Загроза для СРСР. Розпорядження Андропова перед замахом на Івана Павла II
21 квітня 1981 року Андропов видає «совершенно секретне» розпорядження щодо протидії Ватикану, а вже 13 травня на площі святого Петра член турецького терористичного угрупування «Сірі вовки» Мехмет Алі Агжда стріляє у Папу Івана Павла II. Незважаючи на велику крововтрату, понтифік вижив. За однією з найпоширеніших версій,організація нападу здійснювалась болгарськими спецслужбами, які діяли за завданням КҐБ СРСР. Обставини нападу на Івана Павла II досі залишаються не з’ясованими.
02 жовтня 1979 року на Генеральній асамблеї ООН Іван Павло II виголошує промову на захист основних людських прав, чим викликає стурбованість делегатів з комуністичних країн.
Центральний комітет Комуністичної партії Радянського Союзу приймає рішення негайно діяти та видає "совершенно секретный" декрет під назвою "Про заходи протистояння політиці Ватикану щодо соціалістичних країн", яким було визначено завдання для різних органів радянської державної влади.
У декреті немає розпоряджень про вбивство Івана Павла II, адже секретаріат ЦК не мав таких "повноважень". Однак, згідно з документами колишнього співробітника КҐБ СРСР Василя Мітрохіна, які він скопіював та передав західним спецслужбам ,у листопаді 1979 року КҐБ ініціювало активні заходи по дискредитації Івана Павла II у світових ЗМІ. Кінцевою метою було показати, що Іван Павло II становить загрозу для миру.
Також, радянське керівництво було дуже стурбоване ситуацією у комуністичній Польщі, до якої у червні 1979 року Іван Павло II здійснив свій перший візит. Існує думка, що саме приїзд Папи став поштовхом до заснування профспілки "Солідарність", яку підтримувало католицьке духовенство Польщі та особисто Папа Іван Павло II. За це комуністи посили свою "війну" проти нього.
Багато документів про протидію КҐБ Івану Павлу II були знищенні після розпаду Радянського Союзу. Проте, дещо було збережено та опубліковано, зокрема у вже згаданому "архіві Мітрохіна".
У 2002 році в Італії за ініціативною прем'єра Сільвіо Берлусконі була створена спеціальна парламентська комісія для вивчення матеріалів Мітрохіна. З документів нібито випливало, що замах на Папу був ініційований саме КҐБ. Вагомих доказів комісія не надала і у 2006 році її було ліквідовано.
Історики вважають, що вищевказаний декрет та інші секретні директиви з архіву Мітрохіна можуть свідчити про те, що керівництво СРСР вважало Папу загрозою існуванню Радянського Союзу.
У Галузевому державному архіві Служби безпеки України зберігається розпорядження Андропова від 21 квітня 1981 року № 27сс "Про деякі нові аспекти підривної діяльності Ватикану проти соціалістичних країн та заходи щодо її протидії", яке надіслано структурним підрозділам КҐБ за кілька тижнів до замаху на Івана II.
Документ не містить згадки про вбивство Івана Павла II. Однак, якщо припустити, що КҐБ дійсно ініціював замах на Папу, ймовірно таке рішення приймалось у строгій секретності на рівні керівництва спецслужби або навіть Радянського Союзу, а письмові розпорядження, в тому числі вищевказане, були своєрідним додатковим "інструментом", що спрямовувався на проведення комплексних і одночасних активних заходів проти Ватикану та Римо-католицької церкви по всій території СРСР.
"З приходом на папський престіл в 1978 році завзятого антикомуніста Івана Павла II Ватикан взяв курс на подальшу активізацію діяльності католицької церкви в соціалістичних країнах, на перетворення релігійного руху в політичну опозиційну силу".
"Висування на посаду Папи колишнього Краківського архієпископа Войтили, маючого досвід боротьби з соціалістичними перетвореннями безпосередньо в соціалістичній країні, не було випадковим та свідчить про прагнення керівництва Ватикану посилити ефективність католицької церкви як засобу боротьби з соціалізмом"
"Ворожість Папи Івана Павла II щодо соціалістичних країн обумовлений як його особистими антикомуністичними і антирадянськими переконаннями, так і давніми зв'язками з найбільш консервативними представниками католицького духовенства і реакційними політичними діячами Заходу, які забезпечили його обрання на папський престіл".
Як видно з тексту, підготовленого оперативними підрозділами КҐБ, Іван Павло II не сприймав комуністичну ідеологію та фактично вважався ворогом Радянського Союзу.
"Головний наголос у своїй т.зв. "східній політиці" Папа на теперішній час ставить на здійснення безпосередніх практичних заходів на відродження діяльності католицьких та уніатських приходів, матеріальній та духовній підтримці найбільш реакційних кіл духовенства, інспірацій та розширення негативних процесів в середовищі віруючих, переслідуючи мету посилення впливу церкви на суспільно-політичні процеси в країнах соціалізму".
