Від сестер-жалібниць до воячок: жінки в Армії УНР

Становище жінки в суспільстві докорінно змінилось під впливом Першої світової війни. Мобілізація мільйонів чоловіків переклала їх обов'язки на плечі жінок, що залишились вдома. Вони долучаються до виробництва, беруть активну участь в громадському житті. Чимало з них прагнуть принести користь не лише в тилу, але й на фронті. Спочатку як сестри милосердя, а згодом, під впливом обставин і як воячки. Ці тенденції, притаманні усім країнам – учасницям світової війни, не оминули і Україну.

Жінки-воячки Легіону УСС. Зліва направо: Олена Степанів, Софія Галечко, Ганка Дмитерко та Ольга Підвисоцька

Вперше це відбулось ще під час Першої світової війни в Легіоні Українських Січових Стрільців (УСС). Першими жінками-воячками стали Олена Степанів, Софія Галечко, Ганка Дмитерко та Ольга Підвисоцька. Деякі з них продовжили свій бойовий шлях вже у лавах Української Галицької армії (УГА).

Особистий внесок цих жінок важко переоцінити, адже, своїм прикладом вони довели, що жінки на війні не є зайвими. Почавши свою службу з допоміжних підрозділів УСС, як сестри милосердя, згодом, вони встигли взяти участь у боях як стрільці та, навіть, стали військовими старшинами. Пізніше, у складі так званого залізного загону УГА, 36 дівчат-добровольців утворили 4-ту дівочу сотню на чолі з хорунжою Кривівною.

Сестра-жалібниця армії УНР Епістімія Грідіна. Саме так виглядав однострій сестри армії УНР

У Наддніпрянській Україні ставлення до жінок на військовій службі лишалось більш консервативним. Вважалось, що основна роль, яку жінка може відіграти на війні – це сестра милосердя, лікарка або санітарка. Втім, цей поділ став розмиватись у часи революції. Війна між більшовицькою Росією та УНР стерла межу між допоміжним медичним персоналом та вояками.

Сповідуючи принцип винищення класових ворогів, більшовики не визнавали існуючі на той час міжнародні конвенції щодо недоторканості шпиталів, медперсоналу, гуманного поводження з полоненими та пораненими. Як наслідок, українські сестри милосердя часто ставали жертвами більшовицьких розправ, в марній надії врятувати поранених.

До прикладу, 6 квітня 1919 року у Фастові загін червоних матросів публічно розстріляв сестру милосердя. "Загін моряків розстріляв 23 людини, з числа 300 петлюрівців, які здались у районі Попельні, решта відпущені. Одиничний розстріл на очах публіки (розстріляна сестра милосердя) допущений, за деякими свідченнями Надзвичайної Комісії, під тиском моряків".

Обіцянка української сестри-жалібниці, що вступає на службу до військ УНР

ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 4. – Спр. 1. – Арк. 138.

Жорстокість ворога змушувала жінок братись за зброю, захищаючи себе, свої родини та побратимів. Офіційно жінки в армії УНР продовжували виконувати обов'язки сестер милосердя або, як їх частіше іменують в документах, "сестер жалібниць". За колом своїх обов'язків вони виконували роль від медичної сестри – помічника лікаря або фельдшера, до сестри милосердя, яка додатково опікується душевним станом хворих.

Втім, їх справжні функції стають набагато ширше, наближуючись до ролі комбатантів. На службу вони вступали здебільшого на добровольчих засадах. Лише в окремих випадках практикувалась мобілізація жінок, які мали медичну підготовку. Серед найбільш відомих прикладів сестер-жалібниць та воячок, що служили в армії УНР, можна згадати поручника Христину Сушко та хорунжу Харитину Пекарчук.

Наказ Військової управи про мобілізацію жінок-лікарів, сестер-жалібниць та медиків по Кам'янецькому, Проскурівському та Ново-Ушицькому повітах, 7 липня 1919 року

ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 4. – Спр. 1. – Арк. 44

Христина Сушко, народилась у Києві 9 вересня 1894 року в сім'ї князя Євгена Трубецького. Після закінчення гімназії вступила на медичний факультет Московського університету. З початком Першої світової війни добровільно вирушила на Південно-Західний фронт. Допомагала пораненим як сестра милосердя.

