Сталінська "боротьба з бандитизмом". Раунд перший: 1944

Рік 1944-й став поворотним у відносинах між українським визвольним рухом та комуністичним тоталітарним режимом. Нарешті два безкомпромісні супротивники зійшлися у відкритому двобої. Червона армія в січні — березні 1944 року вигнала нацистських окупантів з Рівненської та більшої частини Волинської областей, зайняла міста Рівне й Луцьк. До середини квітня німецький Вермахт залишив Буковину, половину Тернопільщини включно з обласним центром й Покуття. Лінія фронту стабілізувалася до липня 1944 року, а на схід від неї повернулася  радянська влада. 

Тож поки підрозділи угруповання УПА-Захід продовжували боротьбу в тилу німецьких та угорських військ, УПА-Північ і УПА-Захід на Волині, Поліссі й Поділлі з лютого—березня 1944-го перейшли лінію фронту вже билися проти радянських частин. 

Рух лінії радянсько-німецького фронту. Крайнє ліве положення — становище на квітень 1944 року

Обидві сторони готувалися до цього. Волинські загони Української повстанської армії пройшли річну школу партизанської війни проти німецьких частин СС і поліції та червоних партизанських загонів. Вожді Комуністичної партії з донесень агентури й тих же партизанів знали, що в Західній Україні їх зустрічатимуть не хлібом-сіллю, а вогнем і кулями. Тому на визволених територіях разом із цивільною адміністрацією розгортався потужний силовий апарат, не гірший від того, який мали до розпорядження нацисти.  

Перші сутички українських повстанців з радянськими силами відбулися в другій половині січня 1944 року на сході Рівненщини. По ходу руху лінії фронту на захід з відділами УПА-Північ груп "Заграва", "Богун" і "Турів" боролися війська НКВД з охорони тилу 1-го Українського фронту та частини регулярної Червоної армії. Інструкції Головного військового штабу УПА та низових штабів наставляли своїх підлеглих уникати боїв з червоноармійцями та ставитися гуманно до фронтовиків-полонених, та сувора дійсність вносила свої корективи — іноді цього просто неможливо було уникнути.

У наказі "До командирів загонів" (8 березня 1944 року) штаб групи "Заграва" так характеризував ситуацію: "Вчора боролися ми проти німецького імперіалізму, проти німецького гестапо, гітлерівської партії та їх вислужників ляхів; проти московського імперіалізму, проти червоної грабіжницької банди партизанів та їх союзників ляхів. Сьогодні на одного ворога менше. Боремося проти московського імперіалізму, проти сталінського режиму, проти партії, НКВД та їх вислужників, які готові помогати кожному ворогові українського народу, ляхів".

Як бачимо, "пальма першості" антиповстанської боротьби належить 211-му загороджувальному загону Прикордонних військ НКВД , хоча польові частини ЧА радянське командування теж кидало поти УПА

Архів ВВ НКВД УО

Український округ Внутрішніх військ НКВД 

Але основний тягар "пацифікації" непокірних "бандитів" покладався на спеціально призначені структури. У тилу фронтових військ РСЧА розгорталися частини та з'єднання Внутрішніх військ (ВВ) НКВД Українського округу (УО). Вони були основною ударною силою, яка діяла у зв'язці з відділами боротьби з бандитизмом територіальних управлінь НКВД, що розпоряджалися агентурою, вели оперативну діяльність проти ОУН та УПА й провадили слідство над полоненими учасниками підпілля. 

Обійтися малою кров'ю не вийшло. Низки підрозділів 16-ї і 24-ї стрілецьких бригад ВВ НКВД , виділених у лютому 1944-го для придушення повстанського руху на Волині—Поліссі, виявилося аж ніяк не достатньо. Тому командувач ВВ НКВД УО генерал-майор Михайло Марченков  протягом лютого—березня перекинув у регіон ще 2 стрілецькі дивізії, 5 стрілецьких бригад, 2 піхотні полки, кавалерійський полк, окремий танковий батальйон (22 танки). 1-й Український фронт виділив у розпорядження чекістів 8 легких танків і 18 бронеавтомобілів. Разом цей контингент налічував 37 208 солдатів, які були вільні від бойових дій на фронті, а воювали тільки проти українських повстанських загонів.

