«Ніч страчених поетів»

"Ніч страчених поетів" вбила ціле покоління єврейських письменників та Друга світова війна і сталінські репресії поклали край розквіту єврейської літератури в Україні. Під час Голокосту загинуло до 900 тисяч українських євреїв, а цвіт єврейського письменства загинув в одну ніч – 12 серпня 1952 року, названу пізніше "Ніччю страчених поетів".

За сфабрикованою за наказом Сталіна справою про антирадянську діяльність Єврейського антифашистського комітету в СРСР було розстріляно 13 підсудних, серед яких було кілька відомих поетів – вже згаданий Фефер, Лев Квітко Перец Маркиш, Давид Гофштейн та Давид Бергельсон. Як казали пізніше, Гітлер вбив читачів літератури на їдиш, а Сталін – письменників.

Як говорить чеський дослідник Петр Ян Вінш, про цей сталінський злочин не дуже відомо, хоча світова література, а не лише єврейська, зазнала тоді непоправної втрати.

"Ми втратили першокласних майстрів. Тогочасний Радянський Союз зі столицею у Москві на зламі 1940–50 років був одним із найбільших центрів створення літератури на їдиш, який можна було порівняти з Варшавою, чи Нью-Йорком. А сталінські антисемітські репресії знищили і те мало, що залишалося з літератури на їдиш у Східній Європі після Другої світової війни", – констатує дослідник.

12 серпня 1952 року після закритого суду розстріляли ініціатора створення ЄАКу, колишнього керівника Совінформбюро та заступника міністра іноземних справ Соломона Лозовського, єврейських літераторів Переца Маркіша, Іцика Фефера, Давида Бергельсона, Лейба Квітко, Давида Гофштейна, художнього керівника та актора Державного єврейського театру в Москві Веніаміна Зускіна, головного лікаря Центральної клінічної лікарні ім. Боткіна Б. Шимеліович, журналістів та перекладачів І. Юзефовича, Л. Тальмі, І. Ватенберга, Ч. Ватенберг-Островську, Е. Теуміна.

Cин хлібороба, Давид Гофштейн народився 24 червня 1889 року у Коростишеві. Навчавсь у хедері та у приватних учителів. Під час служби в армії (1912–1913) екстерном здав іспити за курс гімназії. Через відсоткову норму не був прийнятий до університету і вступив до Київського комерційного інституту.

Вірші писав з 9 років (спочатку івритом, потому російською та українською мовами, а з 1909 р. перейшов на їдиш). Дебютував віршами та нарисом у київській газеті "Нає цайт" ("Новий час") 1917-го р. Вбачав у своєму народові джерело творчих сил і натхнення, що відобразилось у першій збірці "Бамвеґн" ("Край доріг", або "З доріг", 1919, Київ).

1920-го р. померла перша дружина поета. 1924-го р. підписався під протестом проти гонінь на іврит, за що був відсторонений від редагування журналу "Штром" ("Потік") у Москві, та й самий журнал невдовзі закрили.

1927-го р. обраний до бюро єврейської секції Всеукраїнської спілки письменників, а 1928-го стає членом редколегії її журналу "Проліт" ("Пролетар"). 1929-го – звинувачений у дрібно буржуазному ухилі через незгоду з кампанією проти Квітка і виключений зі Спілки.

Більшу частину свого життя прожив у Києві, лише 1925–1926 роки провів у Ерец-Ісраель. Був одним із найсвітліших, найбільш друкованих їдишських поетів, багато перекладав також з української (зокрема, 1939 року вийшов том поем Тараса Шевченка в його перекладах), і його також багато перекладали, особливо з великим задоволенням – українською (Тичина, Сосюра, Рильський та ін.).

Брав участь у роботі Єврейського антифашистського комітету і разом з іншими видатними діячами єврейської культури розстріляний 12 серпня 1952 року.

Трагічна доля поета передбачає ведення розповіді про нього не як про тонкого лірика і мудрого філософа передусім, а як про безневинно замордовану жертву нелюдського режиму.

На допиті у справі Єврейського антифашистського комітету Гофштейн змушений був, виправдовуючись, розповідати, що саме він, перший у своєму оточенні, почав працювати по суботах.

Він мав вислуховувати звинувачення в сіонізмі, знаючи, що повернувся в СРСР за двома синами від першого шлюбу, залишивши в Палестині дружину й доньку, та так і не зміг вирватися з "країни суцільного щастя", керованої т. Сталіним – "найкращим другом єврейських поетів".

Звинувачення у націоналізмі, сіонізмі й активній релігійній діяльності не були безпідставними. Як згадує Фейґа Гофштейн, саме до її чоловіка у Києві прийшов переляканий чолов'яга, сказав, що в нього є тфілін, тицьнув їх Гофштейнові і зник. А поет ретельно сховав ненависні для радянської влади "предмети культу".

