«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям
Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.
Мабуть так розпорядилась доля, що на початку німецько-радянської війни, 80 років тому - 19 серпня 1941 року саме в цьому селі сталася одна із перших трагічних подій на теренах Волині, яка й досі відгукується невигойним болем в серцях багатьох односельчан. Це було ще за рік до найбільшої трагедії – знищення 23 вересня 1942 року німецькими карателями 2875 мешканців поліського села Кортеліси.
19 серпня цього року як і щорічно на велике Свято Преображення Господнього (Спаса), в Клюську дзвонили поминальні дзвони і лунала молитва священика на церковному цвинтарі Свято-Покровської церкви. У цей день біля пам'ятника, встановленого п'ять років тому на братській могилі перепохованих відразу після війни тіл односельчан, зібралися десятки прихожан, щоб вшанувати пам'ять 28 розстріляних "гестапівцями" дорослих чоловіків.
Правду про причину злодіяння нацистів хоча й знали в селі ще в радянські часи, але говорили про неї лише пошепки. Адже розголошенню вона не підлягала, бо була невигідна існуючому тоталітарному комуністичному режиму, від якого могла виходити лише одна офіційна правда.
"У всіх злочинах проти людства під час війни на Україні винні кляті фашисти та їх пособники – "українські буржуазні націоналісти", які розв'язали Другу світову війну, а потім віроломно напали на Радянський Союз".
А правда про те, як насправді і чому відбулися ця чи інші страшні події з початку Другої світової війни, старанно замовчувалась або була свідомо спотворена тоді лжеісториками від компартії, вірні послідовники яких й досі продовжують використовувати закостенілі "штампи" про "недопустимість переписування історії".
Тому в деяких історичних джерелах ще з радянської доби містяться зовсім протилежні, перекручені дані з різною кількістю загиблих і навіть датою цієї та інших трагедій.
Так, згідно з даними Державного архіву Волинської області (Ф. Р-164.-Оп.3.-Спр.38) по "Списку лиц Клюского с/с, зверски убитых немцами и их помощниками" (мовою оригіналу – П.В.) значиться всього 8 чоловіків, вбитих влітку 1941-1942 (?) року. А згідно з енциклопедичним виданням "Історія міст і сіл Української РСР" за 1970 рік – вже 30 чоловіків, вбитих фашистами.
І лише при незалежній Україні пам'ять людська "ожила": родичі і близькі загиблих та безпосередні свідки трагедії почали відкрито розповідати про все пережите і передумане.
Хоча деякі дослідники історії у своїх новітніх історико-краєзнавчих нарисах, описуючи про події 1939-1941 років в селі Клюськ зазначили, що причина трагедії, яка забрала життя 28 чоловіків невідома і лише висловили деякі припущення з цього приводу.
Але на основі аналізу свідчень багатьох очевидців, віднайдених мною, які у своїх спогадах відтворили ті далекі події, можна з впевненістю сказати про те, що трагедія, яка увійшла в історію села як "чорна неділя", напряму пов'язана з першими трагічними подіями 1939-1940 років, що також не обійшли село Клюськ.
21 вересня 1939 року озброєна група членів КПЗУ в складі п'яти чоловік: Голотюка Данила, Голотюка Володимира, Стичука Ніла, Стичука Дем'яна, Стичука Василя, осередок якої на чолі з Голотюком Данилом виник в селі ще в 1929 році, окрилена звісткою про прихід частин такої жаданої для них Червоної Армії до Ковеля, організувала арешт п'ятьох жителів села Клюськ – Навратюка Данила, Навратюка Миколи, Стичука Сидора, Стичука Івана, Власюк Юхимії, а також одного жителя сусіднього села Гаруша на ім'я Андрій, який прийшов в Клюськ до свого брата.
Чоловіків забрали за те, що ніби то через них місцеві активісти КПЗУ "сіли" при Польщі за "ґрати", а молоду матір Власюк Юхимію за те, що виступила при Польщі на судовому процесі у Ковелі проти односельчанина-активіста Власюка Федора, засудженого за організацію підступного вбивства в 1936 році її рідного дядька – Юрчика Михайла Мартиновича.
І дійсно, одні комуністи в свій час були засуджені за політику і перебували в концтаборі Береза Картузька, звідки всі повиходили, інші відзначалися тим (як згадували старожили), що по ночах в Клюську та в навколишніх селах крали в людей сало, кури та різне майно і при цьому свято вірили в щасливе життя при майбутній радянській владі.
