Тінь «Ризького Андрусова». Ризький мир 1921 року з української перспективи

"Історична правда" републікує цю статтю з люб'язного дозволу автора та редакції "Нової Польщі"

Ризький договір був зрадою чи розумним компромісом?

"Існує вражаючий і тривожний паралелізм між перебігом польсько-українських взаємовідносин у XVIII і ХХ століттях". Ці слова належать знаному українському історику Іванові Лисяку-Рудницькому, який мав на увазі Андрусівський договір 1667 року та Ризький мир 1921 року.

Проте ще гірше, на його думку, було з історичними перспективами для обох народів, а продовження цитати вкрай категоричне: "Нездібність поляків і українців по-приятельськи розв'язати свої розходження вже двічі спричинила знищення України й Польщі і мостила шлях російському тріумфу".

Як знаємо, у "столітті крайнощів" так і сталося. І тільки фукуямівський "кінець історії" ознаменував звільнення з-під імперського домінування.

Ризький мир був підписаний 18 березня 1921 року між Польщею та совєтськими Росією й Україною. Більшовицький уряд Білорусі репрезентувала російська сторона. Договір передбачав встановлення та взаємовизнання кордонів між країнами-підписантами. В історичному вимірі Ризький мир знаменував завершення польсько-більшовицької війни 1919–1920 років.

В історичній пам'яті й історіографіях України і Польщі цей мир досі має контроверсійне трактування та неоднозначні, інколи ідеологізовані оцінки.

Передовсім йдеться про його історичні наслідки. Якщо Україна перестала бути національною державою, а її землі були інкорпоровані до складу більшовицької Росії й відновленої Польщі, то остання змогла утвердити міжнародне визнання та відновити більшість історичних кордонів давньої Речі Посполитої. Зрозуміло, що це впливало на асиметрію оцінок, які надалі потребують спокійного переосмислення.

"Новий поділ" України?

У 20-30-х роках ХХ століття українці сприймали Ризький мир як подію, що наблизила трагедію України. Для них цей договір став символом поразки та поневолення. Переважна більшість констатувала "новий поділ" України і Білорусі. Як наслідок, українські історики кількох поколінь розглядали Ризький договір як найбільший антиукраїнський акт після завершення Першої світової війни 1914-1918 років.

Поляки розглядали Ризький мир інакше. Відомий польський історик Оскар Галецький дав йому одне з найкращих пояснень: "Незважаючи на перемогу, Польща відмовилася претендувати на власні історичні кордони, але принаймні вона отримала широкий пояс своїх східних кордонів відповідно до концепції, яку [Роман] Дмовський відстоював на Паризькій конференції; пояс, що забезпечив їй певний мінімум безпеки з тієї сторони".

Йому не йшлося про вузькі військово-стратегічні аспекти, а про більше — відновлення "історичної справедливості" на сході Європи, де Річ Посполита знову покликана втілити особливу цивілізаційну місію. Хоча, варто визнати, польська візія не завжди була суголосною.

Після Другої світової війни оцінки ставали менш патетичними та більш прагматичними. Головний публіцист паризького часопису "Культура", впливовий інтелектуал Юліюш Мєрошевський уважав, що в Ризі відбувся поділ України й Білорусі, а сам договір був передвісником Ялтинської конференції 1945 року. Його теза мала опертя на закликові зупинити несправедливий поділ світу, держав і регіонів на "сфери впливу", яким у його розумінні був договір між Польщею і більшовиками.

Загалом на сприйняття Ризького миру з української та польської перспектив впливало кілька факторів. По-перше, це пам'ять про Берестейський договір 9 лютого 1918 року, коли Холмщина, Підляшшя й Волинь були визнані державами Четвертного союзу як українські національні території, а Східна Галичина отримала перспективу стати коронним краєм у складі Австро-Угорщини (чого, у підсумку, не сталося). 

По-друге, досвід українсько-польського порозуміння 1920 року після підписання Варшавського договору та походу на Київ весною того ж року. По-третє, восени 1920 року відбулася значна зміна на геополітичній карті Центрально-Східної Європи, коли більшовицька Росія здобула визнання сусідів — балтійських держав і Фінляндії. Тоді в польській політичній та інтелектуальній думці поширилися твердження про загрозу з боку Німеччини й Росії.

Українські кола, зокрема історики міжвоєнного часу, мали іншу геополітичну оптику: ворогами оголошувалися Польща та Росія. Українці опинилися в ситуації зраджених, а обидві держави сприймалися як антиподи України.

