Симон Петлюра за парканом національної свідомості українців

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора та видання "Український альманах".

Свої публічні лекції про Україну в 1917-1921 рр., про Симона Петлюру я доволі часто розпочинаю із запитання до аудиторії: хто знає, де були Ваші предки в часи УНР, кого підтримували – більшовиків чи український національний рух, чи когось іще?

У більшості випадків руки піднімають 4-5-6 осіб. Половина з них виявляється нащадками більшовиків, половина – спадкоємцями вояків УГА. Вкрай рідко можна зустріти праправнука/праправнучку вояка Армії УНР, або члена Центральної Ради, або місцевого українського діяча доби революції.

Українське суспільство сприймає події революції 1917-1921 рр. як "сиву давнину". Ми не маємо стійкого емоційного зв'язку з тією епохою. Пригадайте, як часто у Ваших родинах ще не так давно звучали різні оповіді про Другу світову війну – хтось з позицій солдата радянської армії, хто з позицій вояка УПА. Але такі історії були – вигадані чи реальні: про підірваний танк, про схований кулемет, про подаровану "німцями" цукерку.

А от історій про те, як хтось із родини воював "за Петлюру", а чи, навіть, проти нього –майже нема. Одиничні винятки лише підтверджують правило.

Між національною революцією та Другою світовою війною минуло лише 20 років. Але, за це час відбулись розкуркулення, колективізація, Голодомор та терор. За ці 20 років в українців виробився стійкий рефлекс – говорити про родича-петлюрівця – небезпечно. Тому, фотографії таких родичів спалювали, в анкетах про свою роботу під час УНР воліли не згадувати, про свою службу "у Петлюри" нікому не розповідали.

Відтоді українське суспільство у своїй ідентичності вибудувало паркан, за яким опинився Петлюра та петлюрівці. Збереглися лише тонесенькі ниточки зв'язків – через Західну Україну, бо радянська влада прийшла туди пізніше? та через діаспору, куди виїхали політично активні "петлюрівці".

Оцю травму безпам'ятства українці не можуть подолати й досі. Історіями про боротьбу предків за власну українську державність можна було би пишатись. Якби витягнути їх із забуття.

У радянський час Симон Петлюра був перетворений на "монстра", "злочинця", "зрадника", "антисеміта" та "погромника". Було створено "карикатурний" образ. Петлюра разом із Мазепою, а пізніше із Бандерою стали символами антирадянськості. При цьому, цю тріаду культивували у першу чергу саме в Радянському союзі. Бож у діаспорі знали, що незалежності України прагнули не три особи – Гетьман, Отаман і Провідник, а мільйони українців.

Здавалося б, після падіння комунізму та здобуття Україною незалежності ситуація мала би змінитися. Петлюра міг і мав би повернутись у статус загальновизнаного національного героя. Але тоталітарна травма була надто глибокою.

Володимир Винниченко та Михайло Грушевський легше повернулись в національну пам'ять. Можливо, через те, що свого часу повертались в підрадянську Україну і відмовились від активної протидії комуністам.

Вони уже стали "своїми". Грушевський навіть на купюрах опинився. Вулиці, названі на честь Винниченка не викликають неприйняття та спротиву. Натомість Петлюра й надалі викликає хвилі громадської активності, навіть через майже 100 років після своєї трагічної смерті від кулі навіженого вбивці.

У листопаді 2018 року Соціологічна група "Рейтинг" провела опитування про ставлення до Симона Петлюри. Цілком позитивно до Симона Петлюри ставились 13%, швидше позитивно – 17%, не знали про нашого героя – 10/, 29% опитаних було важко відповісти на поставлене запитання, 9% ставились швидше негативно, а 21% - зовсім негативно.

При цьому, у рейтингу позитивного ставлення українців до історичних постатей Симон Петлюра опинився аж на 7 місці після Богдана Хмельницького, Михайла Грушевського, Івана Мазепи, Леоніда Брєжнєва, Петра І та Степана Бандери. На сьомому місці! Попереду – Брєжнєв та Петро І!

В антирейтингу Петлюра був п'ятим після Сталіна, Горбачова, Леніна та Степана Бандери. Так собі компанія. Наразі в Україні є три пам'ятника Симонові Петлюрі, кілька меморіальних дощок. У ході декомунізації появились топоніми на його честь.