Спочатку вони завели арештантів до хати Дячука Романа (жив навпроти хати Голотюка Данила), де закрили в льох і тримали під вартою. А наступного дня на допомогу озброєній групі прийшли – Гузь Степан, Гаврилюк Йосип (житель Вільки Клюської), Марчук Прокіп та декілька інших активістів, які всі разом повели арештантів через все село по дорозі в сторону міста Ковеля, щоб ніби то здати їх в районне відділення НКВД.
Але не дійшовши до повороту, що веде в село Вілька Клюська, повернули в сторону лісу і завели односельчан в урочище "Повитка" (знаходиться за три кілометри від Клюська).
Там п'ятьох чоловіків розстріляли з гвинтівок і револьверів, а над Власюк Юхимкою спочатку поглумилися, а потім помордували і добили. Всіх шістьох вкинули в яму і закидали землею.
Але несподівано для вбивць свідками цього зухвалого злочину став старий поляк, який проживав неподалік на хуторі зі своєю дружиною. В той час він ішов якраз понад урочищем "Повитка" і чув один за одним постріли. А коли підійшов ближче до того місця і побачив як одні озброєні невідомі стоять, а інші вкидають в яму і закопують трупи, почав втікати в напрямку до своєї оселі.
Та в одну мить його замітив один із вбивць і це коштувало йому життя. Наблизившись до старого чоловіка, він першим же пострілом вбив його наповал. Цей постріл, перебуваючи на подвір'ї хати, почула його стара дружина, яка відразу ж кинулася бігти до свого чоловіка. Та невдовзі на стежці навпроти неї з'явилося декілька озброєних чоловіків, які вже йшли в сторону їхнього хутора.
Один з них зробив ще одну "чорну справу" - застрілив стару жінку як ще одного небажаного тепер уже свідка вбивства її чоловіка. Стягнувши трупи невинно убієнних поляків, їх обох комуністи також закопали неподалік їхньої хати.
А після кривавої розправи вирішили вдале її проведення "замочити". Для цього послали в сусіднє село за горілкою Марчука Прокопа, який через десятки років після трагедії, будучи в старому віці, відкрив таємницю обставин вбивства односельчан потерпілій, дорослій дочці загиблої Власюк Юхимки.
При цьому клявся їй, що у розправі над ними тоді участі не брав, а був лише стороннім глядачем і знав хто саме їх вбивав. А Гузь Степан обмовився після війни, що копав лише яму для майбутніх жертв. І вже десь на початку жовтня 1939 року батьки та родичі невинно убієнних звернулись до комуністів – організаторів самосуду, щоб з'ясувати, де поділись їхні діти і чоловіки, на що ті брехливо відповіли, що всі вони передані в Ковель до районного відділу міліції.
Та все ж через дві неділі підступний злочин було розкрито. 6 жовтня підлітки, які пасли в лісі корів, помітили як закидану землею яму розгрібають їхні собаки. Так натрапили на трупи шістьох жертв розстрілу, яких поховали родичі на сільському кладовищі. Але, на жаль, на місце з останками двох невинно убієнних поляків ніхто не натрапив і воно так і залишилося невідомим.
Факт вбивства 6 жителів с. Клюськ групою членів КПЗУ підтверджується також іншим архівним джерелом інформації – Доповідною запискою наркома внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова від 13 жовтня 1939р., надісланою зі Львова до Москви на ім'я наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії.
В ній констатується про те, що 8 жовтня 1939 року в лісі поблизу Турійська Ковельського повіту були виявлені трупи вбитих і заритих в землю 5 чоловіків і 1 жінки, які, як встановило слідство, були розстріляні за рішенням групи членів КПЗУ на наступний день після зайняття м. Ковеля частинами Червоної Армії.
Розстріл був санкціонований комісаром однієї з військових частин РККА. А безпосередню участь в розстрілі приймали всі члени КПЗУ, звільнені з тюрми Червоною армією.
В ній також цинічно виправдовується цей один із перших випадків вбивств на початку Другої світової війни ніби то наявністю у місцевих жителів доказів провокаторської діяльності розстріляних за часів панської Польщі.
Натомість, у першому томі праці польських дослідників Владислава і Єви Семашків під назвою "Геноцид українських націоналістів стосовно польської людності Волині 1939-1945" йдеться про те, що 15 вересня 1939 року в селі Клюськ Турійської волості Ковельського повіту стався один із перших випадків вбивств дев'ятьох місцевих поляків під час війни, яких ніби то замордували місцеві українські селяни і вивезли до сусіднього Радовицького лісу, де всіх закопали у землю у спільній могилі.