Із допиту Л. Квітка ми знаємо, що Гофштейн дружив з Ю. Енгелем і Д. Шором – сіоністами, близькими до Л. О. Пастернака. Вітав Гофштейн і утворення Ізраїлю, робив спроби повернути у радянські їдишські видання традиційну єврейську транскрипцію.

Адже слова біблійного та івритського походження (виключені з радянського їдишу в боротьбі з сіоністським і клерикальним івритом і замінені, мірою можливості, германізмами та слов'янізмами) традиційно писалися й друкувалися без голосних.

Таке "подвійне життя", існування у несумісних світах не могли не вплинути на особисті якості і характер Гофштейна. Так, у протоколах того ж таки процесу ми знаходимо слова Д. Берґельсона про те, що сам поет попереджав його про можливі відхилення у психіці. Це дозволило Берґельсону спростовувати деякі свідчення Гофштейна, від яких той і сам зрештою відмовився.

Уже за наших днів були оприлюднені мемуари Марлена Коралова, співкамерника Д. Гофштейна. У камері поет продовжував "дружні бесіди" зі своїм слідчим, звертаючись то до струменя рукомийника, то до аеродинамічної труби ЦАДІ, що гула весь день за стінами в'язниці. Мемуарист згадує, що на всі запитання про свою "дивну" поведінку Гофштейн відповідав усмішкою, в якій Коралову бачилася зверхність.

Не нам судити, наскільки свідомою була така поведінка. Важливо інше: що зробила влада з людиною, всі попередні "дивацтва" якої, часто згадувані мемуаристами, були лише добрими дивацтвами поета, якому і належить бути, хоч на якийсь час, "не від світу цього".

Поетичну глибину єврейського світосприйняття Гофштейна не затьмарюють обов'язкові для будь-якого члена Спілки радянських письменників прорадянські, ура-патріотичні вірші.

Нехай протоколи ганебного для катів процесу 1952 року – не найкраще джерело, але якщо прибрати звинувачувальний ухил слів "єврей", "сіоніст", "юдей" з того, що було сказано про Гофштейна, зрозуміємо: життя своє він прожив недарма.

Двотомне зібрання творів "Лідер ун поемен" ("Пісні й поеми") з ілюстраціями М. Шаґала побачило світ 1977 р. у Тель-Авіві, за редакцією вдови поета Фейґи Гофштейн.

Із кн.: Гофштейн Д. "О білий світе мій…"

"Усе життя Давид збирав книги. Якщо десь знаходив стару книгу, був щасливим. Рідкісні, коштовні книги й рукописи їдишем та івритом посідали почесне місце в його великій книгозбірні.

Коли приходив гість – а гостей Давид дуже любив, навіть якщо це заважало його роботі й відпочинку, – він передусім вів його до кабінету й демонстрував книжкові скарби. Різномовні словники, енциклопедії, конкордації Гофштейн тримав в окремій шафі. Він казав: "Людина не здатна знати все, але вона має знати, де шукати і знаходити"" – Фейга Гофштейн.

"Ми його любили. Любили за добру й палку вдачу, за те, що означається словом "товариськість", за готовність щохвилини, відірвавшись від власних справ, пірнути з головою в чужі справи й клопоти, за всякчасне бажання комусь допомогти, дати пораду, подбати про когось, навіть і незнайомого, що чимось припав йому до серця.

Любили за широку освіченість, за неабиякі знання не тільки в літературі, а й у різних галузях науки, – знання, якими він ніколи не хизувався, а чесно й просто ділився з кожним, хто того хотів. Любили за чесність і прямоту, які набували особливого чару від того, що він іноді вдавав із себе страшенного хитруна.

Любили навіть за дивацтва, як, наприклад, його нахил майструвати, щось пиляти, гемблювати, стругати, клеїти, ремонтувати, орудувати рипучим напилком у своєму письменницькому кабінеті, тягати в квартиру усякий брухт, усякий залізний – особливо залізний! – непотріб, запевняючи з таємничим виглядом, що отой величезний заіржавлений цвях чи якась там покручена дротина, знайдені ним на вулиці, "пригодяться в господарстві".

Любили навіть за феноменальну його розкиданість, про яку гуляли в нас різні історії анекдотичного характеру. Але передовсім любили ми його за те, що він поет, справжній поет усім своїм єством, поет з голови до ніг" – Максим Рильський.

Лев Квітко, напевно, найвідоміший з єврейських радянських письменників 30-х – 60-х років ХХ ст. Популярність він отримав головним чином завдяки своїм дитячим віршам. Але, говорячи про майстерність Квітко, критики нерідко забували, що його дивовижні, визнані класичними вірші, на яких виросло декілька поколінь дітвори, – тільки одна з граней його таланту.

