«Стежками предків»: українська Сяніччина
Цьогоріч у червні відбулася друга в своєму роді пошукова експедиція «Стежками предків», основна мета якої — фіксація культурної спадщини українців, які до середини ХХ століття жили на теренах сучасної південно-східної Польщі. Львів'яни, учасники експедиції, відвідали Сяніцький повіт, де за 7 днів зробили фото- та відеофіксацію близько 100 існуючих та неіснуючих сіл, щоб згодом сформувати популярний путівник для туристів та краєзнавців.
Львів'яни, учасники експедиції, відвідали Сяніцький повіт, де за 7 днів зробили фото- та відеофіксацію близько 100 існуючих та неіснуючих сіл, щоб згодом сформувати популярний путівник для туристів та краєзнавців.
На теренах Польщі збереглася українська культурна спадщина, переважно невідома широкому загалу мешканців України. Ця культурна спадщина формувалася від часів Середньовіччя, адже ще за Княжої доби Сянік був крайньою західною точкою Перемиського князівства, а згодом — Галицько-Волинської держави.
Археологічні дослідження підтверджують заснування міста у IX столітті і активний його розвиток за Княжої доби. Через Сяніччину пролягав торговельний шлях на Угорщину і далі на південь (Лупківський перевал), в околицях Сянока існували потужні оборонні споруди. Сянік одним з перших українських міст отримав Магдебурзьке право (1339).
Надалі Сяніччина розвивалася в межах Руського воєводства Польського королівства, згодом Речі Посполитої, та була населена, окрім русинів (українців), також поляками, євреями, німцями та іншими народами.
У 1772 році увійшла до складу Австрійської імперії як частина Королівства Галичини та Володимирії. На території повіту перетинаються три етнокультурні групи українського населення: надсянці з півночі, східні лемки — з півдня, бойки — зі сходу, що витворили свої регіональні особливості (мовні, фольклорні, господарські, архітектурні, кулінарні тощо).
Таким чином історична Сяніччина згодом стала основою для формування Східної Лемківщини. В модерний час місцеве населення почало усвідомлювати себе частиною української нації.
Цьому сприяють такі інституції як Церква, школа, товариство "Просвіта" та інші культурницькі та господарські організації. Під час українських визвольних змагань ця ідентифікація відобразилися у створенні 4 листопада 1918 року Східно-Лемківської (Висліцько-Команецької) республіки, яка задекларувала вхід до складу ЗУНР і була ліквідована польськими військами 24 січня 1919.
З того часу і до 1939 року Сяніччина перебувала у складі Другої Речі Посполитої. Під час Другої світової війни краєм неодноразово проходили фронти, активно діяло українське підпілля. Внаслідок проведення польсько-радянського кордону українське населення Сяніччини було депортоване до УРСР (1944—1946) та на захід і північ Польщі (1947).
Українські етнічні землі, що опинилися на захід від нового кордону, а в адміністративному вимірі це 17 повітів сучасних Підляського, Люблінського, Підкарпатського і частково Малопольського воєводств Республіки Польща, вздовж усієї протяжності сучасного українсько-польського кордону, отримали публіцистичну назву Закерзоння.
Внаслідок депортацій терен Сяніччини втратив основну частину автохтонного населення і сьогодні переважно заселений поляками. Плекання української культури продовжує незначна частина тих, кому вдалося уникнути депортації або повернутися після 1957 року. Зараз вони становлять меншість населення Сяноцького повіту, проте є активними у культурному житті в Польщі.
Миків — село в гміні Команча Сяніцького повіту, Польща, лежить в долині Микового потоку, правої притоки річки Ослави, оточене лісистими карпатськими верхами. У 1945—1946 роках з Микова до УРСР, згідно з архівними даними, вивезено 223 українці, більшість із них опинилася у Збаразькому районі на Тернопільщині.