Вшанування Петлюри в Україні доволі часто є політизованим. Маємо багато прикладів, коли ініціативи встановити пам'ятник, назвати вулицю з'являються "під вибори".

Покладання квітів чи згадка у промовах часто є політично мотивованим – аби підкреслити власну україноцентричність політика-чиновника або наголосити на "антиукраїнськості" опонента. Така політизація часто шкодить Петлюрі – після виборів про нього забувають, а вулиці і пам'ятники так і не з'являються.

Постать Петлюри перебуває у центрі дослідницьких інтересів істориків. Напевно, немає жодної наукової праці про історію України у 1917-1921 рр., де б не згадувався Петлюра. З 2001 по 2018 рр. у світ вийшло більше 100 наукових і лише україномовних книжок та статей, у яких Петлюра згаданий у назві.

При цьому, не враховані публіцистичні праці, що все частіше оприлюднюються на онлайнових платформах, але де також часто є вагомим словом про Петлюру. Особливий сплеск уваги до постаті Петлюри припав на 2019 рік, коли відзначалась 140-а річниця від дня народження Головного Отамана.

Якщо читати наукові історичні праці, то можна помітити виважену наукову дискусію з аргументами та контраргументами. Є певне протиставлення Петлюри та Винниченка. Найяскравіше це проявляється у книзі Валерія Солдатенка "Винниченко і Петлюра. Політичні портрети революційної доби"[1].

Є засудження Петлюри і протиставлення йому Павла Скоропадського як у книжках Данила Яневського. Однак, ця дискусія здебільшого залишається у середовищі науковців. У публічному просторі, на жаль, і надалі переважають стереотипи та шаблони. В публічних, громадських дискусіях про Петлюру і надалі наводять аргументи, які неодноразово були спростовані науковцями[2].

Пам'ятники, дошки та мурали

На даний час в Україні існує три пам'ятники Симонові Петлюрі: у Рівному, Вінниці та Тернополі. Хронологічно першим був рівненський пам'ятник. Його відкрили 14 жовтня 2001 року, у тоді ще неофіційний День захисника України.

Вінницький пам'ятник встановлено 14 жовтня 2017 року. Його прообразом стала відома фотографія Симона Петлюри на лавці біля будівлі Директорії у Кам'янці-Подільському. З цим пам'ятником пов'язано два скандали.

Перший. При спорудженні пам'ятника у Вінниці активно артикулювалась "першість" монументального вшанування Симона Петлюри. Хоча, уже 16 років існував пам'ятник у Рівному. Врешті, вдалося досягнути певного консенсусу: пам'ятник у Рівному є першим, а вінницький – "першим повнофігурним" (монумент у Рівному є погруддям).

До другого скандалу спричинився президент Росії, який заявив: "Зараз встановили пам'ятник Петлюрі – це людина нацистських поглядів, антисеміт, який винищував євреїв під час війни".

Пікантності ситуації додало те, що пам'ятник встановлено у історичному районі Вінниці Єрусалимка. З назви району зрозуміло, що район заселяли переважно євреї. Відкриття пам'ятника також засудив Світовий єврейський конгрес.

У Тернополі пам'ятник відкрили без якихось гучних скандалів 24 серпня 2018 року. Є ще три міста, де потенційно мали би бути пам'ятники Симону Петлюрі – Києві, Полтаві та Кам'янці-Подільському. При цьому, розмови про такі пам'ятники ведуться уже не перше десятиліття.

Боротьба навколо спорудження пам'ятника у Кам'янці-Подільському має місцеву політичну конотацію. 2 липня 2004 року, у розпал передвиборчої президентської кампанії голова міської організації Спілки архітекторів Василь Пекло у місцевій газеті "Кам'янець-Подільський вісник" висловив ідею встановити у місті пам'ятники Симону Петлюрі та Івану Огієнку.

Вочевидь, не без політичного підтексту – поставити міську владу перед незручним вибором між кандидатами у Президенти Януковичем (який явно не симпатизував Петлюрі) та Ющенком (як національно орієнтований політик міг підтримати таку ініціативу).

Архітектора підтримали ряд міських політичних організацій. Питання винесли на сесію міської ради. А депутати відмовили.

