Довгий шлях до моря: морська піхота УНР
Серед родів військ УНР найбільше випробувань випало на долю військово-морських сил та їх підрозділу – морської піхоти. Однією з її найбільш боєздатних частин був 1-й Гуцульський полк морської піхоти. Більшість його вояків-горян раніше не бачила моря. Але, вони наполегливо пробивали собі шлях до нього
Початок морській піхоті УНР дала революція. Стихійна українізація Чорноморського флоту охопила і частини морської піхоти. На жаль, зберегти їх у повному складі не вдалось. Більшовицька пропаганда розкладала флот, так само як і армію. Дієвими лишались лише добровольці, як наприклад, загін з 700 моряків відправлених Загальночорноморським з'їздом для захисту Центральної Ради в листопаді 1917 року.
Пізніше, вони утворили "Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного", який взяв участь в захисті Києва в січні 1918 року. Так само, стихійно з українізованих підрозділів флоту в грудні 1917 року виник "Курінь морської піхоти Армії УНР" в Одесі. Згодом, він бився за місто проти більшовиків. Цікаво, що одним з вояків куреня був Юрій Липа, пізніше відомий як автор Чорноморської доктрини, що визначала Чорне море та Україну ключами від Східної Європи. Обидва курені можна вважати першим формуванням морської піхоти УНР.
Друга спроба, створення морської піхоти, припала на часи гетьманату. Тоді наказ від 23 травня 1918 року дав початок бригаді морської піхоти в складі трьох полків. Її завданням мала стати служба на узбережжі держави у фортах, а за потреби – десант з кораблів. На створені полки, також, покладалась охорона майна, що належало флоту. Протягом травня-червня були призначені коменданти полків та начальники відділів. Кожен полк мав складатись з трьох куренів, які включали 4 сотні та одну кулеметну команду.
До серпня 1918 року відбулось призначення старшин для усіх трьох полків. Антигетьманське повстання перервало розвиток цих частин. Зміни у керівництві морського відомства розпорошили кадри та особовий склад флоту і морської піхоти. Лише з призначенням морським міністром енергійного старшого лейтенанта Михайла Білінського з'явилась надія на кращі часи.
До того часу Директорія вже втратила вихід до Чорного моря та Дніпра. Порти на морському узбережжі – Одеса, Миколаїв, Севастополь, Маріуполь та інші, зайняли війська країн Антанти, що підтримували білогвардійців. Ці порти стали для них основним каналом постачання озброєнь та спорядження. Тим часом, українська армія без виходу до моря задихалась, не отримуючи найнеобхіднішого. Для моряків це означало не лише втрату кораблів, але й перетворення на наймеш боєздатну частину війська.
Зліва направо: старший лейтенант Святослав Шрамченко генерал-хорунжий Володимир Савченко-Більський та генерал-хорунжий Володимир Сальський на станції Борисів
Щоб зберегти кадри до часу, коли почнеться відродження флоту, Білінський взявся за формування нових морських частин, які можна було б одразу перекинути на Чорноморське побережжя, а за потреби – використати на сухопутних фронтах. Пріоритетом мало стати створення морської піхоти.
Вже в лютому 1919 року у Вінниці, де опинилось Морське міністерство, почалась організація морського полку. Невдовзі, за згодою Військового секретаріату ЗО УНР, його формування перенесли до Коломиї. Без чорноморських баз, морську піхоту довелось організовувати з нуля. Треба було знайти здорове поповнення, не заражене більшовицькими чи білогвардійськими поглядами.
Вибір був зроблений на користь гуцулів, як найбільш стійких до ворожої агітації. До того ж серед них траплялось чимало колишніх моряків австро-угорського флоту. Фактично, ця морська піхота, починала свій шлях як річкова. Адже, "флотський" досвід новобранців обмежувався сплавом лісу гірськими річками. Наказом від 24 березня 1919 року полк отримав назву "1-й Гуцульський полк морської піхоти". Так, природні горяни стали моряками. Попри цей парадокс, гуцули стали найкращою основою морської піхоти.
Морський полк з Коломиї продовжив своє формування у Бродах. Невдовзі частина рушила до Рівного, де мала отримати зброю і решту спорядження для виступу на фронт під Київ. Воякам бракувало морських одностроїв, тож відрізняли їх, хіба що, знаки розрізнення на армійській формі. В старшин і підстаршин на лівому рукаві та погонах металевий золотий якір, а в козаків – чорний якір на руків'ї та жовтий на погонах.
