«Антирадянський» Лифар
Ім’я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – «методички» КҐБ 1968 року «Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв’язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі».
У травні 1961 року Серж Лифар відвідав свій рідний Київ, звідки він втік, ризикуючи життям, нелегально перетнувши радянський кордон у грудні 1922 року. Вперше гордість французького балету, видатний танцівник та хореограф приїхав до СРСР (крім Києва, він побував у Москві, Ленінграді та Тбілісі) як приватна особа і згодом ділився своїми спогадами про ту поїздку:
"Скрізь я помічаю та бачу місця та пейзажі, які впізнаю, які мені дорогі, і один їх вигляд мене п'янить… Все мені здається більш значним та гарним, ніж раніше, як все велично! Ця столиця потопає у зелені. Сади, чудові парки видно повсюди.
Відвідавши найбільші столиці світу, я боявся, що буду розчарований моїм рідним містом, і був щасливий побачити, що мій страх не мав жодного причини.
Ось Липки, ось знаменитий Хрещатик, достойний найкрасивіших вулиць на Заході, от Свято-Софіївська площа, собор, статуя Богдана Хмельницького. Ось моя гімназія, ось університет, ось і Оперний театр…Я загубив десь баришню із Інтуристу, але тут, в Києві, мені не потрібний провідник!".
Схвильованість і натхнення, проте, змінюються дещо контрастними спогадами про перетин кордону, повернення до Франції:
"Я був на волі! Вільний? Хіба я не був однаково вільним у СРСР, як я був у Франції, як і всюди? Якась недовіра, якийсь інстинктивний острах, який я відчував протягом усієї мандрівки, переслідував мене тепер… Можливо, за мною слідкували; чи не поставили вони схований де-небудь під ліжком чи у стіні мікрофон;
мене не випустять назад до Франції на свободу; мене можуть арештувати через документи, у яких були свідчення, що стосувалися моєї сім'ї. Такі питання я ставив собі не раз. Але весь цей психологічний тягар, який тиснув на мене, зник, коли я виходив з Туполєва (літак Ту-104 або Ту-124 - Н.Б.) і опинився на паризькому аеродромі Бурже…"
Така настороженість та підозри Лифаря стають зрозумілими, коли звернутися до історії його відносин з Країною Рад та її владними представниками, що тривала протягом всього життя – з приїзду до Парижу у січні 1923 і до його смерті у Лозанні 16 грудня 1986.
Безліч епізодів – від переслідувань, постійного тиску і погроз, до улесливих умовлянь повернутися "на родіну", а згодом – учинення різноманітних перепон, щоб він не міг приїхати на офіційні гастролі на чолі трупи Паризької опери та підступно-ієзуїтських інтриг, мета яких, передусім – виманити у видатного артиста, балетмейстера та колекціонера якомога більше надцінних предметів із його унікальної колекції, серед яких – листи, рукопис та паспорт О.Пушкіна та ін.
На словах радянські чиновники та відомі діячі культури та мистецтва СРСР захоплювалися його творчістю та були відкриті до "культурного обміну", насправді ж давали обіцянки, які не виконували. А його ім'я та книжки на екс-батьківщині були заборонені десятиліттями, хоча авторитет для невеликої кількості "посвячених" у СРСР був беззаперечним.
Радянські чиновники як ніхто розуміли, що видатний Серж Лифар – метр, танцівник і балетмейстер, якого любили і захоплювалися у всьому світі, гордість французької культури, має велику вагу і повагу серед еміграції, а візит до Києва зокрема та тріумфальні гастролі у СРСР – серед його заповітних мрій.
Що, не дивлячись на поступове "пом'якшення" стосунків та культурний обмін між Францією та СРСР, його положення залишалося вразливим, адже він не мав французького громадянства.
Вільний у своїй творчій та професійній діяльності, талановитий та щирий, він, проте, час від часу ставав заручником інтриг та змов. Для радянської ж системи він був перш за все втікачем-зрадником, виразно антирадянським, і за більш ніж півстоліття мало що змінилося.
Серж Лифар мріяв відвідати Київ, рідні місця, які формували його як особистість, пам'ятки культури та мистецтва Москви, Ленінграду, про які він багато чув від Сергія Дягілєва та інших емігрантів із Росії, проїхати пушкінськими місцями, але з іншого – боявся і ненавидів радянську владу.