У той самий час познайомилась зі своїм першим чоловіком – генералом Миколою Долгоруким, з яким побралась у 1915 році. 26 березня 1917 року в них народилась донька Світлана. Після загибелі чоловіка та захоплення влади більшовиками, Христина з донькою втікає до Києва. Долею жінки опікувався Симон Петлюра, що був знайомий з її родиною. Саме він порадив Христині, щоб приховати дворянське походження, взяти псевдонім – Скачківська.

Використовуючи власний медичний досвід, Христина Скачківська повернулась до праці у військовому шпиталі армії УНР. Згодом, як військовий медик вступила до корпусу Січових Стрільців. Приблизно в цей час знайомиться з полковником Романом Сушко, який невдовзі став її другим чоловіком. Влітку 1919 року Христина прийнята на дійсну військову службу. Подальший її шлях був міцно пов'язаний з українським військом.

Під час боїв під селом Мала Салиха, між Старокостянтиновом і Шепетівкою, 5 червня 1919 року потрапила у більшовицький полон, зазнала катувань. Але їй пощастило втекти та діставшись українських позицій передати інформацію про знаходження ворога. Невдовзі отримала поранення двома кулеметними кулями в праву руку, але проявила стійкість, лишившись на полі бою. Під час боїв в серпні отримала контузію, яка спричинила параліч правої сторони.

Від княгині Трубецької до поручника армії УНР – Христина Сушко. Ліворуч – в цивільному, праворуч – в однострої поручника армії УНР

Після лікування і народження другої доньки Романни у 1920 році, повернулась до армії УНР. Отримала призначення до 6-ї Січової стрілецької дивізії полковника Марка Безручка, де стала лікарем 46-го куреня дивізії, де служив її чоловік. З квітня бере участь в наступі польсько-українських військ на Київ. В червні, під час ар'єргардних боїв під Пергою, отримала важке поранення живота та пошкодження хребта.

За сприяння Петлюри, жінка змогла отримати кошти на лікування. Попри проблеми зі здоров'ям та скрутне становище, Христина опікувалась положенням вояків, інтернованої в Польщі армії УНР. Брала участь в діяльності Українського Червоного Хреста, налагодила його зв'язки з Американським Червоним Хрестом. З липня 1922 року представляла інтереси військових інвалідів у Каліші та Щипйорно. Справу допомоги ветеранам армії УНР не залишала і в пізніші часи, вже в еміграції.

Шлюб з Романом розпався у 1925 році через його підпільну діяльність в Українській Військовій Організації (УВО). Христині після тривалого лікування вдалось відновити рухливість кінцівок, облишивши милиці. В Римському університеті вона змогла нарешті завершити свою медичну освіту, обравши спеціальність кардіологія. Мала власну лікарську практику. Також підтримувала контакти з емігрантським середовищем.

Зокрема, у 1932 році познайомилась з провідником ОУН Євгеном Коновальцем. Після Другої світової війни, під ім'ям Христини Мангері як лікар-офіцер армії США, опікувалась таборами для переміщених осіб в Мангаймі, Вюрцбурзі, Ляйпгаймі, Діллінгені і Гюнцбурзі, де у переважній більшості перебували українці. Померла Христина Сушко 7 лютого 1967 року у Женеві, Швейцарія.

Схожим був життєвий шлях Харитини (Тіни) Пекарчук. Народилась 1 жовтня 1894 року у Сімферополі в родині Ізбицьких. Попри польське походження та заможне становище, з юності захоплювалась українським рухом. Займалась освітньої та культурною діяльністю. У 1909 році вийшла заміж за Адріяна Книшенка. Пізніше, очолила заснування місцевої "Просвіти".

Харитина Пекарчук, хорунжа армії УНР

Під час революції підтримала українізацію 32-го, 33-го та 34-го піхотних полків, що дислокувались у Сімферополі. В липні 1917 року, вдаючи з себе чоловіка, під ім'ям Степан Книшенко пішла добровольцем на фронт у складі Українського Маршового Батальйону (курінь 34 запасного полку).

Дізнавшись про важку хворобу матері, повертається у захоплений більшовиками Симферопіль. Але через загрозу арешту виїжджає до Кременчука, попередньо знищивши документі, які містили згадку осіб з місцевого українського руху. У Кременчузі потрапила у полон до більшовиків. Пережила залякування, тортури, допити та фальшивий розстріл. Звільнення приніс наступ союзних УНР німецьких військ навесні 1918 року.

