Чеський Нобель: Ярослав Сейферт
Телеведучий державного телебачення Чехословаччини, сидячи на невиразному блакитному тлі в студії, так само невиразно вичавив з себе повідомлення: «Сьогодні в Стокгольмі вручили Нобелівську премію з літератури також народному митцеві Ярославові Сейферту». Надворі був 1984 рік, і реверанс Нобелівського комітету в бік письменника соціалістичної Чехословаччини був для пізньо-тоталітарного режиму радше проблемою, ніж визнанням
Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.
Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.
Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.
З цієї осені збереглися кадри кінохроніки: хворіючий 83-річний поет сидить в кріслі, а нам ним тяжіє постать міністра культури Чехословаччини Мілан Клусак. Міністр тримає в руках папку з дипломом і декілька троянд в неакуратному целофані. Він говорить щось про поетів внесок в розвиток соціалістичного мистецтва і працю на благо Батьківщини.
Сейферт лише періодично дякує слабким голосом. Присвоєння Нобелівської премії з літератури не могли замовчати, але особливої радості у владних колах звістка зі Стокгольму не викликала. Ярослав Сейферт був напів-легальним письменником, повністю заборонити його твори вже не було можливим. Нобелівська премія стала більше проблемою, ніж визнанням для чехословацьких можновладців.
Сумління народу
В інтерв'ю, котре вийшло в Швеції з нагоди присвоєння нобелівської премії (також було опубліковане в закордонному чехословацькому виданні Listy та паризькому Le Monde) Сейферт вкотре повернувся до роздумів над роллю поета в житті суспільства. Він пояснював, що сумління для письменника – це основа, адже " цілком очевидно, що письменники та поети, оскільки вони працюють зі словом, насправді працюють з правдою значно більше, ніж музиканти чи художники, і мова йде про правду, котра знаходиться під поверхнею, вона не є міражем".
Ярослав Сейферт в молодості
В цьому ж інтерв'ю Сейферт розвивав свою думку про поета як про "совість народу": "Кожен би мав жити усвідомлюючи власну відповідальність перед собою, перед своїми дітьми та перед суспільством. Кожен би мав усвідомлювати власне життя в історичному контексті і жити несучи відповідальність перед історією … Ми повинні жити відповідно до правди, котру ми пізнали серцем – не жити в брехні".
Ця алюзія на тезу про життя в правді із "Сили Безсилих" Вацлава Гавела, котра прозвучала з уст нового нобелівського лауреата, не була випадковою. Ярослав Сейферт належав до невеликої групи перших "хартистів", підписантів Хартії 77, ключового документу дисидентського руху в Чехословаччині. Сейферт не був дисидентом, але все його життя супроводжувалося безкомпромісними протестами. Дещо затерта теза про "поета як сумління народу" для Ярослава Сейферта не була порожнім лозунгом. Нею він керувався у ключові моменти історії Чехословаччини.
Пролетарський поет закоханий в Прагу
Протягом своєї кар'єри Ярослав Сейферт пережив декілька радикальних як політичних, так і літературних перероджень. Починав юний Сейферт відповідно до духу свого часу, як поет пролетаріату. Сейферт народився в перший рік 20-го століття в доволі респектабельному районі Праги – Жижкові. Пролетарський запал батька, котрий працював слюсарем, врівноважувався католицьким вихованням матері.
Майбутній поет був посереднім учнем. Замість уроків він блукав празькими районами і спостерігав місто. Власне, які б естетичні перетворення протягом своїх літературних пошуків не пройшов Ярослав Сейферт, Прага залишалась центральним мотивом його творчості. Вже в юнацькому віці метою прогулянок майбутнього лауреата Нобелівської премії ставали пролетарські демонстрації.
Ярослав Сейферт під час радіоефіру
Під час навчання в гімназії молоді письменники створили літературний гурток – "Мистецький союз" Devětsil. Надворі був 1920 рік – в післявоєнній Празі процвітало культурне життя, літературні авангардні гуртки не були рідкістю. Міжвоєнне покоління було багатим на таланти – в Празі писали свої твори Вітєзслав Незвал, Франтішек Галас, Владімір Голан та інші.
