Записки кубанського партизана. «Вовча сотня»

Від редакції: в 2020 році у видавництві "Пропала грамота" вийшла книжка Андрія Шкуро "Записки кубанського партизана". Це збірник рукописного спадку відомого кубанського отамана. Нащадок запорізьких козаків. Командир козацького загону спеціального призначення у Першу світову війну. Повстанський отаман. Палкий борець із комунізмом.

Людина, яка пройшла нелегкий шлях пошуку власної ідентичності — від вірності московській імперії до окремішньої козацької та української ідентифікації. Один з організаторів козацьких частин у складі німецької армії в часи Другої світової війни, зрештою виданий та страчений у СРСР. "Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книжки.

Мій арешт у Кисловодську — Владикавказька в'язниця — Випадкове звільнення з неї і втеча в Кисловодськ, а за тим у гори

Маючи на руках мандат Автономова, який надавав мені широкі права, я гаряче взявся за організацію козацьких загонів. У "Гранд-готель", де я жив, до мене приїжджали представники від різних станиць Тереку і Кубані, з якими я вів тривалі переговори.

Вони одностайно наполягали, щоб під тим або тим приводом я роздобув їм зброю, а потім пропонували вдарити по совєтській владі; я ж просив їх бути обережними і, головне, не скомпрометувати передчасно нашу ідею.

Доводилося у багатьох випадках промацувати ґрунт. Багато депутатів з совдепу особливо цікавилися питанням: яку позицію займе нова армія щодо Добровольчої армії Алексєєва і Денікіна?

Я відповідав, що політичні справи не належать до моєї компетенції і, ймовірно, ЦВК зуміє домовитися з добровольчим командуванням. Якщо ж угода досягнута не буде, то що ж — доведеться нам битися і з добровольцями.

Тим часом у П'ятигорську зібралися офіцери і своїм старшиною вибрали генерала Мадрітова, який прославився партизанськими діями в Японську війну. У них виникло питання про необхідність кодифікації нових статутів, де були б прийняті до уваги ідейні завоювання революції і які б суворо регламентували правове становище офіцерів і їхні взаємини з солдатами.

Для цієї мети обрали комісію, яка з Мадрітовим на чолі виїхала до Владикавказа, щоб працювати там разом з більшовицьким урядом Терської республіки.

Я спільно зі Слащовим і капітаном гвардії Сейделером марно домагався видачі зброї для козаків. Під приводом, що під рукою немає таких складів, комісар з військових справ пропонував мені зібрати загони і відправити їх до Тихорєцька, де вони будуть озброєні з наявних там складів.

Терські комісари погодилися на повернення терським козакам їх шашок і кинджалів. Але відібрану свого часу в козаків дорогу, викладену золотом і сріблом, зброю так їм і не повернули.

Я передав по станицях, щоб на початку травня козаки, які бажають вступити до сформованих мною загонів, зібралися в станиці Кисловодській. Головою Кисловодського совдепу був такий собі Тюленєв; це був лівий комуніст з монтерів, страшно ненавидів буржуазію і офіцерство, людина надзвичайно зухвала і груба.

Він, як прихильник поглиблення класової боротьби, ставився дуже недовірливо до затіяного Автономовим примирення і всюди це висловлював. Мене Тюленєв вважав явним контрреволюціонером, не довіряв абсолютно і всіляко перешкоджав моїй роботі, а також підбурював проти нашої справи й інших членів совдепу.

Однак у нас була своя людина в секретаріаті совдепу, яка сповіщала нас про кожен крок Тюленєва. Раптом він повідомив нас, що отримав телеграму з Катеринодара, де сказано, що Автономова заарештували за змову проти радянської влади; також наказано заарештувати всіх, у кого є будь-які мандати з його підписом, і що Тюленєв вимагає на цій підставі мого арешту.