Отже, на 30 березня 1944 року "боротьбу з бандитизмом" провадили:

• 16, 17, 19, 20, 21 і 25 стрілецькі бригади ВВ в повному складі;

• 2 батальйони 18 стрілецької бригади ВВ;

• Орджонікідзевська і Сухумська (з квітня — 9-та і 10-та) стрілецькі дивізії ВВ;

• 18 кавалерійський полк ВВ;

• 9 і 10 піхотні полки ВВ.

Кожна з цих одиниць фіксувала свою оперативно-бойову та службову діяльність у вигляді періодичних бойових зведень, наказів, звітів, планів і схем операцій, списків загиблих і поранених військовослужбовців тощо — цілком таємних документів, які надсилалися до штабу Укравління ВВ НКВД УО. Нині вони зберігаються в Центральному архіві військ національної гвардії Російської Федерації — колишньому Центральному архіві Внутрішніх військ МВС СРСР. 

Копії фонду 488 архіву ВВ НКВД УО є в розпорядженні українських істориків, завдяки чому ми можемо скласти повну картину антиповстанської боротьби радянського режиму по кожній військовій одиниці та по кожному року. Перша їх частина вже викладена у відкритий доступ на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху. 

Перші операції

Із документів видно, що на початках  командування Внутрішніх військ розраховувало знести загони УПА та мережу ОУН нахрапом. Здавалося, сил для цього більше ніж удосталь: майже 40 тисяч радянських бійців проти 8-9 тисяч учасників визвольного руху на Волині й Поліссі (за оцінками НКВД, сучасні підрахунки сягають 10-11 тисяч). Тому в перший період після повернення радянського режиму в західні області УРСР тактикою держбезпеки були масовані оперативно-військові (інша назва — чекістсько-військові) операції. 

Вони являли собою спільні акції місцевих органів НКВД  на основі агентурних даних та підрозділів Внутрішніх військ (іноді — прикордонників) з оточення та прочісування великих лісових масивів, блокування та перевірок населених пунктів з метою розгрому великих формувань УПА та арештів учасників підпілля.  

Як приклад однієї з перших таких операцій можна розглянути бій оперативної групи 217-го батальйону в районі сіл Метків і Рубче на березі р. Горинь. 19 лютого 38 солдатів під командою старшого лейтенанта Тургенєва проводили розвідку на предмет виявлення "бульбівців" (чекісти попервах плутали бульбівців з бандерівцями), як опівдні на них повів наступ загін УПА Ярослава Ждана-"Острого" завбільшки нібито 700 бійців (у страху очі великі!) при двох мінометах. 

З бойового донесення довідуємося, що під вогнем з боку повстанців і місцевих селян (!) опергрупа відступила на протилежний берег річки, де під керівництвом лейтенанта Дорохіна зайняла оборону (командир відбув у штаб по допомогу). Вогневий бій тривав 7 годин, поки повстанці з допомогою місцевих жителів будували переправу й почали оточувати чекістів з кількох боків. 

Радянську групу врятувало підкріплення з кулеметами (80 солдатів). З настанням темряви їм удалося відкинути повстанців на протилежний берег Горині й відступити до Рівного. Опергрупа втратила 4-х убитими й 7-х зниклими безвісти. Зате, якщо вірити донесенню, у "бандитів" було аж 133 загиблих і поранених. 