Східна політика Івана Павла II відрізнялася від його попередників. Він змінив політику діалогу з комунізмом, фактично відійшов від м'якої "Ostpolitik". Радянське керівництво було дуже стурбоване підтримкою Папи підпільної Української греко-католицької церкви. Одразу після свого обрання на Петровий престіл, він публічно заявив, що стане голосом "мовчазної церкви".
Згідно інформації чекістів, Іван Павло II здійснював "провокативні кроки", спрямовані на активізацію негативних процесів в середовищі уніатів: "Проведений у грудні 1980 року, з його згоди, синод єпископів української католицької церкви, рішення кого спрямовані на підрив церковної юрисдикції руської православної церкви над парафіями, які раніше до 1946 року входили до складу уніатської церкви".
Радянський Союз намагався отримати визнання Ватикану у питанні Львівського псевдособру 1946 року, ініційованого радянськими спецслужбами. Близько 70 % делегатів "собору" були агентами НКҐБ. Ватикан офіційно не визнав цю спецоперацію.
Проте, існують випадки коли Москва використовувала ватиканських достойників з метою легітимізації свої злочинних дій. Зокрема, у червні 1971 року на інтронізацію патріарха Пимена було запрошено папських представників – кардинала Яна Віллебрандса та єзуїта Джона Лонга.
Під час свого інтронізаційного виступу Пимен згадав про 25-ліття Львівського "собору", на якому ліквідовано Українську греко-католицьку церкву. Ватиканські представники мовчали. Це викликало обурення вірних УГКЦ.
На початку 1980-х років ієрархи РПЦ у церковній пресі неодноразово говорили про можливий розрив "братських" відносин з Римо-католицькою церквою. Вони стверджували, що Іван Павло II підтримує намагання УГКЦ відродити унію в Україні, посилаючись на декларацію синоду українських католицьких єпископів, який відбувся за благословення Папи 25 листопада – 02 грудня 1980 року.
"Патріарх Пимен вважає, що відродження унії може погубити не тільки діалог любові, а й богословський діалог між нашими церквами" - йдеться у "Журналі Московської патріархії" (№ 10, 1981, 7).
"Основним напрямом підривної діяльності Ватикану проти нашої країни як і раніше залишаються:
- розпалювання націоналістичних почуттів у населення України, Литви та Латвії;
- компрометація діяльності Радянського керівництва при вирішенні внутрішніх та міжнародних проблем;
- вплив на свідомість віруючих ідеї об'єднання всіх релігій для боротьби з атеїзмом за свободу релігій, прав людини".
У своїй підривні діяльності Ватикан широко використовує підпорядковані йому клерикальні організації (коледж "Русікум", колегії "Св. Казимира", "Св. Йосафата" та інші), надає через них матеріальну допомогу уніатському підпіллю в Україні, реакційно налаштованим ксендзам Прибалтики, Білорусії та Казахстану".
З інформації КҐБ, особливу роль Ватикан відводить Литві, в якій поширюються "націоналістичні настрої", а віруючі невдоволені обмеженню діяльності Католицької церкви. Чекісти також згадують про видання "Хроніка католицької церкви Литви" та "Бог та вітчизна".
Відомо, що Іван Павло II будучи ще краківським єпископом дуже цікавився подіями у Литві, а також вивчав видання "Хроніка Католицької церкви Литви", засноване католицькими священниками. Вони документували переслідування церкви, зібрані матеріали таємно вивозили закордон, у такий спосіб свідчили про злочини проти церкви.
"На території західних областей України (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська) спостерігається активність уніатського духовенства. Тут нараховується більше 200 тисяч уніатів (біля 300 священників і більше 500 монахів).
Уніатське духовенство намагається встановити способи зв'язку з Ватиканом та зарубіжними уніатськими центрами, проводить збіговисько однодумців на приватних квартирах, виховує віруючих в націоналістичному дусі, підбурює їх до антигромадських акцій, що спрямовані на інспірування, направлення в інстанцію колективних листів з вимогою про відродження уніатської церкви в СРСР".
Далі, чекісти описують свої досягнення по нейтралізації підривної діяльності Ватикану на території Радянської Союзу. Як бачимо, радянські спецслужби називають речі своїми іменами, вважаючи Ватикан своїм противником.
"За результатами вжитих заходів, було зірвано задум противника протиставити церкву державі, загострити обстановку в середовищі сповідуючих католицьку релігію радянських громадян".
