив достатньо високий капітал зі своїми родичами на вивозі корабельного лісу, пшениці та інших товарів. Ми ще повернемося до французького купця, але зараз трохи торкнемося ще й діяльності графа де Сегюра щодо подальшого освоєння Півдня України своїми земляками.

Французький посол граф Луї Філіпп де Сегюр

Граф, розуміючи вигідність для Франції створення прямого комерційного шляху з чорноморськими портами, став ініціатором підписання Торгового трактату 1787 року. Цей документ давав можливість збільшити товарообіг між Херсоном та Марселем.

У цей період Франція потребувала таких товарів, як льон, солонину, корабельний ліс, віск, селітру, шкіру, тощо. А доставити такий товар можна було швидко і фінансово вигідно саме з чорноморських портів, а не через балтійський регіон за посередництва англійців і голландців.

Але у Луї Філіппа де Сегюра виникла нова проблема, як залучити сюди своїх земляків, у яких склався певний стереотип. Вони вірили, що південний регіон України небезпечний для введення комерційних операцій. Тому французький посол вирішив зруйнувати цей стереотип власним прикладом. Він приєднався до вояжу Катерини II на Південь України. Хоча протокол не вимагав участі в цій подорожі.

У 1787 році граф, прибувши в Херсон, був дещо здивований: "Рассмотрев Херсон вблизи и подробно, мы заметили, что его местоположение дурно выбрано, что корабли вообще не могут подыматься по Днепру иначе, как без груза, а военные суда, здесь построенные, не могут свободно спускаться по реке без помощи камелей.

Не было ни набережной, ни пакгаузов для товаров, судебные места были худо устроены и отправляли дела медленно и дурно, наконец, испарения болот и островков возле города вредно действовали на здоровье жителей…" (Сегюр Л.Ф. Записки о пребывании в России в царствование Екатерины II (1785-1789). СПб., 1865.).

Але, як покажуть подальші події, такий стан справ не зупинив графа в лобіюванні інтересів французьких купців в Херсоні, розуміючи економічну вигоду від торгового шляху "Херсон-Марсель". Він продовжував запрошувати французьких купців, надаючи їм фінансову підтримку. Потім, звісно, вся його робота буде зведена нанівець з початком революції в 1789 році. Майже на 10 років імперський уряд розірве всі відносини з Францією.

Повернемося все ж таки до негоціанта Антуана, який намагався в період з 1782 по 1793 рр. вести комерційні операції на Чорному морі. Період становлення торгового шляху "Херсон-Марсель" йшов не так гладко, як могло здатися.

По-перше, місцева адміністрація на чолі з керівником поліції Єгором Булгаковим ставила "палиці в колеса" французам, швидше за все, не без допомоги англійських та австрійських купців, які хотіли зайняти місце Антуана на регіональному ринку.

На це купець постійно скаржився у листах до французького посла: "Я знаю, что они имели честь уведомить вас о том, что Херсонский городничий  хочет заставить их перевести салотопенный завод из их дома. Чиновник этот не любя французов, теснит их из-за каждой мелочи.

Мои братья не посмели сообщить вам, ваше сиятельство, о всех его поступках в отношении к нам. Одного из них он велел посадить под арест за то, что он, отправляясь на Глубокую пристань с целью отправить судно, не выполнил точно одной формальности, требуемой при выходе на эту пристань" (Письма барона Антуаня графу Сегюру // Записки Одесского общества истории и древностей, Том XIII. 1883.).

Французький негоціант барон Сент-Жозеф Антуан

По-друге, в цей період Херсон ще будувався. Тому тут, наприклад, був відсутній комерційний суд, який міг би допомогти розв'язати торгові питання. Також не було оптових постачальників товарів, а вони були необхідні для вивезення останніх до Франції.

Розв'язувати формальні комерційні питання доводилося тільки в Кременчузі, де перебував генерал-губернатор Потьомкін та вся його свита. А для цього потрібно було проїхати близько 325 кілометрів. Тоді сухопутне сполучення було не таким, як сьогодні, тому часу витрачалося дуже багато на такі "подорожі". А в цей час в трюмах кораблів пшениця доволі швидко псувалася. Антуану доводилося зіпсований товар просто викидати за борт суден.

По-третє, відсутність комерційного договору між двома країнами не дозволяла організувати масовий товарообіг через чорноморські порти. Підписано такий договір було тільки в 1787 році, коли вже 4 роки Антуан намагався організувати свою комерцію в Херсоні.