У 2009 році з такою ж пропозицією виступила місцевий осередок праворадикальної партії Свобода. Топонімічна комісія підтримала ідею. Однак, подальша бюрократія унеможливила появу пам'ятника Симонові Петлюрі у Кам'янці-Подільському. Водночас, місто активно позиціонує себе як "остання столиця УНР", проводяться науково-популярні заходи з такою назвою.

Спроби вшанувати Петлюру постаментом у Кам'янці тривають. У 2017 році місцева Просвіта започаткувала проєкт "Присяга 1919". Справа у тому, що 14 жовтня 1919 року у Кам'янці-Подільському відбувалось урочисте складання присяги на вірність УНР Директорією, чиновниками та військом. Безумовно, там був присутнім і Симон Петлюра. Відповідно, виникла ідея спорудити монумент на честь цієї події.

Проєкт отримав підтримку міського голови, невдовзі було оголошено конкурс проєктів, визначено місце для будівництва, розпочався збір коштів. У квітні 2019 року закладено перший камінь Меморіалу Присязі на вірність Україні. Однак, сам меморіал так і не споруджено. Тай сам напис на тому камені звучить доволі промовисто "100. Кам'янець. Столиця УНР. 1919".

Утім, Симон Петлюра у місті таки пошанований з 2018 року – статусом Почесного громадянина міста та вулицею на його честь.

Перші спроби вшановувати Петлюру у Полтаві розпочались ще наприкінці 1980-х рр. Однак, вони були локальними і, звісно ж, ще не могли ставити собі за мету встановлення пам'ятника. У 1990-х рр. розпочалася серія видань "Полтавська Петлюріана".

У 2005 році Президент Віктор Ющенко видав указ "Про увічнення пам'яті видатних діячів УНР і ЗУНР", який передбачав спорудження пам'ятників у Києві й інших населених пунктах. Це давало надію на спорудження пам'ятника і у Полтаві.

За два роки Полтавська обласна державна адміністрація спромоглась встановити камінь на місці майбутнього пам'ятника. Однак, це викликало шалений спротив місцевих лівих та проросійських організацій. Ними було навіть створено "Антипетлюрівський комітет". Врешті, камінь був прибраний міськими комунальними службами.

У 2006 році на будівлі колишньої духовної семінарії, де вчився майбутній Головний отаман військ УНР, встановили меморіальну дошку. У квітні 2017 року її знищили вандали.

У 2020 році ще одну дошку встановили на будинку, що споруджений на місці родинного дому Петлюри. Але, важливо, що частина колишнього обійстя Петлюр, господарська споруда, простояла аж до 2008 року і була знесена через будівництво нової багатоповерхівки.

Влітку 2020 року нарешті зрушила з місця справа будівництва пам'ятника. Уже визначено місце. Міська рада виділила земельну ділянку. Полтавська обласна державна адміністрація оголосила проведення Всеукраїнського відкритого архітектурно конкурсу на спорудження в м. Полтава пам'ятника Симону Петлюрі".

На відкритий архітектурний конкурс на спорудження в м. Полтава пам'ятника Симону Петлюрі подали 11 проєктів, які зараз розглядає конкурсна комісія.

Не так райдужно виглядає справа із пам'ятником Петлюрі у столиці. Головний Отаман УНР вшанований в Києві вулицею (з 2009 року) та анотаційною дошкою (з 2019 року). Ця дошка має одну особливість – вона пояснює на честь кого названа вулиця, а не вшановує самого Петлюру.

Дошку відкривали у розпал президентської виборчої кампанії і відтак урочистість мала політизований характер, що мала завуальовану мету підтримки одного із кандидатів у Президенти.

Про пам'ятник Петлюрі у Києві говорять кілька десятиліть. Двічі про спорудження пам'ятника згадувалось в указах Президентів Ющенка (2006 року) та Порошенка (2017 року). Про підтримку спорудження говорили найвищі посадові особи – віце-прем'єр-міністр Павло Розенко, голови УІНП (Українського інституту національної пам'яті) Володимир В'ятрович та Антон Дробович.

Було визначено місце – зліва від будівлі Української Центральної Ради (Сучасний Київський міський будинок учителя на вулиці Володимирській, 57). Про це навіть було встановлено пам'ятну дошку. Однак, формально – через невирішеність земельного питання, а швидше – через відсутність політичної волі, пам'ятник так і не зведено.