Група, в котру входив Ярослав Сейферт, була соціалістично спрямована, разом із Сейфертом чільне місце в групі посідав ще один молодий літературний критик та митець Карел Теіґе. В бурлінні культурного життя Праги не загубилась й перша збірочка поезій молодого, тоді 20-річного Сейферта Město v slzách (Місто в сльозах). Цього ж року Сейферт вступив у нещодавно створену Комуністичну партію Чехословаччини.
Двадцяті роки Сейферт провів за письмовим столом. Поет займався літературною критикою, оглядами культурного життя (при цьому, шкала зацікавлень юного письменника коливалась від художніх виставок до балету чи театру). Однак залишався час й для поезії – у 1923 році вийшла друга збірка Samá láska ("Лише любов"), в котрій Сейферт нехай і залишався вірним пролетарським мотивам, все ж дещо змістив акценти в чуттєву чи інтимну площину. Перші збірки Сейферта разом із теоретичними працями колег з "мистецького союзу" Devětsil вважаються початком чехословацького літературного феномену – літератури "поетизму".
Двадцяті роки "богеми" наповнені літературними дискусіями та авангардними клубами, протягом яких Сейферт встиг видати ще декілька збірок - Na vlnách TSF ( "На хвилях TSF" у 1925), Slavík zpívá špatně ("Соловейко співає погано" у 1926), Poštovní holub ("Поштовий голуб", 1929) - завершились скандалом. При цьому не стільки літературним, скільки політичним.
Перше видання збірки Maminka 1954 року
На початку 1929 року Комуністична партія Чехословаччини, котра користувалась відчутною популярністю в країні, вирішила відкоригувати напрямок свого розвитку, орієнтуючись на СРСР. П'ятий з'їзд партії, котрий відбувся в Празі на початку року, під тиском молодих радикалів на чолі з Клементом Ґоттвалдом прийняв рішення про фактичне підпорядкування партії Комінтерну, по-суті – Москві.
Ґоттвалда обрали лідером партії, а цілий ряд комуністів на знак протесту проти "більшовизації" партії покинули її ряди. Семеро комуністичних митців вирішили протестувати проти підпорядкуванню Кремлю. За ініціативи Івана Олбрахта шестеро його колег, серед яких Владіслав Ванчура та Ярослав Сейферт, опублікували "Маніфест семи", в якому закликали чинити опір новому курсу партії.
Однак КПЧ вже опанувало ази радянського політичного стилю - Сейферта разом з рештою митців виключили з партії одночасно організувавши публічний осуд авторів маніфесту. З мистецького союзу Devětsil Сейферта також виключили. Таким чином, 1930-ті роки поет зустрів в пошуках свого індивідуального голосу та без партійного посвідчення.
"Відлига"
"Сьогодні тут неодноразово звучала думка, що письменники є сумлінням свого народу. Ця думка не нова. Радше навпаки. Ця теза вже перетворилась на кліше, на порожнє прислів'я. Проте іноді трапляється, що навіть банальність, вчасно висловлена, може прозвучати нищівно.
Тому сьогодні я хотів би сказати: якби ж ми справді були сумлінням свого народу. Бо, повірте мені, я боюся, що ми вже багато років не були сумлінням натовпів, сумлінням мільйонів. Зрештою, ми не були навіть сумлінням для самих себе. Ми знову і знову чуємо від поважних людей, що письменник повинен писати правду.
Чи це означає, що письменники в останні роки не писали правду? Добровільно чи недобровільно? Щиро, чи під тиском? Без захоплення, чи з ентузіазмом? … Якщо хтось замовчує правду – це може бути тактичним маневром. Якщо ж правду замовчує письменник – він бреше…"
Ярослав Сейферт виступав з трибуни на другому з'їзді Союзу чехословацьких письменників. Надворі був квітень 1956 року, за два місяці до цього в Москві прогриміла "Таємна доповідь" Микити Хрущова. В країнах соціалістичного таборі почалась "Відлига". В Чехословаччині вона була ще коротшою та невиразнішою, ніж в СРСР.