Квітко проголошував своєю піснею загибель старого і народження нового світу в такій неповторно-своєрідній формі, що досі його поезія свіжа і емоційно-дієва, яким буває справжнє мистецтво.

Витоки оригінальності Квітко, неповторності його індивідуального стилю знаходяться у його народності. Звичайно, народними були і твори Ошера Шварцмана, Давида Гофштейна, Переца Маркіша, разом з якими Квітко зводив фундамент нової єврейської літератури, але для нього народність – світовідчуття художника.

За безпосередності, природності вираження думки і почуття Лева Квітко можна порівняти з Шолом-Алейхемом. Останній трансформував народну творчість у мистецтво, фольклор – в літературу; Квітко продовжив цю традицію.

Народився Лейбеле в містечку Голосків (нині село с. Голоскове Хмельницької області) за документами — 11 листопада 1890 року, але точної дати свого народження не знав і називав імовірно 1893 або 1895 рр.

Сім'я бідувала, голод, злидні. Рано осиротів, виховувався бабусею, деякий час навчався в хедері, з дитинства був змушений працювати. Всі діти цієї сім'ї в ранньому віці розбрелися на заробітки, у тому числі з 10 років почав працювати і Лейб.

Читати та писати навчився самотужки. Вірші почав писати з 12 років (або, можливо, раніше — через плутанину з датою його народження), ще до того як навчився писати.

У 1915 р в Умані познайомився з євр. письменником Д. Берґельсоном, який ввів його в літературні кола. Дебютував у травні 1917 р. в соціалістичній газеті "Дос Фрає ворт" ("Вільне слово"). У тому ж році вийшла збірка віршів для дітей "Ліделех" ("Пісеньки").

У 1917 р. Квітко оселився в Києві. Публікація його віршів у збірці "Ейгнс" ("Рідне") висунула його (разом з Д. Гофштейном і П.Маркішем) в тріаду провідних поетів "київської групи".

Написана ним в жовті 1918 р. поема "Ройтер штурем" ("Червона буря") надр. в газ. "дос Ворт" ("Слово", 1918) та журн. "Багінен" ("Світанок", 1919) стала першим твором на їдиш про Жовтневу революцію й пролетарську дружбу народів: "Від мого брата пахне соломою, від нас обох пахне боротьбою!"

Однак у збірниках "Тріт" ("Кроки", 1919) і "Лірик. Гайст" ("Лірика. Дух", 1921) поряд з юнацькому завзятим сприйняттям жовтня звучало тривожне сум'яття.

У віршах Квітко тих років простосердий погляд на світ (особливо приваблива його творчість для дітей), глибина світосприйняття, поетичне новаторство і експресіоністичні шукання поєднувалися з прозорою ясністю народної пісні. Їх мова багата та колоритна. Лірика Квітко зігріта свіжим, добрим гумором.

У середині 1921 поет оселився в Берліні, де вийшли його збірки "Грінгроз" ("Зелена трава", 1922) , "1919" (1923, присвячена погромам в роки революції).

Потім переїхав до Гамбурга, де працював у радянському торговому представництві, публікуючи свої твори як у радянських: "Штром"("Потік") , "Гейєндік" ("Вирушаючи"), так і в західних "Мілгройм" ("Гранат"), "Цукунфт" ("Майбутнє") періодичних виданнях. У Гамбурзі Л.Квітко вступив у компартію Німеччини і вів пропагандистську роботу серед торгових працівників.

У 1925 р, побоюючись арешту, він повернувся до СРСР, увійшов у літературну асоціацію "Жовтень" та редколегію журналу "Ді ройте велт" ("Червоний світ"), в якому були надруковані його розповіді про життя в Гамбурзі "Ріограндер фел" ( "Ріограндске хутро", 1926; окр. вид. 1928), автобіографічна повість "Лям ун Петрік" ("Лям та Петрик", 1928 -29, окр. вид. - 1930, в рос. пер. 1958) та інші твори.

Тільки у 1928 вийшло 17 книг автора для дітей.

На українську мову його перекладали Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра. Російською мовою відомі вірші Квітко в перекладах Ахматової, Маршака, Чуковського, Хелемського, Свєтлова, Слуцького, Михалкова, Найдьонової, Благиніної, Ушакова. Ці переклади стали явищем у російській поезії.

Сатиричні вірші Квітко в "Ді ройте велт", які згодом склали розділ "Шаржн" ("Шаржі") в його збірці "Герангл" ("Сутичка", 1929), особливо вірш "Дер штінклфойгл Мойлі" ("Смердючий птах Мой [ше ] Лі [тваков]") проти диктату діячів євсекцій, викликали розгромну кампанію. "Пролетарські" письменники звинуватили Квітко в "правому ухилі" й домоглися його виключення з редакції журналу.