Окрім загаданих вище меморіальних та інформаційних дощок такий формат вшанування Петлюри присутній у Здолбунові, Вінниці (на залізничному вокзалі на честь зустрічі Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського у 1920 році), Шепетівці (на залізничному вокзалі та пам'ятний знак на місці, де Симон Петлюра виступав 20 квітня 1919 року), Новограді-Волинському.

Обговорюють варіанти встановлення дошок у Броварах під Києвом, у Козятині, Крижополі та Житомирі. Прикметно, що дошка є у Хмельницькому, колишньому Проскурові, де також стоїть пам'ятник жертвам проскурівського погрому 1919 року.

Цікавою особливістю меморіальних дощок Симону Петлюрі є їх встановлення на залізничних вокзалах. З одного боку, це говорить, що із керівництвом залізниць легше домовитись про вшанування головного Отамана, аніж із місцевою владою, яка й надалі побоюється імені Петлюри. З іншого – у майбутньому це може зіграти на підтвердження радянського фразеологізму про Директорію у вагоні і відповідну контрольовану територію.

Останнім часом популярною меморіальною практикою стали мурали – великоформатні зображення на стінах будівель.

В Україні відомо про два мурали із зображенням Симона Петлюри. Перший - у Києві на вулиці Зої Космодемянської. Київський мурал відкрили 22 травня 2019 року до 140-річчя Симона Петлюри.

На малюнок площею 150 кв.м. творча група "Kailas-V" витратила 5 днів та 370 балончиків аерозольної фарби. Автором проекту є Андрій Пальваль, дизайнером – Роман Партола. В основі стінопису – картина українського художника Артура Орленова. Відкривали мурал офіційно, за участю голови УІНП Володимира В҆ятровича.

Менші ніж за місяць, 18 червня, цей мурал був обстріляний зеленими фарбами. "У Петлюру знову стріляли. Не в Парижі, а в Києві, не кулями, а фарбою. Але з тим самим наміром – заплямувати того, хто став одним із символів українського визвольного руху. І результат буде то й же – невдача. Мурал відновлять, пам'ять про героя не стерти", - повідомив тоді Володимир В҆ятрович.

Того ж року мурал, присвячений Симонові Петлюрі було створено у Кам҆янці-Подільському. Відкриття відбулось 24 серпня на фасаді будинку по вул.Зарванській. Автором муралу є художник Тарас Довгалюк.

Ініціатори цього проєкту наголошували, що кам҆янецький мурал є більшим за площею, аніж київський. Для зображення використали популярну фотогграфію Симона Петлюри на лавці у садку будівлі, де перебувала Директорія УНР у Кам҆янці-Подільському.

Петлюра – антисеміт та погромник

Найбільш обговорювана тема щодо революції 1917 — 1921 року – причетність Симона Петлюри і армії УНР до єврейських погромів в Україні. Справді, в ті роки відбулося багато погромів і євреї сильно від них постраждали. Зафіксовані описи єврейських погромів вражають жорстокістю та безглуздістю.

Єврейські погроми не були виключно породженням революційної доби, а закорінені в глибшу історію, зокрема в імперську чорносотенну політику царських часів.

Коли у січні 1918 року у Київ прийшли більшовики і містяни прочитували імена новопризначених комісарів, то складався стійкий образ "більшовика-єврея". Хоча єврейського у тих більшовиків було чи не найменше.

Важко уявити собі більшовика, який носить пейси, відвідує синагогу і дотримується шабату. Але, пересічний киянин цього не знав, він читав подібне до єврейського прізвище комісара і стереотип спрацьовував.

Євреї дуже легко, принаймні, у масовій свідомості асоціювалися із більшовиками. А панування останніх викликало лише прагнення помсти. Євреї ж після довготривалого обмеження своїх прав дуже боляче сприймали кожен факт образи члена єврейської общини. І навіть однозначно кримінальні злочини подавали як політичні переслідування за національною чи релігійною ознакою.

Навесні 1918 року до єврейських погромів справа не дійшла, але випадків самосуду було чимало. Відомими є випадки побиття та убивств євреїв на станціях Ромодан та Гребінка, місті Кременчуг та у ряді містечок Чернігівської губернії.