За часів Скоропадського працювала у Єлисаветграді в повітовій комендатурі, а пізніше Союзі кооперативів, друкаркою. Пізніше приєдналась до щойно сформованого полку імені Богуна, як старшина для доручень, взявши у його складі участь в Антигетьманському повстанні.

Більшовицький заколот у Єлисаветграді призвів до роззброєння полку. Його командир разом зі старшиною були заарештовані. Під арештом опинилась і Тіна. Невдовзі вона була звільнена для робіт на кухні, чим скористалась, щоб роззброїти варту та звільнити решту арештантів.

Після повстання Григор'єва, частину перевели на Південь. У Бірзулі Тіна умовила отамана Божка створити санітарний потяг для вояків Запорізької Січі хворих на тиф. За браком фахівців, це завдання доручили їй, адже ще у 1916 році вона закінчила курси сестер милосердя. Незважаючи на брак медичної підготовки, їй вдалось організувати великий санітарний потяг.

Далось це їй нелегко. "

Доводилось воювати за кожний вагон. Відповідні й гарні вагони мали лише штаби, а вони не хотіли їх віддавати. Та все ж таки я зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і раненими. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і ранених, а повернувшись до Бірзули, знову братись за перев'язки і обхід хворих.

Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи їх хворим, казала, що вони поможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше. Виглядає це як байка, але це щира правда. Так я попрацювала кілька місяців". Турбуючись про недужих, Тіна сама заразилась тифом, але попри це відстоювала евакуацію хворих через Румунію до Західної України.

Після одужання повернулась на фронт до своєї частини. Пройшла шлях від Збруча до Жмеринки в авангарді. В одному з боїв була поранена в ліву ногу. Після арешту Божка та переформування Запорозької Січі перейшла до частини Юрія Тютюнника, а звідти – до Гуцульського полку морської піхоти.

Очевидці згадували, що вона "завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали – відстрілювалася і одночасно збирала поранених вояків і опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили".

22 липня повінчалась зі старшиною армії УНР Іваном Пекарчуком. Відносини з першим чоловіком на той час були розірвані через його про-більшовицьку позицію. У бою під Тиманівкою проти білогвардійців 19 жовтня 1919 року отримала поранення в живіт. Попри це, через три тижня з незагоєною раною повернулася до полку. Однією з причин швидкого повернення стали жахливі умови тилового шпиталя.

Ось як про це згадувала Тіна: "Прибувши два дні пізніше до Жмеринки, нас голодних і перемерзлих примістили в шпиталі Червоного Хреста. Тут відчули ми, що це значить, коли шпитальний персонал не свій, а вороже наставлений: палати неогріті, догляду за хворими також немає.

Коли ми попросили хоч трохи протопити шпитальне приміщення, то нам заявила сестра: "пусть ваші гайдамаки вам опалівают". При обході лікаря я попросила, щоб мені змінили перев'язку, бо вже три дні, як не була змінена. А він відповів мені – "єслі буду імєть время" і я тієї перев'язки таки не дістала".

Наказ Управи військ УНР про зарахування залишених ворогом Вінницького та Житомирського військових стаціонарних шпиталів до санітарних установ армії УНР

ЦДАВО України. – Ф. 1078. – Оп. 4. – Спр. 2. – Арк. 55

На відміну від більшовиків, армія УНР визнавала існуючі військові звичаї та права. Шпиталі, навіть ті, що належали ворогу, продовжували свою роботу. Крім того, потерпаючи від постійної нестачі лікарів та медичних закладів, Військова управа зараховувала подібні шпиталі та їх персонал до складу санітарних установ українського війська. Щоправда, далеко не завжди їх персонал дотримувався "клятви Гіппократа", сумлінно ставлячись до своїх обов'язків, як про це свідчить досвід Тіни Пекарчук.

В грудні 1919 року в складі 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР, командиром якої був її чоловік Іван, вона виступила в Зимовий похід. Участь у ньому була відзначена жетоном ордена Залізного хреста. Загалом, за визвольні змагання нагороджена Хрестом Симона Петлюри, ставши, таким чином, першою українкою, що отримала державну нагороду за участь у боях.

Нагороди Тіна отримала за карколомні звитяги, що не одного разу могли обірвати її життя. Запальна вдача та хоробрість штовхали її на відчайдушні акції, про які пізніше згадували таке: "Був даний наказ відогнати большевиків із села над Збручем. Прийшли до Збруча й полягали на травичці. Радять, чи послухати наказу, чи ні? А вона каже: "Мені так обридли їх суперечки, що я зірвалась на рівні ноги, крикнула – Слава Україні! За мною, хлопці! – і кинулася в річку. І диво! Козаки рушили за мною й ворога відогнали".

