«Європейська Одисея» Володимира Мурського
Чергова стаття про відомого громадсько-політичного діяча УНР Володимира Мурського розкриває маловідомі сторінки його життя в еміграції у період 1919–1929 рр. до призначення на посаду представника уряду УНР у Стамбулі. Для майбутнього дипломата й розвідника, як і для більшості української політичної еміграції того періоду, це складне десятиріччя було сповнене багатьма труднощами, негараздами та навіть розчаруваннями. Але вони не змогли зламати справжніх патріотів, до числа яких, безперечно, належав і Володимир Мурський. Попри все він вірив у перемогу над більшовизмом та відновлення української незалежної й самостійної держави, докладаючи для цього максимум своїх сил і здібностей
"Європейська Одисея" Володимира Мурського розпочалася у самий розпал Української національної революції, коли його закружляв жвавий та невпинний танок складного та непростого еміграційного життя політично організованої української діаспори.
Частина І. "Віденський вальс".
Після встановлення влади Директорії УНР Володимир Мурський був включений до складу делегації УНР, яка на початку 1919 р. мала намір брати участь у мирній конференції в Парижі.
Керівництво Директорії УНР розуміло важливий характер цього міжнародного заходу, його вирішальну роль для визначення політичної карти Європи після завершення Першої світової війни, тому готувалося ретельно. Окрім дипломатів на конференцію планувалося відправити потужний "журналістський загін", який мав забезпечувати відповідний інформаційний супровід дипломатичних заходів і доносити до представників європейських держав і європейської громадськості необхідну інформацію про Україну, що вела боротьбу за свою державну незалежність.
Тож залучення Володимира Мурського до складу делегації УНР було зумовлено факторами професійного характеру, насамперед, наявністю у нього необхідних фахових якостей: достатнього журналістського досвіду та знання ним кількох європейських мов (німецької, французької та польської).
Свою роль щодо зарахування Володимира Мурського до складу делегації відіграв, напевне, і факт його особистого знайомства з Володимиром Чехівським, який на той час займав посаду голови Ради Міністрів УНР і водночас міністра закордонних справ.
Рішення про надсилання дипломатичної місії до Парижу було прийнято Радою Міністрів УНР 29 грудня 1918 р. Згідно із затвердженою постановою уряду від 10 січня 1919 р. "Про вислання Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР до Парижа та асигнування 2 205 600 руб. на її трьохмісячне утримання" її штат становив 58–60 осіб. Однак фактично, разом з допоміжним персоналом, реальна кількість членів делегації сягала від 65 до 75 осіб.
Місія складалася з голови, його заступника, секретаря, групи дипломатів і радників, канцелярії, інформбюро, спостерігачів від провідних політичних партій України. Це була найбільша за чисельністю делегація з тих, які коли-небудь відправлялися за кордон урядом УНР або Української Держави. Виїзд місії було заплановано на 11 січня 1919 р. спеціальним дипломатичним потягом у супроводі 30 осіб охорони, але реально він відбувся тільки 14 січня 1919 р. Шлях пролягав через Фастів, Станиславів, Мукачеве, Чоп, Будапешт, Відень, Берн і Лозанну.
Однак до Парижу Мурський, як і більшість членів делегації, так і не доїхав. Він залишився у Відні, який став першим місцем його вимушеної еміграції. Це було пов'язано з тим, що французька сторона не визнала офіційного статусу української делегації і тому дозвіл на в'їзд надали спочатку тільки її голові та секретарю. Інші члени делегації отримали французьку візу набагато пізніше і то далеко не в повному складі.
З багатьма членами української делегації, наприклад, Григорієм Сидоренком, головою місії, а згодом послом УНР у Відні, Володимиром Кушніром, пресовим шефом української делегації, а в майбутньому редактором часописів "Воля", "На переломі" і одним із керівників "Союзу українських журналістів і письменників", Сергієм Шелухіним, юридичним радником делегації та іншими, Володимир Мурський продовжував тісно співпрацювати й у подальшому, тепер вже у новому "еміграційному житті".
У Відні в цей період зосередилася значна частина української еміграції, насамперед, представники творчої інтелігенції та громадсько-політичні діячі. Більшість з них визнавали політичну платформу УНР, але поряд з цим були й прибічники інших політичних течій. З цього приводу згадуваний раніше Григорій Сидоренко, на той час посол УНР у Австрії, писав:
"Українська колонія у Відні живо цікавиться політичним життям на Україні, доказом чого є вихід тут декількох українських органів. Окрім урядової української республіканської самостійницької течії, існують тут групи українських монархістів і українських комуністів", а також "галицькі українці", політичні погляди яких, на думку українського посла, "відзначалися великою розбіжністю".