Створення морської піхоти як частини військово-морських сил тривало. Для посилення 1-го Гуцульського полку мала утворитись 1-ша батарея морської піхоти. 22 травня 1919 року було вирішено сформувати 2-й полк морської піхоти. Усі ці підрозділи в майбутньому мали об'єднатись в окрему дивізію. Командиром цієї дивізії став старший лейтенант Михайло Білінський, що залишив посаду морського міністра через незгоду з політикою соціалістичного кабінету Мартоса.
Однак, особовий склад 2-го полку так і не вийшов за межі 75 вояків, тож дивізія морської піхоти існувала лише на папері. В реальності усі "обов'язки" дивізії виконував лише 1-й Гуцульський полк морської піхоти, що мав завершену організацію. Але навіть його склад нараховував лише один курінь – близько 600 вояків разом зі старшиною. "Полк мав одержати поповнення біля 2000 гуцулів, але через окупацію румунами Покуття і наступ поляків, це здійснити не вдалося" – пояснював Святослав Шрамченко негаразди зі складом полку.
На фронті Дієвої армії морські піхотинці або "гуцули", як їх називали за назвою полку, опинились в травні 1919 року. Полк мав бути переведений до Чорткова, але проїздом через Тернопіль, їх зустрів отаман Божко, який поклав око на морпіхів для поповнення своєї Січі. Командирам вдалось зберегти свій полк як окрему частину. Запорізькій Січі вони підлягали лише в оперативному плані. Вояки Божка увійшли до складу війська під назвою 2-га дивізія Дієвої армії. Мабуть, це було дивне видовище – вояки епохи світової війни та воїни, вбрані мов козаки, в одних лавах.
Зі свідчень ветеранів полку, тодішні морпіхи виглядали так:
"Старшини були зодягнені в чорні штани на випуск (до черевик) з малиновими кантами, – писав Іван Петренко, – чорний френч рівнож з малиновими петлицями й кантами на манжетах й ковнірі френча з відзнаками ранги на рукавах, жовті галуни, плащ рівнож з чорного сукна з малиновими кантами й петлицями. Кашкет звичайний сукняний чорний з дашком і кокардою з тризубом, як і в решті частин Української Армії.
Озброєні мали бути в пістоль і "кортик" чи багнет. Козаки ж також одягнені були в чорний френч, чорні штани до черевик, шинеля чорна, а кашкет чорний сукняний без дашка зі стрічкою, як у матросів з написом "1-ий Гуцульський полк Мор. піхоти", а кіннотники (бо була одна сотня кінноти при полку) штани до чобіт і кашкет звичайний, чорний, як у старшин з дашком. От так виглядав одяг старшин й козаків полку. Сукно чорне видала інтендатура, але пошила чи властиво замовила, коли пішли в наступ, у кравців у Кам'янці Подільському".
Особливі традиції були пов'язані з носінням холодної зброї – багнетів та кортиків. "Холодною зброєю старшин, підстаршин і козаків був багнет. Кортик, як специфічна щоденна зброя старшин і кондукторів українського державного флоту, старшинам і підстаршинам морської піхоти не був наданий, але часом, з власної ініціативи, вони його носили" – згадував Святослав Шрамченко.
Бойове хрещення полк морської піхоти отримав 25 травня 1919 року. Переправляючись через Збруч "гуцули"і зіштовхнулись з більшовиками. На той час сили обох українських армій – Галицької армії та армії УНР зосередились на вузькій ділянці вздовж Збруча. Щоб уникнути знищення треба було наступати. Морпіхи наступали в напрямку Ярмолинці, Копайгород, Фельштин, Глодоси, Бар, Коростовецький ліс, пост Подільський (перед станцією Жмеринка).
Особливо важкі бої розгорнулись під Фельштином. Полк потрапив в оточення. Сотня вояків отамана Божка втекла з містечка, а штаб Запорізької Січі розгубився. "Гуцули" пішли на прорив. Це їм вдалось після двох наполегливих атак. За підтримки Січі, яка відновила порядок, вони розгорнули наступ, щоб відбити Фельштин. В цьому бою загинув полковий лікар Яковенко, що потрапив у полон, коли під час атаки перев'язував важко пораненого вояка. Крім лікаря, полк втратив 15 козаків, а 16 було поранено. Майно та обоз першого порядку попав до більшовиків.
