Тоні Джадт. «Проблема зла» у повоєнній Європі

Від редакції: у львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" наприкінці березня побачить світ українською мовою книжка есеїв визначного британо-американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта "Коли змінюються факти". Історична правда публікує один із есеїв автора про Ганну Арендт.

Упорядниця книги – дружина історика Дженніфер Гоманс – у передмові зазначає:

"Коли змінюються факти" – збірка есеїв, але водночас це збірка одержимостей. Одержимостей Тоні. Усі вони тут: Європа й Америка, Ізраїль та Близький Схід, правосуддя, простір громадянської дискусії, держава, міжнародні відносини, пам'ять і забуття, а понад усе — історія.

Повторювана знову і знову на цих сторінках пересторога, яка вказувала, що ми засвідчуємо крах "економічної епохи", ї перетворення на "еру страху" і входження до "нової епохи непевності", знаменувала глибину його пригніченості та стурбованості через курс, який взяла політика.

Його очікування були високими, він був відданим спостерігачем. Гадаю, у цих есеях ви знайдете і проникливого реаліста, який вірив у факти, події, дані, і ідеаліста, який не мав прагнень дрібніших за добре прожите життя; і не тільки для себе, але й для суспільства.

*****

Першою роботою Ганни Арендт, яку я прочитав у 16 років, була праця "Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі". Для мене це найзнаковіший її текст. Ця річ аж ніяк не є найбільш філософською з її робіт. У ній Арендт не завжди має рацію; і однозначно це не найпопулярніший із її текстів.

Коли я вперше її прочитав, книжка мені навіть не сподобалась — я був палким юним соціалістом-сіоністом, тож висновки Арендт глибоко мене стурбували.

Однак протягом наступних років я збагнув, що "Банальність зла" представляє Ганну Арендт у її найкращому вияві: те, як вона відкрито атакує болісну тему; як не погоджується з офіційною мудрістю; провокує суперечку не лише серед власних критиків, але й — і особливо — серед друзів; а понад усе — як вона порушує зручний спокій загальноприйнятої думки.

У пам'ять про "порушницю спокою" Арендт я хочу запропонувати кілька думок щодо теми, яка дужче будь-якої іншої займала її тексти політичної тематики.

Року 1945-го, в одному з перших есеїв, створених після закінчення війни в Європі, Ганна Арендт написала, що "проблема зла стане фундаментальним питанням повоєнного інтелектуального життя в Європі — так само, як після минулої війни фундаментальною проблемою стала смерть".

У певному сенсі вона, звісно, мала цілковиту рацію. Після Першої світової війни європейці були травмовані спогадами про смерть: насамперед — про смерть на полі бою, із розмахом, що досі навіть уявити було неможливо.

Поезія, проза, кіно та образотворче мистецтво міжвоєнної Європи були просякнуті образами жорстокості та смерті, зазвичай критичними, але іноді — ностальгійними (як у творах Ернста Юнґера або П'єра Дріє ля Рошеля).

І, певна річ, цивільне життя міжвоєнної Європи просякло озброєним насильством у багатьох формах — воєнізованих угруповань, політичних убивств, державних переворотів, громадянських воєн і революцій.

Втім після Другої світової війни поклоніння перед насильством значною мірою зникло з європейського життя. Протягом цієї війни насильство було спрямоване не тільки проти солдатів, але насамперед — проти цивільних громадян (велика частка смертей протягом Другої світової війни припадає не на бої, а на окуповані території, етнічні чистки та геноцид).

І цілковите виснаження всіх європейських країн — і переможців, і переможених — не залишало ілюзій про славу боротьби та честь смерті.

Натомість залишалося вельми поширене знання про брутальність та злочин небаченого розмаху. Для такої пильної спостерігачки, як Арендт, самоочевидними були нав'язливі питання, що постали перед усім континентом: як людські істоти могли зробити таке одне з одними, та навіть ще гостріше — як і чому один європейський народ (німці) знищував інший (євреїв). Ось про що їй йшлося у вислові "проблема зла".