У результаті, торговий трактат дав можливість безмитно проводити експортно-імпортні операції. Масовий вивіз спровокував появу нової проблеми – брак купецьких кораблів, які можна було зафрахтувати. Антуану довелося спеціально привезти з Марселя фахівців для будівництва торгових кораблів. Так у Херсоніз'явилися офіцери французького торгового флоту: Ребо, Рейно, Жова, Готьє.

По-четверте, дніпровські пороги створювали природну перешкоду для спуску товарів на плотах до Херсона. Тільки ранньою весною чи пізньою осінню, коли рівень води підіймався, можна було безперешкодно доставити, наприклад, ліс з інших губерній України або Білорусі.

А ще додавали "ложку дьогтю у бочку з медом" постійні епідемії та недобудована інфраструктура Херсона. Але все-таки в 1784 році французькому купцю Антуану та його компаньйону Сен-Сірону вдалося успішно відправити три кораблі з пшеницею, чаєм, воском, медом, свинячим салом й іншими товарами.

У наступному році він відправив вже 12 суден з товаром на суму понад 626 тисяч ліврів. І з кожним роком кількість французьких торгових кораблів тільки збільшувалася. Француз вирішив на цьому не зупинятися. Він захотів зробити з Херсона справжній центр середземноморської торгівлі. 

Антуан планував з'єднати південноукраїнський порт з Аяччо, Ніццою, Генуєю, Барселоною, Константинополем, Олександрією,  Ліворно, Мессіною, Марселем, Смирною та іншими ключовими портами Середземного моря.

Але його намірам не довелося збутися, бо в кожному з цих портів були свої великі та потужні торгові фірми, які самостійно почали вести комерційні операції з Херсоном. Не витримавши конкуренції, Антуану довелося задовольнятися тільки одним шляхом - "Херсон-Марсель".

У роки російсько-турецької війни 1787-1791 рр. були певні труднощі для проходу купецьких суден через Босфор і Дарданелли. Але це було не найстрашніше. Гірша ситуація у Антуана склалася в 1793 році, коли французький республіканський уряд й імперська адміністрація припинила всі комерційні відносини. І французькому негоціанту довелося закінчити офіційні торгові операції в південному регіоні України.

З цього часу почалася вже наступна хвиля французького переселення, пік якого припав на початок XIX століття. Революційні події, економічна криза і надлишок ринку праці, а ще й наполеонівське "панування" у Франції стали причинами приїзду на Південь України аристократів, ремісників, виноробів та інших.

Як не парадоксально, поява французів була пов'язана з їх родом діяльності, вигідним для внутрішнього і зовнішнього ринку. Наприклад, вони були професійними вівчарями і виноградарями. Тому в 1802 році на Південь України приїхав комерції-радник Вільгельмін Рувьє. Він заснував цілий рід, який можна назвати "королями вівчарства" першої половини XIX століття.

Від імперського уряду французький вівчар отримав землі острова Джарилгач і Тендрівської коси. Також комерції-радник став власником землі, де потім з'явилися села Софіївка (Лазурне), Новочорномор'є, Чорномор'є, Кларовка (Круглоозерка), Михайлівка, Новомиколаївка, тощо.

Рувьє перетворив сучасний південь Херсонської області на справжню "Французьку провінцію". Навіть в деяких офіційних документах, спогадах і листуванні тих часів таку назву використовували сучасники.

Комерції-радник Вільгельмін Рувьє

На першому етапі підприємство Рувьє не можна було назвати успішним. У 1804 році він, за рекомендацією герцога де Рішельє, отримав від царського уряду 100 тисяч рублів на закупівлю першої партії іспанських мериносів. Але сталася одна неприємність. Частина привезених овець померли, не витримавши випробування сухим степовим кліматом.

У 1808 році до комерції радника приїхав чиновник з Санкт-Петербурга Олександр Жеребцов, перед яким відкривалася "не дуже радісна" картина стану справ вівчарського підприємства француза. Він побачив хворих тварин, відсутність приміщень для зимівлі тварин, жахливі умови утримання мериносів, тощо.

Тільки 1811 року ситуація починає покращуватися. Рувьє зміг збільшити поголів'я мериносів до 18 тисяч, а вже в 1813 році в його "аграрних маєтках" їх число становило понад 19 тисяч. У цей період комерції-радник стає одним з основних постачальників чистої вовни в південній частині Європи.

За такі успіхи француз був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня. В 1815 році комерції-радник вмирає, залишаючи землі і підприємства своїм дочкам: Софії, Кларі та Зої.