Я негайно ж скликав раду зі Слащова, Датієва і Сейделера: що робити? Тут прийшла нова звістка: у совдепії тривога... більшовицький роз'їзд між Бургустанською станицею і Кисловодськом натрапив на бівуак козацького загону і був ним обстріляний. Прибігає поручик Бутлеров:

—Рятуйтеся, полковнику, вирішено вас заарештувати!

В один момент ми вже було вирішили бігти, тим більше що коні для нас були приведені зі станиці й заховані поблизу. Але втечу більшовики визнали би як очевидність контрреволюційності моїх намірів. І це в той час, коли організація загонів не була закінчена, зброї не було і час для повстання, у зв'язку з рухом Добровольчої армії, ще не назрів. Я вирішив відправитися до совдепу сам, йти напролом і спробувати врятувати справу.

Підходжу до будівлі. Біля неї маса народу; роздають гвинтівки, патрони; страшна метушня, уривчасті вигуки: "козаки повстали".

—А ось і ви самі, товаришу Шкуро, — іронічно промовив Тюленєв, коли я заходив до залу засідань, — а я вже послав привести вас під конвоєм.

—По-перше, я для вас не товариш, а пан полковник, — заперечив я, — а по-друге, чому всупереч мандату главкома Автономова ви не виконали досі моєї вимоги і не приготували приміщення і фуражу для козаків, які збираються до Кисловодська?

—Зрадник Автономов уже заарештований, і тепер ми приберемо всю офіцерську сволоту, — зухвало заперечив мені Тюленєв. — Що стосується козаків, то вони дещо поквапилися і атакували наші роз'їзди ще до отримання ваших наказів.

—Це непорозуміння, — закричав я. — Ймовірно, роз'їзди перші атакували козаків, а ті лише захищалися.

—Ви заарештовані, — виголосив мені Тюленєв.

Тут до мене підійшли озброєні солдати і відвели до кімнати поряд із залом засідань. Справа була кепська, і я міг зле закінчити, особливо якщо б козаки знову побилися з більшовиками. Найжахливіше, що, сидячи за ґратами, я був позбавлений можливості взаємодіяти з зовнішнім світом і попередити розвиток подій.

Через нещільно причинені двері до мене долинали уривки дебатів, що відбувалися в залі засідань, і я розібрав фразу Тюленєва: "Якщо пролунає ще хоча б один постріл з боку козаків — Шкуро потрібно розстріляти".

Я ходив широкими кроками по кімнаті, обмірковуючи становище. Проходячи повз вікна, постійно бачив когось зі своїх однодумців, що походжали з безтурботними обличчями по вулиці. Усвідомлення, що я не сам і друзі піклуються про мене, вливало деяку втіху в моє серце. Вартовий, що охороняв мене, справляв враження добродушного хлопця.

—Ось, брате, — сказав я йому, — через просте непорозуміння проливається козацька кров. Свої по своїх випалили, а я відповідаю. Щоб не було марного кровопролиття, прошу тебе, віднеси потайки записку до моєї дружини. Я напишу, щоб козаки пішли назад.

Я пообіцяв йому ще 100 рублів за послугу.

—Чого ж, пиши. Я занесу після зміни.

Я написав коротеньку записку дружині, у якій повідомив про мій арешт і про те, що мені загрожує розстріл у разі, якщо козаки вступлять у бій з більшовиками; подавцю листа просив видати 100 рублів нагороди.

Отримавши записку, дружина нагородила червоноармійця і негайно кинулася до Слащова, а з ним до моєї кімнати; на столі були розкидані різні папери і карти з відмітками; на стіні висів мій партизанський прапор — вовча голова на чорному полі. Поспішно сховали все це. Раптом входить козак у бурці.

—Коні подані для полковника і офіцерів!

Дружина до нього:

—Скачи швидше до загону! Скажи, що полковник заарештований... Щоб козаки спішно розійшлися по станицях... Коли полковник звільниться, він вас знову збере.

Козак поскакав. Тим часом до мене з'явився комісар Ілешенін з нарядом червоноармійців і зажадав, щоб я був присутній при обшуку моєї кімнати в "Гранд-готелі". Обшук як у мене, так і у дружини, звичайно, виявився безрезультатним. Йдучи, "товариші" виставили караул біля кімнат моєї дружини.