Тож у цих умовах, Володимира Мурського закружляв "віденський вальс" місцевої української діаспори і він з головою занурився у громадсько-політичну та публіцистичну діяльність. З червня 1919 р. разом із відомими публіцистами та громадськими діячами Віктором Піснячевським, Іваном Кедриним, Артимом Хомиком, Остапом Грицаєм, Володимиром Кушніром та іншими журналістами Володимир працював у журналі "Воля" як відповідальний редактор і водночас дописувач цього видання.
З Віктором Піснячевським, лікарем, членом Української соціал-демократичної робітничої партії, журналістом і публіцистом, Володимир Мурський був знайомий завдяки спільній участі в громадсько-політичному житті Одеси 1917–1918 рр., а з Артимом Хомиком – по роботі в київській газеті "Відродження" у 1918 р.
Журнал "Воля" по завершенні Першої світової війни став першим часописом української еміграції у Європі, який ніс слово правди про Україну та її боротьбу за незалежність. У цьому виданні в 1919 р. Володимиром Мурським було опубліковано 6 статей, які стосувалися актуальних питань тогочасної міжнародної політики в контексті боротьби за незалежність України, проблем українських полонених в країнах Європи, статусу та майбутньої долі західноукраїнських земель.
Володимир Мурський стояв у витоків "Союзу українських журналістів і письменників", першої професійної організації українських журналістів в еміграції. На установчих зборах, які відбулися у Відні у вересні 1919 р., Володимира Мурського було обрано одним із заступників членів Управи. Зокрема, він опікувався питаннями журналістської техніки.
У жовтні 1919 р. Мурського включили до складу делегації, яку планувалося відправити від "Союзу українських журналістів і письменників" на слов'янський конгрес журналістів у Загребі. Однак виїзд делегації не відбувся через політичні причини – українським журналістам югославська влада відмовила в надані віз.
Певний час, у листопаді – грудні 1919 р., за відсутності Миколи Чечеля, Мурський виконував обов'язки секретаря "Союзу…". Разом з іншими керівниками цієї організації 27 листопада 1919 р. він зустрічався з міністром фінансів УНР Борисом Мартосом, який у цей період перебував у Відні. Водночас в рамках діяльності "Союзу…" Володимир читав лекції для українських емігрантів – робітників і колишніх полонених. Так, у листопаді 1919 р. він виступив з доповідями щодо історії української й російської революції та історії будівництва Української держави.
У березні 1920 р., не погодившись зі зміною курсу журналу "Воля", Володимир Мурський разом з Олександром Олесем і деякими іншими членами "Союзу…" заснували два нових періодичних видання – часопис громадсько-політичного та культурно-мистецького спрямування "На переломі" і гумористичний двотижневик "Сміх".
"Віденський вальс" захопив й особисте життя Володимира Васильовича. У Відні він зустрів Софію Вольську. Вона переїхала до столиці Австрії разом з апаратом міністерства закордонних справ УНР. Володимир і Софія одружилися 10 липня 1919 р. Церемонію вінчання в українській католицькій церкві Св. Варвари проводив пастор Йосиф Жук (майбутній засновник і перший предстоятель Української православної церкви в Америці). Свідками були В'ячеслав Липинський і Віктор Піснячевський.
Подружжя Мурських мешкало на околицях Віденського району Деблінг, у невеликому пансіоні. Їх сусідами на той час були колишній міністр освіти ЗУНР Антін Крушельницький з родиною, колишній товариш міністра продовольчих справ УНР Михайло Тимофіїв, канцелярський урядовець посольства УНР у Відні Юрій Білець, співробітники МЗС УНР Надія Суровцова та Олександр Шуберт-Полюга.
Постійним місцем зустрічі українських емігрантів стало розташоване в центрі Відня кафе "Кранц". Його відвідувачами крім згаданих вище осіб були Микола Шраг, Олександр Олесь, Артем Галіп, Микола Чечель, Дмитро та Микола Левицькі, Ігор Лоський, Михайло Грушевський та багато інших відомих діячів національно-визвольного руху. Там бував навіть Євген Коновалець, який у Відні закінчував, перервану війною освіту.