Тому в певному сенсі Арендт, безперечно, мала рацію. Однак, як це часто трапляється, інші люди потребували більше часу, щоб збагнути її думку. Це правда, що після Гітлерової поразки та судів у Нюрнберзі юристи та законодавці присвятили чимало уваги проблемі "злочинів проти людства" та окресленню нового злочину — "геноциду", — який доти навіть назви не мав.

Однак поки суди розкривали жахливі злочини, які були тільки-но скоєні в Європі, європейці щосили намагалися їх забути. І щонайменше в цьому сенсі Арендт помилялася — принаймні, впродовж деякого часу.

Далекі від розмірковування над проблемою зла в роки після закінчення Другої світової війни, більшість європейців рішуче відвернулася від неї.

Сьогодні нам складно це збагнути, але це факт: Шоа — цілеспрямований геноцид європейських євреїв — упродовж багатьох років жодним чином не був фундаментальним питанням повоєнного інтелектуального життя в Європі (або Сполучених Штатах). Справді, більшість людей — і інтелектуали, і решта — ігнорували його так, як тільки могли. Чому?

У Східній Європі на це було чотири причини. По-перше, саме тут були скоєні найгірші воєнні злочини проти євреїв; і хоча ці злочини організовували німці, серед місцевих окупованих народів не бракувало охочих колаборантів — поляків, українців, латвійців, хорватів та інших. У багатьох місцях люди мали потужний стимул для того, аби забути те, що сталося, аби мовчанням обійти найгірші жахіття.

По-друге, багато неєвреїв Східної Європи самі були жертвами звірств (у руках німців, росіян та інших), і коли вони пригадували війну, то зазвичай думали не про страждання своїх єврейських сусідів, а про власні страждання та втрати.

По-третє, більша частина Центральної та Східної Європи на 1948 рік опинилась під радянським контролем. Як офіційне радянське окреслення Другої світової війни використовували поняття "антифашистська війна" або — на теренах Радянського Союзу — "Велика Вітчизняна війна".

Для Москви Гітлер насамперед був фашистом та націоналістом. Його расизм мав набагато меншу важливість. У працях з історії або на публічних вшануваннях пам'яті мільйони загиблих євреїв із радянських територій вважали, певна річ, радянськими втратами, але значення їхнього єврейства применшували або навіть ігнорували.

І врешті, після кількох років комуністичного панування пам'ять про німецьку окупацію виявилася підміненою пам'яттю про радянський гніт. Винищення євреїв було ще глибше відштовхнуте на задній план.

У Західній Європі, попри те, що обставини неабияк відрізнялися, відбувалося паралельне забування. Воєнна окупація — у Франції, Бельгії, Нідерландах, Норвегії, а після 1943 року в Італії — була принизливим досвідом, і повоєнні уряди воліли забути про колаборацію та інші негідні вияви, а натомість наголошувати на героїчних рухах опору, національних повстаннях, визволеннях і мучениках.

Протягом багатьох років після 1945 навіть ті, хто добре про все знав — наприклад, Шарль де Ґолль, — свідомо докладалися до створення національної міфології героїчних страждань та хороброго масового опору.

У повоєнній Західній Німеччині національний настрій попервах обертався навколо жалю до себе самих, до власних страждань німців. А з початком холодної війни та зміною ворогів стало недоречним наголошувати на минулих злочинах теперішніх союзників.

Тож ніхто — ані німці, ані австрійці, ані французи, ані данійці, ані бельгійці, ані італійці — не хотів пригадувати про страждання євреїв або про те особливе зло, яке призвело до нього.

Ось чому, якщо навести відомий приклад, коли Прімо Леві в 1946 році приніс свої спогади про Аушвіц "Чи це людина" (Se questo è un uomo) до великого італійського видавця Ейнауді, йому було відмовлено з порога.

Тоді й у прийдешні роки жахіття нацизму символізували Берґен-Белзен і Дахау, а не Аушвіц; для заспокійливих повоєнних звітів про національний опір часів війни більшою мірою відповідав акцент на депортованих із політичних мотивів, а не расових.

Книжку Леві врешті опублікувало невелике місцеве видавництво, але накладом лише 2500 примірників. Майже ніхто її не купив; чимало копій книжки було переоцінено, і вони опинились на складі у Флоренції, де їх у 1966 році знищила велика повінь.