Схема бою розвідувально-пошукової групи 217‑го окремого стрілецького батальйону 24‑ї бригади із загоном УПА ім. Остапа біля с. Рубче Олександрійського (нині Рівненського) району 19 лютого 1944 року

АРХІВ ВВ НКВД УО

Проте сотні й курені УПА не збиралися відсиджуватися по лісах. Поповнивши свої лави, поріділі під час переходу фронту, та сформувавши нові відділи, українські повстанці стали приймати бої з частинами ВВ й самі переходити в наступ: нападати на районні центри, військові підрозділи, громити місцеві відділи НКВД, партійні органи, звільняти в'язнів з тюрем тощо. 

Уже 20 лютого 1944 року 50-особовий загін УПА увірвався в райцентр Деражне Рівненської області, змусивши радянську адміністрацію тікати до Цумані. Двогодинний бій у райцентрі Володимирець вів 24 лютого курінь Макара Мельника-"Кори" групи "Заграва" УПА-Північ (4 вбитих комуністи). До кінця місяця атак постанців зазнали райцентри Морочне, Висоцьк і Тучин, теж на Рівненщині [адміністративно-територіальний поділ 1940-х був інакшим, ніж тепер — авт.]. 

За перші 5 днів березня, читаємо в радянських документах, рівненські упівці здійснили ще 7 нападів на райцентри, провели 64 бойові акції в сільській місцевості, 150 разів атакували підрозділи Червоної армії.

Поставитися до діяльності УПА-Північ зі всією серйозністю радянське керівництво змусила загибель командувача 1-м Українським фронтом генерала Ватутіна внаслідок пораненя, яке він дістав у випадковій сутичці з відділом УПА 29 лютого біля с. Милятина Острозького району Рівненської області.

Донесення з відомостями про напади на Тучин, Володимирець та інші акції в лютому 1944 року

АРХІВ ВВ НКВД УО

Якщо вірити статистиці штабу ВВ, у цих боях загинуло 8095 повстанців, а 4705 бандерівців потрапило в полон.  

Згадана Кременецька операція заслуговує на більшу увагу. Адже йдеться про славнозвісний Гурбівський бій — найбільшу битву між УПА та військами НКВД за всю історію їх протистояння. Тоді в Кременецькому й Шумському лісовому масивах і довколишніх селах на межі Тернопільської та Рівненської областей зосередилося угрупування частин генеральних військових округ УПА-Північ і УПА-Південь завбільшки в 4—4,5 тисячі вояків (до 1,5 тисяч були неозброєними новобранцями). 

При цих військах перебували високопоставлені командири: командувач УПА-Південь Василь Кук-"Леміш" і командир групи "Богун" УПА-Північ Петро Олійник-"Роман" ("Еней"). З'єднання УПА-Південь "Холодний Яр" (1500—1800 бійців) готувалося до рейду на Київщину. На додачу, ліси стали сховком для тисячі цивільних осіб, які намагалися уникнути тотальної мобілізації до Червоної армії.  

Довідка про втрати УПА та підпілля на території Волинської, Рівненської й Тернопільської областей станом на 28 травня 1944 року

АРХІВ ВВ НКВД УО

Розвідка НКВД помітила таке скупчення, і на його ліквідацію радянське командування 21 квітня 1944-го стягнуло 14 стрілецьких батальйонів, 18-й кавполк, 16 танків Окремої мотострілецької дивізії особливого призначення ім. Ф. Дзержинського Внутрішніх військ та літаки 6-го штурмового авіаполку НКВД (разом близько 15 тисяч військовиків).  

Антиповстанська операція розтягнулася на тиждень, впродовж якого відбулося 26 боєзіткнень з повстанцями. Кульмінацією став фронтовий бій із застосуванням бронетехніки, артилерії й авіації біля с. Гурбів, який розтягнувся на цілий день 24 квітня. Повстанці понесли чималі втрати, зокрема, прикриваючи розрив в обороні, загинув курінний командир Олександр Степчук-"Сторчан" і його 60 бійців, але не відступили, а навіть підбили 2 радянські танки. 