1934 року колишній сотник Українських січових стрільців, доктор філософії Василь Кучабський пояснював події 1918–1923 років у Центрально-Східній Європі ідеєю "геополітичного трикутника", яка вміщувала три елементи: "більшовизм, що являє собою історичний спадок Московії й Росії, відновлення Польщі та відродження України".

На його думку, народження незалежної України це результат протидії російському та польському чинникам, себто Україна — антитеза Росії та відродженій Польщі. Однак тоді ця думка не здавалася оригінальною, а радше відображала панівні уявлення серед колишніх учасників Української революції 1917–1921 років і була важливою для з'ясування причин її поразки.

Українське питання — заручник перемовин

З початком перемовин українські дипломати обережно заявляли про нелегітимність переговорів між Польщею і совєтською Росією. Основний аргумент, який вони використовували, — Варшавський договір 21 квітня 1920 року та офіційне визнання польською владою суверенітету УНР. Зокрема, заступник міністра закордонних справ УНР, професор права Отто Ейхельман звертав на цей аспект особливу увагу в доповідних записках українському зовнішньополітичному відомству.

У Ризі більшовицька делегація представляла три совєтські утворення: РСФРР, УСРР та БСРР. Цей факт викликав найбільший спротив місії УНР як міжнародно-правовий нонсенс. Як знаємо, на початку жовтня 1920 року українська дипломатична служба надіслала державам-переможцям (Великій Британії, Франції) ноту, в якій, зокрема, зазначалося, що завдяки визнанню Польщею "фікція" совєтського уряду України стала реальністю.

Визнання правочинності делегації УСРР не було громом серед ясного неба, й усе ж шокувало представників УНР. Голова дипломатичної місії, полковник Армії УНР Володимир Кедровський заявив про "зраду з боку Польщі". Проте український уряд, який перебував у еміграції на території Польщі, не міг робити таких різких заяв. Урядовці сподівалися, що в Ризі місію УНР все ж залучать до роботи конференції. Сталося інакше. Це й визначило асиметричність історіографічних оцінок.

Для поляків Ризький мир мав вагомий практичний та символічний зміст як угода, відповідно до якої досягнуто міжнародної легітимації Речі Посполитої та її кордонів на сході Європи. Українці як сторона, що зазнала поразки, різко критикувала мир із більшовиками.

Після гарячих дискусій про "польську зраду" та безвихідь, в якій опинилися українські політики на еміграції, багато з них зайняли антипольську позицію. У міжвоєнний час була опублікована низка робіт, в яких українське питання розглядалося як заручник "переможної" політики Великої Британії та Франції і "підступної" Польщі.

Звучала стереотипна критика України як німецького витвору, особливо в контексті укладення Берестейського договору 1918 року. До речі, британські дипломати розглядали російсько-українську війну як "внутрішній конфлікт", а військова поразка армії УНР сприймалася ними як неминуча.

"Ризький Андрусів" і сфери впливу

У 30-х роках була вперше сформульована теза про "Ризький Андрусів", що належить згаданому вище Володимирові Кедровському. У своїй однойменній праці (1936 року) він писав, що історичне "польське крутійство" проявилося в Ризі у "всій красі". Визнання поляками "міфічного" мандату совєтської України сприйняли різко негативно, але як передбачуваний крок.

Представники польської делегації пояснювали це рішення різноманітними "плітками" (про нібито погодження цього рішення з Андрієм Лівицьким) й абсурдним твердженням, що тим самим Україна стає суб'єктом міжнародного права. Цікаво, що незадовго до цього член польської делегації Лєон Васілевський прохав Кедровського надати матеріали щодо "фіктивності" совєтської України.

Ці дані поляки планували використати для дискредитації більшовицького "самовизначення народів" та ідеї плебісциту у Східній Галичині. Під час Ризької конференції сторони переговорів послуговувалися "етнографічним принципом" у визначенні кордонів, що допомагав їм накреслювати сфери впливу в Європі.

Польські делегати використовували поняття "етнографічні кордони" (замість історичних). Окрім того, у Ризі з новою силою зазвучала "галицька проблема". Галичани вели переговори з більшовиками й ігнорували уенерівців, прагнучи добитися визнання Західноукраїнської Народної Республіки як самостійної держави.

Суть поняття "Ризького Андрусова" полягала в новому територіальному поділі України (і Білорусі) між "історичними ворогами" — Польщею й Росією.