Повернувши Фельштин, морпіхи продовжили наступ. Після тривалих боїв під Баром відкрився шлях на Жмеринку – стратегічний транспортний вузол Поділля. Тож не випадково за це містечко розпочались особливо виснажливі бої.
Як свідчить "Журнал військових подій Гуцульського полку морської піхоти" з 24 червня до 20 липня "гуцули" разом з Запорізькою Січчю Божка вели бої за Жмеринку. Більшовики постійно відправляли резерви аби утримати залізничну станцію, що відкривала шлях на Київ.
На кілька днів з 4 по 7 липня морпіхи звільнили Жмеринку і захищали її силами 180 вояків. Цього загону виявилось недостатньо, щоб оборонити станцію від наступу 3 тис. більшовиків посилених п'ятьма панцерниками. "Гуцулам" довелось відступати аж за Бар на Копай-город. Згодом, полк морської піхоти пішов у новий наступ, звільнив станцію і місто Бар.
Ось як про бої за Жмеринку влітку 1919 року згадував колишній "гуцул" Іван Петренко:
"Був то може найтяжчий час для Армії…Кожна бійка давала страти убитими й раненими, бо до полону майже ніхто не попадав, усіх забивали; відпочинку частини не мали, бої без перерви, поповнення не було, а по кожному новому бою набоїв рушничних і гарматних все меншало й меншало, доходило по 10-15 набоїв на кожного козака.
Ці явища не підносили настрою, а впливали пригнічуючо. Це метання, це бігання взад та вперед, ця показна безсилість перемогти червоних і погнати їх – важким тягарем лягла на нас усіх і душила, тиснула нас…
Були хвилі, коли чекали смерті від ворожої кулі, як вибавлення, то знову хвилі, коли хотіли битися до загину, перемогти московських більшовиків, вигнати зі своєї кров'ю власною й дідів й прадідів орошеної землі". Загалом, в тих боях полк втратив 3/4 свого складу
21 липня "гуцули" повели наступ на Маньківці, чим випередили більшовицький штурм Бару, яким керував нарком військових справ Подвойський. Попри те, що перша фаза бою склалась на користь більшовиків, а полк морської піхоти опинився в оточенні, вміле командування та стійкість морпіхів дозволила обернути хід бою.
"Велику роль тут відіграв осавул полку 3аболотний, якому в цей вирішальний момент полковник Сич доручив командувати резервом. Полку довелося добиватися через міцне кільце більшовиків, а його тил прикрив сотник Заболотний з резервом. Він витримав три більшовицькі атаки і дав змогу вирватися з оточення полку" – свідчить "Журнал військових подій". Бій завершився панічною втечею більшовиків. Провал операції призвів до відставки Подвойського з його посади.
9 серпня полк морської піхоти зайняв Жмеринку, залишену більшовиками без бою. З підходом Галицької армії, об'єднані українські війська почали масштабний наступ на Київ та Одесу. На київському напрямку в наступі взяв участь і 1-й полк Гуцульський полк морської піхоти.
У подальших боях полк розжився матроськими блюзами. Їх джерелом стали полонені червоні матроси. Потерпаючи від нестачі амуніції, "гуцули" були змушені міняти свої подерті мундири на відносно нові блюзи. Завдяки цьому вдалось дещо подолати нестачу спорядження, а частина стала більш "морською" на вигляд. Борис Антоненко-Давидович, що воював у складі Київської групи армії УНР, згадував:
"Де те море було, а морська піхота, призначена для нього вже діяла на далекому суходолі! Може, тому, що цей полк організувало й екіпірувало міністерство морських справ, морська піхота була добре одягнута в чорні френчі та штани навипуск, а на голові мала безкозирки з чорними стрічками – достоту радянські матроси, що покинули свої кораблі й перетворились на піхоту.
Оповідали селяни з тих сіл, де пройшла Одеська червона група, що якийсь матрос-чорноморець спинився над трупом забитого морського піхотинця й скрушно дорікав йому: "Что ж ты, братишка, продался Петлюре? Ай-яй-яй, как стыдно!..".
Під час наступу "гуцули", не зустрічаючи спротиву ворога, зайняли Брацлав, Христинівку, Звенигородку, Тальне. Лише в останні дні серпня полк морської піхоти зіштовхнувся з більшовиками, що намагались будь-що прорватись на північ. Брак набоїв та спорядження змусив гуцулів перейти до оборони.