Однак на самому її початку в квітні 1956 року Сейферт кидав з трибуни відважні звинувачення. Поет не лише звертався до сумління присутніх письменників, але й говорив про репресії, закликав звільнити тих, хто досі був в ув'язненні та під цензурою, називаючи конкретні імена.
Ярослав Сейферт
Сейферт міг собі це дозволити і мав право на такий виступ. Тридцяті роки поет провів в нових літературних пошуках, не забуваючи критикувати як ліві так і праві політичні сили в його країні. Роки війни провів у журналістській діяльності, зокрема в "Народній праці". В 1938 році вийшла патріотична збірочка поета Zhasněte světla ("Вимкніть світло"), як реакція на фактичний початок війни та події навколо Чехословаччини.
Так само й після комуністичного перевороту 1948 року Сейферт писав вірші в пам'ять про президента Едварда Бенеша. За два роки до початку Відлиги Сейферт видав чи не головну збірку свого життя – Maminka ("Матуся"). Саме ця збірка, котра, цього разу була вкрай особистісною, адже в ній поет описував буденні речі зі свого життя, спогади про батьків та друзів, вважається вершиною сейфертівського "поетизму".
Таким чином він поєднував поетичний талант із громадянською позицією, чим здобув собі неабияку популярність в суспільстві. Різкий виступ на з'їзді в 1956 році лише утвердив його авторитет. Відлига тривала недовго, вже в кінці 1950-х років в Чехословаччині посилили цензуру і подібні виступи стали неможливими. В цей же час Ярослав Сейферт, почав відчувати перші ознаки хвороби рухового апарату, котра вже через декілька років значно ускладнить поетові не лише змогу фізично пересуватись, але й повноцінно працювати над літературою.
Окупація
"… В час, коли російське жахіття обрушилось на нашу країну. Тоді чеські письменники, головна мішень окупантів, обрали Ярослава Сейферта головою свого союзу. Я ніби зараз бачу його перед собою. Він вже дуже погано ходив, на милицях. І можливо через недугу, коли він сидів, він справляв враження скелі: нерухомий, солідний, міцний. Ми відчували полегшення, коли він був поруч з нами … Поет, плечистий, з милицями спертими об стіл, живий доказ генія народу, єдина слава безсилих".
Так про Ярослава Сейферта під час доленосних місяців після вторгнення радянських військ в Чехословаччину в 1968 році згадував його молодший колега Мілан Кундера.
Підпис "Хартії 77"
Ярослав Сейферт справді зайняв вкрай гостру позицію під час окупації, незважаючи на прогресуючу хворобу. Через три тижні після початку окупації Сейферт виступив з промовою на телебаченні:
"Колись ми собі поставили на постамент перший танк, який приїхав в Прагу в травні 1945 року. Так само ми колись вчинимо з останнім танком, який покине нашу Батьківщину".
З думкою Мілана Кундери про те, що письменники стали "головною мішенню окупантів" можна дискутувати, але фактом залишається, що саме письменники чинили опір там, де це тільки було можливо. Влітку 1969 року в Празі відбувся установчий з'їзд союзу чеський письменників, і ключову роль знову відіграв Ярослав Сейферт:
"Одразу на початку я хочу сказати, що ми поставили собі головну мету – вийти з цієї доби з честю. … На цих зборах ми хочемо забезпечити, щоб наші письменники усіма можливостями та способами могли вільно формулювати власне повідомлення про світ, в котрому ми живемо. … Ми тут не для того, щоб співати серенади."
Різкий тон вже майже 70-річного Сейферта нагадував його виступ з 1956 року, поет був знову серед тих, хто не намагався маневрувати і за умов фактичної окупації дотримувався власних переконань. Далеко не всі письменники мали таку сміливість. Саме Ярослава Сейферта обрали головою союзу письменників. До керівних органів обрали також майбутнього дисидента Лудвіка Вацуліка та Мілана Кундеру. Вацлав Гавел почав працювати в одній з комісій союзу письменників.
