Іван таки збирається додому
24 червня 1991 року в Празі чехословацька рок-група Pražskývýběr разом з відомим американським музикантом Френком Заппою провела кількагодинний концерт під назвою "Адьйо С.А." Остання абревіатура розшифровувалася російською не інакше, як "Советская Армия", а саме музичне дійство було присвячено подіям виведення радянського військового контингенту з території Чехословаччини.
Ба більше, лідер гурту Міхаель Коцаб, як голова парламентської комісії, мав безпосередній стосунок до переговорів з СРСР щодо відведення воїнів Центральної групи військ, котра базувалася на чехословацькій території з 1968 року.
І хоча сценарій заходу передбачав, що "останній радянський військовий" – генерал Едуард Воробйов – мав наприкінці концерту символічно здійнятися у повітря на вертольоті, проте офіцер залишив Чехословаччину менш епатажним шляхом, відлетівши через 3 дні 27 червня з празького аеропорту Кбели. Так закінчилася 23 річна історія перебування радянських військ в Чехословаччині.
Цим подіям передували довготривалі перемовини та дискусії чехословацьких політиків з радянською стороною, старт котрим дали відомі події "Оксамитової революції". Остання стала головною передумовою повномасштабних демократичних перетворень в Чехословаччини на рубежі 80-х – 90-х рр. минулого століття.
Колишня соціалістична країна розпочала свій шлях до побудови повноцінної європейської держави, заклавши основи нової як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Виразником останньої стало гасло "Назад до Європи", яке знаменувало прагнення оновленої постреволюційної Чехословаччини долучитися до євроатлантичних структур.
Поява багатопартійності, початок ринкових перетворень в економіці, розбудова громадянського суспільства — такі масштабні зміни не змогли б відбутися повноцінно без вирішення надважливої задачі – виведення з території держави потужного радянського військового контингенту, що перебував на цих землях від часу сумновідомих подій придушення "Празької весни".
…Літо 1968 року. Чехословацькі політики, що були силоміць вивезені до Москви після початку вторгнення до Чехословаччини, 27 серпня погоджують так званий Московський протокол, на основі котрого 18 жовтня 1968 року чехословацькими Національними зборами Чехословаччини ратифікується підписаний двома днями раніше Договір про умови тимчасового перебування радянських військ на території ЧССР.
Ці документи заклали правові основи для існування на чехословацьких теренах так званої Центральної групи військ, що станом на лютий 1990 року налічувала близько 73,5 тис. військовослужбовців, майже 35 тис. одиниць військової техніки, 1220 танків. 1218 гармат й 276 бойових літаків й вертольотів. Місцем перебування її центрального штабу стало містечко Міловіце, котре розташовувалося за 50 км напівнічний схід від столичної Праги.
Центральна група військ не була єдиним радянським закордонним військовим контингентом у Європі: одночасно з нею існували Північна (на території Польщі), Південна (Угорщина) групи, а також Група радянських військ у Німеччині (Німецька Демократична Республіка), названа пізніше Західною групою військ.
Для порівняння, остання на кінець 80-х рр. минулого століття налічувала бл. 330 тис солдат та офіцерів. Ці військові формування були важливою складовою комуністичного військового блоку – Організації Варшавського договору, утвореного у 1955 році.
Після перемоги революційних сил у листопаді-грудні 1989 р. та в умовах докорінної зміни підходів дипломатії Радянського Союзу з приходом до влади М. Горбачова, одним з перших питань перезавантаження чехословацької зовнішньої політики стала проблема перебування на її території радянських військових.
Нова політична еліта не ставила питання, варто чи не варто залишити чужоземну армію. Дискусія мала вестися стосовно того, як швидко та у який спосіб відбуватиметься це відведення.
3 грудня 1989 року реконструйований уряд на чолі з комуністом Ладіславом Адамцем оголосив заяву в якій зазначив, що вступ 5 держав Варшавського договору у 1968 році він вважає порушенням норм міжнародного права, а "питання виведення радянських військ має бути вирішене відповідно до загальноєвропейського процесу роззброєння".
Наступного дня у Москві відбувається зустріч керівників Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі та СРСР, за результатами котрої 5 грудня на сторінках загальносоюзних "Правди" та "Ізвестій" була надрукована спільна заява у якій зазначалося, що "здійснене в 1968 році введення військ цих держав в ЧССР було втручанням у внутрішні справи суверенної Чехословаччини та має бути засуджене".
Поруч з цим текстом розмістилася заява радянського уряду з наступним формулюванням: "У 1968 році тогочасне радянське керівництво прийняло у внутрішній суперечці в Чехословаччині навколо об'єктивно назрілих задач позицію однієї сторони.
Виправдання такому незбалансованому, неадекватному підходу, втручанню у внутрішні справи дружньої країни бачилося в той час у гострій конфронтації Сходу та Заходу.
Ми поділяємо точку зору Президії ЦК КПЧ та уряду ЧССР, що вступ армій п'яти соціалістичних країн в межі Чехословаччини у 1968 році не бувобґрунтованим, а рішення щодо нього у світлі відомих тепер фактів було помилковим".