Через кілька десятиліть представник прометеївського руху, офіцер польської розвідки Едмунд Харашкевич визнає, що укладення Ризького миру не вирішило "проблеми самовизначення націй на східному кордоні Польщі", особливо в довготривалій історичній перспективі. Слід наголосити, що такого типу інтерпретації були характерні лише для проукраїнського табору польської еліти.

Ідея про "Ризький Андрусів" відображала панівні оцінки миру 1921 року в українській інтелектуальній думці. Для сучасників Ризький мир назавжди залишився "зрадою". Деякі з них називали його "моральним ляпасом". У період "холодної війни" еміграційні історики не відмовилися від цих оцінок і не пропонували якої-небудь ревізії.

Іван Лисяк-Рудницький розглядав тодішню політику Польщі в категоріях "історичного легітимізму": "Польща прагнула приєднати великі етнічно непольські території, не була надійним захисником "прямого, буквального застосування" принципу права націй на самовизначення".

Сто років після: ревізія оцінок

У 1990-х українські історики ще тільки переосмислювали події більшовицько-польської війни й українсько-польських відносин. Ставлення до Ризького миру український історик Владислав Верстюк резюмував так: "У ході переговорів українське питання неодноразово привертало до себе увагу, за великим рахунком воно було спекулятивним, обидві сторони [поляки і більшовики. — Г.К.] використовували його лише з метою тиску на опонентів та досягнення вигідних для себе умов миру".

Більшість українських істориків сьогодні погоджуються, що підписання Ризького миру завершило масштабну збройну боротьбу націй Центрально-Східної Європи за власні державності. І наголошують: українські й білоруські землі знову були поділені між Росією і Польщею. Ця геополітична оптика є важливою для власне української пам'яті про Ригу.

Учинок Польщі, союзниці УНР, має різноманітні пояснення. Варто тут згадати ідею "версальсько-ризької системи", запропоновану польським істориком Анджеєм Новаком. На його думку, у Версальському договорі не було розглянуто жодного істотного питання для націй Центрально-Східної Європи, а Росія залишилася викинутою з міжнародних відносин. Звідси продовження військових дій на сході Європи та боротьба нових націй за власні держави.

Тобто Версальський мир лише розклав новий геополітичний пасьянс, а не завершив війну. Тому Ризький договір став завершальним актом тривалої війни на сході Європі.

За таких умов відмова визнавати УНР державами-переможцями перетворило українські (й білоруські) землі у розмінну монету в руках польських та більшовицьких діячів. Тому не можна говорити лише про "польську зраду": Україна програла, бо далі сприймалася як частина російського простору.

Американський історик Ерез Манела назвав цей парадокс "вільсонівським моментом", коли право на національне самовизначення мало бути освячене сильними світу сього. У результаті Ризького миру Польща зберегла самостійність, але заклала під власну державу бомбу сповільненої дії. Вона знову опинилася в геополітичній пастці між Німеччиною і Росією, прагнучи витворити буферну зону на сході, сама такою стала у центрі Європи.

З української перспективи це виглядало саме так. Можна припустити, що Рига якоюсь мірою була "східною" відповіддю на підписання Версальського миру, й вирішила складне російське питання. Як виявилося, це розв'язання було короткотривалим й безперспективним.

Спроби держав-переможців встановити новий міжнародний порядок наткнулися на революційні процеси та громадянські війни в Центрально-Східній Європі. Поза тим, Ризький мир дозволив більшовицькій Росії вкотре інтегруватися в європейські справи.

Сьогодні вже очевидно: Ризький договір, з одного боку, можна розглядати як важливий елемент в тодішній безпековій та геополітичній системі. З іншого — були створені умови посилення СРСР, з яким почали встановлювати дипломатичні відносини інші держави.

Через сто років стає зрозуміло, чому ні поляки, ні українці так і не спромоглися дати спокійну й виважену оцінку Ризькому миру. Емоції про "моральний ляпас" та приниження України, тлумачення договору як "розумного компромісу" або відсилання до слабких історичних аналогій про Андрусівський мир 1667 року створювали й створюють підстави для історичної релятивізації.

Певно, тому одну з найкращих оцінок дав не поляк і не українець. Британський історик Норман Дейвіс проникливо писав, що Ризький мир не був аніяким компромісом, а скоріше "патовою ситуацією", яка не мала розв'язання. Як відомо, той пат на шахівниці Центрально-Східної Європи через менш ніж 20 років у новій зухвалій грі перетвориться на мат від тоталітаризмів.