Історія, що залишила по собі багато смутку, також зберегла багато пам'яток архітектури та мистецтва, що їх молоді дослідники з громадської організації "Вирій" популяризують в Україні. Результатом експедиції буде видання в паперовій та електронній версіях не теренами Сяніцького повіту та апробація культурно-пізнавального маршруту для гідів та екскурсоводів з Львівщини.
"Експедиція по Сяніцькому повіті далася нелегко, оскільки пандемія наклала обмеження на пересування за кордон. Але нам вдалося потрапити до Польщі. Це було 7 насичених днів, під час яких ми відвідали близько 100 населених пунктів, існуючих та неіснуючих.
Власне, з останніми було найскладніше, оскільки відшукати ознаки сіл, яких вже немає 70 років, непросто. В цьому нам допомагали місцеві жителі, як українці, так і поляки. Також ми користувалися міжвоєнними картами, за допомогою яких локалізували те чи інше село.
За час експедиції ми провели фото-, відеофіксацію та відзняли матеріал для розробки віртуального 3D-туру по українській культурній спадщині, що збереглась в Сяніцькому повіті", — розповідає координатор проєкту Роман Стрехалюк.
Путівник Сяніцьким повітом буде містити у собі коротку інформацію про міста та села і об'єкти, які варто відвідати. Особливу увагу упорядники приділили неіснуючим селам, в яких залишилися поодинокі хрести, нечисленні надгробки на цвинтарях чи місця, де колись були церкви.
Історія з путівника 2
Репедь, гміна Команча, Сяніцький повіт. Назва села, правдоподібно, пов'язана з румунським словом "repede", що означає 'швидкий', зокрема 'швидкий потік'. Відомо, що у давніх документах село фігурувало під назвою Репедя.
На Мармарощині (теперішня Румунія) є українське село з такою ж назвою. Репедь лежить на берегах потоку Репедка, що впадає тут в річку Ославу. У давнину через село пролягав шлях із Самбора на захід; тут розташовувався пункт збору купецького мита.
У травні 1946 року українців села Репедь насильно вивезено до УРСР, у Тернопільську область.
"Особистий досвід представника третього покоління переселенців — від байдужості до усвідомлення важливості пам'ятати про своє коріння, — став визначальним для розуміння необхідності політики історичної пам'яті на державному рівні.
Колись перше відвідування місць, з яких походить одна з гілок родинного дерева, перші мандрівки на Лемківщину спонукало популяризувати історію і культуру українців так званого Закерзоння", — учасник експедиції Тарас Радь, нащадок переселенців із села Репедь, гміна Команча, Сяніцький повіт.
Цей путівник — другий із серії україномовних друкованих та електронних видань про українську культурну спадщину Закерзоння. В уявленні пересічного українця такої спадщини немає через відсутність достатньої та доступної інформації українською мовою.
Інформація польською мовою часто породжує хибні інтерпретації історичного минулого цих теренів, а поточне знання затирається у свідомості як мешканців України, так і Польщі.
Проєкт подає інформацію в популярній формі, має практичне застосування: путівник можна буде використати для планування майбутніх екскурсій, які розповідатимуть про пам'ятки, що залишили по собі українці Закерзоння.
Реалізація проєкту дозволить відкрити малознану частину України поза Україною, розширити уявлення про українську культуру за межами державних кордонів.
Мешканці нашої держави зможуть побувати у місцях, де пам'ятки наших предків зберігаються не лише у музейних, а й у публічних просторах, де незначна група автохтонів зберігає давні традиції і знання. Автори проєкту намагаються привернути увагу до проблеми збереження української культурної спадщини на польсько-українському пограниччі.
МГО "Вирій" понад 10 років працює у сфері збереження та популяризації української культурної спадщини на теренах Закерзоння. За цей час члени МГО зібрали базу даних історичних та краєзнавчих матеріалів щодо культурної спадщини тих теренів.
Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду
Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості і суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно чинного законодавства, спрямовується та координується Міністерством культури України. Підтримка проєктів Українським культурним фондом здійснюється на конкурсних засадах.