З 1931 р. письменник працював робітничим на Харківському тракторному заводі. Нова збірка "Ін трактор-цех" ("У тракторному цеху", 1931) також не заслужила схвалення "пролетарської" критики.

Лише після ліквідації у 1932 р. літературних асоціацій та угруповань Квітко зайняв одне з провідних місць в радянській єврейській літературі, головним чином як дитячий поет.

З 1936 р. жив у Москві. Його "Геклібене верк" ("Вибрані твори", 1937) вже повністю відповідали вимогам соцреалізму. У 1939 р. він вступив до КПРС. Автоцензура позначилася й на його автобіографічному романі у віршах "Юнге Йорн" ("Молоді роки"), про події 1918 р.; сигнальні екземпляри з'явилися в Каунасі напередодні вторгнення гітлерівських військ; 16 глав на їдиш опубліковані в 1956–63 рр. В "Парізер Цайтшрифт" ("Паризькому журналі"); рос. Вид. У 1968 р.).

Талант Квітко особливо яскраво розкрився в його поезіях для дітей і про дітей. Світ людини з народу, по думці Шолом-Алейхема, аналогічний світу дитини. Світ дітей в поезії Квітко – широкий й просторий, світлий і безтурботно вільний. Душа дитини, як і душа народу, була відкрита для поета, він читав у ній, як у своїй власній душі. Не тільки зміст, дія, психологія, а й манера мови – все природно в дитячих віршах Квітко.

Корній Чуковський, друг і шанувальник Льва Квітко, писав: "Зачарованість навколишнім світом зробила його дитячим письменником; від імені дитини, під личиною дитини, вустами п'ятирічних, шестирічних, семирічних дітей йому легше було висловити свою любов до життя, свою просту віру в те, що життя створено для безмежної радості".

У роки війни Квітко був членом редколегії газети "Ейнікайт" ("Єдність), в 1947-48 рр. – Літературно-мистецького альманаху "Геймланд" ("Батьківщина"). Його збірки віршів "Фаєр аф ді сонім" ("Вогонь по ворогам", 1941) та інші закликали до боротьби проти нацистів. Вірші 1941–46 рр. склали збірку "Гезанг фун майн геміт" ("Пісня моєї душі", 1947; рос. пер. 1956).

З початком війни Квітко за віком не взяли в діючу армію. Його викликали в Куйбишев для співпраці у Єврейському антифашистському комітеті (ЄАК). Це була трагічна випадковість, бо Квітко був далекий від політики. ЄАК зібрав колосальні кошти серед багатих євреїв Америки на озброєння Радянської Армії. Але після перемоги, Сталін оголосив його реакційним сіоністським органом.

Втім, Лев Мойсейович у 1946 році вийшов з ЄАК і цілком присвятив себе поетичній творчості.

22 січня 1949 Квітко був заарештований. Йому було пред'явлено звинувачення, що в 1946 році він встановив особистий зв'язок з американським резидентом Гольдбергом, якого інформував про стан справ у Союзі Радянських письменників. Також звинуватили в тому, що в молодості він вчився у Німеччині, а в Гамбурзі відправляв під виглядом посуду зброю для Чай Кан Ші.

На суді Квітко був змушений визнати свою помилку в тому, що писав вірші єврейською мовою їдиш, і це гальмувало асиміляцію євреїв в сім'ї народів СРСР. І взагалі, їдиш – прояв буржуазного націоналізму.

12 серпня 1952 – Квітко розстріляли разом з поетом Перецем Маркішем, режисером розігнаного Єврейського театру Веніаміном Зускіним та іншими діячами єврейської культури.

Поезія Лейба Квітко "Бабусині руки".

Перец Маркіш народився в м. Полонне у сім'ї меламеда. Початкову освіту отримав у батька. З трьох років навчався в хедері. Років з семи у Переца прорізався голос, і він став співати в синагозі. У десять років він тікає до Бердичева, де співає у хорі синагоги і веде вільне напівголодне існування.

Якось до Бердичева заїхав київський кантор (людина, що веде богослужіння у синагозі, головний співак при такому богослужінні) і погодився послухати хлопчика.

Перецу видали кілька грошів для підкріплення сил. Він накупив котлет зі смаженою картоплею, жадібно з'їв і втратив голос від рясної і незвичної їжі. На цьому музична кар'єра Переца закінчилася – за ним приїхала старша сестра Лея і відвезла хлопчика додому. Два роки по тому його влаштовують на службу в "Полонське ощадно-позикове товариство".