У 1978 році через кілька тижнів після смерті митрополита Ленінградського Никодіма, відомого як агент "Святослав" (за Мітрохіним – "Адамант"), КҐБ видає таємний наказ № 00122 від 28.09.1978 "Заходи з посилення агентурної оперативної роботи в боротьбі з підривною діяльністю іноземних клерикальних центрів та ворожих елементів серед людей Церкви та сектантів", який яскраво показував занепокоєння, яке викликав Ватикан та греко-католицька церква у керівництва радянських спецслужб.
Цікаво те, що вказаний наказ виданий у день смерті Івана Павла I, понтифікат якого тривав всього 33 дні.
Так, враховуючий наказ № 00122, а також нові "дані", зусилля КҐБ були спрямовані на виконання завдань, що включали в себе постійну розробку Ватикану у напряму:
- протидії створення ним міжнародного антикомуністичного альянсу церков, а також виявлення та протидія намірів Римської курії активізувати діяльність греко-католицького та римо-католицького духовенства на території Радянського Союзу;
- зосередження сил на встановлення католицьких священнослужителів, які підтримують ворожість Ватикану;
- укріплення агентурних позицій в середовищі РКЦ та УГКЦ;
- викриття планів Ватикану та католицької церкви, яка під прикриттям "духовної свободи" та "прав людини" втручається у внутрішні справи СРСР та інших соціалістичних країн;
- виявлення і протидія нелегальних способів зв'язку Ватикану з "реакційним" духовенством на території СРСР, а також агентурного спостереження за антирадянськими елементами в середовищі католицького духовенства з метою недопущення організації ворожої діяльності з їх боку;
- здійснення розробки представників Ватикану і зарубіжних клерикальних центрів, які різними каналами відвідують Радянський Союз та мають підривні плани і задуми;
- виявляти серед них агентів іноземних розвідок, у деяких випадках, вербувати їх і підставляти головним противникам та Ватикану;
- протидія розширенню зв'язків Ватикану з РПЦ та іншими церквами, переконання останніх у намірах Ватикану послабити їх вплив на території СРСР.
Не обійшлося без згадування чекістами своїх "оперативних можливостей" в середовищі РПЦ, агентура якої роками служила "на благо отечества": "Активніше використовувати оперативні можливості в руській православній церкві та інших церквах СРСР для проведення заходів по зарубіжним клерикальним центрам. Продовжити роботу з компрометації та розкладання цих центрів".
Особливу увагу також заслуговують заходи щодо впливу на Івана Павла II, посилення протиріч між кардиналами, зміцнення оперативних позицій і каналів радянського впливу у ватиканських колах.
Чекістами виділено основні об'єкти Ватикану, які потребують застосування заходів з агентурного та оперативно-технічного проникнення, серед них: Державний секретаріат Ватикану; Міністерство закордонних справ; міжнародні національні та закордонні католицькі організації; колегія "Русікум", Папський григоріанський університет тощо.
Також, радянські спецслужби вбачали, що Ватикан володіє розвідувальною інформацією щодо "політики країн головного противника", з якими він нібито співпрацює та проводить підривну діяльність проти СРСР та інших соціалістичних країн.
"Посилити координацію з органами держбезпеки соціалістичних країн у питаннях розробки та здійснення заходів з протидії ворожої діяльності Ватикану" - йдеться в останньому заході розпорядження КҐБ.
Таким чином, розпорядження Андропова можливо і не дає відповіді на питання: "Чи стоїть КҐБ за замахом на Івана Павла II?". Проте, воно ілюструє, що Кароль Войтила був загрозою для Радянського Союзу.
Відомий український правозахисник та дисидент Мирослав Маринович у своїй статті "Українські сторінки понтифікату Івана Павла II", яка вийшла в жовтні минулого року у виданні "Нова Польща", написав:
"Святий Іван Павло ІІ і його понтифікат від самого початку становили величезну загрозу комуністичній системі, і я, колишній політв'язень, не потребую речових доказів, щоб зрозуміти: за замахом на папу 1981 року стояли КДБ і Кремль.
Однак те, що доводило до шалу комуністичні режими Європи, сповнювало надією підневільні народи. Тому й був цей святий папа білим вітрильником надії для всіх, хто прагнув свободи, миру й порозуміння. За це йому й буде у віках велика вдячність і вічна пам'ять".
Сьогодні, немає сумнівів в тому, що Іван Павло II зіграв важливу роль у поваленні комуністичного режиму, наслідки якого він відчув на собі під час свого служіння в Польщі.
Він не просто боровся проти комуністичних диктатур, він намагався змінити світ, травмований та просякнутий тоталітарними ідеями.
Американський зовнішньополітичний стратег США 1970-х років Генрі Кіссінджер якось висловив думку, що Іван Павло II мав, певно, більший вплив на історію XX століття, ніж будь яка інша людина.
Він мав духовну близькість до України. У 2001 році, під час свого візиту в Україну Іван Павло II беатифікував 28 українців, які загинули за віру і за церкву.
Був канонізований 27 квітня 2014 року.