Вже після Зимового походу, який завершився з'єднанням із частинами 3-ї Залізної дивізії, Тіну тяжко контузило. Сталося це у травні 1920 р. під Вербкою Ямпільського повіту.

"Мене було послано з донесенням до штабу, большевицька артилерія почала бити по мені, вибух стрільна мене перекинув разом із конем, на обох ногах були порвані сухожилля, на лівій нозі тріснула чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні як вояка. Мушу ще додати, що козаки мене любили і від них ніколи не мала я жодної прикрості" – згадувала воячка у своїх спогадах.

З листопада 1920 року Тіна перебуває в таборах інтернованих – Пикуличі, Ланцут, Стшалково. Через рік втекла до чоловіка, що попри хворобу, важко працював на лісопилці в Татрах. Подружжя переховувалось від поліції, проживаючи на нелегальному становищі. В еміграції продовжувала освіту. Навчалась в Українській господарчій академії у Подєбрадах. Брала активну участь в житті української громади та допомозі визвольному руху.

В часи Другої світової війни Тіна Пекарчук на деякий час разом з чоловіком змогла повернутись до України. В грудні 1941 року вона приїхала до Вінниці організовувати жіночу організацію "Жіночу Службу Україні". Стала її головою. Втім, після арешту гестапо подружжю довелось облишити роботу на батьківщині та знову поневірятись світами. У повоєнний час жила у ФРН. Опікувалась справами Об'єднання Українських Жінок. Померла 11 березня 1973 р. в будинку для людей похилого віку в Дорнштадті.

Харитина Пекарчук у похилому віці

Окрім таких визначних постатей як Христина Сушко та Харитина Пекарчук, ледь не в кожному підрозділі армії УНР були свої героїні. Так у 7-му Синьому полку 3-ї піхотної Стрілецької дивізії полковим лікарем була дівчина – Світлана Харченко.

Походила вона з Чернігівщини. Напередодні революції навчалась на останньому курсі медичного факультету Київського університету. Попри не завершене навчання вправно виконувала обов'язки спочатку помічника, а згодом сама стала полковим лікарем.

Полковник армії УНР Олександр Вишнівський описував її так:

"Невисока, струнка, з хлопчачим обличчям і блакитними усміхненими очима. На голові носила вояцький кашкет, з-під якого вибивалося густе золотисте волосся. Вона носила коротку сіру спідницю і сірий жупан до колін. З

а плечима мала невелику рушницю, з правого боку, на ремінному поясі – револьвер. Під час походу вона була на коні, під час боїв – на перев'язочному пункті. Згодом, стала полковим лікарем, але зовні зовсім не була схожа на поважну лікарку, швидше на молодого хлопчину".

Козаки з теплотою називали її "наша Світланка". Вона була не лише здібною лікаркою, але й хороброю воячкою. Під час боїв за Вапнярку, коли полк потрапив у засідку, а вояки розгубились, дівчина, заскочивши на коня пішла в атаку. Своїм прикладом вона увела у бій відділ кінноти, що дозволило переломити хід бою.

Світлана була заручена зі своїм земляком з Городні, підполковником Іваном Ремболовичем. На жаль, її життя увірвалось трагічно. Коли лікарка поспішала в полк зі штабу дивізії, щоб допомогти важко пораненому Вишнівському, на них напали більшовики. Світлана поцілила одного з нападників пострілом з револьвера, але впала з коня під зливою куль. Ще живу дівчину червоноармійці оскаженіло забили прикладами.

Тереза Алмазова. Німкеня за походженням – українка за духом

Майбутня дружина генерал-хорунжого армії УНР Олекси Алмазова – Тереза Кохель, також у свій час була сестрою-жалібницею. Ця дивовижна жінка народилась 25 серпня 1896 року у Харкові в родині німців.

Пізніше вона згадувала про свій прихід до українського руху: "Спочатку революції я співчувала визвольному руху українського народу, скерованого проти окупантів большевиків та взагалі проти росіян, а тому в квітні місяці 1920 року, довідавшись, що Український Чорноморський полк мусить повстати проти влади большевицької, я вступила в цей полк сестрою жалібницей".