У віці близько п'ятнадцяти років він починає писати по-російськи релігійно-містичні вірші і один з віршів записує на банківському чеку. Чек потрапляє до клієнта, який не може його використовувати. Маркішу погрожують звільненням та роблять суворе попередження.

Скандал вибухнув пізніше. В Полонне заїхала бродяча трупа єврейських естрадних артистів. Заїжджий двір, набитий людьми, не місце для розмов про мистецтво. Тому 15-річний Маркіш запрошує артистичних бродяг в "Ощадно-позикове товариство".

Сторож, який прибіг на галас, викликає директора. Увірвавшись всередину з кілками й сокирами містечкові євреї побачили артистів, які сиділи на підлозі навколо самовара, і юного поета, що читав свої вірші. Назавтра Перець був звільнений. Фінансист, як і кантор, з Переца Маркіша не вийшов.

Самостійне життя почалося рано. Він жив в Бердичеві, Молдавії. У Одесі намагався екстерном скласти іспити за гімназійний курс. Працював де доведеться і ким доведеться (різноробочим, банківським службовцем, домашнім учителем).

У 1916 р. мобілізований в царську армію. Рядовий Маркіш був поранений і Лютневу революцію зустрів у госпіталі. Демобілізувавшись в кінці 1917 р. Перець Маркіш приїжджає до Катеринослава, до батьків. Революція вплинула на творчість молодого поета, він пише і вперше публікує свої вірші мовою їдиш.

Друкувався в газеті "Кемфер" ("Борець", м. Катеринослав), у 1918 р. — в альманасі "Ейгнс" ("Свої", м. Київ). Наступні збірки принесли йому визнання і висунули в перші ряди єврейської літератури поряд з Ошером Шварцманом, Давидом Гофштейном, Лейбом Квітко, поетами "київської групи".

Ораторський пафос і гіперболічність образів в поезії Маркіша зближують її з творчістю Маяковського, він сміливо вводив неологізми, вражав влучністю несподіваних порівнянь і метафор. Війна, що супроводжувалася єврейськими погромами, породила в душі поета глибокий песимізм.

У поемі "Волинь" (Вільно, 1921) він без ідеалізації, але з теплим гумором і нальотом ностальгії зобразив побут єврейського містечка. У поемі "Купа" (К., 1922, 2-е вид. – Варшава, 1922) в гротескно-похмурих картинах вилив свою гіркоту пов'язану антиєврейськими звірствами в Україні в роки війни.

У 1921 році приїхав до Варшави, де випустив кілька поетичних збірок. У 1922–23 роках відвідав Францію, Німеччину, Італію, Велику Британію, Палестину та інші країни.

Разом з У. Грінбергом та М. Равічем видавав літературний альманах "Халястре" ("Ватага", 1922—1924, м. Париж). Він стає одним із засновників щомісячника "Літераріше блетер" ("Літературні листки", 1924—1926, м. Варшава), де друкує статті з літературних питань.

У Парижі в 1924 році Маркіш зустрічався з Марком Шагалом. Вони були дружні ще в Росії до еміграції Шагала. Паризька зустріч ще більш зблизила їх. Коли в 70-х роках вдова Маркіша відвідала Шагала в його будинку на Лазурному березі, Шагал подарував їй свою книгу "Монотипія", на титулі якої намалював свій портрет і написав: "Дорогій Естер Маркіш в пам'ять про любого друга моєї молодості Переца Маркіша. Будьте щасливі".

У наприкінці 1926 року поет повернувся до СРСР, оселився спочатку в Харкові, потім у Москві.

Навесні 1929 р. сімнадцятирічна Естер Лазебникова познайомилася з тридцяти чотирирічним Перецем: "Він був гарний надзвичайною, сліпучою красою ... м'який, пастельний овал його обличчя вінчала шапка темного волосся, недбалими локонами падала на лоб. Він був дуже динамічний, запалювався, вибухав".

Через рік після знайомства Маркіш запропонував Естер стати його дружиною, але "перш, ніж ми станемо чоловіком і дружиною, я відкрию тобі один секрет – а далі ти вирішуй сама ... Я ніколи не був одружений – сказав Маркіш, – але у мене є маленька дитина, дочка". На наступний день Перец з Естер поїхали у весільну подорож до Харкова, потім до Києва.

Навесні 1931р. в сім'ї народився син – Симон. З народженням дитини збігся вихід п'єси "Ніт гедайгет" ("Не сумувати") – на сцені театру Корша вона називалася "Земля". Успіх першої п'єси надихав. Маркіш збирався написати ще кілька п'єс, готував до друку перший свій збірник віршів "Рубіж".

Поети-перекладачі на російську – громіздкий Давид Бродський, маленький і поривчастий Тарловський – приходили до нього додому. Не встигав перекладач увійти до кімнати, як лунали вигуки російською та їдиш, спів, тупіт і галас – Маркіш працював з перекладачем.