Адже жахи "становлення молодої країни Рад" Лифар знав зі свого власного досвіду, і від тих, хто правдами і неправдами утікали на Захід, а також мусив спілкуватися з радянськими "повпредами" (повноважними представниками), а згодом послами та представниками радянських спецслужб.
Будинок на 79 rue de Grenelle
Старовинна споруда у Парижі на вулиці Гренель, 79 (нині резиденція посла Росії у Франції, до 1977 р. тут розміщувалося посольство СРСР у Франції – Н.Б.) - одне із важливих місць у долі Сержа Лифаря з кінця 1929 по кінець 1970-тих.
Перший його візит відбувся після смерті Сергія Павловича Дягілева у Венеції у серпні 1929 року і розпаду трупи Російського Балету, коли у молодого танцівника була ідея повернутися до Радянської Росії, але він змусив його швидко про це забути.
"Радянське посольство, вважаючи, очевидно, що у Дягілєва не залишилося у Франції ніяких родичів, у цей час подало претензію на дягілевське майно, яке, нібито мало бути відправлене до радянської Росії і запросило мене "у справах спадку" Дягілева.
Потрібно сказати, що у 20-х роках серед російської еміграції розповсюджувалися найфантастичніші чутки про жахи, які відбувалися у застінках на rue de Grenelle. Тому виклик до посольства налякав мене та моїх друзів, вирішено було, що один з них буде прогулюватися повз посольство, а інший – чекати біля телефона у готельному номері, і коли я не повернеться протягом двох годин, бити на сполох", - згадував Лифар у своїх мемуарах.
Охоронець зустрів його с револьвером у руці, змусив підняти руки і більше години тримав у кімнаті з червоними стінами та портретом Леніна. Згодом, правда, його гостинно прийняв перший секретар посольства, який розпитав про Дягілева та його книжкову колекцію та виявився прихильником таланту Лифаря.
Дивовижний збіг – візит Лифаря співпав зі скандальною втечею радянського дипломата Григорія Бесєдовського, який в той день, 3 жовтня 1929 року, будучи тимчасовим повіреним у справах (за відсутності посла В. Довгалевського), під загрозою арешту й примусового вивезення до СРСР утік із посольства, звернувся до французької поліції, за допомогою якої звільнив дружину та сина, яких утримували як заручників та згодом отримав політичний притулок у Франції.
Разом із популярністю росла і увага представників СРСР до талановитого танцівника. Так, коли він працював у 1930 році у Лондоні за контрактом у ревю Чарльза Б. Кохрана, він отримав пропозицію:
"Я отримав від радянського повпреда (повноважного представника – Н.Б.) Сокольнікова запрошення до посольства. Він повідомив, що Сталін, за порадою Максима Горького, вирішив запросити мене та доручити всю хореографічну сферу у СРСР".
Лифар у відповідь вирішив пошуткувати: "Пане посол, дякую за честь, але я не знаю, що відповісти на вашу пропозицію. Я не розумію, як Ви можете запрошувати мене, знаючи, що я – втікач із радянської Росії, емігрант, живу за нансеновським паспортом і належу до того класу, якому пролетарська диктатура оголосила війну".
На що отримав відповідь, що класова приналежність неважлива, від нього вимагається лише бути лояльним до радянського уряду, а його "художньому генію буде надана повна свобода".
"Нічого Вам робити у гнилій Європі з її прогнилим мистецтвом. Їдьте до Радянського Союзу, побачите все на місці, впевнений, принесете величезну користь Союзу і візьмете найдіяльнішу участь у створенні великого майбутнього мистецтва СРСР", - переконував повпред Сокольніков молодого танцівника.
"Я на даний момент ще занадто ціную та люблю гниле світове мистецтво і тому думаю, що мені місце не там, а тут, у прогнилій Європі!" - була відповідь Лифаря, і більше з Сокольніковим він не зустрічався.
"Антирадянські" мемуари Сержа Лифаря
У 1935 році вийшла друком його перша книга російською мовою – "Страдные годы", (видання французькою - "Du temps que j'avais faim") Лифар пізніше згадував, що працював над нею у 1933 році, після того, як до Парижу переїхали його брати та сестра – Василь у 20-і роки, Євгенія – 1931, Леонід – у 1933, а поштовхом до написання був лист від батька, з якого вони дізналися про смерть матері у Києві від хвороби.
"Смерть матері, приїзд Леоніда, розмови з ним, спогади про спільне дитинство, сколихнули та воскресили у мені далеке минуле, моє дитяче та підліткове життя у Росії, і мені захотілося закріпити мої спогади на папері, поки вони остаточно не стерлися з моєї пам'яті…".