При цьому В. і Є. Семашки не повідомляють, ні ким саме були вбиті польські громадяни, ні за яких обставин сталася трагедія. Як кажуть в народі: "Чули дзвін, та не знали де він".
Але наведені мною свідчення і спогади очевидців щодо перебігу подій у вересні-жовтні 1939 року в с.Клюськ по суті спростовують неправдиву інформацію, що міститься в книзі польських дослідників, доводячи про те, що факту вбивства дев'ятьох поляків місцевими селянами в цьому селі на початку Другої світової війни не було.
Після встановлення радянської влади в селі в 1940 році, де першим сільським головою поставили комуніста Голотюка Володимира годі було й думати про те, що хтось з родичів загиблих поскаржиться на вбивць в район, що злочин розслідують, а винні будуть покарані.
Мало того, за "сприяння" тих же комуністичних активістів на початку 1940 року були вивезені до Казахстану три сім'ї, рідні яких були вбиті в результаті самосуду – Стичук Софії, Навратюка Стаха і Юрчика Мартина з зятем Власюком Андрієм та маленькою дитиною (дочкою вбитої Власюк Юхимки), що залишилась сиротою.
Після цих перших трагічних подій, коли все притихло, навесні 1940 року влада почала створювати колгосп ім. Хрущова, внаслідок чого 30 сімей, які туди вступили ніби то добровільно, втратили свою робочу худобу, знаряддя праці та інше майно.
Так люди були залякані владою "визволителів", яка за короткий час показала своє справжнє обличчя. Тому не дивно, що 28 червня 1941 року більшість жителів Клюська пішли зустрічати німецьке військо разом з односельчанином-німцем Шмидою (дружина його була полячкою), з хлібом-сіллю.
Люди хоча й змушені були підкорятися новому порядку, але все ж отримали хоча б якусь свободу і надію на краще. Згодом обрали собі нову місцеву владу з числа авторитетних, хороших і чесних людей. Старостою села став Вінничук Василь (був родом з сусіднього села Перковичі), а секретарем – Сьомак Євмен.
Налякані таким несподіваним поворотом подій комуністичні активісти, які залишилися в селі, відразу ж притаїлися і почали ховатися, ніби передчуваючи, що прийдеться відповідати за скоєне в 1939-1940 роках.
Здавалося, що нічого не передвіщало того кривавого жаху, який насувався на село Клюськ. Німці нікого не збиралися зачіпати, хоча почали загравати з місцевим населенням, обіцяючи, що хто видасть "гестапо" хоча б п'ять комуністів з села, за це отримає у власність по декілька гектарів землі. Але ніхто комуністів не видавав.
У середині липня 1941 року, у розпал жнив з німецького літака на село були розкидані листівки на українській мові, в яких містився заклик німецької влади зберігати зібраний урожай і справно здавати необхідну кількість "контингенту".
За збігом обставин за декілька днів перед святом Спаса на Видранці (куток села) загорілося сім клунь зі збіжжям. Подейкують, що в клуні Стичук Харитини ховався один колишній комуніст і через те, що кинув недопалка від курива, її клуня загорілася, а за нею і інші.
Про це стало відомо німецькому командуванню в Ковелі. Крім того баби - Власюк Луція і Навратюк Мотруна, які були родичами вбитих в урочищі "Повитка" чоловіків, звернулися до німецької комендатури з доносами на комуністів, доказуючи, що саме із-за них згоріли клуні, а ще в 1939 році ними були вбиті їхні рідні.
Німці відреагували і 19 серпня (то була неділя), з Ковеля в село приїхало 3 машини – дві легкових, а за нею ззаду велика вантажівка з повним кузовом німецьких карателів.
Начальник "гестапо" Рапп, який вийшов з легковика, викликав старосту села Вінничука Василя і його секретаря Сьомака Євмена, вимагаючи, щоб видали німцям п'ять комуністів. Староста хоч і мав список, але не видав і сказав, що в "нашому селі комуністів немає".
Тоді німці заставили вийти до гурту всіх тих чоловіків, кого вдалося застати вдома по хатах. Не чіпали тільки жінок і священика, який збирався йти на службу в сусіднє село Радовичі. Перед тим, мабуть відчувши, що насувається біда, з села втекли майже всі колишні активісти та інші "розумні" чоловіки.