Він "розносив" переклад, доводив, що "слова – це тільки посуд для почуттів", що не можна перекладати вірші, підбираючи слова, близькі до оригіналу. Потрібно перекладати почуття поета, а не слова і показував, пояснював жестами почуття, укладені в словах його віршів.

Він був у центрі єврейського громадського, і літературного життя. Очолював єврейську секцію Спілки письменників, був секретарем її ревізійної комісії.

Естер Маркіш згадує: "1937 рік можна порівняти з роком потопу, мору, сонячного затемнення. Цей рік приніс і смерті, і арешти, і потрясіння душ. Спочатку померла – тихо, буденно, як відривається від гілки і падає додолу перестиглий плід – мати Маркіша, стара Хая. Мати не була для нього розуміючим другом – була просто матір'ю. Потім тяжко захворів і ліг у ліжко мій батько. Він помер в кінці літа. Незабаром помер батько Переца.

У цей час з'явилася в нашому домі дочка Маркіша Голда (ми її звали Ляля). Чоловіка її матері незадовго до цього заарештували. Після його арешту у матері Лялі, Зінаїди Борисівни Йоффе, взяли підписку про невиїзд.

Розуміючи, що її, подібно чоловікові, чекає арешт, Зінаїда Борисівна вирішила врятувати дитину. З Києва Перец відвіз Лялю в Москву. Незабаром Зінаїді Борисівні дали термін за "антирадянські настрої". Розлука з дочкою розтягнулася на 10 років. Люди пропадали, йшли в тюрми і табори, щоб ніколи не повернутися звідти".

Сьогодні важко встановити, чому поет залишився в той час на волі. Одна з версій зводиться до того, що Сталін у бесіді з Фадєєвим говорив про Маркіша, як про прекрасного поета.

Маркіш знав, що відбувається в країні, але не знав, що "десять років ув'язнення без права листування" – це розстріл, що в тюремних підвалах катують в'язнів, що мільйони невинних сидять в концентраційних таборах.

І продовжував вірити в справедливість ідей і дій "будівельників нового життя". Його п'єси ставилися на єврейській та російській сценах. Величезним успіхом користувалася п'єса "Сім'я Овадіс" (1938).

24 вересня 1938 р. у Маркіша народився другий син – Давид.

Завдяки феноменальній пам'яті, Перец знав багато, але систематичними знаннями не володів, за винятком літератури та мови (в анкетах вказував: "освіта – домашня"), хоча юнаком в Одесі намагався скласти іспити за гімназійний курс, навчався в Народному університеті ім. А. П. Шанявського.

Квартира його була схожа на єврейський острівець в російському океані. Інтереси, теми розмов, сама атмосфера були єврейськими. У будинку не дотримувалися суботи, не було кошерної кухні (кошерна їжа (кошерний з івр. כשר‎, придатний) – згідно з юдейським віровченням, їжа поділяється на дозволену – кошерну та недозволену – трефну).

Але в червоному сап'яновому мішечку дбайливо зберігався батьківський сувій Тори та тфілін (тфілін, або філактерії – елемент молитовного одягу юдея), які дісталися у спадок. Маркіша захоплювало героїчне минуле його народу, але гнітило сьогодення: розсіювання по світу, втрата державності, фізичне й моральне зубожіння забитих мешканців діаспори.

"Ти пам'ятаєш пастухів Тобою обраного плем'я?" – Вигукує поет, звертаючись до Бога, в поемі "Останній" та закликає до вибуху, здатному зміцнити і відновити народ.

Маркіш не був сіоністом, але гітлерівські та сталінські гоніння змусили його вже наприкінці життя: напередодні – арешту, в'язниці та страти – усвідомити радянську реальність.

"Я пам'ятаю, – пише Естер, – з якою гордістю й захопленням зустрів Маркіш народження Ізраїлю, як він ходив до воріт щойно відкритого посольства – поглянути на російського міліціонера, який охороняє єврейських дипломатів".

Вершини офіційного визнання Перець Маркіш досяг у 1939 році – вищу нагороду (орден Леніна) серед усіх єврейських письменників отримав один Маркіш. Через рік Фадєєв викликав Маркіша до Спілки письменників: "Партія надала тобі довіру, приголубила тебе, ти повинен відповісти на ласку партії".

Відмова від запропонованої "честі" погрожувала жорстокими наслідками, але справа затяглася, і членом партії поет став лише в 1942 році, у тому ж році ввійшов до складу президії Єврейського Антифашистського комітету.

У 1941–45 рр. Московський ГОСЕТ поставив вистави за п'єсами Переца Маркіша: "Клятва", "Око за око", "Лісові брати", "Повстання у гетто".