Ночував я під арештом в будівлі совдепу і знову підслуховував. Відбувалося нічне засідання і допит полонених офіцера й козака, які виїхали в розвідку і були захоплені червоноармійським патрулем. Офіцер виявився не дурнем.

—Дозвольте, — доводив він, — на якій підставі нас схопили і тепер тримають тут під арештом? Полковник Шкуро наказав нам зібратися в Кисловодській станиці, де ми пройдемо тижневе навчання, а потім відправимося під Ростов битися з німцями.

Полонений козак вторив своєму офіцеру. У совдепії почалися дебати. Багато членів нападали на Тюленєва, доводячи, що він своєю ненавистю до офіцерів доведе справу до громадянської війни на Кавказі. Вимагали мого звільнення.

Після гарячих суперечок ухвалили послати депутацію разом із обома полоненими для переговорів з козачим загоном. Мене ж вирішено було відпустити додому, але залишивши про всяк випадок вартових біля займаних мною і дружиною кімнат.

Уранці мене знову зажадали бачити в совдепі: виявляється, сталася історія з вчорашньою депутацією. Вночі один із більшовицьких патрулів натрапив на бівуак козацького загону і відкрив по ньому стрілянину. Козаки відповіли тим же.

У цей час під'їжджала депутація і також потрапила під обстріл. Користуючись метушнею, обидва полонені втекли. Замість них більшовики зловили двох інших козаків; один з них, зовсім ще молодий козачок, виявився набитим дурнем і мало не згубив мене.

На допиті він сказав, що, мовляв, полковник Шкуро "нас організував, щоб більшовикам шиї скрутити; що у більшовиків візьмемо — те наше, ще і по тисячі карбованців платні обіцяв". Враження вбивче.

На моє щастя, Тюленєв не був присутній на цьому засіданні. Він поїхав разом з найзавзятішими комуністами на з'їзд у Моздок, звідки йому вже не судилося повернутися. Якби він був тут, мене б негайно розстріляли.

—Дозвольте, — звернувся я до членів совдепу, — допитати мені цього козака.

Вони погодилися.

—Ти бачив коли-небудь полковника Шкура?

—Ні, не бачив.

—Мене (я був у цивільному пальто) знаєш?

—Ні, не знаю.

—Хто ж тобі казав бити більшовиків?

—Та взагалі козаки більшовиків не поважають, поб'ють і їх.

Тут заговорив інший полонений козак, який досі мовчав:

—За наказом пана головнокомандувача Автономова нас збирав вахмістр Наум Козлов, щоб бити німців, як же нам не послухатися? Не пускати ж німців до себе.

Побачивши, що шанси мої поліпшуються, я звернувся з промовою до совдепії, у якій дорікав більшовикам у непослідовності й в тому, що, просивши нашого сприяння, вони при першому ж непорозумінні вдаються до обшуків, арештів і погроз розстрілу.

Я сильно розкричався і заявив, що негайно посилаю телеграму Ною Буачидзе — голові Ради наркомів Терської республіки. У совдепії почалася суперечка: відпустити мене чи ні? У цей час повернулися роз'їзди і доповіли, що козачі загони розійшлися по станицях.

Зрештою совдеп ухвалив відправити мене до Владикавказа. Тим часом осавул Бібіков (з моєї організації) відправився зі скаргою на мій арешт до П'ятигорська, до відділення совдепу, якому Кисловодськ був підпорядкований. Але виявилося, що всі ватажки п'ятигорського совдепу також поїхали на з'їзд у Моздок.

Залишався на місці один комісар Радзевич. Це був соціаліст-революціонер і прихильник зближення з козаками. Він приїхав до Кисловодська одразу ж на автомобілі, відвідав мене в ув'язненні і обіцяв зі свого боку також дати телеграму Буачидзе з проханням про моє звільнення.

