Розстріляний «Кармелюк». Історія Степана Шагайди
«Батько сполотнів, побілів мов стіна. Поки робили обшук, перетрушуючи одяг, білизну, книги, мої іграшки, батькові й мамі не дозволяли розмовляти. І лише коли дозволили на виході попрощатися, мама запитала у батька: «Стьопо, скажи чесно, ти в чому-небудь винен?» «Присягаюся найдорожчим для мене – життям мого сина, що я ні в чому не винен!» – відповів він із сльозами в голосі».
"З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно". Цей вислів Леніна відтворює суто практичний погляд "вождя революції" на мистецький продукт – з точки зору його впливу на свідомість.
"Для них", тобто більшовиків, надто важило вкорінення марксистської ідеології, й одночасний перегляд фільмів мільйонами людей зумовлював особливе значення кінематографу для радянської влади.
За таких обставин, кіноактори як провідники ідей ставали в один ряд із письменниками та іншими "діячами культури", а надто й виокремлювались серед них, адже їхніми обличчями рясніли кіноафіші та поштові листівки.
На одній із видрукованих у Києві на початку 1930-х років листівок – актор Степан Шагайда. Він запам'ятався киянам з часів "Березоля", який виїхав 1926 року до Харкова, поставивши наостанок феєричну "Шпану" Ярошенка.
З відстані майже ста років, що минули після шаленого успіху цієї вистави, особливо резонує факт загибелі чотирьох із її творців – режисера Януарія Бортника, автора п'єси Володимира Ярошенка, художника Валентина Шкляїва і виконавця однієї з головних ролей Степана Шагайди. Їхні прізвища, за виключенням Шкляїва, зазначені у Биківнянському мартирологу, що нагадує нам про жертв сталінських репресій.
Степан Шагайда (Шагадин) мав галицьке походження. Народився він 1896 року в селі Білоголови на Тернопільщині у бідній родині вихідців з Угорщини. Змалку долучався до праці у наймах, підтримуючи чисельну родину власними заробітками.
1909 року родина Шагадиних виїхала до Боснії, де їхні нащадки мешкають і досьогодні. Степан Шагайда 1912 року повернувся до рідних місць та спочатку вступив до бурси при Соборі святого Юра у Львові, а потім – був послушником у Почаївській Успенській Лаврі, де, зокрема, навчався малярству в іконописній майстерні.
У вирі Першої світової війни Степанові Шагайді довелося стати санітаром-дезинфектором, а з початком Української революції – долучитися до бойових дій у складі Богданівського полку Січових Стрільців.
У 1920 році він був інтернований до Москви, де після місяця перебування в "концентраційному лагері" отримав дозвіл "поступити на завод робітником".
Робота столяром на одному з московських заводів, імовірно, спричинила зміни у сприйнятті Шагайдою радянської влади: у своїй автобіографії, датованій 1934-м роком, він відзначав, що праця на заводі "дала йому визначення як соціальної одиниці". З
а цим найдійшло й бажання стати червоноармійцем. Перебуваючи у складі 45-ї Червонопрапорної Волинської дивізії, він долучився до полкового театрального гуртка і виявив потяг до сцени.
Шлях Степана Шагайди до акторського фаху пролягав через Мистецьке об'єднання "Березіль", де він пройшов школу Леся Курбаса – педагога, наставника і режисера. За спогадами дружини Шагайди Валентини Антонівської, вони, навіть, товаришували. Невипадково, свого сина, народженого 1926 року, Степан Шагайда назвав Олександром (Лесем), і той став повним тезкою Курбаса.
Олександр Шагайда залишив спогади про батька, які, разом із споминами дружини, відтворюють і його зовнішні риси ("був високим, з широкими раменами", "крупної ліпки обличчя, великий лоб, розумні добрі очі"), й особливості характеру ("колеги любили Степана Васильовича за душевність, веселу вдачу і гумор"), і уподобання ("любив фільми Чарлі Чапліна і Рене Клера", вболівав "за київських футболістів", грав у шахи, багато читав, "любив столярувати", "мав чудовий голос").
На думку дружини, чи не найголовнішим у Степанові Шагайді було його відповідальне ставлення до акторської професії: "Заглиблювався в роботу, у свій внутрішній світ настільки, що міг днями ні з ким не розмовляти. Йшла інтенсивна внутрішня робота – шукав зовнішній малюнок ролі, фіксував вдало знайдений жест, інтонацію, грим".
"Березіль" став єдиним театральним колективом у житті Степана Шагайди. Він належав до галичан, яких згуртував довкола себе Лесь Курбас. Серед ролей, зіграних ним на театральній сцені, виокремлюється персонаж "Золотого черева" Кроммелінка – вистави, якою березільці відкривали свій перший харківський сезон (1926/1927 року).
У декораціях Вадима Меллера, які, за визначенням Юрія Шевельова, становили собою "ні-дім-ні-двір-ні-всесвіт", йому довелось через свого персонажа розкривати тему "безсмертності не-життя", "безсмертності смерті".