Незабаром після початку війни була організована редакція радіопередач на мові їдиш, які були призначені для єврейських слухачів у США. У Москві розуміли значення єврейської громади в США та бажали заручитися схвальністю та матеріальною підтримкою цієї громади.

В основі діяльності Єврейського радіо в той період була спільна боротьба з фашизмом. У 1947 році, після зміщенням Маркіша з цієї посади, робота редакції стала більш політизованою. Разом з розгромом єврейської культури було закрито і єврейське радіо, більшість співробітників заарештовано.

Розпочата в 1941 р. поема "Війна" (М., 1948) стала одним з перших епічних творів про битву з нацизмом. Переца Давидовича терміново запросив Фадєєв: до Спілки письменників.

З ЦК переслали донос, в якому Маркіш звинувачувався у сіонізмі та єврейському буржуазному націоналізмі, що проявилося, за словами донощиків, в розділі "Розмова з сатаною" з поеми "Війна" (йшлося про мільйони євреїв які загинули під час війни, про прийдешні шляхи єврейського народу).

Поет передав підрядковий переклад глави Фадєєву і той "відстояв" главу в ЦК (після посмертної реабілітації Маркіша ця глава була викинута цензурою з усіх наступних видань з тих же причин, на які посилалися донощики).

Редагував альманахи "Цум зіг" ("До перемоги", 1944), "Геймланд" ("Батьківщина", 1947—1948).

17 листопада 1948 року була закрито видавництво "Дер Емес". Директор видавництва Стронгін врятував рукописи Маркіша від конфіскації та повернув їх автору. Із закриттям видавництва у поета не залишилося ніяких надій. Він розумів, що настає кінець. Незабаром Маркіш написав останній свій вірш.

27 січня 1949 р. ввечері упакував в свій дорожній портфель рукопис роману "Хода поколінь" (видану посмертно в 1966 р.), останню книгу віршів, поему "Сорокарічний" – епічне полотно, що охоплює єврейську історію від біблійних часів до російської революції та передав портфель сестрі тещі.

Вона негайно вийшла з квартири, ліфт був зайнятий, і вона пішла вниз пішки. Ліфт зупинився на поверсі, де жила сім'я поета, з нього вийшли сім офіцерів. Маркіша повели, сказавши, що його викликає міністр на співбесіду. Години через три прийшли четверо офіцерів держбезпеки, пред'явили ордер на арешт і обшук.

Незабаром ліквідували єврейську секцію Спілки письменників СРСР. У травні 1952 року почався процес Єврейського антифашистського комітету. Обвинувачених привозили в будівлю Верховного суду – там засідав військовий трибунал. Захисту, звичайно, не було. Маркіш виступив на процесі з яскравою промовою.

За спогадами Ліни Штерн, його не переривати – адже слухали тільки судді та обвинувачені. В останньому слові він звинуватив своїх катів і тих, хто керував ними. На вимогу прокурора всі підсудні були засуджені до 25 років ув'язнення.

Вирок здався Сталіну недостатньо суворим і 18 липня був замінений на "розстріл". Тільки Ліна Штерн, академік, знаменитий вчений-фізіолог, яка приїхала в СРСР з Швейцарії в кінці тридцятих років, отримала 5 років.

Після тортур, катувань і таємного суду 12 серпня 1952 р. Перец Маркіш був розстріляний.

Книга доньки Переца Маркіша, Ольги Рапай-Маркіш, "Ольга Рапай-Маркіш: життя і творчість". Та внучки Маркіша, Катерини Рапай, "Подвійна експозиція".

Переклад Валерії Богуславської українською поеми "Купа" Переца Маркіша.

Давид Бергельсон народився в містечку Охрімово Київської губернії, в заможній єврейській родині. У 1909–1912 рр. входив до "Київської групи єврейських літераторів".

У 1921 Бергельсон виїхав до Берліна, де жив і працював, а також у Литві, Румунії, Франції, співпрацюючи з єврейськими видавцями, до 1929 р., після чого знову повернувся до Радянського Союзу. Бергельсон був членом президії ЄАКу.

А також вважався найбільшим їдишомовним прозаїком-соцреалістом.

У 1949 році Давид Бергельсон був арештований та розстріляний у 1952 у сфабрикованій справі проти Єврейського антифашистського комітету. У 1955 був посмертно реабілітований.

Найвідоміші твори Давида Бергельсона:

Повість "Навколо вокзалу" (1909)

Роман "Після всього" (1913)

Роман "Відхід" (1920)

"Міра строгості" (1926–27)

Збірка оповідань "Бурхливі дні" (1927)

Роман "На Дніпрі" (1932–1940)

П'єса "Принц Реубейні" (1946)

Повість "Олександр Бараш" (1946, не закінчена)

Збірник "Нові оповідання" (1947)

Більше дізнатися про Давида Бергельсона з книги Геннадія Естрайха "Культура мовою їдиш".