Полковник Костянтин Володимирович Агоєв, терський козак, що мав мандат, аналогічний моєму, на формування партизанських загонів у Терській області, дізнавшись про мій арешт, підняв страшний скандал і погрожував розпустити зібраних ним козаків. Тим часом мене повезли до Владикавказа.

Їхав я в третьому класі, під сильним конвоєм і в супроводі одного політкома. Після прибуття на місце мене на одну добу посадили в потяг Беленкевича, що стояв на коліях, потім перевели у Владикавказьку в'язницю, де я просидів в одиночній камері три доби.

Мене водили до місцевого совдепу на допит пішки і під конвоєм. Він містився в готелі "Париж", у якому я згодом стояв зі своїм штабом; водили повз казарми червоноармійців, які, дізнавшись, що ведуть козачого офіцера, обсипали мене лайкою і вимагали моєї видачі для самосуду.

Одного разу вони навіть відкрили по мені вогонь з вікон, але мої конвоїри не розгубилися і відповіли зустрічним вогнем — червоноармійці втекли. На допитах я тримався нахабно і скаржився на кисловодських комісарів.

Тут мені дуже підфартило: начальник кисловодського гарнізону, візник Сорокін — досконалий звір за власною жорстокістю, — поїхав у Моздок. У цей час відбулися події, внаслідок яких моя справа відійшла на другий план: червоноармійці вступили з якогось приводу в перестрілку з грузинськими військами, і вибухнув конфлікт, який загрожував перейти у відкриту війну. Тим часом мене перевели в загальну камеру: бруд, сморід, воші, знущання.

Для розбору моєї справи був призначений слідчий, гуманна й інтелігентна людина, що служила у більшовиків аж ніяк не зі співчуття до них. Я попросив його допитати у моїй справі як свідка Буачидзе, так як йому відомі проекти Автономова і його переговори зі мною.

Дізнавшись від слідчого, що я сиджу в тюрмі, Буачидзе зажадав мене до себе. Він пояснив, що справа з Автономовим складається зовсім не так, як її пояснив Тюленєв; що Автономов на свободі і викликаний для пояснень у Москву, де, можливо, ще й зуміє виправдатися.

Що генерал Мадрітов був у моїй справі у нього, Ноя Буачидзе, і наполягав на моєму звільненні, вказував, що в іншому випадку і його перегляд статутів безцільний, бо козаки будуть остаточно налаштовані проти більшовиків і ні про яку взаємну співпрацю не може бути й мови. Що він отримав також ноту протестів від соціалістів-революціонерів, які вимагали мого звільнення й іменували мій арешт "провокацією".

—Я віддам наказ негайно вас звільнити, — сказав мені на прощання Буачидзе.

Я повернувся до в'язниці у дуже радісному настрої. Однак минув день, другий — мене все ще не звільняли. Тоді я зрозумів, що справа з моїм звільненням не така проста, як це малювалося Буачидзе, і вирішив докласти всіх зусиль, щоб по можливості втекти з в'язниці. У камері, де я тепер сидів, було чоловік 60 осетинів, а серед них шість офіцерів — як осетинів, так і козаків.

З ними я зумів зійтися настільки, що вони обрали мене старшим камери. Ці осетини мали добре налагоджений зв'язок із зовнішнім світом. Між іншим, невідомо звідки у них щодня з'являлося по п'ять-шість револьверів. Спільно з цими осетинами ми стали розробляти план втечі.

З огляду на те, що тюремна варта складалася з останніх п'яниць, це здавалося не надто важким завданням. Вирішено було, що двісті осетинів, користуючись тим, що в'язниця була на околиці міста, у Володимирівській слобідці, несподівано на неї нападуть. Ми ж, користуючись метушнею, нападемо на тюремну варту, вирвемося на волю і підемо в гори.

Наше рішення було передано вільним осетинам, і навіть був призначений день втечі, коли трапилася зі мною дивна, ба навіть неймовірна подія. Того самого Беленкевича, якого так невтішно охарактеризував Автономов, місцевий совдеп призначив главкомом Владикавказького округу.