У ніч на 25 квітня 1944 року відділи з'єднання "Холодний Яр" прорвали кільце блокади під с. Буща, нині Рівненського району, й уся оточена група трьома колонами вийшла в Суразький і Дерманський ліси. Прочісування Кременецьких лісів завершилося 28 квітня, після чого генерал Марченков одержав звіт із даними, що за 6 днів боїв ВВ втратили нібито тільки 11 убитих, зате знищили аж 2018 і захопили 1570 бійців УПА!   

На думку дослідників Ігоря Марчука та Олександра Тищенка, реальними є втрати, зазначені у звітах УПА: близько 400 загиблих, з яких половина — новобранці. Ще стільки ж — потрапили в полон. За оцінкою професора Івана Патриляка на підставі даних про захоплену зброю, загинути могло 370—380 повстанців, а втрати мобілізованих і цивільних людей не піддаються обчисленню. Але всі дослідники сходяться на тому, що втрати чекістів теж мали складати кілька сотень вбитих і поранених вояків.

Гурбенська битва в оперативному зведенні 21-ї бригади за 20-30 квітня 1944 року від цієї бригади в Кременецькій операції брали участь 226, 227, 228 і 229 батальйони; від 23-ї бригади — 237, 238, 239 і окремий батальйон бойового забезпечення (ОББО); від 24-ї бригади — 217, 226-й і ОББО; ще три батальйони були зі складу 19-ї бригади

АРХІВ ВВ НКВД УО

 УПА-Захід вступає в дію

Такі бої, як під Гурбами із застосуванням авіації та бронетехніки, демонстрували партійному та чекістському керівництві в Києві та Москві, що ті, кого вони називали "бандами", насправді — мотивована, достатньо навчена й добре оснащена військова сила з досвідченим командуванням. 

У липні 1944 року Червона армія розпочала Львівсько-Сандомирську наступальну операцію і до початку серпня решта західних областей була очищена від німецьких військ. Очікувано, НКВД передислокував на ті терени з'єднання Внутрішніх військ: 17-ту (Львівська і Дрогобицька), 19-ту (Станіславська і Чернівецька) і 21-шу (Тернопільська область) бригади.

Так в антирадянську боротьбу включилося й угрупування УПА-Захід. У Галичині сили визвольного руху мали більше часу підготуватися до переходу фронту, більше людських і матеріальних ресурсів. Відповідно потуга тоталітарного режиму тут наштовхнулася на ще запекліший опір, ніж на Волині. З другої половини літа 1944 року галицькі структури ОУН і УПА поступово набувають провідної ролі в боротьбі. 

Відомо, що в серпні 1944 року лише у Львівській обл. війська НКВД провели 220 чекістсько-військових операцій, у яких загинуло, за офіційними (перебільшеними) даними, близько 5000 повстанців. 19 серпня відділи самооборони ВО "Буг" вчинили напад на райцентр Комарно, визволивши 25 в'язнів.  

Військово-територіальна структура Української повстанської армії на 1944 рік

автори: ігор бігун, леонід криницький

29 серпня курінь "Галайда" (близько 450 осіб) був оточений у лісі біля с. Піддубне Сокальського району угрупуванням із 250 солдатів ВВ, 450 бійців 104-го прикордонного полку і 150 кавалеристів 29-го гвардійського полку ЧА за підтримки мінометної батареї. Після тригодинної артпідготовки "совєти" безуспішно штурмували позиції повстанців з 9:00 до 16:00, обстрілювали з 18:40 до 19:30, а потім знову ходили в атаки до 21:00. Під покровом ночі стрільцям Дмитра Пелипа-"Ема" ("Євшана") вдалося прорватися з кільця.  

Чекісти записали на свій рахунок 625 убитих бандерівців (більше, ніж їх усього було) і визнали 32 загиблих своїх. Повстанська документація містить відомості про 10 втрачених убитими й аж 300 — ворожих жертв.