Трапилося так, що Лифар неодноразово мав проблеми у зв'язку з яскраво описаними у ній драматичними подіями у Києві 1917-1922 рр. – і з польським посольством, і з радянським високопосадовцем, а згодом, під час окупації Парижу німцями – ще й з гестапо.
Повертаючись із гастролей Польщею 1935 року, Лифар познайомився із послом СРСР у Анкарі, Левом Караханом, який цікавився балетом (його дружиною була відома радянська балерина Марина Семенова, гастролі якої відбулися у Паризький опері, вона була партнеркою Лифаря у балеті "Жизель") та дав йому в дорозі почитати свою книжку.
Караханові "Страдные годы" не сподобалася, і у майже дружній бесіді він сказав танцівникові-письменнику, що той явно мав на меті "очорнити радянську владу" і що книжка з'явилася дуже невчасно – і для Лифаря особисто, і для емігрантів, порадивши не перекладати її на французьку мову.
"Коли Ви ведете перемовини з Москвою щодо запрошення радянської танцівниці, ваша книжка може скласти погане враження та пригальмувати хід справи. Подібні ж виступи еміграції відкладають на невизначений час її амністію. Нарешті, навіть з вашої емігрантської точки зору такі книжки, як "Страдные годы" шкідливі та недоречні зараз, коли радянська влада європеїзується, повертається обличчям до Заходу, довіряє народові.
Все те, про що ви пишете у вашій книзі, давнє минуле, яке ніколи не повернеться, і неделікатно нагадувати радянській владі про її минулі помилки, ці випади проти неї змушують її насторожуватися та затримують її еволюцію.
Еволюція влади увесь час відбувається, можливо, не зовсім так, як цього хотіла би еміграція. Ми не відмовляємося і не відмовимося від комунізму та комуністичного будівництва, але ми йдемо до переродження комунізму на нові форми, до рішучої відмови від грубих азіатських методів втілення комунізму в життя, від того, що було неуникним у епоху військового комунізму… Карахан довго говорив про новий радянський рай, а я слухав його недовірливо".
За іронією долі та відповідно до закономірностей тогочасної системи 1937 року Лев Михайлович Карахан, радянський дипломат, заступник народного комісара закордонних справ був заарештований, засуджений і згодом розстріляний за звинуваченням в участі в профашистській змові.
Як Серж Лифар не потрапив на власні гастролі до СРСР у 1958 році
Ідея поїхати на гастролі до СРСР виникла у Лифаря ще 1947 року, але тільки у 1958 році він наче нарешті впритул наблизився до її реалізації.
"Це були не просто гастролі, у 1958 році це були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи паризької Опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви", - згадував Сергій Михайлович у "Спогадах Ікара" - останній з надрукованих автобіографічних книг-спогадів.
Лифар мав бути на чолі трупи у цій поїздці – французький уряд дозволив йому супроводжувати, не дивлячись на відсутність громадянства. Але на заваді цій поїздці стали інтриги його керівництва у Паризький опері, які, можливо, вплинули і на рішення тодішнього радянського посла у Франції – Сергія Виноградова, не можна виключити і відверто політичні мотиви.
Про відмову посольства СРСР у наданні в'їздної візи Лифар дізнався випадково, він був зайнятий підготовкою тринадцяти балетів, які мали бути представлені у Москві.
Розлючений і шокований водночас, він написав емоційного і щирого листа, у якому зізнається, що така відмова завдала йому болю, бо "ця поїздка на гастролі була єдиною можливістю приїхати на батьківщину, нікого не зраджуючи, вона була давно очікуваною і доленосною".
У верхньому правому кутку листа зберігся написаний Лифарем коментар – "оригінал листа російською мовою знаходиться на рю де гренель (у посольстві СРСР – Н.Б.)".
У лівому нижньому – "наступного дня Виноградов мене викликав на рю де Гренель і порадив підготувати валізу та бути на аеродромі у Бурже в день посадки…".
Але на цьому історія не закінчилася – коли він разом з балетною трупою прибув до аеропорту, його затримала поліція за те, що ніби його паспорт був не в порядку, і літак до Москви полетів без нього.
"Я стояв обеззброєний, розбитий, обманом позбавлений найомріянішого тріумфу у моїй кар'єрі… Коли моє обурення вляглося, змучений безсиллям, із відчаєм у серці, я прийняв те рішення, яке мені тільки й залишалося: подав у відставку з усіх посад в Опері".