У 1920 р., враховуючи багатий журналістський досвід, Володимира Мурського запрошують на державну службу. Його було призначено пресовим референтом посольства УНР у Відні. У цей час керівником Українського пресового бюро, яке по суті виконувало роль пресового відділу при посольстві, був земляк Мурського галичанин О. Кущак.
Можливо відіграв свою роль у працевлаштуванні й факт особистого знайомства Володимира Мурського з послом Григорієм Сидоренком, на чому вже наголошувалося раніше. Втім на цій посаді Володимир надовго не затримався. Вже восени 1920 р. він продовжив кар'єру у Польщі, в структурах Державного центру УНР.
Частина ІІ. "Польський краков'як".
У вересні 1920 р. Володимир Мурський разом з дружиною переїхав до Польщі. У Тарнові, де в цей час перебував екзильний уряд УНР, Володимир зосередився на державно-політичній діяльності, був членом Ради Республіки, яка виконувала функції тимчасового парламенту у вигнанні, здійснював функції радника Міністерства закордонних справ УНР.
Партійна належність Володимира Мурського після виїзду в еміграцію змінилася. Як відомо, УПСР, до якої він належав раніше, закордоном фактично припинила існування як єдина структура. Виникли кілька течій з різними політичними програмами, які вже не зовсім співпадали з політичними поглядами Володимира Мурського.
Ще під час своєї діяльності в Одесі, як зазначали автори колективної монографії "Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.", Володимир "перебував на правому фланзі всуціль лівого одеського політикуму" і "стояв далі від соціалістичних ідей, ніж більшість інших його одеських колег". Мурський був затятим прибічником "самостійності України", критикуючи будь-які спроби "федерації з Московщиною".
Тому, невипадково, що в Польщі він приєднався до Тарнівської філії Української партії соціалістів-самостіників, яку очолював Іван Липа, людина добре відома йому та близька за політичними переконаннями з часів революційної Одеси.
У листах до останнього, датованих 28 лютого та 22 березня 1921 р., Володимир, зокрема, дякував за пропозицію щодо вступу до партії та зазначав, що подав відповідну заяву про це. Саме соціалісти-самостійники висунули Володимира Мурського в члени Ради Республіки.
Мурський у цей час активно увійшов у нове партійне життя. Він пропонував "поставити під контроль" УПСС зовнішню політику, оскільки вважав діяльність чинних дипломатів екзильного уряду не надто ефективною та послідовною. Вбачав необхідним звернути увагу на заяву американського сенатора Філандера Нокса щодо підтримки США небільшовицької Росії та й загалом дослухатися до позиції США.
Виступав прибічником встановлення дипломатичних контактів з Японією, яка під час Першої світової війни воювала на боці Антанти, і в майбутньому, на думку Мурського, могла стати союзником України в боротьбі з радянською Росією. До речі, прихильність до цієї ідеї він зберігав протягом усього життя та намагався її практично реалізувати вже у Стамбулі, встановивши контакти з японським військовим аташе, акредитованим у Туреччині.
Окрім цього Мурський висловив власне бачення в питаннях грошово-валютної політики уряду в умовах еміграції. Зокрема, він просив представників партії подбати про те аби не допустити випуск гривні номіналом більше 1 тис. Мурський був переконаний, що друк гривневих банкнотів номіналом 5, 10 і 20 тис., який було розпочато у Берліні, є більшовицькою хитрістю спрямованою на знищення української валюти.
Для збереження останньої, на думку Володимира, потрібно було забезпечити заходи подібні до тих, які робив у той час уряд Польщі. А саме, вилучити гривню, покласти її до банку та провести валютну реформу з девальвацією гривні та прив'язкою її до курсу франка, як найбільш міцної грошової одиниці тогочасної Європи.
Після підписання в березні 1921 р. Ризького мирного договору працювати уряду УНР доводилось неофіційно і в набагато складніших умовах ніж раніше. Структурою через яку він міг реалізовувати свої політичні рішення, з квітня 1921 р. стала формально неполітична організація українських емігрантів у Польщі – Український центральний комітет. Останній за словами Миколи Чеботаріва "замаскував" Державний центр УНР.
Однак штат екзильного уряду в цих умовах довелося суттєво скоротити, що позначилося на матеріальному становищі українських емігрантів, у тому числі й Володимира Мурського. Після народження першої дитини, Софії, родина Мурських змушена була тимчасово переїхати до Львова. Однак це не вплинуло на виконання Мурським своїх функцій державного службовця.