Серед гурту виявились лише одружені чоловіки-українці віком від 30 років і більше, серед яких був лише один комуністичний активіст і неодружений хлопець, а також два поліцаї - Марчук Оконон і Власюк Іван (щойно почали служити в українській допоміжній поліції) та четверо чи п'ятеро поляків.
Відразу ж німці розділили всіх на дві групи, дали команду вийти і відійти в сторону всім полякам, яких німці відразу відпустили. Зрозумівши до чого все йде, Сьомак Євмен впав на коліна, благаючи, що ті чоловіки-українці у підпалі клунь не винні. Але вмовляння були марними, а на вимогу німців привели ще групу молодих хлопців.
Відібравши 12 з них, німці завезли їх за село в Радовицький ліс копати яму. Коли молоді хлопці викопали яму, всіх заставили лягти і не ворушитись. Згодом привезли основну групу – 28 відібраних українців.
Односельчан розстрілювали почергово шеренгами. Нікому не вдалося врятуватись. А ті хлопці, що закидали потім яму з вбитими землею, після від'їзду німців до Ковеля, повернулись додому в село і сповістили страшну звістку. Ще три дні в селі стояв крик і великий жіночий плач.
Про це детально засвідчив в свій час очевидець розстрілів, який копав яму для вбитих односельчан – Сьомак Григорій Миколайович, 1923 р.н.
А в 1943 році село Клюськ не оминули трагічні події під час польсько-українського збройного конфлікту на Волині, розв'язаного Берліном і Москвою. Протягом серпня-грудня 1943 року загинуло десятки мешканців села – українців і поляків, а частину села в листопаді 1943 року було спалено німецькими окупантами спільно з польською поліцією. Але це вже інша трагічна історія, яку ми маємо осмислити.
Лише після війни трупи 28 розстріляних чоловіків відкопали і перепоховали в одній братській могилі біля Свято-Покровської церкви в центрі села. І мабуть як найбільші "винуватці" цього жахливого злочину і за "пособництво" німецькому окупаційному режиму були забрані з села і замордовані в застінках тюрем НКВД колишній староста села Вінничук Василь та секретар Сьомак Євмен. Зате про трагедію, яка сталася в вересні 1939 року та про винних у ній відкрито сказати було небезпечно довгий час.
Завдячуючи живим свідкам тих трагічних подій, родичам і близьким загиблих жителів села Клюськ, був складений повний список односельчан, вбитих 19 серпня 1941 року від рук німецьких окупантів, яких виявилося в три рази більше, ніж зазначених в архівному фонді:
1. Бобрик Григорій Іванович, біля 50р.
2. Ваврик Григорій Соловійович, 1921 р.н.
3. Власюк Іван Петрович, біля 35р.
4. Власюк Йосип
5. Власюк Макар
6. Голотюк Олександр
7. Голотюк Петро, біля 40р.
8. Голотюк Соловей Григорович
9. Клімович Микола
10. Лучинін Степан, 1910 р.н.
11. Марчук Оконон, біля 45р.
12. Марчук Олексій
13. Марчук Сазон
14. Підгородній Павло, 44р.
15. Романюк Андрій
16. Романюк Мирон
17. Рудисюк Олександр Євстафійович, 1912р.н.
18. Рудисюк Феодосій
19. Рудисюк Яків, біля 35р.
20. Стичук Кузьма
21. Стичук Нікіфор
22. Стичук Степан Сергійович, 1898р.н.
23. Стичук Хома Сергійович, 1910р.н.
24. Стичук Феодосій Петрович, 1874р.н.
25. Сьомак Віктор, 43р.
26. Сьомак Михайло, біля 60р.
27. Сьомак Стах Михайлович, 1912 р.н.
28. Шевченко Василь
У 1978 році в Радовицькому лісі на місці розстрілу 28 жителів Клюська силами односельчан був встановлений пам'ятний знак з нанесеними прізвищами та іменами загиблих, який також нагадує про трагедію цього села.
Тому донесена до читача правда про причини і перебіг трагедії, яка сталася в с.Клюськ 19 серпня 1941 року, зайвий раз доводить, що трагедія нашого народу бере відлік не 22 червня 1941 року, як заангажовані на старих стереотипах політики продовжують втокмачувати в голови людей, а з початку Другої світової війни у вересні 1939 року, яку розв'язали два тоталітарні режими – нацистський і комуністичний.