Пік єврейських погромів припав на 1919 рік. У відозві Центрального комітету допомоги потерпілим від погромів, виданій 26 січня 1919 р., наголошувалося:

"Розлилась нова хвиля кровавих погромів і катування над низкою міст та містечок. В Овручі, Бердичеві, Житомирі, Летичеві, Чернякові, Коростишеві, Горностайполі, Івановці, Рівному, Чуднові, Олександрії (що на Волинщині), на станціях Бобринській, Бахмачі, Фастові, Сарнах, Коростені тощо забито багато Євреїв; їх замордовано, над ними знущалися; єврейське майно стає подарковим; ллється єврейська безневинна кров"[3]. Численні погроми продовжувалися й у наступні місяці.

Влада УНР ухвалила постанову про створення спеціальної слідчої комісії для розслідування "насильств над людністю", асигновано кошти для невідкладної допомоги постраждалим від погромів, вживалися заходи протидії поширенню погромної агітації.

Однак хвиля погромів не припинялася, і уряд створював окремі комісії з розслідування подій у Проскурові, Овручі, Коростені, Сарнах, Острозі та інших містах. Були заарештовані і утримувалися під вартою призвідці масових погромів.

На початку листопада 1919 р. комісія звітувала про проведення слідства у 35 погромлених містах, однак завершене воно було у чотирьох невеликих містечках. На заваді часто ставала недовіра єврейського населення, перманентні зміни військово-політичної ситуації, недоступність місць погромів, брак фінансування та кваліфікованих слідчих.

В сучасній історичній літературі, зокрема й довідковій, наводяться дані не тільки загальної кількості жертв єврейських погромів в Україні революційної доби, але й відсоткові обрахунки тих сил, які їх вчиняли.

Зокрема, у спеціальній статті "Енциклопедії історії України" відзначається: "Особливістю погромів в Україні 1918–21, в яких брали участь усі протиборчі сили (на долю Армії Української Народної Республіки та підрозділів, що їй формально підпорядковувалися, припадає 40 %, незалежних формувань – 25, Білої армії – 17, Червоної – 9, Н. Григор'єва – 4, польської – 3, невстановлених загонів – 3 % скоєних погромів), був їх надзвичайно кривавий характер (бл. 50–60 тис. убитих)".

У іншій статті цього ж видання зауважено, що протягом 1917 – початку 1921 рр. в 524 населених пунктах України різними військовими формуваннями вчинено 1 236 погромів, внаслідок яких загинуло від 30 до 60 тис. осіб.

Наведені підрахунки зроблені понад 90 років тому відомим єврейським діячем і дослідником Нахумом Гербелем і опубліковані у Берліні на ідиш та в Нью-Йорку англійською. Ця трагічна статистика майже безапеляційно сприймається на віру.

Водночас маємо чимало, та що там – практично усі – непроговорених випадків погромів. Більш-менш зрозумілу та усвідомлену картину маємо хіба у випадку Проскурова. Встановлено причини, мотиви, перебіг погрому. Зрозумілим є покладання відповідальності на отамана Семесенка.

Читайте також: Проскурівський погром. Провина Петлюри?

У багатьох інших випадках погромів такої картини ми не маємо. Яскравим прикладом тут є погром у Тетієві у березні 1920 року. До 100-річчя погрому у містечку з приватної ініціативи та за підтримки міської влади було встановлено пам'ятник зі списком загиблих. Це викликало бурхливу суспільну реакцію.

Наразі історикам не вдається, через неоднозначність джерел, відтворити тодішні події у Тетієві. З одного боку є свідчення євреїв-очевидців та список із 704 тетіївчан, що загинули від погромів у 1919-1920 рр.

З іншого – спогади вояків української армії Олександра Доценка та Василя Задояного, де йдеться про напад на більшовицьку залогу у Тетієві. Тобто, є різні описи однієї й тієї ж події, але вони кардинально різняться.

Владу УНР важко назвати антисемітською

На території України вільно діяли єврейські політичні партії – Бунд, Поалей Ціон, Фарейнікте, Фолкспартей, сіоністи. Вони входили до складу Центральної Ради, мали квоти на мандати в українському парламенті, їх представники були членами українських урядів.

Діє чи не перше в світі Міністерство єврейських справ. У всіх можливих виборах брали участь єврейські виборчі списки. Жодним чином не було обмежено виборчих прав євреїв – мешканців України.