Від листопада 1921 р. він керував складанням прес-релізу та видавав бюлетень, документи, які поширювалися МЗС УНР закордоном у якості офіційної позиції екзильного уряду.
Володимир продовжував підтримувати контакти з однопартійцями, в тому числі з тими, які були залучені до Другого зимового походу армії УНР. Тому невдачу цієї військової операції Володимир Мурський переживав особливо важко. У листі до Івана Липи від 25 листопада 1921 р. він зазначав, що партія "самостійників" постраждала найбільше. Серед загиблих однопартійців, з якими він спілкувався буквально напередодні виступу, найвідомішими постатями були Михайло Білинський і Петро Кравченко.
Михайло Білинський загинув у бою під Малими Міньками, де, як відомо, угруповання Юрія Тютюнника зустрілося з переважаючими силами більшовиків. Про обставини загибелі цього видатного діяча національно-визвольного руху Володимиру Мурському відразу після повернення з Другого зимового походу переповів ще один його учасник Сергій Тимошенко. Згодом останній описав ці трагічні події у своїх спогадах.
Петра Кравченка, директора департаменту міністерства землеробства УНР, колишнього члена Ради Республіки, якого разом з Юрієм Тютюнником відрядили у похід для організації цивільного управління на звільненій території, чекала більш важка доля. На відміну від Білинського, він був захоплений у полон.
Як особу, що могла надати цінну інформацію про політичне керівництво УНР, його разом з кількома іншими полоненими з числа командного складу, було перевезено спочатку до Києва, а згодом – до Харкова, де піддано додатковим допитам. У січні 1922 р. судовою колегією ВУЧК Петро Кравченко був засуджений до розстрілу. Але ще до оголошення вироку він, як і більшість інших засуджених, померли від хвороби у слідчій тюрмі.
Слід зазначити, що на початку військової акції Володимир Мурський поділяв оптимізм українського військово-політичного керівництва і був налаштований щодо листопадового рейду доволі позитивно. Він вважав антибільшовицьке повстання на Правобережній Україні, на допомогу якому рухалось військо УНР, цілком перспективним.
Готував про цю подію відповідні прес-релізи, які надсилались закордон, висвітлюючи у них хід бойових дій. Але згодом змушений був констатувати, що українським військовим не вистачало зброї та боєприпасів. Втім, як людина, політик і журналіст, сумуючи за загиблими, він вважав, що втрати не були марними.
На думку Мурського, вшановуючи загиблих під час листопадового рейду, потрібно пам'ятати ці трагічні події як приклад відданості та патріотизму, який засвідчує, що українці заради любові до Батьківщини здатні на героїчні вчинки та жертви.
Поразка листопадового рейду негативно вплинула на політичне життя української еміграції, посилила внутрішні суперечності між різними політичними силами, похитнула авторитет Симона Петлюри та викликала його критику опонентами. Відбувалися пошуки оптимальної моделі організації політичного життя української еміграції в нових умовах. До них активно залучались і соціалісти-самостійники.
У січні 1922 р. Володимир Мурський, підтримуючи ідею Івана Липи та Віктора Завадського, з метою забезпечення єдності громадян і захисту інтересів Української держави, пропонував створення Національного Союзу. Останній мав би вимагати від Симона Петлюри формування легітимного уряду та інших державних структур, які б користувалися загальною довірою. Також союз висловив би своє ставлення до головного отамана через декларацію про підтримку від найвідоміших представників еміграції.
За деякими даними Мурський у цей період долучився до видання часопису "За державність", який заснувало Українське військово-історичне товариство, створене 1920 р. у Варшаві інтернованими військовими армії УНР. Перебуваючи у Польщі він також продовжував співробітництво з Сергієм Шелухіним, з яким був знайомий ще з часів Одеси та по спільній участі в делегації УНР на мирну конференцію до Парижу.
Громадсько-політична активність Володимира Мурського невдовзі була належним чином відзначена керівництвом УНР в екзилі. 9 серпня 1922 р. його було призначено виконувачем обов'язки директора Департаменту преси та інформації Міністерства преси і пропаганди УНР. Він відповідав за друк та поширення в діаспорі, а також на території більшовицької України періодичних видань українською мовою, які пропагували українську незалежність.
Невдовзі діяльністю департаменту, який очолював Мурський, особисто зацікавився Симон Петлюра. 4 жовтня 1922 р. у листі до Андрія Лівицького, за протекцією якого, напевне, відбулося призначення Володимира, голова Директорії писав: "До речі, чи працює Мурський? Я нічого досі не бачив з його бюлетенів чи інформацій".