Новий воєвода, як говорили, був взагалі не проти випити, а цього разу нарізався як швець, і став об'їжджати, наводячи порядки, підвідомчі установи. З'явився він і в нашу в'язницю. При самому вході я потрапив йому на очі.

—Ти хто такий?

—Я — Шкура, — відповідаю йому похмуро.

—Так це ти той самий Шкура, який бився зі мною під Таганрогом?

—Так, я, а тепер ось тут сиджу.

—От мерзотники, — адже і мене мало не заарештували за контрреволюцію. Їдемо зі мною в поїзд.

Вартовий начальник запротестував. Беленкевич — луп його в пику.

—Як? Я — ваш головнокомандувач, а ви в розмови! Не служите, а пиячите тільки, мерзотники! Заарештувати!

Користуючись тим, що Беленкевич наводив порядки в караулі, я кинувся в нашу камеру і розповів осетинам про те, що він вивезе мене з в'язниці і що я маю намір з сьогоднішнім полуденним поїздом втікати на групу Кавмінвод; з огляду на те, що непорозуміння з прізвищами буде скоро виявлено і мене стануть переслідувати, було б надзвичайно бажано, щоб залізничне сполучення і телеграфно-телефонний зв'язок між Владикавказом і групою був перерваний негайно після проходження поїзда.

Осетинські офіцери обіцяли, що це буде виконано. Розпрощавшись потім пошвидше з п'яним Беленкевичем і дочекавшись у затишній місцині моменту відходу полуденного поїзда на групу, я непомітно вскочив у нього і заховався серед пасажирів.

З огляду на те, що напади розбійницьких зграй на поїзди були в той час звичайною справою, кожен поїзд конвоювали. Позаду нього йшов бронепоїзд одноколійним шляхом. Так було і цього разу. Нас конвоював "Інтернаціонал" під командуванням якогось вірменина.

Тільки-но минули станцію Беслан і наш поїзд перейшов невеликий місток, перекинутий через один з потоків Тереку, як з кущів пролунав залп і потім відкрилася часта стрілянина. Негайно ж обидва потяги зупинилися. "Інтернаціонал" зі свого боку відкрив вогонь по атакувальникам.

Багато пасажирів, серед них і я, побігли в бронепоїзд за зброєю. Я очолив загін з сорока чоловік і пішов в обхід зграї, що нас атакувала. У мене не було впевненості в тому, що це дружні мені осетини, і я хотів перевірити це.

Однак мені пощастило захопити в полон одного з нападників, який виявився осетином; він пояснив, що загін діє за наказом своїх начальників і отримав завдання підірвати міст. Тоді мені спало на гадку приєднатися до осетинів, і я став наближатися до них, вивісивши носовичок як парламентерський прапор.

Проте осетини перестаралися і зустріли нас таким вогнем, що ввійти з ними в контакт мені не вдалося. Тоді я відійшов назад до поїздів. На превеликий мій жаль, з'ясувалося, що серед пасажирів були вже вбиті і багато поранених.

Я відправився до командира "Інтернаціоналу" і просив його, щоб уникнути подальших втрат, пропустити наш поїзд уперед. Він погодився, і ми рушили, але ледь від'їхали дві версти, як ззаду нас пролунав сильний вибух, — це злетів у повітря підірваний осетинами міст. Я був врятований. "Інтернаціонал" залишився на східному березі Тереку.

Після прибуття на станцію Мінеральні Води я прочитав в екстреному випуску місцевої газети про вибух мосту і про те, що телеграфний зв'язок з Владикавказом перерваний. Тільки через три дні все було відновлено. Пізно вночі я приїхав до Кисловодська і побачився там з дружиною, Слащовим і Сейделером.

Потім я поїхав в Єсентуки, розпорядившись, щоб капітан Сейделер і поручик Фрост, відправившись у Кумсько-Лоовський аул, дізналися від тамтешнього мого осередку, де ховається ядро загону, приєдналися б до нього і чекали мого прибуття.