Закон Української Народної Республіки про національно-персональну автономію великоруській, єврейській та польській націям, ухвалений за Центральної Ради, скасований за Гетьманату та відновлений Директорією надавав широкі права єврейським громадам. Євреї мали систему виборних самоврядних єврейських рад аж до загальнодержавного рівня.

На грошових одиницях УНР були написи на їдиші. Деякі закони оприлюднювались у тому числі і на їдиші.

Вільно існувала єврейська преса, театри, школи. Хоча, останні – частіше не на державні, а на приватні, гроші. Діяло товариство Тарбут та Культур-Ліга. При цьому, частина політично активних євреїв (зазвичай, вкрай емансипованих, відірваних від єврейської спільноти настільки, що з єврейством їх можна було пов'язати лише за прізвищем) відверто виступала проти України.

Також частина консервативних, традиціоналістських єврейських громад перебувала поза українським інформаційним полем. А відтак, такі громади слабко уявляли собі поняття "Україна", її територіальні межі, були мало ознайомлені з українським національним рухом та боротьбою за українську державність.

Безумовно, умови, які створювала влада УНР за безпосередньої участі Симона Петлюри, для єврейських громад не рятували їх від погромів.

Очевидно, Петлюра як Головний отаман військ, а згодом й голова Директорії, особисто відповідальний за насильства, вчинені проти євреїв на території УНР, зокрема вояками Дієвої армії. Відомий також його невиправданий пієтет до окремих отаманів, які відзначилися брутальними діями щодо мирного населення.

Немає жодного документу, жодного публіцистичного тексту, у якому Петлюра закликав би до антисемітських дій, до погромів. Більше того, є безліч листівок, звернень із закликами припинити погроми. Численні документи Головного отамана, уряду, штабу армії свідчать про намагання вгамувати погромну стихію, виявити винуватців, організувати допомогу потерпілим.

Лише Симон Петлюра не може нести відповідальність за погроми. За єврейські погроми повинен відповідати не лише український уряд, але і всі ті армії і уряди, що були на території України в ці роки – це і Біла Гвардія, і війська Червоної армії, і безліч інших військових формувань, які тут оперували.

Можна цілком погодитися з думкою відомого американського дослідника Генрі Абрамсона: "Довести, що Петлюра був відповідальний за погроми як суб'єкт, неможливо; дійсно, всі доступні свідчення вказують, що він аж ніяк не був організатором погромів. З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко контролював її"[4].

І свою відповідальність він поніс у травні 1926 року.

Чи продавав Петлюра Західну Україну полякам?

Надзвичайно поширеним звинуваченням Петлюри є закиди щодо "продажу" Західної України полякам. Мовляв, віддав Галичину й Волинь загарбникам.

У квітні 1920 року справді був підписаний договір між УНР та Польщею, за яким Україна визнавала західноукраїнські землі належними до Польщі. Натомість Польща визнавала незалежність України та надавала їй військову допомогу.

Для розуміння цієї Варшавської угоди та її наслідків вдамося до історичного екскурсу.

Наприкінці 1919 року Україна перебувала у надзвичайно складній військово-політичній ситуації – тривала війна на чотири фронти (проти поляків, "червоних" та "білих" росіян та прикордонний конфлікт з румунами). Територія, контрольована урядом УНР звелась до невеликого "чотирикутника" на Поділлі.

Україна шукала можливостей для замирення бодай десь. Мир з Румунією не давав якихось відчутних наслідків. Примирення з обома Росіями було неможливим. Адже для "білих" та "червоних" важливим було якщо не ліквідувати Україну як таку, то принаймні контролювати її усю. Натомість з поляками можна було знайти точки спільної розмови – щонайменше, Росія була спільним ворогом.

7 грудня 1919 р. Петлюра прибув до Варшави. Розпочались виснажливі для українців переговори. Центральним місцем перемовин став статус Галичини та Волині. Симон Петлюра вважав ці регіони невід'ємною часткою України. Для поляків "польський" Львів та Галичина були одними із їх державотворчих підвалин. В їх тодішній уяві Польща не могла існувати без Львова.