За такий короткий строк і тим більше у несприятливих політичних і матеріально-фінансових умовах еміграційного становища урядових структур УНР, Володимиру, справді, було важко швидко налагодити ефективну роботу на визначеній ділянці. Втім він намагався працювати з повною віддачею справі.
З цією метою регулярно відвідував Західну Україну, контактував з представниками військових і розвідувальних структур УНР, які мали "виходи" на територію радянської України. Наприклад, у липні 1922 р. Володимир Мурський у Львові зустрічався з Юрієм Тютюнником і отримав від останнього листи, адресовані урядовцям УНР. У службовому відрядженні Володимир Мурський перебував у Львові також у період з 17 по 22 жовтня 1922 р.
Утім подальший розвиток політичної ситуації складався не на користь української політичної еміграції. Навесні 1923 р. діяльність урядових структур у Тарнові припинилася. Прем'єр-міністр Андрій Лівицький з частиною міністрів переїхав до Варшава, а наприкінці року територію Польщі залишив голова Директорії УНР Симон Петлюра, який відбув до Франції. У зв'язку з цим ще більше ускладнилося й до того достатньо скрутне матеріальне становище української еміграції.
Як і більшість українських емігрантів "після виїзду уряду з Польщі" Володимир Мурський був змушений залишити державну службу і "шукати праці хліба ради".
У цей період він підробляв журналістикою, тісно співпрацював з українським франкомовним місячником-ревю "Le Moniteur Ukrainien: Revue mensuelle", який виходив друком у Тарнові в 1923 р. Зберігся лише його перший номер за січень – лютий 1923 р.
Журнал започаткували з ініціативи Тарнівського відділу Українського Центрального Комітету в Польщі та Товариства друзів Франції у Тарнові. Він був орієнтований на зарубіжну читацьку аудиторію, зокрема французьку. Висвітлював історію Української революції, рух опору більшовицькому режиму в радянській Україні, міжнародну проблематику в українському питанні та політичне життя української еміграції.
Дружина Володимира, Софія Мурська-Вольська, у цей час теж намагалася допомагати чоловікові в покращенні непростого фінансово-матеріального становища родини. У 1922 р. у Львові у перекладі Софії було видано українською мовою роман Артура Конан-Дойля "Пропащий світ". На виручені від публікації кошти родина Мурських жила деякий час.
У подальшому Володимиру Мурському вдалося влаштуватися до банку в Торуні в якості практиканта. Як писала в цей час його дружина в листі до В'ячеслава Липинського: "Чоловік дістав в Торуню посаду, але не дістав хати, отже я з дітьми тут (в Тарнові – прим. авторів), а він в Торуню".
Однак після успішного завершення випробувального терміну Володимир отримав уже постійну посаду у відділенні цього ж банку в Кракові, куди в 1925 р. (а можливо і наприкінці 1924 р.) переїхав разом з родиною. Справжнім хобі, а на деякий час і засобом заробітку, для Володимира Мурського стала нова й популярна в Європі на початку 1920-х рр. радіотехнічна справа. У Кракові він закінчив радіотехнічні курси, згодом був директором (за іншими даними – провідним інженером) комерційної фірми з продажу радіоапаратів. Після відкриття в місті радіостанції мовлення проголосив кілька виступів про українські справи.
Водночас Володимир Мурський намагався брати участь у громадському житті українців Кракова, зокрема в роботі мистецького гуртка "Зарево" під керівництвом Богдана Лепкого. Родина Мурських продовжувала підтримувати дружні стосунки та вести переписку з Адамом Монтрезором, з яким познайомилися, напевне, ще у Відні. Монтрезор був близьким товаришем друга сім'ї та свідка на їх весіллі В'ячеслава Липинського, одним із засновників Українського союзу хліборобів-державників, чоловіком старшої доньки гетьмана Павла Скоропадського.
На початку 1926 р. для родини Мурських настали найбільш важкі часи. У банку Володимир підпав під скорочення (був "зредукований"), а радіотехнічна фірма збанкрутувала. Він безуспішно шукав роботу: звертався до редакції журналу "Тризуб" у Парижі, де йому обіцяли місце, їздив до Варшави, зустрічався там з Андрієм Лівицьким, Романом Смаль-Стоцьким, писав статті з українського питання у місцеві газети Кракова.
Зокрема, у червні 1926 р. в одному з найстаріших періодичних видань Кракова, газеті "Час", Володимир публікує велику аналітичну статтю про вбивство Симона Петлюри. Витяги з цієї публікації були надруковані того ж місяця у львівській газеті "Діло".
