Перша демонстрація Антибільшовицького Блоку Народів
16 квітня 1946 року в одному з районів повоєнного Мюнхена був скликаний Перший Конгрес АБН, де було утворено східноєвропейську антикомуністичну організацію, яка увесь подальший період Холодної війни репрезентувала еміграційні організації, чиї батьківщини опинилися за Залізною завісою. «Свобода народам! Свобода людині!» – гасло АБН, навколо якого об’єдналися 16 національних організацій Східної Європи та Середньої Азії.
Нещодавно український журналіст та головний редактор інтернет-видання "Історична правда" Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці у мережі Facebook опублікував фотографію з архіву Провідника ОУН(б) Степана Ленкавського.
На світлині двоє чоловіків одягнені у довгі теплі пальта несуть розірваний транспарант у супроводі чотирнадцяти озброєних військових. Ще один чоловік слухняно йде перед ними, тримаючи руки в кишенях свого пальто.
Позаду усіх їх супроводжує бронемашина, на якій стоїть озброєний солдат. Все це відбувається на вулиці, вкритій бруківкою та на фоні двоповерхового будинку із відчиненими навстіж вікнами.
Якщо придивитися до роздертого транспаранту, то вдасться розгледіти слова німецькою. Демонстрація відбувалася у Німеччині, з форми солдатів стає зрозуміло, що це американська окупаційна зона. Найімовірніше Мюнхен. Підтверджують це припущення і написи на банері ("Ukrainische", "Bolshevismus", "Kampft" "український", "большевизм", "боротьба").
"Не зовсім зрозуміло, що відбувається?" – закінчив свою коротку публікацію Кіпіані.
На перший погляд, троє осіб у цивільному були учасниками антикомуністичної акції, що були популярними на Заході у період Холодної війни. Однак, чому їх супроводжують військові та де інші протестувальники?
Можемо припустити, що ці троє були учасниками першої багаточисельної акції, організованої АБН 10 квітня 1949 року у Мюнхені. Демонстрація була успішною, адже її головною метою було привернення уваги американської військової адміністрації, жителів Мюнхена та світової спільноти до проблем, з якими стикнулися народи Східної Європи. У ній взяло участь за різними оцінками від 4 до 10 тис осіб.
Як результат, цю подію висвітлило на своїх шпальтах декілька німецьких, європейських та американських газет. Особливу увагу подія привернула редакції американської "Paramaunt News", програми якої виходили спеціальними відео випусками з 1927 по 1957 роки.
Один з випусків 1946 року було навіть номіновано на Оскар як кращу документальну короткометражку. Тому масовість була чи не основною причиною, чому про демонстрацію АБН потрібно було розповісти широкому загалу.
Окрім того, багаточисельний мітинг став також і справжнім сюрпризом для військової адміністрації. За місяць до акції українські жителів таборів для тимчасово переміщених осіб звернулися до мюнхенської поліції про надання спеціального дозволу на проведення релігійної та політичної демонстрації на головній та найбільшій площі Мюнхена – "Königsplatz".
Побудована у середині ХІХ століття на замовлення баварського короля Людвіга І у давньогрецькому стилі площа у міжвоєнний період стала справжньою "Меккою" для нацистів, адже тут розташовувалася штаб-квартира партії та був зведений храм "нацистських мучеників", 16-м учасникам, які загинули під час Пивного путчу 1923 року.
Після війни ці пам'ятки були підірвані та зруйновані, а площа більше не використовувалася для великих масових зібрань. Тому, щоб не відновлювати у народній пам'яті політичні маніфестації 1930-х років, американці не надали дозволу на проведення політичної акції, натомість дозволили мирну релігійну демонстрацію для представників зі Східної Європи.
Тим більше, що на початковому періоді Холодної війни релігійному фактору надавалося надзвичайної ваги і протиставлення християнського Заходу атеїстичній комуністичній імперії, тим більше у поділеній Німеччині, вбачалося працівниками адміністрації, як психологічний вплив на ворога.
По-друге, сутички, що відбулися між демонстрантами та військовими, ще більше привернули увагу ЗМІ. Справа в тому, що, як і було заявлено, демонстрація розпочалася із панахиди за загиблими.
По завершенні молебнів представники забороненої та ліквідованої в СССР УГКЦ зачитали звернення, у якому оголосили список релігійних жертв та тих, хто продовжував зазнавати переслідування за свою віру від комуністів у своїх країнах, зокрема серед перелічених осіб був угорський кардинал Йожеф Міндсенті та хорватський архієпископ Алоїзе Степінац.
Міндсенті у лютому 1949 року на псевдосудовому процесі був визнаний винним у зраді та шпигунстві й засуджений до довічного ув'язнення, а Степінац ще у жовтні 1946 року бува засуджений до 16 років тюрми. Схожою була і доля єпископа УГКЦ Йосифа Сліпого, який 11 квітня 1945 року був ув'язнений совєтами та засуджений до 8 років важких робіт.