Початок вересня полк зустрів у Христинівки та станції Вербовате в обороні. Ввечері, 6 вересня виникла небезпека опинитись у "мішку": більшовики обійшли війська через станцію Зятьківці. Оточені, але не зламані вояки Київської групи стали прориватись до Козятина. Після нічних маневрів, на світанку 7 вересня, вони вступили у бій з більшовиками поблизу села Шукай-вода.
У двогодинному бою особливо відзначилась кіннота та Гуцульський полк морської піхоти. Їх дії забезпечили вихід решти військ разом з обозом. Після прориву морську піхоту оперативно приєднали до 12 дивізії. Київська група військ зайняла оборону, час від часу контратакуючи ворога. Вдалось повернути Христинівку та відбити Балабанівку. Більшовики відступили до Білої Церкви.
Тим часом, становище українських військ на Київщині ускладнилось. З'явився новий ворог – Добровольча армія генерала Денікіна. Перше зіткнення "гуцулів" з білогвардійцями сталось поблизу станції Цвітково. Ветеран морської піхоти Іван Петренко зазначав з цього приводу:
"Спочатку не билися, але на другий чи третій день, коли перетрактації (переговори – Авт.) ні-до-чого не привели, знову почали свою мову рушниці, кулемети та залізні пащеки гармат. Війна з армією Денікіна була тяжка. Вони озброєні, одягнені. їм і Англія і Франція помагали, вони мали танки, а ми – босі, роздягнені, майже голодні, не так добре озброєні, ніхто нас не підтримує й не підсилює, а ще в додаток і хорі на тиф майже на 50 процент".
Спалах тифу наніс серйозний удар по боєздатності армії УНР. Чисельність Гуцульського полку морської піхоти, яка й без того коливалась в межах 200-250 вояків, скоротилась ще наполовину. Хворі вояки заповнили військові госпіталі та села Поділля. Щоб поповнити підрозділ до нього направили 25 хорунжих, випускників Житомирської юнацької школи. Проте, це не допомогло зберегти полк як повноцінну бойову одиницю.
Перший Зимовий похід морпіхи зустріли як піхотна сотня 5-го Збірного пішого полку Київської дивізії. Кінна сотня "гуцулів" увійшла до складу Київського кінного полку, куди пішло й багато піхотинців з полку. Морпіхи взяли участь у всіх боях з Добровольчою армією та більшовиками.
Серед їх найбільших боїв можна відзначити Вознесенськ, де вояки здобули поповнення зброєю та набоями, Балту, Вапнярку, перехід через фронт до 3-ої залізної дивізії в районі Ямполя на Поділлі. Стійкість "гуцулів" у боях Першого Зимового походу відзначив командарм генерал Омелянович-Павленко: "У Київській дивізії відзначилися моряки. Їх сформував на Гуцульщині колишній морський міністр старший лейтенант Білинський […]. Загалом "Київці" мали порівнюючи добре зорганізовану піхоту". Кампанію 1920 року рештки гуцулів провели як окрема 1 сотня 29 стрілецького куріня.
За свідченням Святослава Шрамченка, Головна морська управа, відновлюючи у 1920 році діяльність українських морських частин на суходолі, планувала відновити і 1-й Гуцульський полк морської піхоти, але не встигла.
У звільненому від більшовиків Києві, тим часом, формувалась Українська Дніпровська воєнна флотилія і "флотський півекіпаж". Саме вони стали зародком третьої спроби утворити морську піхоту УНР.
Наприкінці травня 1920 року українське командування віддало наказ про відновлення "Дніпровської річної Військової Фльотилії" та утвердило її штат. Одночасно, в Києві створювався 1-й флотський півекіпаж, відомий пізніше як Морський курінь. Чисельність півекіпажу мала скласти 500 матросів. За задумом, підрозділ дозволяв "мати з екіпажів судів, в той час, коли вони знаходяться на суші, зовсім здатні до пішого бою частини". Тобто, він мав виконувати роль морської піхоти.
З тогочасних документів не зовсім зрозуміло як мали між собою співвідноситись річна Військова флотилія та флотський півекіпаж. Чи мали матроси півекіпажу обсісти пароплави, що залишились у Києві?