У Єсентуках у мене була організація, очолювана станичним комісаром (так більшовики охрестили станичних отаманів) — прапорщиком Глуховим. Виявилося, що більшовики усунули його з посади за невиконання декретів, він навіть просидів деякий час під арештом, але справи організації йшли у нього блискуче. Не було лише грошей на купівлю кулеметів, які Глухов вторгував у червоноармійців. Я дав йому на це 4000 рублів.

У Єсентуках я зупинився в пансіоні Яблокова, звичайно, під чужим прізвищем, разом із Мельниковим, який приєднався до мене (його згодом розстріляли більшовики), братом підосавула Мельникова, який їздив зі мною в Баталпашинську станицю. Там до мене з'явився штаб-ротмістр Гібнер, якого таємно прислав представник Добровольчої армії на Тереку полковник лейб-гвардії Ізмаїльського полку Вєдєняпін.

Гібнер повідомив, що Вєдєняпін просить мене трохи зачекати з початком повстання, бо у терців, де працював полковник Володимир Костянтинович Агоєв, ще не все готово.

А на Моздокському козацько-селянському з'їзді, куди, як я розповідав раніше, виїхало багато комісарів і на який радянська влада покладала великі надії, угоди з більшовиками, мабуть, досягнуто не буде, бо з перших же кроків виявлені великі розбіжності, і частина делегатів категорично відмовилася працювати з більшовиками.

Пробувши в Єсентуках добу, я повернувся до Кисловодська; двох козаків, яких мені дав Глухов, відправив на підводі з речами в Кумсько-Лоовський аул. Обидвох козаків (прізвище одного з них Ягодкін) згодом захопили в розвідці і розстріляли більшовики. Їх повіз на підводі старий козак, батько Ягодкіна.

У призначений час і в обумовлене місце за мною прибула відважна трійка; візник був свій, віддана нашій справі людина. Попрощавшись зі своїми, ми зі Слащовим, переодягнені в червоноармійців, сіли у повозку, і я демонстративно голосно наказав:

—До "Замку підступності й кохання"!

Це був популярний шинок, розташований за шість верст від Кисловодська. Проїжджаючи повз патрулі, що стояли на околиці міста, ми зі Слащовим сиділи розвалившись, горланячи пісні, обійнявшись. Завдяки цьому патрульні думали, що ми подібні до них п'яні "товариші", тому безперешкодно нас пропускали.

Проїхавши версти чотири у напрямку "Замку підступності і кохання", ми звернули на Тамбієвський кабардинський аул, недалеко від якого нас чекали заздалегідь попереджені про наш приїзд два брати Тамбієви.

Вони були озброєні і привезли зброю й для нас зі Слащовим. Як провідники вони поскакали попереду нашої трійки, вказуючи дорогу на Кумсько-Лоовський черкеський аул, який був за двадцять п'ять верст від Тамбієвського.

Князь Лоов, старий офіцер, прапорщик міліції, був активним членом нашої організації. Саме через нього вівся зв'язок з козацькими загонами, які постійно змінювали розташування; численні черкеські роз'їзди патрулювали навколо Кумсько-Лоовського аулу, вони оберігали від раптових негараздів.

Незважаючи на те, що весь аул знав про наш майбутній приїзд, лише завдяки надзвичайній солідарності черкеського населення жодна особа не повернулася в нашу сторону, коли ми прямували вулицями аулу. Любий князь Лоов зустрів нас щедрим частуванням.

Так як Ягодкін з підводою вже був в аулі, я негайно ж переодягнувся в черкеску з погонами, надів револьвер і шашку. Вперше після довгих місяців принижень я знову відчув себе російським офіцером. Для моєї зустрічі із загону прибув поручик Фрост. Він був на місці ще до мого приїзду і одразу доповів мені, що завтра вранці коні чекатимуть нас у найближчому ліску.