Лише навесні 1961 року Лифар здійснив омріяну поїздку на батьківщину – як приватна особа. Він був на Байковому кладовищі, на могилах батьків, відвідав літургію у Андріївській церкві, Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка, Софіївський собор, щовечора він відвідував Київську оперу за запрошенням її директора В.Гонтара.
Рідні місця, спогади, зустрічі із людьми, які пам'ятали його родину… Але і ця, і наступні поїздки до СРСР будуть у "неофіційному" статусі. А 1976 року він нарешті їде у СРСР на запрошення радянського уряду, на відзначення двохсотріччя Великого театру, його делегувало Міністерства культури Франції, він представляв уряд та Національний оперний театр.
Під час цього візиту тогочасний заступник міністра культури СРСР Володимир Попов запросив його поставити за рік свої балети з радянською трупою Великого театру.
Лифар був настільки радий такій довгоочікуваній пропозиції, що навіть подарував кілька безцінних предметів із своєї колекції. Але, на жаль, Лифар так і не дочекався запрошення – ні за рік, ні через десять років, але радянські посадовці натомість регулярно надсилали до нього листи та особисто випрохували у нього пушкінські реліквії. "Моя батьківщина мене обдурила…" - з гіркотою жалівся вже хворий Лифар у листах до близьких.
Як Лифар потрапив до "методички" КҐБ
Ім'я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – "методички" КҐБ 1968 року "Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв'язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі".
У розділі "Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв'язків з співвітчизниками за кордоном у заходах з компрометації та розкладанню антирадянських емігрантських центрів" йдеться про чергову "спецоперацію" радянських спецслужб – зрив планів з видання "Золотої книги еміграції" і, звісно, разом із черговою дискредитацію Лифаря.
Каґебісти знали про підготовку емігрантськими колами цього видання, присвяченого 50-річчю діяльності еміграції і проводили низку "антизаходів" (у тому числи і проти інших "антисоветских планов эмигрантских организаций") напередодні "Великой Октябрьской".
КҐБ не могло допустити намагання "эмигрантских главарей издать к 50-летию Советской власти так называемую "Золотую книгу эмиграции", в которой предполагалось с антисоветских позиций показать вклад эмиграции в мировую культуру и подвести итог деятельности антисоветских организаций за 50 лет".
А оскільки до підготовки книги активно підключився ще й "Толстовський фонд" у США, що, на думку співробітників КҐБ, свідчило про інтерес американських спецслужб, то очевидно, що у видання, ініціативну групу з підготовки якого очолював активний і авторитетний Серж Лифар було мало шансів.
КҐБ використав можливості Радянського комітету з культурних зв'язків - у "Голос Родины" (газета комітету, виходить у Москві з 1955 року, розповсюджувалася у 83 капіталістичних країнах серед емігрантів під час "холодної війни" та мала виразно пропагандистський антизахідний характер – Н.Б.) були розміщені з проміжком у місяць дві інспіровані статті, нібито написані емігрантами, що проживали у США.
Ідея випуску "Золотої книги" схвалювалася, але автори висловлювали занепокоєння, що її написання потрапить до рук "безответственных политических элементов" і вона перетвориться на чергову антирадянську агітку.
Потім було організовано передрук цих статей вже в емігрантській пресі – зерно недовіри між і так розсіяною і розідраною протиріччями еміграцією було посіяне у кращих традиціях радянських спецслужб.
Одночасно спецоперація продовжувалася і на рівні особистих контактів – через офіційних осіб Лифарю дали зрозуміти, що його позиція у питанні про характер майбутньої "Золотої книги еміграції" буде вагомою при вирішенні питання про те, як його приймуть в СССР.
Радянські спецслужбовці знали про особисту зацікавленість Лифаря у поїздці до СРСР та зв'язків з діячами радянської культури, на заваді чому стояла його багаторічна "антирадянська" діяльність і "співпраця з гітлерівцями".
Результат цих заходів був передбачуваний і недарма увійшов як зразковий "кейс" до навчальної літератури для майбутніх та діючих каґебістів – між європейською, очолюваною Лифарем, частиною групи з написання "Золотой книги" та американською з Олександрою Толстой виникли гострі протиріччя, группа розпалася.
Антирадянська "Золота книга еміграції", над якою Серж Лифар багато працював (збереглися чернетки і підготовчі матеріали рукопису – Н.Б.) і яка мала стати певним ювілейним підсумком в тому числі і його діяльності так і не вийшла друком.
