Черчилль-політик і Орвелл-письменник: дивовижні схожості двох культових особистостей

"Історична правда" з люб'язного дозволу видавництва "Лабораторія" публікує уривки з книги Томаса Рікса "Черчилль і Орвелл. Битва за свободу"

Тринадцятого грудня 1931 року п'ятдесятисемирічний англійський політик, член парламенту, не надто популярний серед керівництва власної партії, вийшов із таксі на П'ятій авеню у Нью-Йорку. У місто він прибув, аби дати серію публічних виступів з лекціями — це була спроба дещо покращити власний фінансовий стан, що похитнувся під час біржового краху два роки тому.

Оскільки він був англійцем і звик до лівобічного руху, а на додачу, мабуть, занурився в невеселі думки, політик, переходячи вулицю, за звичкою глянув праворуч. Тому не помітив автівки, яка наближалася зі швидкістю близько 50 кілометрів за годину. Авто збило його й протягло бруківкою, британець отримав кілька зламаних ребер і скальповану рану голови.

Якби він загинув, наразі його ім'я відоме було б хіба що кільком ученим, фахівцям з історії Великої Британії початку ХХ століття. Але він вижив. Його звали Вінстон Черчилль.

Через майже шість років, 20 травня 1937 року, інший англієць прокинувся вдосвіта й вибрався зі свого незатишного бліндажа до шанця. Це відбувалося під час громадянської війни на північному сході Іспанії, на передовій, трохи на південь від Піренеїв.

Попри те що зараз цей англієць носив однострій, він був письменником, маловідомим автором пересічних романів, які погано продавалися. Сам він вважав себе ліваком, хоча остання книжка, де в жанрі публіцистичної соціології він досліджував бідноту Англії, спричинила маленький скандал і, певно, призвела до того, що через критику соціалістів від нього відцуралися кілька друзів.

А втім, в Іспанії він воював саме на боці проурядових соціалістичних сил Другої Іспанської республіки. Англієць був високого зросту, і коли рушив західним шанцем, аби навідати бійців свого загону, промені сонця, що саме сходило в нього за спиною, підсвітили його голову.

Його помітив снайпер франкістів і з відстані 160 метрів поцілив у нього оболонковою кулею діаметром 7 міліметрів. Постріл був влучний, куля прошила нижню частину шиї, дивом не зачепивши сонної артерії. Англієць упав. Він усвідомлював, що його поранили, але оскільки був у шоковому стані, не міг збагнути, куди саме.

Почувши від довколишніх, що його поцілили в шию, англієць вирішив, що жити йому лишилося кілька хвилин, адже досі йому жодного разу не випадало чути, щоби після таких поранень виживали.

Якби він загинув, зараз про нього пам'ятали б хіба що кілька літературознавців, дослідників творчого спадку другорядних англійських романістів середини ХХ століття. Але він вижив. Англієць звався Ерік Блер, літературний псевдонім — Джордж Орвелл.

На перший погляд, ці двоє були абсолютно різними людьми. Черчилль міг похвалитися значно більшою життєстійкістю в усіх сенсах цього слова; він народився на 28 років раніше за Орвелла й пережив його на 15 років. Але в деяких найважливіших аспектах вони були спорідненими душами.

Найпродуктивнішим періодом для обох стала середина ХХ століття; обидва намагалися осмислити одні й ті самі важливі питання: Гітлер і фашизм, Сталін і комунізм, Америка та її переваги щодо Великої Британії.

Вони оперували тим самим інструментарієм — інтелектом, твердістю власних переконань, навіть якщо їх не поділяла більшість сучасників, а також дивовижним хистом до слова. Окрім того, обидва шанували головні принципи ліберальної демократії: свободу думки, слова й зібрань.