До речі, у француза була своя "фішка". Він давав назви населених пунктів в честь дітей: Софіївка в честь Софії, Кларовка – Клари. "Не пощастило" лише Зої, їй дістався маєток в селі Чорномор'є. Звичайно, всіма справами в маєтках займалися зяті Рувьє. Надалі вони сформують досить потужний "клан" вівчарів Півдня України.

Основним помічником Рувьє був його зять і племінник Рене Вассал, який заснував кілька вовномийних підприємств в Херсоні і Олешках. За свою активну діяльність він отримав титул камергера Російської імперії.

Він був одним з найбільших землевласників південного регіону. Рене Осипович був власником територій біля Перекопу Дніпровського повіту Таврійської губернії, урочищ Облої і Карабулат Херсонського повіту. Також разом з двома своїми синами, Олександром і Євгеном, володів селами Буркути і Софіївка.

Урочище Облої Володіння Рене Вассала

Сучасники так оцінили його діяльність: "…теперь у одного из наследников Рувье, Вассаля, состоит 60 тыс. голов чистой кровной породы, на 40 тыс. десятин земли. Овцы так сроднились со здешним климатом и краем, что   требуют меньше присмотра, чем туземные овцы.

Целую весну, лето и до глубокой осени, какая бы ни была погода, овцы не знают, что значит кошара или загородок, переносят без вреда дождь, ветер, бури, а летом самый сильный жар, постоянно будучи на открытом воздухе, беспрестанно кочуя, т.е. переходя с места на место…" (Военно-статистическое обозрение Российской империи. Том 11. Ч.2. Таврическая губерния. СПб., 1849. 260 с.).

З 1823 року його вовномийне підприємство в адміністративному центрі Херсонської губернії випускало близько 22 тис. пудів чистої продукції на рік. Доволі цікаві згадки про цю "фабрику" залишив мандрівник А.М. Демидов:

"Она устроена на большом острове, образуемом рукавами Днепра, и состоит из многих обширных деревянных зданий. В верхнем этаже работают женщины, которые расщипывают шерсть, уже вымытую, и разбирают ее по сортам; в нижнем устроено множество чуланов, из которых в каждом хранится особый сорт шерсти. Здесь же находится пресс.

Этим прессом уминаются тюки с шерстью. Он состоит из простого винта, поворачиваемого посредством горизонтальных рычагов, а потому далеко не представляет тех выгод, какие можно иметь с помощью гидравлического пресса.

При осмотре промывания нам представилось зрелище истинно живописное, носившее такой отпечаток местного характера, что нельзя оставить его без описания. Чаны же, в которых производится мытье шерсти, установлены на больших плотах; мытьем занимаются 200 девушек от 18 до 20 лет, находящиеся под присмотром нескольких пожилых женщин.

Мы пришли на мануфактуру сразу после обеда, когда рабочим дается отдых. В жаркую погоду молодые работницы, по существующему здесь обычаю, употребляют время отдыха для купания; а потому на плотах не было почти никого. Зато вокруг плота, на реке, было рассеяно множество плавающих девушек…" (Demidoff A. Voyage dans la Russie méridionale et la Crimée, par la Hongrie, la Valachie et la Moldavie 1837. Paris, 1840. 625 p.).

В одній із доповідей генерал-губернатор О. Ланжерона до міністра внутрішніх справ В. Кочубея підприємство Рене Вассала фігурувало як одне з кращих у вівчарської сфері регіону.

Ще одним зятем Рувьє був Карл (Шарль) Потьє, який отримав у володіння села Кларовка (Круглоозерка) і Михайлівка (зараз – село в Скадовському районі Херсонської області). Він був автором підручника нарисної геометрії, ректором Інституту корпусу інженерів шляхів сполучення, генералом інженерних військ.

Так само як і його численні родичі, успішно займався вівчарством. Наприклад, зараз в Круглоозерці збереглася побудована Потьє восьмигранна католицька церква.

Активна діяльність родини Потьє дозволила їй збільшити поголів'я овець до 20 тисяч. Крім французького роду вівчарів також розвивали південний регіон П'єр Марі, барон Теодор і баронеса Антуанетта Франк, П'єр Муллен, Іван Дофіне й інші представники цієї нації.

Цікаво, що у першому 20-річчі XIX століття вся вертикаль місцевої влади належала французам. Генерал-губернаторами Півдня України були герцог де Рішельє і граф Ланжерон, херсонським губернатором був граф Сент-Прі, а херсонським міським головою – Людовік Альбрант. А командувачем південним військово-морським флотом став маркіз де Траверсе.