Я можу підтвердити брак зацікавлення до Катастрофи в ті роки з власного досвіду, бо зростав в Англії — переможній країні, яка ніколи не була окупованою, а отже, і не мала комплексу щодо воєнних злочинів. Однак навіть в Англії цю тему не надто обговорювали — ані в школі, ані в медіа.

Ще 1966 року, коли я почав вивчати сучасну історію у Кембриджському університеті, мені викладали історію Франції, включно з історією режиму Віші, майже повністю позбавлену згадок про євреїв чи антисемітизм. Ніхто не писав на цю тему.

Так, ми вивчали нацистську окупацію Франції, колаборантів у Віші та французький фашизм. Утім ніщо з того, що ми прочитали — ні англійською, ні французькою, — не торкалося проблеми Франції в Остаточному розв'язанні єврейського питання.

І навіть попри те, що сам я — єврей і що члени моєї родини вбиті в таборах смерті, у ті часи мені не здавалося дивним, що цієї теми ніхто не згадував. Мовчання навколо неї видавалося цілком нормальним. Пригадуючи про це сьогодні, як можна пояснити це бажання прийняти неприйнятне?

Чому ненормальне починає видаватися настільки нормальним, що ми навіть його не помічаємо? Імовірно, так стається із гнітюче простої причини, яку Толстой подає у своїй "Анні Кареніній": "У житті немає таких умов, до яких людина не могла би призвичаїтись, особливо якщо вона бачить, що всі інші також їх приймають".

Усе почало змінюватись уже після 1960-х, одразу з багатьох причин: проминання часу, зацікавленість нового покоління, а ще, можливо, спад міжнародної напруги.

Західна Німеччина — країна, насамперед відповідальна за жахіття Гітлерової війни, — протягом одного покоління найдужче трансформувалась у країну людей, винятково свідомих мерзенності власних злочинів та масштабів своєї відповідальності.

У 1980-х роках історія винищення європейських євреїв дедалі більше ставала відомою із книжок, кінематографа та телебачення. Від 1990-х років і закінчення поділу Європи офіційні прохання пробачити, місця національного вшанування пам'яті, меморіали та музеї стали поширеним явищем; навіть у посткомуністичній Європі страждання євреїв почало посідати власне місце в офіційній пам'яті.

Сьогодні Шоа належить до загальної компетенції. Історія Остаточного розв'язання, або нацизму, або Другої світової війни — обов'язковий курс програми старшої школи в будь-якій країні.

Насправді в Сполучених Штатах і навіть у Британії існують школи, в яких такий курс може бути єдиною темою з сучасної історії Європи, який дитина вивчає.

Сьогодні існують незліченні документальні свідчення, перекази та дослідження воєнного винищення європейських євреїв: місцеві монографії, філософські есеї, соціологічні та психологічні розслідування, мемуари, художня література, повнометражні фільми, архіви з інтерв'ю і багато іншого.

Схоже, що пророцтво Ганни Арендт таки справдилося: історія проблеми зла стала фундаментальною темою європейського інтелектуального життя.

То як, тепер усе гаразд? Після того, як ми зазирнули в темне минуле, назвали його на ім'я і присягли, що більше ніколи його не повторимо? Я не маю в цьому певності. Дозвольте назвати п'ять перешкод, які виникають із нашої нинішньої перейнятості Катастрофою, із тим, що кожен сучасний школяр називає "Голокостом".

Перша перешкода стосується дилеми суперечливих спогадів. Західноєвропейська увага до пам'яті про Остаточне вирішення — сьогодні універсальна (хоча зі зрозумілих причин вона меншою мірою розвинена в Іспанії та Португалії). Втім "східні" держави, які приєдналися до "Європи" з 1989 року, пам'ятають зовсім інше про Другу світову війну та її уроки із причин, які я назвав вище.

Авжеж, із розпадом Радянського Союзу та отриманою внаслідок цього свободою досліджувати та обговорювати злочини та невдачі комунізму більше уваги присвячують суворим випробуванням східної половини Європи в руках німців і радянської влади.