Батько Іцика Фефера був вчителем, автором віршів, написаних у стилі народної поезії; мати – панчішниця. Іцик Фефер отримав домашню освіту під керівництвом батька.

Дванадцятирічним підлітком влаштувався на роботу в друкарню. В 1919 році приєднався до революційної діяльністі, вступив до партії більшовиків. Дебютував в 1919 році в київській газеті "Комуністіше фон" ("Комуністичне прапор"), друкувався в газетах "Югнт", "Найе Цайт", "Фолкс-цайтунг", "Штерн", "Украіне", "Пролетаріше фон" та ін .

Став одним з керівників київської літературної групи "Відервукс" ("Поросль" на їдиші), у видавництві якої в 1922 вийшла його перша збірка "Шпенер" ("Тріски" на їдиші).

Схоплений денікінською контррозвідкою, потрапив у київську в'язницю, звідки його звільнили озброєні робітники. У роки революції воював на стороні більшовиків; потім редагував повітову газету.

Редагував літературно-художні журнали на їдиші та брав активну участь в житті письменницьких організацій України і Москви. Був членом президії ССП УРСР і членом правління ССП СРСР.

З 1922 по 1948 рік написав ряд віршів, балад, байок, які ввійшли до збірки його віршів. Був найбільш політизованим серед єврейських поетів. Збірки віршів і поем Фефера, головним чином присвячені будівництву соціалізму. П'єса "Сонце не заходить" (1947), поставлена в ГОСЕТі.

Після початку німецько-радянської війни, у квітні 1942 року, став членом (з 1945 – відповідальним секретарем) Єврейського антифашистського комітету при Радінформбюро.

З квітня 1942 року – заступник редактора газети "Ейнікайт" ("Єднання"), яка видавалася ЄАКом. Влітку 1943 року за дорученням радянського керівництва разом з Соломоном Міхоелсом здійснив поїздку по США, Канаді, Мексиці та Англії з метою збору коштів для Червоної Армії. У лютому 1944 разом з С. Міхоелс і Ш.Епштейном підписав лист Сталіну з проханням про організацію Єврейської автономії в Криму.

Тісно співпрацював з органами НКВД, мав конспіративні зустрічі з Лаврентієм Берією; під час війни курував заступника начальника управління контррозвідки НКҐБ Л.Ф. Райхманом. Про зв'язки Фефера з органами держбезпеки Міхоелс та члени президії ЄАК здогадувалися (або знали), але нічого від нього не приховували, вважаючи, що вся діяльність комітету спрямована на благо держави.

Після розгрому ЄАКу і арешту (Фефер був заарештований одним з перших) він обмовляє не тільки товаришів по комітету, але й себе, співпрацюючи зі слідством і сподіваючись на особливе до себе ставлення.

Тільки в кінці судового процесу, коли обвинувачені не визнали свою провину і розповіли про ті методи, якими велося слідство, Фефер зрозумів, що і йому не дадуть пощади, і відмовився від свої показань.

Ось що сказав Іцик Фефер: "Слідчий Лихачов говорив мені: "Якщо ми вас заарештували, то знайдемо і злочин ... Ми з вас виколотимо все, що нам потрібно." Так це і виявилося. Я не злочинець, але будучи сильно заляканим, дав на себе та інших вигадані свідчення ".

12 серпня 1952 року Фефер був розстріляний за вироком спеціальної судової колегії по справі ЄАК разом з іншими діячами єврейської культури СРСР. Реабілітований у 1955 році..

Веніамін Зускін народився в Литві. Навчався в хедері, пізніше в реальному училищі. У 1915 році під час виселення євреїв із Прибалтики потрапив до Пензи, де продовжив навчатися в реальному училищі та грав у любительській театральній студії.

У 1920 році став студентом Свердловського гірничого інституту, в 1921 році перевівся до Московської гірничої академії, там же відразу був прийнятий до студії Єврейського камерного театру (з 1925 року — ГОСЕТ) і через три місяці зарахований до трупи.

У тому ж році Зускін брав участь разом із Соломоном Міхоелсом у першій постановці театру в Москві — "Вечер Шолом Алейхема", в 1922 році зіграв головну роль в "Колдунье" (за А. Гольдфаденом). Майже протягом всієї сценічної діяльності Зускін був партнером Соломона Міхоелса.

Після вбивства Соломона Міхоелса в 1948 році Зускін нетривалий час очолював театр, але 23 грудня 1948 року був заарештований у сфабрикованій справі ЄАКу за наказом Сталіна та розстріляний 12 серпня 1952 року.