Хоча шляхи їхні жодного разу не перетиналися, вони захоплювалися один одним на відстані, і коли Орвелл почав писати роман "1984", головного героя він назвав Вінстоном. Черчилль, як згадували його знайомі, уподобав цей твір так, що навіть перечитав його. Попри всі розбіжності, головним принципом обох була відданість свободі, а тому вони слугували спільній справі.

У решті ці двоє були дуже різними особистостями, із геть неподібними життєвими шляхами. Черчиллева яскрава екстраверсія, видатні ораторські здібності, нагальна потреба в переконливій оборонній риториці під час Другої світової спричинилися до його успіхів на політичній арені, і саме його діяльність у цій царині багато в чому визначила обриси сучасного світу.

Орвелл із віком ставав дедалі більшим флегматиком-інтровертом, залишаючись водночас палким ідеалістом, прихильником максимальної пильності в спогляданні й ретельності у творчості. Це змушувало його як письменника відстоювати право особистості на приватний простір у сучасному світі.

Досліджувати ці дві особистості одночасно — завдання, яке значно ускладнюється всюдисущістю й галасливістю Черчилля. Хоч яку видатну подію 1940-х ми візьмемо — він або бере в ній участь, або пишномовно про неї розводиться, а за кілька років уже згадує її у мемуарах.

Вести із Черчиллем дебати було все одно, що "сперечатися з духовим оркестром", нарікав якось один із членів кабінету міністрів. Політичний філософ Ісайя Берлін зазначив, що Черчилль сприймав життя як театралізовану карнавальну ходу, яку очолював він сам.

"Мушу визнати, я люблю яскраві кольори, — написав якось Черчилль. — На безсторонність у цьому сенсі я не претендую. Мене тішать яскраві барви, а бідолашні брунатні відтінки мені від щирого серця шкода".

У середині ХХ століття ці двоє стали першими, хто дав політичну й інтелектуальну відповідь на подвійну тоталітарну загрозу фашизму й комунізму. Того дня, коли Велика Британія вступила у Другу світову, Черчилль промовив: "За своїм внутрішнім єством це — війна за те, щоб установити на непорушних підвалинах права людини; це — війна за те, щоб затвердити й відновити людську гідність".

Орвелл двома роками пізніше висловив ту саму думку притаманним йому, менш пишномовним, стилем. "Ми живемо в добу, коли незалежна особистість під загрозою винищення", — нарікав він.

Орвелл і Черчилль визнавали, що головне питання їхнього століття полягає достеменно не в тому, під чиїм контролем засоби виробництва (як вважав Маркс), і навіть не в тому, як функціонує людська психіка (про що йшлося у вченні Фройда), а в тому, як зберегти свободу особистості в добу, коли держава дедалі інтенсивніше втручається в приватне життя.

Історик Саймон Шама назвав їх "архітекторами свого часу". За словами Шами, вони були "найнеймовірнішими із союзників". Їхньою спільною метою було завадити подальшому зміцненню каральної державної машинерії, яке почалося в 1920–1930-ті роки й сягнуло апогею в 1940-ві.

[…]

У часи, коли чимало їхніх сучасників зреклися демократії, назвавши її безсилою, ані Черчилль, ані Орвелл не втрачали віри в цінність окремої особистості для світу і в усе, що з цього випливає: вони вірили в право розійтися в поглядах із більшістю, та ще й наполягати на власній точці зору, хай навіть помилковій; у право піддати сумніву волю більшості, у ймовірність того, що можновладці можуть помилятися — а надто коли самі вони твердо переконані в тому, що мають рацію.

Орвелл писав: "Якщо свобода взагалі означає бодай щось, то це право казати людям те, чого вони не бажають чути". Для нього це означало передусім право нагадувати про факти, яких люди не бажали визнавати. Усе своє життя Орвелл відстоював це право.

Черчилль допоміг нам отримати ту свободу, якою ми зараз користуємося. Те, що писав Орвелл про свободу, визначило наше уявлення про неї. Через це життя й доробок цих двох особистостей заслуговують на глибше осмислення. Відтак ми краще зрозуміємо світ, у якому живемо, і, можливо, навчимося розв'я зувати завдання, які він перед нами ставить, так само вдало, як колись це робили вони.