І нарешті у 1927 р. Мурський здобув посаду в організованому Віктором Лотоцьким Торуньському відділі Українського центрального комітету. Ця громадська організації української еміграції в Польщі міжвоєнного періоду займалася культурно-освітньою діяльністю, здійснювала юридичну та матеріальну допомогу українським емігрантам.
В умовах неможливості легальної діяльності на території Польщі українського еміграційного уряду Український центральний комітет тісно співпрацював з останнім і виконував роль його своєрідного громадського представника. Осередок комітету у Торуні на момент створення налічував до 40 осіб і проводив широкі соціально-культурні заходи серед української діаспори.
Робота Володимира Мурського в складі Українського центрального комітету фактично стала поверненням на державну службу в структури екзильного уряду, хоча і була здійснена під формальним прикриттям громадської організації української діаспори. У подальшій долі Володимира Мурського ключову роль відіграв голова уряду УНР Андрій Лівицький, який після вбивства Симона Петлюри зайняв посаду головного отамана. Незважаючи на різницю у статусі цих діячів екзильного руху між ними склалися теплі стосунки. Андрій Лівицький став хрещеним батьком третьої дитини Мурського – сина Богдана, який народився у грудні 1927 р.
У цей період Володимир Мурський, як і більшість діячів екзильних структур УНР, став активним учасником прометеївського руху. Його мета полягала в організації під егідою Польщі спільної боротьби народів колишньої Російської імперії та СРСР, поневолених більшовиками (українців, кримських татар, грузинів, азербайджанців, вірмен, представників Кубані та області війська Донського, народів Північного Кавказу та Туркестану), за утворення незалежних національних держав. Ідейним натхненником прометеїзму був найближчий соратник Юзефа Пілсудського, розвідник і дипломат Тадеуш Голувко, з яким Володимир Мурський близько товаришував.
В організації прометеївського руху визначальна роль відводилася саме "уенерівській" еміграції, а головним його центром з 1926 р. вважався Париж. Основними формами діяльності були: клуби "Прометей", друкування статей в закордонній пресі, видання книг і брошур, підготовка меморандумів і меморіалів на адресу Ліги Націй. У 1928 р. як філіал паризького було засновано клуб "Прометей" у Варшаві.
Цікаво, що ініціатором його створення був Ісаак Базяк, добре відомий Володимиру Мурському по спільній роботі з організації у Відні 1919 р. "Союзу українських журналістів і письменників", а багаторічним головою – Роман Смаль-Стоцький. До Варшавського клубу входили також інші керівники екзильного уряду та української спецслужби Андрій Лівицький, Володимир Сальський, Всеволод Змієнко, Павло Шандрук.
Отже, еміграційний період життя Володимира Мурського до відрядження в Туреччину поділявся на два нерівномірні за часовими рамками, але однаково важливі з точки зору його громадсько-політичного становлення, професійного гартування та особистісного розвитку, періоди: австрійський і польський.
Під час перебування у столиці Австрії у 1919–1920 рр. Володимир Мурський продовжував зростати як журналіст і публіцист. Професіоналізм і активна участь у громадському житті української діаспори сприяли його залученню на державну службу. У Відні він отримав перший дипломатичний досвід в якості пресового референта українського посольства. Саме ця посада дозволяла поєднати письменницькі таланти і здібності Володимира Мурського з потребами зовнішньополітичної діяльності українських урядових структур в еміграції.
Польський період в житті Володимира Мурського умовно можна поділити на кілька етапів. За формальним географічним критерієм – на тарнівський і краківський. У 1920–1925 рр. родина Мурських проживала у Тарнові, а у 1925–1929 рр. – у Кракові. Але з точки зору змістовного аналізу професійних аспектів діяльності Володимира Мурського, його залучення до функціонування урядових структур екзильного уряду та пов'язаних з ним громадських організацій, вважаємо за доцільне виділити, як мінімум, три етапи.
1920–1923 рр., коли Володимир Мурський займав офіційні посади у урядових структурах уряду УНР в екзилі, 1923–1927 рр., зосередження на культурно-мистецькій діяльності української діаспори та власна трудова діяльність і 1927–1929 рр., коли відбулося повернення до громадсько-політичної діяльності в урядових структурах УНР, що стало підґрунтям у подальшому для призначення Володимира Мурського представником уряду УНР у Стамбулі.