Питання щодо виведення військ значно пришвидшилося із призначенням 10 грудня 1989 року нового чехословацького міністра закордонних справ, колишнього дисидента Їржі Дінстбіра.
Новий очільник МЗС наполягав на тому, що угода про перебування Радянської Армії є з юридичної точки зору нікчемною, відтак недійсною від самого моменту її підписання, а подальші перемовини з цього питання мають вестися виключно в рамках двосторонніх переговорів, і аж ніяк не в форматі проблеми загального роззброєння США та СРСР у Центральній Європі.
Пізно увечері 12 грудня чехословацький парламент одноголосно прийняв постанову №109 "Щодо позиції Федеральних зборів ЧССР стосовно подій 1968 року". Парламентарі констатували, що: "Народ Чехословаччини був здатен у 1968 році вирішити усі свої життєво важливі проблеми самостійно, тому що ідеї демократичного соціалізму були у свідомості наших громадян настільки сильними, що в умовах наших демократичних традицій перемогли б і без силового втручання". Трагічні події серпня 1968 року текст документу характеризував як "військова інтервенція".
На початку наступного 1990 року між чехословацькою та радянською сторонами відбулося два раунди переговорів: перший – 15-16 січня у Празі, другий – 7-22 лютого у Москві.
Первинно радянська сторона наголошувала на неможливості швидкого відведення величезної кількості військовослужбовців разом із їх сім'ями, для яких у Радянському Союзі не висталило б відповідної соціальної інфраструктури, хоча з боку чеських політиків лунали голоси з вимогою завершити відведення Центральної групи якщо не до кінця травня, то хоча б до початку нового 1991 року.
Іншим проблемним моментом було встановлення механізму компенсацій за нерухому власність Радянської Армії, що апріорі залишалася в Чехословаччині після її відходу.
Додатковим аргументом для чехословацької сторони у перемовинах з Москвою стало послання президента США Джорджа Буша до Конгресу 1 лютого 1990 року, на якому він оголосив про значне скорочення американського військового контингенту: з 305 тисяч солдат і офіцерів у Європі мало залишитися 195.
Врешті-решт 26 лютого 1990 року у Москві за участілідерів держав М. Горбачова та В. Гавела міністрами закордонних справ ЧССР та СРСР було підписано міжурядову угоду про виведення радянських військ, перша стаття якої затверджувала графік цього логістичного процесу. Останній радянський військовослужбовець мав залишити Чехословаччину не пізніше ніж 30 червня 1991 року.
Догляд за виконанням досягнутих домовленостей, фактично функцію медіатора переговорівбрала не себе створена 28 березня 1990 року парламентська комісія, найвідомішим та найактивнішим представником, а з 20 вересня і її очільником, був знаний чехословацький рок-музикант, вже згаданий вище Міхаель Коцаб.
Саме йому, людині мистецтва довелося тісно співпрацювати з персоною зовсім іншого формату – спадковим військовим, командувачем Центральної групи військ генерал-полковником Едуардом Воробйовим.
Комісія ставила за ціль також вирішення майнових, гуманітарних, екологічних та історичних питань пов'язаних з відведенням військ. Символічним моментом стало й те, що до роботи цього органу долучилася депутатка Божена Фукова – одна з 4-ох народних обранців, яка відмовилася голосувати в 1968 році за договір про "тимчасове" перебування військ.
За матеріалами підсумкового звіту, оголошеного комісією Коцаба 2 липня 1991 року усього для вивезення радянських військовиків знадобилося 825 окремих залізничних ешелонів, 27 автоколон загальною кількістю 1709 автомобілів та 15 перельотів організованих авіаційних частин.
В ході цих логістичних операцій не обійшлося й без трагічних випадків. Так, 9 січня 1991року внаслідок вибуху танку у радянській військовій частині, що розташовувалася в Богосудові (середмісті містечка Крупка), загинуло 17 військовослужбовців. 20 травня того ж року на підльоті до словацького міста Пр'євідза розбився вертоліт, внаслідок чого померло 4 льотчика.
Після того як останні солдати й офіцери залишили Чехословаччину залишалося ще одна проблема: а як же бути з фінансовими компенсаціями? Адже неодноразово звучав закид місцевого населення щодо негативного впливу "господарювання" радянського війська на місцеву екологію.
Відповідь на це питання давала урядова угода між Чехословаччиною та Російською Федерацією, підписана 1 квітня 1992 року. Її основним принципом було те, що залишена на чехословацьких теренах власність вже колишньої Радянської Арміїа також кошти від її продажу переходили у власність ЧСФР. Підписуючи цей документ, обидві сторони визнавали, що не мають одне до одної жодних фінансових претензій.
Виведення радянських військ з Чехословаччини, котре остаточно закінчилося 27 червня 1991 року, символічно вписалося в логічний ряд подальших подій, які цілковито поховали комуністичний блок: 28 червня у Будапешті було підписано протокол про розформування Ради економічної взаємодопомоги, а 1 липня інший протокол, підписаний вже в Празі, припинив існування Організації Варшавського договору.
Через півроку після цього з політичної карти зникає країна, котрій складали військову присягу солдати й офіцери колишньої Центральної групи військ. Центрально-Східна Європа розпочала новий, посткомуністичний етап своєї історії.