Черчилль: шукач пригод

Звичного для півдня Британії вологого грудневого дня 1884 року Вінстон Черчилль, на той момент рудий десятирічний новачок у школі міс Томпсон у Брайтоні, під час уроку малювання розважався тим, що смикав за вухо однокласника.

Якоїсь миті жертва нарешті завдала удару у відповідь, штрикнувши свого мучителя, юного Вінстона, складаним ножиком у груди.

Черчилль без жодного збентеження визнавав, що був "проблемним хлопчиськом". Однак у мемуарах він про цей випадок не згадував — можливо, тому, що навіть власна мати заявила, що провина лежить цілком і повністю на ньому.

"Не сумніваюся, що Вінстон сам чіплявся до того малого — тож хай це буде йому наукою", — написала Дженні Черчилль Вінстоновому батькові, який на той момент перебував в Індії. Врешті-решт, вирішила вона, лезо увійшло в груди її сина лише на чверть дюйма — достатньою мірою глибоко, аби він затямив урок, але недостатньо, щоб спричинити серйозне поранення.

Через місяць лорд Рендольф Черчилль, гульвіса батько, отримавши цю звістку, легковажно відповів: "Сподіваюся, що надалі минеться без різанини". У наш час батьків, які ставляться до власного сина так, як подружжя Черчиллів, звинуватили б у злочинному недбальстві. Його батько, висхідна зірка Консервативної партії, схоже, взагалі майже не спілкувався з нащадком. У мемуарах, написаних через кілька десятиліть після того, Вінстон згадував лише про "три чи чотири довгі душевні розмови з ним".

Навчаючись у школі в Брайтоні — місті на узбережжі, десь за сто кілометрів на південь від Лондона, — малий Черчилль страшенно засмутився, коли з газет дізнався, що батько приїздив туди виступати з промовою, але навіть не навідав його.

"Ви навіть не зайшли до мене в неділю, коли були в Брайтоні", — дорікав він батькові в листі. Згодом, уже під час навчання в школі Герроу, Черчилль розпочав справжню кампанію, аби змусити батька приїхати до нього на врочистості на честь вручення спеціальної відзнаки.

"Ви ніколи мене не навідували", — наполягав він. А відтак жалісно додавав, що потягом з Лондона до його навчального закладу можна було б дістатися за півгодини. "Якщо ви виїдете об 11:07 з Бейкер-стрит, то в Герроу будете вже об 11:37". Також він писав матері: "Спробуйте переконати батька. Він ніколи до мене не приїздив". Але лорд Рендольф так і не навідав сина.

У матері Черчилля вистачало й власних проблем. Дженні Джером Черчилль, "вродлива, пустопорожня, розцяцькована діамантами жінка-пантера", як назвав її один із біографів Черчилля, мала неабияку популярність у пізньовікторіанському світському товаристві.

За найскромнішими підрахунками, у неї було десь із дев'ятнадцятеро коханців. Були й такі, хто вважав, що за своє життя вона переспала загалом десь із двома сотнями чоловіків, але сумлінні біографи кажуть, що це дещо завищений показник. "Якесь аж підозріло кругле число", — зауважував один із найвідоміших дослідників, британський політик Рой Дженкінс.

Хай там як, підсумовує Кон Кафлін, знавець раннього періоду Черчиллевої біографії, леді Рендольф Черчилль вела, "м'яко кажучи, активне світське життя". У ті часи, коли татуювання можна було побачити хіба що у завсідників найсумнівніших портових закапелків, вона хизувалася змією, набитою на лівому зап'ястку.