Галицька армія не виглядала однозначно пропетлюрівською. УГА переходила то до денікінців, то – до більшовиків. Акт Злуки був фактично дезавуйований. Євген Петрушевич не мав тісних контактів із Симоном Петлюрою.

Галичина була повністю зайнята польським військом, і якогось більш-менш потужного збройного спротиву серед українського населення там не спостерігалося. УНР не мала міжнародної підтримки, натомість Польща користувалась прихильністю країн Антанти, передусім Франції. Тож ідея українсько-польського альянсу, в якому доля Галичини була розмінною монетою, видавалась уже не найгіршою.

21 квітня 1920 р. у Варшаві міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський та міністр закордонних справ УНР Андрій Лівицький підписали таємну політичну конвенцію. Невдовзі він отримав популярну та історіографічну назву – Варшавський договір або Союз Пілсудський –Петлюра.

Згідно договору уряд Польщі визнав "верховною владою УНР Директорію незалежної Української Народної Республіки". Було встановлено кордон між Польщею та Україною: "на півночі від Дністра вздовж р. Збруч, а далі уздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вижгородка, а від Вижгородка на північ до Кременецьких гір, а потім по лінії на схід від Здолбунова, вздовж східних адміністративних кордонів Рівненського повіту, а далі на північ вздовж кордону колишньої губернії Мінської до перетину його р. Прип'ять, а потім Прип'яттю до її гирла" з приміткою, що майбутній статус Рівненського, Дубенського та частини Кременецького повітів визначатиметься додатково.

За три дні, 24 квітня було підписано Військову конвенцію, яка передбачала спільну польсько-українську протибільшовицьку військову акцію. Обидві угоди були таємними, за винятком пункту 1 політичної конвенції.

Варшавський договір, за визначенням Владислава Верстюка, перетворився на зону "особливого подразнення української історіографії". Що й не дивно, адже він передбачав територіальні поступки української сторони в обмін на міжнародне визнання УНР та військову допомогу у війні проти більшовиків. Багато років поспіль дослідники дискутують з приводу доцільності та моральності такого кроку Петлюри.

Читайте також: Разом проти Москви. 100-річчя Варшавської угоди

Хвиля критики накрила Петлюру по свіжих слідах після підписання угоди. Михайло Грушевський назвав Симона Петлюру "новим Тетерею", а договір – "авантюрою", "провокацією" та "комбінацією"[5], що зіпсувала образ України серед європейських політиків.

Сергій Шелухін писав, що Україна оплатила цей договір "своїми інтересами, великими бідами, кров'ю, життям і долею синів свого народу та територією"[6]. Їм вторили чимало інших політиків. Протестували галицькі українці – Євген Петрушевич та Семен Вітик. Водночас митрополит Андрій Шептицький – позитивно відгукнувся на договір.

Сам Петлюра пізніше писав: "Тільки нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що "Петлюра продав" Галичину, Волинь тощо. Петлюра, коли вже говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні "гріхи" і хиби української неорганізованости, малої культурности і несприятливих обставин в житті української нації"[7].

Натомість у сучасній історіографії союз Пілсудський –Петлюра отримав обережно-оптимістичні оцінки. Ярослав Грицак пише, що "Петлюра жертвував ідеєю соборності українських земель ради ідеї самостійності. На відміну від прагнень лідерів Центральної Ради та Скоропадського максимально включити у склад української держави етнічні землі, він змагав до того, що можна було реально досягнути у даних умовах"[8].

Наразі затвердилося певне кліше у текстах про Варшавську угоду: Петлюра не міг вчинити інакше, він, нібито, поступився частиною українських територій задля "реальної" можливості зберегти незалежність УНР.

Націєцентрична історіографія постала перед невирішуваною ціннісною проблемою: добровільну втрату територій не можна пояснити жодними обставинами, і назвати інакше, як зрада; але ж і критика за "зраду" Симона Петлюри – символу українського національного руху, який тільки виборсується із радянських образів "кривавого антисеміта", "зрадника" – повертає в річище радянських оцінок минулого.

Симон Петлюра досі перебуває за парканом національної свідомості багатьох українців. Але, дірки у тому паркані, збудованому нам тоталітарним режимом, уже пророблені. Просвітництво, спокійне вивчення архівних документів, відмова від гасел та політичного заробітку на його імені дозволять повноцінно повернутися Петлюрі на Батьківщину.