Одночасно на Тернопільщині 26 серпня районний центр Козову атакував курінь Ілярія Лютого-"Романа" з ВО "Лисоня", за два дні інший загін напав на Копичинці. 

Тактика УПА, згідно з характеристикою штабу ВВ, була спрямована на:

"…знищення партійно-радянського активу, військовослужбовців ЧА, військ і органів НКВД і НКГБ, на тероризацію місцевого населення шляхом убивства активу села й лояльних симпатиків радянської влади, на організацію диверсій з порушення комунікацій фронтів і армій шляхом нападів на склади з боєприпасами, озброєнням і продовольсьвом, порушення телеграфно-телефонної лінії (спилювання телеграфних стовпів), підрив шосейних і залізничних доріг, мостів, напади на команди дорожно-будівельних батальйонів і залізничних службовців (обстріл залізничних доріг, будок і захоплення залізничних інструментів), на підрив залізничного полотна і на зрив хлібозбиральної кампанії і здавання хліба державі". 

Відомості про відділи УПА на Волині та Поліссі, які були в розпорядженні штабу ВВ УО на 20 квітня 1944 року

АРХІВ ВВ НКВД УО

Перелік видів бойових акцій УПА у цьому абзаці чітко відображає картину не "бандитизму", а збройного опору окупаційному війську. Самі тільки суха хроніка бойових дій за архівними документами ВВ зайняла би десятки, а то й сотні сторінок. Що характерно: командири частин раз у раз рапортували про проведені операції, розбиті "банди УПА" та непропорційно високі показники ворожих втрат, однак кількість "бандпроявів" і чисельність "бандитів" особливо не зменшувалися. І в наступні місяці їм доводилося знову проводити протиповстанські операції, і все починалося по колу. Визвольний рух демонстрував дивовижну життєздатність. 

Рання осінь 1944 року позначилася великими облавами НКВД у Станіславській області. З 20 серпня по 13 вересня тривала операція Прикордонних і Внутрішніх військ на теренах Галицького, Богородчанського, Войнилівського, Жовтневого, Рогатинського, Рожнятівського районів. При власних втратах 39 загиблих чекісти нібито вбили 2041 учасника УПА та ОУН, взяли в полон 1153, при тому що захопленої зброї було 966 рушниць, 107 автоматів, 33 протитанкові рушниці, 4 гармати і 370 снарядів, 4 міномети і 1772 міни, 176 554 набої, 22 станкових і 99 ручних кулеметів та інше спорядження.

Коли не сходяться цифри

Документи військ НКВД докладні й чіткі, але вони містять дефект, притаманний чи не всім звітам з війни (документів УПА це теж стосується): неймовірне перебільшення втрат противника. Істинні результати військових операцій найкраще обчислювати, маючи джерела з обох сторін "фронту". У цьому можна переконатися на кількох прикладах. 

6 вересня 1944 року загін ім. Богуна Олекси Громадюка-"Острізького" напав на 6-ту роту 2-го батальйону 169-го стрілецького полку 9-ї дивізії (50—72 бійців), яка стояла гарнізоном у с. Грива Камінь-Каширського р-ну. Три сотні курінний розташував на шляхах підступів до села. Четвертий відділ о 5:20 почав атаку раптовим ударом на будівлю школи, де квартирувала залога. Приміщення закидали гранатами, виникла пожежа, і за чверть години гарнізон припинив опір. Джерела повстанців подають його втрати в 20-28 загиблих (частині солдатів удалося  втекти). 

На звуки бою 2-й батальйон 169-го полку вислав як підкріплення 18 бійців з кулеметом. За півкілометра до села їхню машину обстріляла із засідки сотня "Нерозлучного". За радянськими даними, 13 солдатів (в т. ч. лейтенант) загинуло, 1 зник безвісти, ще 1 помер згодом від ран. Повстанський звіт подав 16 вбитих, 1 полоненого і 1 втікача.  