Після передчасної смерті першого чоловіка, Вінстонового батька, вона шокувала лондонське товариство, ставши дружиною молодого ферта, однолітка власного сина. Ба більше, коли вона з ним розлучилася, третім чоловіком став також хлопець одного віку з Вінстоном. Уже в похилому віці вона, подейкували, нарікала: "От ніколи не зможу звикнути до того, що я — не найвродливіша жінка в кімнаті!".

Якось, на різдвяні канікули, зайняті власними справами Вінстонові батьки підкинули малого бабусі, герцогині Мальборо. За кілька тижнів вона з полегшенням відписала їм: "Вінстон сьогодні повертається до школи. Entre nous, мені анітрохи не шкода, бо він — просто кара Божа". У першій школі, де вчився Вінстон, широко практикувалися тілесні покарання — аж до крові. "Як же я ненавидів цю школу!" — писав у мемуарах Черчилль.

Згодом батьки перевели його в маленький прогресивний навчальний заклад у Брайтоні, де Черчиллеві, який, схоже, страждав від чогось подібного до синдрому дефіциту уваги, мудрі вчителі дозволили вивчати лише ті предмети, які його цікавили. За його словами, це були "французька, історія, поезія — численні вірші я зубрив напам'ять, — а насамперед верхова їзда й плавання".

Попри те що в цій школі юний Черчилль почувався значно щасливішим, він примудрився стати найгіршим у поведінці. Згодом вихователь цієї школи зазначав, що Черчилль вирізнявся "забудькуватістю, недбалістю, непунктуальністю й безладністю в усіх сенсах цього слова". І все одно, незважаючи на ці недоліки, підлітком він усе ж таки навчився писати.

"У мою кров і плоть увійшла базова структура звичайного англійського речення — а це річ шляхетна", — згадував він. Хист до англійської мови стане його головним активом на обох теренах — у політиці й у літературній кар'єрі. Обсяг опублікованих ним за життя творів складе 15 мільйонів слів. Проте формальна освіта на цьому завершилася, тож серйозні прогалини в знаннях залишаться на все життя.

Черчилль, як він згадував, завершив шкільне навчання "серйозно розчарованим". Батьки вирішили, що він недостатньо тямущий, аби стати юристом, тому відрядили сина до армії — звичайна доля нездар-нащадків британських аристократичних родин.

У сухопутних військах тумануватому юнакові служити було б легше, ніж у військово-морському флоті, який вважався значно важливішим для оборони розташованої на острові держави, а тому практикував меритократичний підхід до підбору новачків. Але навіть попри низькі критерії відбору, Черчилль лише з третьої спроби спромігся потрапити до Сендгерсту, військової академії піхотних військ і кавалерії.

Його взяли в кавалерію, конкурс туди був менший, бо багато юнаків не мали достатньо коштів, щоб утримувати коней і стайників. Як сформулював це сам Черчилль: "Тим, хто опинився в нижній частині списку, запропонували потрапити в кавалерію за спрощеною процедурою". Це також відповідало Черчиллевій прихильності до комфорту й розкошів. Тепер він міг їздити верхи замість ходити пішки, а до того ж, відзначав він, "однострій у кавалеристів був значно пишніший, ніж у піхоти".

Лист, який надіслав йому батько в серпні 1893 року, дізнавшись, що сина нарешті прийняли до Сендгерсту, вартий того, щоб процитувати його повністю — це допоможе відчути непосильний тягар батьківського розчарування, який Черчилль тягнув на карку все життя. Лист неймовірно жорстокий. Лорд Рендольф написав синові:

Попри всі ті переваги, що ви їх мали, попри всі здібності, які ви з дурного розуму собі приписували і запорукою яких мали би бути певні ваші родинні зв'язки, попри всі зусилля, які доклали, щоб зробити ваше життя легким і приємним, а вашу роботу необтяжливою і немарудною, оце такий він, ваш видатний результат!

Ви опинилися серед учнів другого і третього списків, які придатні лише для кавалерійського полку. Я не писатиму вам більше із цього приводу, і вам немає сенсу утруднювати себе відповіддю на цю частину мого листа, бо відтепер я не зважатиму на жодні ваші розповіді про ваші досягнення й походеньки...