Починаючи з 1926 року, Степана Шагайду стали активно запрошувати до кіно. Переїзд до Одеси, де проходили зйомки багатьох фільмів, змусив його залишити театр. У творчому доробку актора з'явилися: запорожець в "Перлині Семіраміди", матрос в "Охоронці музею", революціонер-ватажок у "Перекопі" тощо.
У 1930 – 1931 роках (період реорганізації кіностудії і переїзду її до Києва) Степан Шагайда зіграв головну роль у кінострічці Фавста Лопатинського "Кармелюк", в якій критики від початку роздивилися націоналістичне спрямування і "романтизацію минулого".
1932-го року фільм демонстрували у США і газета The New-York Times відзначала виразну акторську роботу Шагайди: "Кармелюк, драматично зіграний Степаном Шагайдою, втілює шляхетність та благочестя" (дослівно, nobility and devotion).
Популярності Степана Шагайди сприяла його робота у перших звукових фільмах Олександра Довженка – "Іван" і "Аероград". У обох кінострічках він зіграв значно старших за себе героїв, що становило складне акторське завдання.
Та головне, що у створенні образів акторові доводилось самому визначати не лише загальні обриси ролі, а й їхню мотивацію за складних життєвих обставин.
Дослідниця Людмила Новікова відзначає, що "Шагайда, з його досвідом участі у громадянській війні по обидва боки барикад, грає епізод розстрілу кращого друга глибоко драматично, піднімаючи його до рівня грецької трагедії".
Сам Степан Шагайда зробив розлогий допис про свою роботу в "Аерограді" у журналі "Мистецтво кіно". Один із фрагментів цього допису присвячений внутрішньому налаштуванню актора на виконання поставленої задачі:
"Єдина думка пронизує всю твою істоту – Ти Глушак, що любить свою батьківщину... А перед тобою – її ворог Худяков... Дарма, що він друг і ти колись врятував йому життя... Сьогодні він повинен умерти як зрадник...
Хоч і сльоза проситься на очі, бо ж "п'ятдесят років нашої дружби прошуміли у тайзі, як один день", але перемагає великий обов'язок перед революцією".
Це пояснення було необхідним, передусім, для виправдання поведінки героя перед глядачами, та для створення реалістічної картини розстрілу Степанові Шагайді, ймовірно, доводилось переконувати й самого себе.
Можливо, цей досвід згадався йому під час арешту у грудні 1937 року. За спогадами Олександра Шагайди, це сталося опівночі й було цілком несподіваним для родини:
"Батько сполотнів, побілів мов стіна. Поки робили обшук, перетрушуючи одяг, білизну, книги, мої іграшки, батькові й мамі не дозволяли розмовляти. І лише коли дозволили на виході попрощатися, мама запитала у батька: "Стьопо, скажи чесно, ти в чому-небудь винен?" "Присягаюся найдорожчим для мене – життям мого сина, що я ні в чому не винен!" – відповів він із сльозами в голосі".
Як зазначається у документах архівно-кримінальної справи Степана Шагайди, що зберігається у Центральному державному архіві громадських об'єднань України, приводом для його арешту стала інформація, що "надійшла" до Київського обласного управління НКВД нібито:"мешканець Києва Шагадин-Шагайда, колишній учасник петлюрівської армії, антирадянські налаштований, підозрюється у шпигунстві".
Жодних доказів слідчі не потребували. Важливішим для них було визнання підслідним факту своїх зв'язків із "ворогами народу", які Степан Шагайда заперечувати не став. Досвідченого актора, знаного на драматургічному матеріалі, навряд чи дивувало, як вибудовується процес допиту. Аргументи слідчих були дуже схожими на знайому йому мотивацію "героїв революції"...
Степан Шагайда погодився майже з усім, залишивши за собою єдине право – на самовиправдання. "Свідомим контрреволюціонером, націоналістом, шкідником, шпигуном... ніколи не був і не буду", – цими словами закінчується заява, написана Шагайдою у переддень допиту.
У ситуації загрози смерті він представляв перед слідчими несвідомого націоналіста-галичанина, змалку навченого, що "кожний українець має боротися за самостійну Україну".
Степана Шагайду розстріляли у Києві 20 січня 1938 року. Реабілітація у його справі відбулася 1958 року за запитом дружини. Інформацію про місце поховання родичам не повідомляли. Довідку про регістрацію смерті виписали у жовтні 1992 року.
Остання кіноработа Степана Шагайди – роль дотепника-перукаря у фільмі Івана Пир'єва "Багата наречена" 1937-го року. Наслідком гучного успіху, який мала ця музична комедія у глядачів, стали звання та нагороди, отримані кіногрупою. Степан Шагайда мав отримати звання заслуженого артиста УРСР, однак після арешту актора його прізвище видалили зі списків.
Родині Степана Шагайди довелось пережити чимало поневірянь, та вони зберегли його добре ім'я та обране ним сценічне написання прізвища, яке зараз носять і його онуки.
У пам'яті сина – лише світлі, яскраві спогади про батька. В одному з них той несе його на руках, хворого на грипп, загорнувши задля безпеки у теплу ковдру, до кінотеатрів на Хрещатику – подивитися перші кольорові американські фільми "Кукарача" і "Міккі Маус".