Ці факти викликали обурення в натовпі. Більше того, виступаючи, представники українців, білорусів, литовців, латвійців, естонців, словаків, козаків та туркестанців зверталися не лише до релігійних тем, але і до політичних.
Зокрема, ними засуджувалося і політичне переслідування, а також робилися закликали до національного звільнення та утворення незалежних демократичних національних держав. Наприкінці зібрання демонстрацією було прийнято резолюцію, де засуджувалися релігійні та політичні переслідування большевицьким режимом. Значною мірою, це радикалізувало зібрання.
Після двох годин промов демонстранти вирішили рушити до колишньої штаб-квартири совєцької місії у Мюнхені. Однак наткнулися на спротив спочатку збоку мюнхенської поліції, а потім – американських військових.
Сутички із застосуванням сльозогінного газу та багнетів проти демонстрантів, які кидали бруківку та каміння у силовиків, тривали близько години. Тому роз'єднання учасників протесту та супровід їх подалі від інших було тактичним кроком військових. Саме цю ситуацію зображено на фото, що оприлюднене Кіпіані.
По-третє, американська адміністрація аж ніяк не очікувала отримати у себе під носом таку велику та організовану силу. За три роки до згадуваних подій, на початку 1946 року, у напівзруйнованому повоєнному Мюнхені, куди перебралася більшість політичних емігрантів, а також тимчасово переміщених осіб, які відмовилися повертатися до своїх домівок, було розпочато консультації щодо створення єдиної організації.
Головну роль у цьому процесі відіграли представники українського національного руху з бандерівського крила ОУН. Протягом всього періоду існування Організації концепція щодо спільної боротьби поневолених народів проти совєтів поступово розвивалася.
Змінювалися її тактичні напрямки щодо того, як повинна ця боротьба вестися, в залежності від того, як змінювалися геополітичні умови, однак незмінною залишалася кінцева мета – руйнування СССР через утворення незалежних національних держав.
У лютому 1946 року було утворено ЗЧ ОУН – структуру, яка повинна була консолідувати членів ОУН(б) за кордоном. Опісля розпочалася активна робота з представниками різних націй щодо утворення єдиного антибольшевицького об'єднання.
У закликах, які лунали, наголошувалося на недопущенні різних шовіністичних виступів у пресі чи побуті між представниками різних народів в таборах. Також відкрито засуджувалися такі випади щодо інших народів у середовищі політичних утікачів, говорилося про створення спільних міжнаціональних комітетів – у таборах для переміщених осіб та інших місцях скупчення політичних утікачів усіх націй та широкої взаємодопомоги у всіх ділянках емігрантського життя.
Як результат, 16 квітня 1946 року, в одному з районів Мюнхена було проведено І Конгрес АБН, де об'єдналися в "…єдиний моноліт досі розпорошених і навіть суперечних між собою антибольшевицьких революційних сил народів, що поодинці не були в силі успішно протиставитися реакційному большевизмові".
Спочатку Блок не проводив активної публічної політики. У період 1946-48 років проходили різного роду консультації щодо утворення спільної антикомуністичної платформи, а також щодо отримання підтримки та визнання від союзницької адміністрації.
Одразу ж по створенню АБН було надіслано Меморандум до Паризької мирної конференції 1946 року, яким члени АБН прагнули домогтися від держав Заходу та новоутворених міжнародних організацій, таких як ООН, здійснювати постійний тиск на СССР та його сателітів, а також офіційного визнання емігрантських організацій, як екзильних.
Не отримавши такого визнання, на початку 1949 року в АБН вирішили піти іншим шляхом – публічної демонстрації проблем поневолених народів в СССР та, таким чином, привернення уваги світової спільноти та набуття якомога більшої публічності.
Такий вибір не був випадковим чи алогічним, адже наприкінці 1948 року, після комуністичного перевороту в Чехословаччині та Берлінської кризи розпочалися справжні конфронтації між совєтами та американцями.
Як результат, було прийнято постанову Ради національної безпеки №68, де йшлося, що перемога над СССР мала бути досягнута серед іншого через сприяння "появи у народів Росії настроїв, які могли б допомогти змінити нинішню поведінку совєтів, і створити умови для відродження національного життя груп…".
Тобто йшлося саме про психологічний вплив на противника, або як зараз популярно говорити, про гібридний. І АБН, очолюваний Ярославом Стецьком, пропонував повністю дієву концепцію.
У подальші роки існування АБН було проведено велику кількість акцій протесту, демонстрацій, зокрема, антибільшовицька маніфестація у Лондоні 1951 року, масове зібрання в Канаді в червні 1952 року, демонстрація проти совєтської делегації в ООН 1956 року, мітинг в Торонто 1965 року, демонстрація в Лондоні 1968 року, акції на захист українського дисидента Валентина Мороза, усіх українських політв'язнів, за національні і людські права України 1971 року, Тиждень поневолених народів 1983 року та багато інших.