Полк підняв антибільшовицьке повстання та приєднався до армії УНР, яка під час Першого Зимового походу досягла Херсонщини. Пізніше, Тереза продовжила свою службу в складі окремого кінно-гарматного дивізіону. З Олексою Алмазовим одружилась вже на еміграції в Подєбрадах у 1923 році.

Свій внесок Тереза Алмазова оцінювала надзвичайно скромно: " Не рахуючи себе діячем українським, на що не маю жодного права, але дуже рада з того, що чим могла допомагала українському народові в його визвольній боротьбі".

Загалом, списки нагороджених Хрестом Симона Петлюри містять ім'я 41 жінки. Більшість з них вказані як сестри-жалібниці або військові урядовці. Лише поруч з ім'ям Ольги Ярмак, також позначеної як сестра-жалібниця, додатково вказано військовий ранг "чотова".

Ольга Битинська – зв'язкова повстанського загону Якова Орла-Гальчевського

Проте, згадка про жінок в армії УНР була б неповної без ще однієї категорії – зв'язкових. Вони виконували роботу проміжної ланки між армією УНР та українським підпіллям, повстанськими загонами, постачаючи їх інформацією, займались розвідкою. Не маючи військового рангу та офіційного статусу, зв'язкові ризикували своїм життям не менше, ніж вояки.

У випадку розконспірації або полону їх чекала мученицька смерть. До прикладу, Ольга Битинська, рідна сестра Миколи Битинського – сотника армії УНР, художника, пізніше відомого геральдиста, була зв'язковою загону отамана Якова Орла-Гальчевського, що діяв на Поділлі. Після невдачі Другого Зимового походу була арештована чекістами разом з родичами. Після допитів і катувань була розстріляна в другій половині 1922 року.

Анастасія Гудимович, зв'язкова повстанців Чернігівщини

Серед зв'язкових Чернігівщини слід назвати Анастасію Гудимович та Марію Тарасенко. Анастасія народилась 17 жовтня 1899 року у селі Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області, в родині ремісника та козачки. Там же народилась і Марія, щоправда, дата її народження лишається нез'ясованою.

Обидві від початку революції активно допомагали національному руху. З 1918 року навчались у Київському університеті Святого Володимира. Разом записалась у сестри-жалібниці, дізнавшись про загибель своїх товаришів і ровесників у бою під Крутами.

Пізніше, працювали зв'язковою та розвідницею при Дивізії Сірожупанників. В 1920 році виконували доручення армії УНР, підтримуючи зв'язок з повстанцями Шосткинщини, Глухівщини та Конотопщини. В лютому 1922 року захоплені контррозвідкою більшовиків внаслідок провокації: під виглядом "товаришу з-за кордону" до дівчат завітав ворожий агент.

Після ув'язнення, знущань і допитів, розстріляні 28 серпня того ж року. У документах слідства зазначається, що дівчата добровільно працювали на уряд УНР і за власною ініціативою підтримували українських повстанців.

Періоду Української революції 1917-1921 років не поталанило з історіографами. Вцілілі учасники доживали віку по світах, а на вітчизні пам'ять про їх боротьбу плюндрував комуністичний режим. Для нього згадка про українських воячок була як скалка в оці, що викривала радянську окупацію України.

Адже, якщо навіть жінки брали до рук зброю в протистоянні з їх владою, то "всенародна підтримка влади робітників і селян" виявлялась жалюгідним міфом. Щоб надати цій міфології більшої солідності вигадувались місцеві героїні-більшовички, жінки-комісари, справжні діяння яких не мали нічого спільного з реальністю.

Група інтернованих вояків армії УНР, табір Ланцут. Серед них жінки – Е. Стефанець, Т. Тімченко, Е. Харченко

Через це ми маємо лише скупі відомості про жінок в армії УНР. Втім, навіть вони дозволяють встановити імена та особистий внесок найбільш визначних постатей. Можемо уявити узагальнений образ тодішніх жінок-воячок, що добровільно приєднались до війська, слідуючи за своїми коханими чи родиною або відповідно до власних переконань, беручи активну участь в національному русі.

У війську вони виконували роль сестер-жалібниць, але під впливом обставин брали на себе додаткові завдання – воячок, розвідниць, зв'язкових тощо. Відрізнялись жертовністю та самовідданістю, піклуючись за побратимів, більше, ніж за себе.

Група інтернованих старшин армії УНР, праворуч сотник Михайло Обідний. Жінки часто виконували обов'язки машиністок, друкарок та секретарів при війську