У цьому контексті західноєвропейський та американський наголос на Аушвіці та єврейських жертвах іноді провокує роздратування. Наприклад, освічені й космополітичні слухачі в Польщі та Румунії запитували мене, чому західні інтелектуали мають таку особливу чутливість до масових убивств євреїв.

А як щодо мільйонів неєврейських жертв нацизму та сталінізму? Чому Катастрофа є такою особливою? На це запитання є відповідь; хоча вона й не очевидна для кожного на схід від лінії Одри та Ниси. Нам у Сполучених Штатах або Західній Європі це може не подобатися, але ми повинні про це пам'ятати. У таких питання Європа дуже далека від об'єднаності.

Друга проблема стосується історичної точності та ризиків гіперкомпенсації. Упродовж багатьох років мешканці Західної Європи воліли не думати про воєнні страждання євреїв. Тепер нас заохочують весь час мислити про ці страждання.

Протягом перших десятиліть після 1945 року газові камери були обмежені периферією нашого розуміння Гітлерової війни. Нині вони перебувають у самому його центрі: для сучасних студентів Друга світова війна тотожна Голокосту.

У моральному сенсі так і повинно бути: центральна етична проблема Другої світової війни — це справді "Аушвіц". Але для істориків такий погляд є оманливим. Оскільки гірка правда полягає в тому, що під час самої Другої світової війни чимало людей не знали про долю євреїв, а якби й знали, то вона не надто турбувала би їх.

Лише для двох груп Друга світова війна уособлювала передусім проект знищення євреїв: для нацистів та для самих євреїв. Практично для всіх інших війна мала зовсім інше значення: вони були перейняті власними проблемами.

Тому якщо ми вивчаємо історію Другої світової війни насамперед — а іноді винятково — крізь призму Голокосту, то можемо не завжди вивчати правильну історію. Нам складно прийняти те, що Голокост відіграє набагато важливішу роль у наших життях, ніж відігравав під час воєнного досвіду окупованих земель.

Але якщо ми прагнемо вловити справжній сенс зла — те, про що писала Ганна Арендт, називаючи його "банальним", — то нам варто пам'ятати, що по-справжньому у винищенні євреїв жахливо не те, що воно так багато важило, а те, що воно важило так мало.

Моя третя проблема стосується самої концепції "зла". Сучасне світське суспільство вже довший час почуває у зв'язку з ідеєю "зла" незручність. Ми воліємо більш раціональні та правові окреслення того, що добре і що погане, хороше і зле, визначення злочину й покарання.

Але останніми роками це слово повільно знову вкралося до морального та навіть політичного дискурсів. Однак тепер, коли концепція "зла" знову повернулася до публічної мови, ми не знаємо, що з нею робити. Ми розгубилися.

З одного боку, винищення євреїв нацистами подають як надзвичайний злочин, зло, яке неможливо зіставити ні з чим до того або після, приклад та застереження: "Nie Wieder! Ніколи більше!". Але з іншого боку, ми викликаємо те саме ("унікальне") зло сьогодні заради різних причин, далеко не унікальних.

Останніми роками політики, історики та журналісти використовували термін "зло", щоб описати масові вбивства і наслідки геноциду де завгодно: від Камбоджі до Руанди, від Туреччини до Сербії, від Боснії до Чечні, від Конґо до Судану.

Самого Гітлера часто воскрешають у пам'яті, аби окреслити "лиху" природу та наміри сучасних диктаторів: нам кажуть, що "гітлери" сьогодні геть усюди — від Північної Кореї до Іраку, від Сирії до Ірану. І всім нам відомо про "вісь зла" президента Джорджа Буша — із цим корисливим зловживанням терміна, що неабияк посприяло поглибленню нинішнього цинізму.

Ба більше, якщо Гітлер, Аушвіц та геноцид євреїв уособлюють виняткове зло, чому ж нас постійно застерігають, що все те саме і йому подібне може трапитися де завгодно, або навіть — починає відбуватися знову?

Щоразу, коли хтось закаляє антисемітським графіті стіну синагоги у Франції, нас застерігають, що "виняткове зло" знову з нами, що 1938 рік повторюється.