Якби там не було, організацію обох формувань обірвав наступ більшовиків у червні 1920 року. Штаб Дніпровської Військової флотилії на чолі з мічманом Б. Остроградським, так і не дістався Києва, застрягши у Кам'янці-Подільському. Флотський півекіпаж, до якого мобілізували гардемаринів та підстаршин-моряків з Київського повіту, не завершивши своє створення був евакуйований до Ланцута.
Почалась реорганізація підрозділів флоту на морську піхоту. Менш чисельна Дніпровська флотилія увійшла до складу півекіпажу. Планувалось збільшити його чисельність за рахунок галичан, колишніх матросів австро-угорського Військово-морського флоту, українських моряків з польських таборів для інтернованих. Флотський півекіпаж отримав новий штатний розпис, що більше відповідав стрілецькому куреню.
В серпні 1920 року 107 матросів та старшин зі складу флотського півекіпажу поповнили команду панцерного потягу "Чорноморець". Потяг був збудований ще в травні-червні в районі Києва, належав до частин білоруського отамана Булак-Балаховича під назвою "Рівера". Озброєння бронепотяга складалось з 4 трьох-дюймових, однієї 4,5 дюймової гармат та 10-12 кулеметів.
Після передачі потяга армії УНР він отримав нову назву "Чорноморець" та поповнення з моряків. Вони мали надати екіпажу потяга українського характеру. Цікаво, що бронепотяг перебував в одночасному підпорядкуванні технічних військ – технічні питання, начальника флотського півекіпажу – муштра і господарчі справи, командирам тактичних з'єднань – в оперативних умовах.
Це створювало для його вояків проблеми з постачанням та забезпеченням амуніцією. Попри це, "Чорноморець" діяв на фронті до самого переходу Збруча 21 листопада 1920 року під Підволочиськом. Прикриваючи відхід решти військ, моряки, фактично, стали останніми українськими вояками, що перетнули Збруч.
Флотський півекіпаж відправився на фронт у вересні 1920 року. Згодом, його перейменували на Військову флотилію. Командиром флотилії був капітан 1-го рангу Микола Злобін, якого з 7 листопада змінив Григорій Дугельний. Військова флотилія, що складалась зі штабу, двох піших сотень, кулеметної команди, технічної півсотні, розмістилась у Проскурові.
Згодом, її підпорядкували 1-ї Запорізькій стрілецькій дивізії. Разом вони відступали на захід в ар'єргардних боях з більшовиками, доки не перейшли Збруч, де на протилежному березі їх інтернували поляки. Після цього в таборі Каліш рештки Військової флотилії та команди панцерного потягу "Чорноморець" утворили Збірний Морський курінь, який проіснував до 1922 року.
В тих самих таборах для інтернованих перебували і рештки ветеранів Гуцульського полку морської піхоти. Разом з моряками Військової флотилії колишні "гуцули" брали участь в Другому Зимовому поході. Серед моряків, що брали в ньому участь слід відзначити творця Гуцульського полку морської піхоти старшого лейтенанта Михайла Білінського. Р
озстрілявши з браунінга кількох червоноармійців та отримавши поранення в ногу, щоб не здаватись військам Котовського, колишній міністр морських справ України, залишив останню кулю собі. Колишній командир Військової флотилії УНР підполковник Григорій Дугельний, потрапив у полон вже важко пораненим.
Спеціально назвавшись ім'ям "Григорій Сузима", він подавав на допиті неправдиві свідчення про боєздатність своєї частини, щоб врятувати життя своїх побратимів. 23 листопада 1921 року під Базаром, разом з іншими полоненими вояками, Дугельного вбили більшовики.
Морська піхота УНР проявила себе як сильна та боєздатна частина війська. Зокрема, 1-й Гуцульський полк морської піхоти, за свою історію завжди ввів бої на найважливіших напрямках. Полк, формування якого сучасникам здавалось курйозом "це такі матроси, що їздять субмаринами… по кукурузах", перетворився на грізну силу.
Саме стійкість "гуцулів" у боях на Поділлі влітку 1919 року, відкрила армії УНР шлях на Київ та Одесу, який мав привести моряків до моря. В травні 1920 року річна військова флотилія та флотський півекіпаж, ледве не розпочали відродження українського флоту на Дніпрі. Морські піхотинці УНР, лишаючись завжди вірними своїй справі, пройшли через усі великі битви до боїв Другого Зимового походу. І хоча морським піхотинцям УНР так і не довелось дійти до моря, вони зробили все, щоб це вдалось їх нащадкам.