Поіменний перелік загиблих солдатів 169-го полку ВВ в бою в с. Грива містить імена 14 вбитих і 1 зниклого безвісти

центральний архів міністерства оборони російської федерації

За сигналом командира "Острізького" сотні залишили село й зникли у лісі. Ворожі втрати склали в підсумку: за одними даними УПА, 36 вбитими й 1 полоненим, за іншими —  40  загиблими. Із боку УПА був 1 загиблий і 3 поранених, в т. ч. сотенний "Нерозлучний". Але в наказі генерала Марченкова від 30 жовтня фігурують лише 2-є вбитих і 3-є поранених 6-ї роти. Трофеями повстанців стали: 1 кулемет Максима, 5 кулеметів Дегтярьова, 12 автоматів, 28 гвинтівок.

Як бачимо, кількість захопленої зброї (56 одиниць) в цілому співвідноситься з кількістю вбитих і полонених ворогів (а також тих, хто втекли, покидавши зброю), що свідчить на користь вірогідності даних повстанського звіту. 

Але у звітах 9-ї дивізії йдеться загалом про своїх 16 загиблих і 4 поранених у бою за Гриву. Тобто, ці обрахунки мали би включати і 14 вбитих у засідці, і загиблих під час оборони залоги, де втрати мали би бути не меншими. Зате втрати ворога зазначено як 45 вбитих "бандитів", що є явним перебільшенням з огляду на вдалі тактичні дії повстанців, що визнали самі чекісти. Ще сумнівніше виглядають втрати власної зброї: 8 гвинтівок і 1 автомат на щонайменше 16 підтверджених загиблих.

Донесення штабу 9-ї дивізії у штаб ВВ НКВД про втрати. Втрати 169-го полку в бою з куренем "Острізького" ("Голобенка") 6 вересня зазначені як 16 загиблих і 4 поранених 

АРХІВ ВВ НКВД УО

Інший приклад — із Львівщини. 30 вересня 1944 року Перемишлянський районний відділ НКВД організував оперативно-військову операцію проти куреня "Сіроманці" (5 сотень), який розташовувався в Унівському лісі. Коли районні чекісти та солдати 209-го батальйону й окремого батальйону бойового забезпечення 17-ї бригади (разом 460 солдатів) пішли в наступ, "Сіроманці" зустріли їх на обладнаних до оборони позиціях. Курінний Дмитро Карпенко-"Яструб" (у минулому — молодший лейтенант РСЧА) вчасно провів розвідку й дізнався про приготування ворога. Натомість чекісти певних відомостей про склад куреня не мали.  

Бій тривав 8 годин, чекісти 13 разів ходили в атаку. "Банда була добре озброєна, підготовлена у військовому відношенні і чинила сильний опір", — констатував штаб ВВ. Не допомогли навіть танки: один підірвався на міні, завчасно встановленій куренем, інший підбили фаустпатроном.

У ніч на 1 жовтня курінь "Сіроманці" дрібними групами прорвався в напрямі на Пнятин через бойові порядки 206-го осб, що прибув для блокування району. Щоб відвернути увагу від головного маневру, упівці вдали, що йдуть в атаку з іншого напряму: відкрили щільний вогонь і погнали в бік позицій чекістів кількох бичків зі свого обозу.   

Витяг із донесення про дії підрозділів 17-ї бригади ВВ проти куреня "Сіроманці"

АРХІВ ВВ НКВД УО

Результати боїв, які тривали ще до кінця доби 1 жовтня, за даними радянського документа виглядають так: 165 повстанців вбито, 15 взято в полон при власних втратах лише 6 убитих і 32 поранених. Трофеї у зброї при цьому склали 31 рушницю, 6 автоматів, 5 ручних і 1 великокаліберний кулемет, 2 протитанкові рушниці, боєприпаси (45 одиниць зброї) — замало як на півтори сотні бійців. 