Завдяки власній популярності та авторитетові серед людей Сейферт міг деякий час забезпечувати нормальну роботу письменників. Союз справді працював ніби в паралельній реальності, попри окупацію, а Сейферт навіть домовлявся про аудієнцію з президентом Лудвіком Свободою, однак президент його не прийняв.
Празька весна, котра завершилась з приїздом радянських танків на вулиці Праги, відкрила можливість реабілітацій та перегляду важливих історичних моментів. В Союзі письменників заснували комісію з реабілітацій репресованих письменників, на чолі знову ж таки з Ярославом Сейфертом. В народі її так і називали: "комісія Сейферта". Ця комісія не припинила свою діяльність і після окупації.
Короткі повідомлення про Нобелівську премію в тогочасній пресі
Разом з колегами Сейферт часто всупереч волі нового керівництва країни розглядав справи заборонених чи репресованих письменників. Скасовували заборони на видавання книг та призначали пенсії раніше забороненим авторам. Звісно, що в умовах окупації всієї країни така діяльність була "краплею в морі", однак одночасно й не лише важливим символічним жестом спротиву, а й конкретною допомогою багатьом несправедливо переслідуваним письменникам.
Режим "нормалізації" впроваджений Ґуставом Гусаком, деякий час після радянського вторгнення ще підбирав правильні ключі до чехословацького суспільства. Однак вже з початком 1970-х років репресії та переслідування (не лише) інтелігенції стали нормою. Найкращі письменники потрапляли під цензуру.
Не став винятком й Ярослав Сейферт, чия "зухвала" поведінка в час після окупації не могла залишитись безпокаранною. Протягом наступних років його твори перекочували у самвидав і лише зрідка перевидавались старші книги. "Стерти" Сейферта повністю не було можливим навіть в умовах нормалізації – надто довго поет був в центрі уваги культурного життя Чехословаччини.
Один з 242-х
В січні 1977 року громадянське суспільство Чехословаччини вибухнуло маніфестом "Хартія 77". Комуністична верхівка неабияк перейнялась цією правозахисною ініціативою, чий маніфест втиснувся на двох аркушах тонкого самвидавного паперу. Газети рясніли повідомленнями про "відступників" та "зрадників". В головному театрі Праги зібрали збори діячів культури, котрі засудили колег "хартистів".
Ця акція увійшла в історію як "Антихартія". Водночас, настільки сполохана реакція влади лише грала на руку "хартистам" про яких таким чином довідалось значно більше людей. Сама ж "Хартія 77" була ініціативою відносно невеликої групи інтелектуалів навколо Вацлава Гавела.
Протягом місяців підготовки правозахисники докладали максимум зусиль, щоб зібрати підписи під маніфестом. Невеличкі картки з автографами гуляли в колах опозиційних інтелектуалів. На всю країну знайшлося 242 людини, котрі не побоялись ризикнути публічною підтримкою Хартії. Був серед них і Ярослав Сейферт, чий "хартистський" підпис зберігся в архівах.
Тексти Ярослава Сейферта вже не перший рік мандрували між самвидавом та "квартирними виставами" в дисидентських колах. Хартисти створили свій власний мікросвіт, "паралельний поліс", де люди "жили в правді" попри пануючий тоталітарний режим а їхній країні.
Дочка Ярослава Сейферта Яна отримує Нобелівську премію з рук шведського короля Карла Ґустава XVI
Про "квартирники" та мікросвіт Хартії згадує одна з ключових постатей тодішньої культурної опозиції, актриса Власта Храмостова:
"Вже сама присутність на літературному вечері, присвяченому творчості відкиненого режимом поета, за участі актриси, котрій заборонили займатися своєю професією, означала прийняти серйозні ризики. Окрім цього, автографи як поета, так і актриси з'явилися серед перших під Хартією 77. …
Перший час такі сейфертівські вечори були передусім зустріччю "хартистів" та їхніх близьких. Тих, котрі вже пройшли через екзистенційні колапси та допити. А деякі вже й через тюрму. Вечори не завершувались разом з виставами. Відбувалось щось унікальне. Люди подавали один одному руки без огляду на різницю в поколіннях чи світоглядах – шукаючи толерантності один до одного.