Як результат, французи налагоджували не тільки через чорноморські порти прямі торговельні зв'язки з європейськими країнами, але й виготовляли високоякісну чисту вовну. Хоча, це були не всі сфери їх діяльності.

Звісно, неможливо не згадати найяскравіших представників французької нації, які стали генерал-губернаторами південних земель України – герцог Еммануїл Йосипович Рішельє та граф Олександр Федорович Ланжерон. Вони не тільки стали ініціаторами розвитку нових галузей виробництва. Детально не будемо зупинятися на їх доволі відомих біографіях, тільки зауважимо, що вони приїхали до Російської імперії ще наприкінці XVIII століття. 

У цей час у Франції  вирувала  революція, яка змусила їх покинути  батьківщину. Хоча герцог Рішельє прибув раніше, і йому довелося зіграти, без сумнівів, важливу роль у розвитку південного регіону, зупинимося на благодійній діяльності цих заможних та відомих французів Півдня України. 

Герцог Еммануїл Йосипович Рішельє

У 1805 році Дюк стає генерал-губернатором і, як відзначали сучасники, був чудовим адміністратором. Герцог, наприклад, звертав увагу на розвиток Херсона:

"… Херсон, лежащий на болотистом берегу Днепровском, страдал от пагубных лихорадок, обыкновенно усиливающихся там во время летнего зноя и поселившихся множества жителей.

Ришельеи сходатайствовал для сего города преимущества и пособия, кои дали ему возможность выстроить вдоль реки набережную, а чрез то иссушить множество болот и для самой торговли сделать удобную пристань…" (Записки Одесского общества истории и древностей. Т.10., 1877.).

Також він надавав фінансову підтримку з власних коштів місцевому казначейству. Хоча  в тодішньому законодавстві такий метод благодійності не був зазначений. В 1806 році Рішельє надав позику у розмірі 3260 талерів у регіональний бюджет. Коли прийшов час віддати йому гроші, він категорично відмовився від них.

Тільки після того, як про цей випадок доповіли у Санкт-Петербург, йому просто наказали забрати гроші. Цей випадок став прецедентом, який поклав початок зміни законодавства Російської імперії щодо благодійної діяльності. Тепер не тільки школи та лікарні можна було фінансувати заможним людям з власної кишені.

Не відставав від свого земляка граф Ланжерон, який також обіймав посаду генерал-губернатора (1815-1822 рр.). Француз, наприклад, підтримував власними коштами Таврійську казенну експедицію, яка займалася видобутком солі.

В одному з документів за підписом місцевого губернатора Д.В. Наришкіна зазначено, що і цьому французу довелося повертати гроші окремим наказом: "…13-го прошлого Декабря я имел честь уведомить Ваше Сиятельство о делании мною предложений Таврической казенной экспедиции касательно возврата внесенных ваших в обеспечение недоимки на откупщикам табачинского солончака 1144 руб. 11 копеек.

Получив ныне уведомление Ея, что означенные деньги имеющие в особом хранении Симферопольского уездного казначейства, так как казна довольно обеспечена, могут быть возвращены Вашему Сиятельству и потому от Вас уверенно будет я приятным долгом поставить о сем Вам Милостивый государь известить…" (Державний архів Одеської області, Ф.1., Опис 250., Справа 12).

Але граф Ланжерон пішов далі свого попередника в благодійній діяльності. У 1811 році він надав субсидію в розмірі 1000 рублів для імперської армії, частини якої перебували на той час у Молдові. Кажуть, що скандал у Петербурзі був "неймовірний", коли дізналися, що іноземець надає грошову допомогу військовим.

Гроші повернули Ланжерону, який хотів просто фінансово підтримати солдат. Дуже символічно, що більша частина цієї армії потім взяла участь у поході на наполеонівську Францію (1813-1814 рр.).

Отже, так і не змогли французи безоплатно допомогти різним сферам життя регіону. Хоча, коли герцог де Рішельє повертався на батьківщину у 1814 році, усі свої гроші та маєтки він залишив своєму ад'ютанту І.О. Степковському, який вважається одним з засновників "південної" археології. Все ж таки у Дюка вийшло підтримати науку, хоч і опосередковано.

Таким чином, формування французької плеяди Херсонської та Таврійської губерній припало на кінець XVIII – початок XIX століття. Вони були небагаточисленною етнічною групою у регіоні, якщо порівнювати з іншими іноземцями, які селилися, наприклад, колоніями. Але французи стали важелем, який дав початок тим галузям економіки, які й сьогодні існують на Півдні України.