Ви станете звичайнісіньким світським жевжиком, що марнотратить власним життям, одним із сотень невдах, що завершили навчання в привілейованих приватних школах, ваше життя змиршавіє на нещасливе, пустопорожнє, жалюгідне існування. І якщо так воно й буде, винуватити в цьому вам доведеться тільки самого себе.

О тій порі лорд Рендольф Черчилль уже стояв на Божій дорозі — найімовірніше, причиною тому був сифіліс — і це почасти може пояснити дещо нарваний тон цього листа. "Він страждав на прогресуючий розумовий параліч, від якого йому судилося померти", — писав його онук, Вінстонів син Рендольф.

Утім навіть умирущому лорду вистачило снаги й надалі принижувати сина, який тоскно написав матері, що, на думку лорда Рендольфа: "Я взагалі нічого ніколи не можу зробити як годиться". Батько Черчилля помер у січні 1895 року, коли Вінстонові було двадцять.

Після його смерті в душі Черчилля наче запалили ґніт. Син, який пережив таке ставлення до себе, мав вирости або психологічно скаліченим, або, якщо пощастить, неймовірно впевненим у собі. Черчиллю поталанило просто дивовижно.

Смерть батька наче звільнила його. Кілька наступних років він стрімголов носиться світом — з Англії в Індію, аж до афганського кордону, знову в Англію, звідти — до Судану, потім — назад в Індію, тоді в Англію, аж потім — у Південну Африку — і весь цей час стрімко будує блискучу для такого молодика кар'єру.

Орвелл: поліціянт

Якщо молоді літа Черчилля минули в гонитві за владою й визнанням, то Орвелл присвятив їх пошуку своєї основної теми. Урешті-решт він її знайшов: зловживання владою. Цей мотив простежується в усій його творчості, від ранніх текстів і аж до самого кінця.

***

Письменник, сьогодні відомий нам як Джордж Орвелл, при народженні отримав ім'я Ерік Блер. Він народився в червні 1903 року в Бенгалії, в Індії, де його батько, син офіцера армії Британської Індії, служив дрібним клерком у відділі адміністрації, що наглядав за вирощуванням і переробкою опіуму.

Більша частина наркотичної сировини після переробки експортувалася в Китай, щоб у такий спосіб дещо врівноважити величезні обсяги імпорту до Британії китайського чаю, порцеляни й шовку.

Статистика свідчить, що в середині хіх століття на торгівлю опіумом припадало 15 відсотків прибутків, що надходили з Індії. Мати майбутнього письменника походила з французької родини на прізвище Лімузен, яка займалася вирощуванням чаю в Бірмі.

Утім сам маленький Ерік не довго залишався в Бірмі. Йому ще й року не виповнилося, коли мати забрала його й старшу сестру та подалася до Англії. Там вони оселилися в Генлі-он-Темзі, містечку трохи західніше від Лондона. Кілька років малюк жив неподалік від Вінстона Черчилля, який служив тут в Оксфордширському гусарському ескадроні.

Коли майбутньому письменнику було сім місяців, першої ж своєї зими він занедужав на бронхіт. Перше слово, який маленький Ерік Блер промовив у півторарічному віці, було "бридкий". Так само як Черчилль, Орвелл був нещасною дитиною.

Його зведений брат Гамфрі Дейкін, який знав Орвелла з дитинства й страшенно його не любив, згадував "маленького товстуна... скиглія, який постійно підлещувався, скаржився дорослим і все таке інше". У нього було дві сестри, старша й молодша. А от братів, ані старших, ані молодших, майбутній письменник не мав, попри те що саме він є автором відомого словосполучення "Старший Брат".