Ми втрачаємо здатність відрізняти нормальні гріхи та людську глупоту — дурість, упередження, опортунізм, демагогію та фанатизм — від справжнього зла. Ми втратили з-перед очей те, що настільки зваблювало в політичних релігіях крайньо правого та крайньо лівого спрямувань ХХ століття, що було в них таким буденним, таким модерним, а отже — по-справжньому диявольським.

Урешті-решт, якщо ми бачимо зло геть у всьому, то як збираємось упізнати його справжнє? Шістдесят років тому Ганна Арендт боялась, що ми не будемо знати, як говорити про зло і що саме тому не зможемо збагнути його значення. Сьогодні ми весь час говоримо про "зло" — але отримуємо той же результат: його розріджене значення.

Моє четверте занепокоєння стосується ризику, якому ми себе піддаємо, вкладаючи всю свою емоційну та моральну енергію лише в одну проблему, якою б серйозною вона не була. Ціна такого вузького кругозору трагічно виставлена нині на огляд через одержимість Вашингтона злом тероризму, своєю "глобальною війною із тероризмом".

Питання не в тому, чи тероризм існує: звичайно, існує. Так само, як не йдеться про те, чи слід боротися з тероризмом та терористами: звісно, з ними треба боротися.

Питання в тому, які інші вияви зла ми будемо нехтувати — чи будемо створювати — зосереджуючись винятково на єдиному ворогові та використовуючи його, щоб виправдати сотні менших, але власних злочинів.

Та сама ідея — у нашій сьогоднішній зачарованості проблемою антисемітизму та в наполяганні на її винятковій важливості. Антисемітизм, як і тероризм, — давня проблема. Як із тероризмом, так і з антисемітизмом навіть незначний його прояв нагадує нам про наслідки того, що в минулому їх не сприймали серйозно.

Однак як і тероризм, антисемітизм — не єдине зло на світі, і він не може бути виправданням інших злочинів та інших страждань. Небезпека вилучення "тероризму" або антисемітизму з їхніх контекстів — покладання їх на п'єдестал як найбільші загрози для західної цивілізації або демократії, чи "нашого способу життя", і націлюючи їхніх представників на неокреслену війну, — у тому, що ми не помітимо безлічі інших викликів нашого часу.

Щодо цього Ганна Арендт також мала що сказати. Написавши найвпливовішу працю з тоталітаризму, вона добре усвідомлювала загрозу, яку той становив для відкритих суспільств.

Утім в часи холодної війни "тоталітаризм", як тероризм та антисемітизм нині, ризикував перетворитися на нав'язливе захоплення мислителів та політиків Заходу, аж до відкидання усього іншого. Проти цього Арендт застерігала у спосіб, цілком відповідний сучасній ситуації:

Найбільшою небезпекою визнати тоталітаризм прокляттям століття була б одержимість ним до рівня засліплення до численних малих і не надто малих виявів зла, якими вистелена дорога до пекла.

Моє останнє занепокоєння спрямоване на відносини між пам'яттю про європейський Голокост та державою Ізраїль. Від моменту свого народження 1948 року держава Ізраїль сформувала складне ставлення до Катастрофи.

З одного боку, майже цілковите винищення європейських євреїв підтвердило аргументи на користь сіонізму. Євреї не могли вижити і процвітати на неєврейських землях, їхня інтеграція та асиміляція з європейськими народами та культурами була трагічною оманою, тож вони повинні були мати власну державу.

З іншого боку, поширена ізраїльська точка зору, що євреї Європи об'єднали зусилля задля власного краху, що вони пішли, як кажуть, "немов вівці на заклання", означала, що початкова ізраїльська ідентичність творилася на підставі заперечення єврейського минулого та трактування єврейської катастрофи як свідчення слабкості: слабкості, подолання якої було долею Ізраїлю, який мав виховати новий тип єврея.

Втім останніми роками відносини між Ізраїлем та Голокостом змінились. Сьогодні, коли міжнародні спільноти критикують Ізраїль за жорстоке поводження з палестинцями та окупацію території, завойованої 1967 року, його захисники воліють наголошувати на пам'яті про Голокост.

Якщо ви критикуватимете Ізраїль надто пристрасно, застерігають вони, то викличете демонів антисемітизму; вони стверджують, що здорова критика Ізраїлю не лише будить антисемітизм, вона сама і є антисемітизмом.