Хтось може сказати, що це надто патетично. Але той, хто прожив та відчув атмосферу спільноти перших "хартистів", підтвердить, що я не перебільшую. … І я таки наполягаю на патетичному підкресленні: над усім цих стояла райдуга ласкавих сейфертівських струн."
Бути "хартистом", тим більше в першій хвилі, означало добровільно взяти на себе клеймо "ворога режиму". Ярослав Сейферт ще з кінця 1960-х потрапив в немилість комуністичної верхівки Хоч, насправді, вже після 1956 року знаходився в напів-легальному становищі. Однак поет продовжував працювати.
Ще в кінці 1960-х підготував збірку Morový sloup ("Чумний стовп"), котра вийшла спершу у самвидаві а згодом за кордоном. Саме цю збірку на початку 1980-х років поклали на стіл Нобелівського комітету. В кінці 1970-х Сейферт підготував й книгу мемуарів Všecky krásy světa ("Вся краса світу") – меланхолійної белетристики та рефлексій над власним життям, спогадів про друзів та про молодість в його місті – Празі.
Нобель
Присвоєння нобелівської премії Ярославу Сейферту не було збігом обставин, а радше результатом копіткої роботи великого кола осіб дотичного до дисидентського руху та чеської діаспори за кордоном. Ключову роль в цьому процесі зіграв Франтішек Яноух, ядерний фізик зі світовим іменем, котрий потрапив під репресивні заходи в Чехословаччині з початком "нормалізації".
В 1974 році йому вдалося емігрувати до Західної Європи. Викладаючи поступово в різних університетах, професор Яноух зрештою отримав місце наукового працівника в Шведській академії наук. Перебуваючи в Стокгольмі, Яноух заснував фонд на підтримку Хартії 77 та включився у боротьбу за "чеського Нобеля" Поступово на підтримку Сейферта вдалося зібрати підписи видатних інтелектуалів, від Луі Арагона до Жан-Поля Сартра.
Протягом декількох років за кордон з Чехословаччини дисиденти намагались вивезти поетові рукописи. Не завжди успішно. Проти Їржіни Шіклової порушили кримінальну справу за спробу вивезти самвидав з текстами Сейферта та інших авторів. Іржі Ледерер був засуджений на три роки позбавлення волі за аналогічну діяльність ще у 1977 році.
Зрештою, на розсуд Нобелівського комітету вдалося представити достатню кількість текстів. Поет Ярослав Сейферт видавався ідеальною кандидатурою. Окрім безсумнівного поетичного таланту, він був активним багаторічним "голосом сумління" народу Чехословаччини. Перетин цих якостей Ярослава Сейферта дав змогу зробити жест підтримки Заходу культурі в соціалістичній Чехословаччині.
Пам'ятник Ярославові Сейферту в його рідному празькому районі Жижков
Осінь 1984 року
Лауреатів Нобелівської премії оголосили в жовтні 1984 року. Ярослав Сейферт через стан здоров'я не поїхав до Стокгольму, нобелівську медаль вручили його дочці. Згодом сам Сейферт констатував, що таким чином оцінили все покоління чехословацької поезії, і, мабуть, мав рацію.
В самій Чехословаччині подію не могли проігнорувати, проте її висвітлення у ЗМІ було характерним. Повідомлення про Нобелівську премію Ярослава Сейферта ставили в кінці програм та радіо-передач, обмежуючись сухим констатуванням факту. В газетах з'являлися короткі замітки в кінці сторінок.
Насправді ж для чеської культури йшлося про подію історичного масштабу. Ярослав Сейферт до сьогодні залишається одним з двох чехів, котрі отримали Нобелівську премію. Першим був Ярослав Гейровський, котрий ще у 1959 році отримав "Нобеля" з хімії.
Поет Ярослав Сейферт помер в Празі менше як через два роки після отримання премії 10 січня 1986 року.