З упівських документів і спогадів випливають цифри 17—19 загиблих і 200 вбитих енкаведистів. Цілком очевидно, що дані про втрати ворога обидві сторони завищували в кільканадцять разів. І втрати радянської сторони мали б бути вищими з огляду на 13 невдалих атак.

Чия візьме?

З осені 1944 року ініціатива все частіше була на боці військ комуністичного режиму, які нав'язували силам УПА оборонні бої. Так, наприклад, курінь "Галайда" ВО "Буг" УПА-Захід двічі за кілька днів потрапляв в оточення. Спершу 22 жовтня відділ під командуванням Дмитра Пелипа-"Євшана" ("Ема") оточили в лісі Суха Липа (Яворівський район Львівської області) підрозділи 88-го прикордонного загону НКВД і частин 6-ї армії Червоної армії з танками й літаками.  

Після  цілоденного бою повстанці змогли прорватися на польську територію — в Любачівський повіт. По поверненні на Яворівщину 25 жовтня куреню довелося знову тримати кількагодинну оборону в лісі між селами Щирець та Улицько-Середкевичі, після чого пробиватися з оточення невеликими групами.

Наказ наркома внутрішніх справ УРСР Рясного з подякою офіцерам Прикордонних військ НКВД, які відзначилися в боях з куренем "Галайда" 

АРХІВ ВВ НКВД УО

І все ж таки, націоналісти намагалися продовжувати наступальні дії, і не без успіху. 18 листопада курінь "Скажені" Василя Андрусяка-"Різуна"  (до 300 стрільців) ВО "Говерла" розгромив тюрму в райцентрі Тлумач Станіславської області, випустивши на волю 40 заарештованих бандерівців. 

Інше районне містечко Підкарпаття, Солотвин, було атаковане 25 листопада куренем "Сивуля" під командуванням "Іскри". У бою повстанці спалили райвідділ НКВД разом із начальником, його родиною та заступником, звільнили 22 арештанти. Загалом націоналістичне підпілля Станіславщини протягом серпня—грудня вчинило 743 антирадянські акції, з них 10 нападів на райцентри. 

Витяг із донесення з повідомленням про напад куреня "Сивуля" на Солотвин в ніч із 24 на 25 лютого 1944 року

АРХІВ ВВ НКВД УО

На Поліссі в цей час нищівної поразки в бою з бригадою УПА-Північ "Помста Базару" зазнав підрозділ 1-го батальйону 220-го прикордонного полку НКВД. 51 солдат на чолі зі старшим лейтенантом Васильченком атакував відділ Григорія Троцюка-"Верховинця", який прийшов із території України в Радянську Білорусь і зайняв висоту неподалік с. Вечище Дивинського району Брестської області.  

Запеклий бій тривав 4,5 години. Прикордонники вже опанували висоту, як вояки "Верховинця" обрушили на них град мін і пішли в контратаку. Підрозділ Васильченка був оточений, розчленований на кілька груп, і врешті-решт, майже в повному складі знищений. Радянське донесення визнало загибель 29 солдатів, включаючи командира групи, ще двоє значилися зниклими безвісти. Повстанців загинуло 4-ро (за власними даними) чи 6-ро (за даними чекістів).

Бій стався в річницю страти ЧК 360 полонених учасників Другого зимового походу Армії УНР у 1921 році під с. Базар, нині Житомирської області. Так бригада УПА-Північ символічно відплатила чекістам за смерть українських вояків.

Підсумки

Проте і УПА постійно несла втрати в боях, через арешти, дезертирство й вихід вояків із повинною. За оцінками історика І. Патриляка, УПА-Північ за січень — жовтень 1944 року "схудла" на 70%: з 10-11 тисяч бійців лишилося 3-3,5 тисяч). УПА-Південь втратила 50% особового складу (до жовтня лишилося 500-700 вояків з-поміж 1-1,5 тисяч у березні). Порівняно краще становище було в УПА-Захід: там на жотвень—листопад перебувало 13-14 тисяч стрільців проти 18 тисяч улітку — тобто на 20-25% менше.