Так само як Черчилль, Орвелл майже не бачив батька, який приїжджав із Бірми навідати родину в 1907 році, але приєднався до них лише в 1912 році, коли вийшов на пенсію, а самого Орвелла вже відрядили до школи-пансіону. "Я до восьмирічного віку майже не бачив тата", — писав згодом Орвелл.

Віддалена постать батька ввижалася хлопцю "просто літньою людиною з хрипким голосом, яка постійно товкмачила "Не можна"". Це стало підґрунтям Орвеллового скептицизму щодо влади, яким письменник вирізнятиметься протягом усього свого життя. Малий Ерік ненавидів свій перший пансіон, школу Святого Кіпріана, розташовану в Східному Суссексі.

Згодом він описував її в есеї "О, ці радощі дитинства" — з таким обуренням, що цей твір не був виданий за життя письменника через побоювання можливих позовів за наклеп. "У восьмирічному віці вас раптом забирають з теплого гніздечка й вкидають у світ примусу, брехні й таємниць — геть чисто наче золоту рибку в акваріум, де повно щук", — пригадував згодом Орвелл.

У школі, самотній і наляканий, хлопчик почав дзюрити в ліжко. Через це його відшмагав різками директор, повторюючи "ти-ж-бруд-ний-хлоп-чись-ко!" в такт посвисту батога з кістяним пужалном. Після першого в житті тілесного покарання Орвелл запевнив інших дітлахів, що йому зовсім не було боляче.

Цю пихату заяву почув хтось із викладачів, і хлопця знову покликали на екзекуцію. Потім він згадував, що цього разу шмагали його так, що аж батіг зламався. Це змусило Орвелла усвідомити, що він живе у світі, де хорошим бути неможливо, — він не хотів дзюрити в ліжко, він намагався цього не робити, але це все одно відбувалося. Він назвав це гірке відкриття "великим, значущим уроком дитинства".

На додачу він усвідомив, що відвідує школу на умовах пільгової оплати навчання — як учень-стипендіат. З боку шкільної адміністрації це було аж ніяк не проявом доброчинності. Радше вже Орвелл мав досягти успіхів у навчанні й потрапити до якоїсь із найпрестижніших середніх шкіл — Ітона чи Герроу, таким чином додатково покращивши репутацію свого першого навчального закладу.

У цьому хлопцеві, який усвідомив, що учнів з багатих родин ніколи не карають, хоч як вони бешкетують, уже маячить майбутній дорослий соціаліст. "Страждали винятково бідні, але "розумні" хлопчаки. Наші мізки були золотою копальнею, з якої він [директор] отримував гроші, з нас треба було витиснути прибуток".

Школу Орвелл закінчив, засвоївши два найпотворніші життєві правила: сильні завжди перемагатимуть слабаків, а будь-яка справа, до якої він візьметься, неодмінно провалиться.

А втім, він зробив те, чого від нього очікували, — отримав стипендію на навчання в Ітоні. Дивина та й годі, завершивши навчання в дев'ятнадцятирічному віці, він навіть не спробував потрапити в університет, а натомість подався до Індійської колоніальної поліції, яка відрядила його до Бірми.

Навіть зараз важко зрозуміти, що саме спонукало Орвелла до цього. Один із засвоєних ним у школі уроків, як він згадував, був: "Порушуй правила або помри". Геть нічого в ньому не виказувало людину, яка здатна запроваджувати законність, а тим паче сприяти пригнобленню населення колоній.

А проте наступні чотири роки саме в цьому полягала його робота. Можливо, майбутній письменник прагнув побачити, як воно — опинитися на боці сили, стати одним із тих, хто наділений владою.

Отже, так само як і в Черчилля, дорослішання Орвелла відбувалося в найвіддаленіших закапелках Британської імперії. У його випадку це була провінція Верхня Бірма, розташована приблизно за 2600 кілометрів на південний схід від афганського кордону, де за 25 років до того служив у кавалерії Черчилль, який згодом змалював цей досвід у "Розповіді про Мелекенд: Епізод з прикордонної війни".