А з антисемітизмом шлях уперед — або назад — відкрито: до 1938 року, до Kristallnacht (Кришталева ніч – ред.), а звідтіля — до Треблінки та Аушвіцу. Якщо хочете знати, куди веде ця дорога, кажуть вони, вам треба лише відвідати Яд Вашем в Єрусалимі, Музей Голокосту у Вашингтоні або будь-який із меморіалів чи музеїв по всій Європі.

Я розумію емоції, які приховані за такими заявами. Втім навіть заяви — надзвичайно небезпечні. Коли мене або інших картають за надто палку критику Ізраїлю, за те, що ми ризикуємо розбудити привидів упереджень, я кажу їм, що їхня проблема якраз протилежна. Ця критика є таким табу, що воно саме собою може стимулювати антисемітизм.

Протягом деякого часу я відвідую коледжі та школи у Сполучених Штатах й інших країнах, читаючи лекції про повоєнну історію Європи та пам'ять про Шоа. Крім того, я викладаю цю тему в моєму університеті й можу повідомити про свої відкриття.

Немає потреби нагадувати сучасним студентам про геноцид євреїв, історичні наслідки антисемітизму чи проблему зла. Їм усе про це відомо — так, як ніколи не було відомо їхнім батькам. І так воно й повинно бути.

Втім останнім часом мене вражає частота нових запитань, які раз по раз виникають: "Чому ми так сильно зосереджуємося на Голокості?", "Чому [в деяких країнах] незаконно заперечувати Голокост, але не інші геноциди?", "Чи загроза антисемітизму не є перебільшеною?". І — дедалі частіше: "Чи не використовує Ізраїль Голокост як виправдання?". Не пригадую, щоб раніше я чув такі запитання.

Побоююсь, що відбулося дві речі. Наголошуючи на історичній винятковості Голокосту, водночас постійно згадуючи про нього в контексті сучасних справ, ми збентежили молодих людей. А своїм криком про "антисемітизм" щоразу, коли хтось критикує Ізраїль або захищає палестинців, ми плодимо циніків.

Бо Ізраїль нині не перебуває в екзистенційній небезпеці. І тут, на Заході, євреї сьогодні не зазнають загроз чи упереджень бодай віддалено схожих на ті, яких зазнавали в минулому — чи схожих на сучасні упередження проти інших меншин.

Уявіть собі таку вправу: чи почувалися б ви в безпеці, добре прийнятим та бажаним, будучи сьогодні мусульманином або "нелегальним емігрантом" у Сполучених Штатах? А як "Paki" в деяких частинах Англії? Марокканець у Нідерландах? Як "beur" у Франції? Темношкірий у Швейцарії? "Чужинцем" у Данії? Румуном в Італії? Ромом будь-де в Європі? Чи не почувались би ви в більшій безпеці, більш органічно, краще прийнятим, будучи євреєм?

Думаю, ми всі знаємо відповідь. У багатьох із цих країн — Нідерландах, Франції, Сполучених Штатах, уже не кажучи про Німеччину — місцева єврейська меншість помітно представлена в бізнесі, медіа та мистецтві. У жодній із них євреїв не стигматизують, вони не загрожені й не відчужені.

Якщо існує загроза, що повинна стосуватися євреїв — і всіх інших також, — вона походить не звідти. Ми настільки міцно прив'язали пам'ять про Голокост до захисту єдиної країни — Ізраїлю, — що перебуваємо в небезпеці провінціалізувати її моральну важливість.

Вкотре вдаючись до Арендт, погодьмося, що форма, якої прибрала проблема зла в минулому столітті — це спроба німців знищити євреїв. Однак йдеться не лише про німців і не лише про євреїв. Йдеться навіть не лише про Європу, хоча це відбулося на її теренах. Проблема зла — зла тоталітаризму, зла геноциду — універсальна.

Втім коли нею маніпулюють заради місцевої вигоди, врешті станеться так (і, на мою думку, це вже відбувається), що ті, хто перебуває на певній відстані від пам'яті про європейський злочин — тому що вони неєвропейці, або тому що надто молоді, щоб пам'ятати, чому це можливо, — не зрозуміють, як ця пам'ять їх стосується, тож вони припинять слухати, коли ми спробуємо пояснити.