Переночувавши у князя, на світанку у супроводі озброєних кінних черкесів ми поїхали на підводі Ягодкіна до місця, де нас повинні чекати коні. Поверх черкески у мене була бурка. Ми зустріли мужиків, які їхали з сусіднього більшовицького селища Михайлівського.

—Куди ви? — гукнули вони нас.

—Ми з Кисловодська в Бекешівку за хлібом.

—Тут кругом козаки білогвардійські бродять.

—Ми їх не боїмося, — відповів я.

—Мабуть, тому й не боїтеся, що ви з ними, — зауважив один з мужиків.

—Та не з тобою ж, дурнем, — крикнув йому я.

Поїхали далі, а коней все немає. Вирішили сісти в ліску, перекусити хлібом з салом. Їде з лісу козачок на возі.

—Здрастуйте, що тут робите?

—А ти хто?

— Я з Бургустанської станиці; їздив по дрова. Що ж ви в лісі будете робити? Може, ви до Шкури їдете?

—А це хто? — запитав я.

—Та полковник один. Збирав козаків; кажуть, тисяч десять по горах бродить; поки баранту крадуть та коней у мужиків.

—А ви що будете робити? — запитав я його.

—Якщо прийде до нас Шкура, ми з ним разом з більшовиків шкуру спустимо.

Тут він почав лаяти більшовиків. Потім пристав до нас знову:

—А ви хто будете? Напевно, офіцери?

—Скоро побачиш і дізнаєшся, хто ми такі.

Тут він відразу прийняв положення людини, що розмовляє з начальством, щоб підкреслити свою прихильність до старих порядків.

—Коней бачив?

—Та он там, півтори версти звідси, пасуться — чотири коня з сідельними сумами.

—Ну, прощай, козаче, — сказав я йому, — скажи в станиці, що скоро до них приїдуть гості...

Цей козак, Литвиник, згодом був у мене ординарцем.

Ми поїхали далі. У цей час у стороні, куди ми прямували, пролунали два-три постріли. Незабаром ми побачили коней, а назустріч нам вискочили вахмістр Перваков і кілька козаків, закричавши "ура".

—Хто це стріляв? — запитав я Первакова.

—Та тут їхали два мужики Михайлівських. Ми до них: "Звідки, мовляв, хлопці? Коні у вас дуже добрі". — "Так це ми поміщика ділили". Я кажу мужикам: "Поміщик той сказав, щоб ви коней цих мені віддали". Вони, звичайно, тікати. Тут ми вистрілили — начебто в них. Вони з коней зі страху попадали і дали драла. Ми коней і забрали.

Я почав лаяти Первакова, що, діючи таким чином, він може переполошити більшовиків і наробити стріляниною тривоги. Потім ми сіли верхи і рушили у путь.

Довго проривалися по водоймах, ущелинах і лісовими нетрями. Нарешті добралися до сідловини між двох гір. Це була так звана Вовча поляна. Під велетенським дубом стояв складений курінь з сучків; біля нього була встромлена піка, і на ній майорів мій знак — вовча голова на чорному полі.

—Струнко! Рівняння праворуч, панове офіцери! — пролунала команда підполковника Сейделера, що стояв на правому фланзі невеликої шеренги офіцерів і козаків. Потім він підійшов до мене з рапортом:

—Пане полковнику! У підпорядкованій вам армії у наявності двоє штаб-офіцерів: Слащов і Сейделер; обер-офіцерів п'ять: підосавул Мельников, поручик Фрост, прапорщик Лукін, прапорщик Макєєв, прапорщик Свєташов; козаків шість: вахмістр Перваков, вахмістр Наум Козлов, урядники Лучка, Безродний, Совенко, Ягодкін; гвинтівок — чотири, револьверів — два, біноклів — два...

—Здорово, Південна кубанська армія! — крикнув я. — Вітаю вас з початком справжньої боротьби. Щиро вірю, що з кожним днем наша армія збільшуватиметься і перемога буде за нами, бо наше діло праве, святе.

Захоплені крики "слава" прозвучали мені у відповідь. Так почалася нова ера мого життя.