Братська могила солдатів 220-го прикордонного полку НКВД на місці бою з бригадою УПА "Помста Базару"

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АРХІВ МО РФ

Особливо дошкульними були втрати в командирському корпусі — з моменту зіткнення з радянською військовою машиною їх рівень помітно збільшився. Протягом 1944 року загинули такі визначні командири:  

• 7 квітня — командир Кременецького куреня УПА-Південь Іван Климишин-"Крук";

• 10 квітня — командир загону ім. Остапа УПА-Північ Ярослав Ждан-"Острий"; 

• 10 червня — командир групи в УПА-Південь Омелян Грабець-"Батько" в бою з 189-м, 203-м і 209-м батальйонами ВВ НКВД.

• 30 липня — шеф штабу УПА-Південь Леонід Ступницький-"Шиманський" у бою з 207 батальйоном; заступник командира з'єднання груп "Тютюнник" УПА-Північ  Дмитро Корінець-"Бористен".

• 15 жовтня — командир старшинської школи "Олені" УПА-Захід Федір Польовий-"Поль" в бою з підрозділами 14-го прикордонного загону НКВД.

• 23 жовтня — командир бригади "Пилявці" УПА-Північ Іван Климчак-"Лисий".

• 5 листопада  — командир куреня "Галайда" УПА-Захід Дмитро Пелип-"Євшан".

• 8 грудня — командир з'єднання "Холодний Яр" УПА-Південь Микола Свистун-"Ясень" в бою зі спецгрупою НКВД.

• 30 грудня — командир куреня "Сіроманці" ВО "Лисоня" Дмитро Карпенко-"Яструб" та інші.  

Начальник Управління боротьби з бандитизмом НКВД УРСР Тимофій Строкач звітував, що в період з лютого до 31 грудня 1944 року держбезпека провела 6495 протиповстанських операцій і засідок, під час яких загинуло 57405 бійців УПА і членів підпілля ОУН, 98641 був заарештований, а 29202 з'явилися з повинною. За цією статистикою, на 185 250 виведених з ладу ворогів припадало трофейної зброї: 18591 гвинтівка, 4230 автоматів, 2588 ручних і 321 станковий кулемет, 15 вогнеметів,  328 мінометів, 4 гранатомети, 35 гармат, 32 939 гранат, 18 автомобілів, 20 мотоциклів та ін. спорядження.  

Виходить, або в статистику потрапило дуже багато цивільних неозброєних людей, загиблих і заарештованих держбезпекою, або цифри сильно роздуті. Або водночас і те, й інше. Бо інакше, вся повстанська армія, чия найбільша чисельність, за оцінками істориків, не перевищувала 40 тисяч солдатів, тільки протягом одного року була повністю знищена кілька разів. 

УПА й підпілля ОУН за рік вчинили 3287 антирадянські акції, внаслідок яких втрати військ і органів НКВД склали 5869 осіб загиблими і зниклими безвісти.  

1944-й рік став першим раундом у двобої між українським визвольним рухом і радянським тоталітарним режимом за незалежність України. Незважаючи на те, що проти українського визвольного руху діяли Червона армія, війська НКВД з охорони тилу, Внутрішні та Прикордонні війська, оперативний і агентурний апарат НКВД і НКГБ, УПА та мережа ОУН вистояли, пристосувалися до нових реалій, внесли зміни в тактику.  

Радянський режим попри колосальну кількісну перевагу не почувався повноправним господарем західноукраїнських земель. Поки влада комуністичної партії на Волині, в Галичині, на Буковині трималася лише на багнетах гарнізонів військ НКВД — де їх не було, порядкувала мережа ОУН. 

Стаття підготовлена в межах проекту "Робимо минуле доступним: цифрове повернення вивезених архівів про боротьбу СРСР із визвольним рухом", який реалізовує Центр досліджень визвольного руху за підтримки Українського культурного фонду.