Словом, Голокост може втратити свій універсальний резонанс. Нам варто сподіватися, що цього не трапиться, ми повинні знайти спосіб зберегти головний урок, якого по-справжньому може навчити Шоа: про ту легкість, із якою народ — цілий народ — може бути знеславлений, дегуманізований і знищений.

Однак далеко ми не зайдемо, якщо не визнаємо, що цей урок таки справді може бути підданий сумніву або забутий: як зауважив Грифон, "того воно й неука, що день у день коротшає". Якщо ви мені не вірите, поїдьте куди завгодно за межі розвинутого Заходу й запитайте, чого вчить нас Аушвіц. Відповіді не надто втішні.

Ця проблема не має простого вирішення. Те, що видається очевидним нинішнім громадянам Західної Європи, для багатьох східноєвропейців є туманним — таким, як було для тих самих західноєвропейців 40 років тому.

Моральна пересторога з Аушвіцу, чиї гігантські обриси маячать на екрані пам'яті європейців, майже невидима для азійців або африканців. А найголовніше, мабуть — те, що видається очевидним людям мого покоління, матиме дедалі слабше значення для наших дітей та онуків.

Чи можемо ми зберегти європейське минуле, що якраз нині тьмяніє у пам'яті й перетворюється на історію? Хіба ми не приречені її втратити, бодай частково?

Можливо, всі наші нинішні музеї, меморіали та обов'язкові шкільні поїздки — ознака не того, що ми готові пам'ятати, а нашого відчуття, що ми відбули спокуту й тепер можемо відпускати та забувати, залишаючи камінню обов'язок пам'ятати замість нас.

Не знаю: останнього разу, коли я відвідував Меморіал пам'яті жертв Голокосту в Берліні, знуджені школярі на обов'язковій екскурсії гралися у схованки серед каменів. Те, що мені справді відомо: якщо історія має виконувати властиву їй роботу, назавжди зберігаючи докази минулих злочинів та всього іншого, їй краще дати спокій.

Коли ми порпаємось у минулому заради політичної вигоди — відбираючи ті уламки, які можуть служити нашим потребам, та вербуючи історію, щоб та навчала опортуністських моральних уроків, — ми отримуємо погану мораль і погану історію.

Тим часом кожен із нас, мабуть, повинен бути пильним, говорячи про проблему зла. Бо існує більше, ніж один вид банальності. Є відома банальність, про яку говорила Арендт, — тривожне, звичайне, сусідське, щоденне зло в людях.

Але є й інша банальність: банальність надмірного використання — яка вихолощує, позбавляє чутливості від споглядання, промовляння або думання того самого надто багато разів, аж доки відчуття публіки не притупляться, і вони отримають імунітет до зла, яке ми описуємо. Це і є саме тією банальністю — чи "баналізацією" — з якою ми стикаємося сьогодні.

Після 1945 року покоління наших батьків відклало проблему зла, оскільки — для них — вона містила надто багато значення. Покоління, що прийде після нас, перебуває в небезпеці відкладання проблеми, оскільки тепер вона містить надто мало сенсу.

Як ми можемо цьому запобігти? Іншими словами: як ми можемо запевнити, щоб проблема зла залишалася фундаментальним питанням інтелектуального життя, і не тільки в Європі?

Я не знаю відповіді, але маю неабияку впевненість, що це правильне запитання. Це запитання, яке ставила 60 років тому Ганна Арендт, і я переконаний, що вона ставила б його і сьогодні.

Цей есей уперше з'явився у виданні The New York Review of Books у лютому 2008 року.

Його було адаптовано з лекції, прочитаної у Бремені (Німеччина) 20 листопада 2007 року з нагоди вручення Тоні Джадту Премії імені Ганни Арендт.

*****

Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.

Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.

Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема "Роздуми про двадцяте століття" (спільно з Тімоті Снайдером), "Після війни. Історія Європи від 1945 року".

Переклала з англійської Софія Андрухович, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.

Книга вийде друком за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні.