Крутянці на світлинах
19 березня 1918 року Київ був у зажурі... Ховали крутянців... «Прості деревяні блакитні домовини були поставлені по дві на площадки візників». На Бібіковському бульварі стрікотіла плівкою відеокамера, що фільмувала траурну процесію. Професор Грушевський сказав: «Dulce et decorum est pro patria mori. – Солодко і прекрасно вмерти за отчизну так, як умерли оці сини й брати наші, які полягли головами, боронячи рідний край від ворогів...». У будівлі Центральної Ради робили ремонт – з фронтону знімали двоголового орла, символ російського самодержавства.
Статтю вперше опубліковано у збірнику "Речі і образи", що вийшов друком в Інституті історії України у 2020 році http://resource.history.org.ua/item/0014990
Крутянський бій, як, мабуть, жодна інша подія років Української революції 1917-1921 рр., породив колосальну кількість міфів, легенд, домислів різного спрямування – від нестримної ґлорифікації до повного заперечення історичної ваги бою.
Бій під Крутами був епізодом збройного конфлікту між Українською Народною Республікою та радянською Росією. Він відбувся 29 січня 1918 року (за даними Михайла Ковальчука – 30 січня) біля залізничної станції Крути. Внаслідок бою до більшовицького полону потрапило більше 30 осіб зі Студентського куреня. Більшість з них було розстріляно, а решту відправлено до шпиталю у Харкові.
Важливим моментом у дослідженнях та меморіалізації бою під Крутами є розрізнення учасників бою, загиблих у ході бою та тих, хто потрапив у полон та був розстріляний більшовиками. Наше дослідження присвячене саме розстріляним крутянцям.
Навколо чисельності та переліку розстріляних осіб є чимало суперечок та неузгодженостей. Називають від 15 до 50 більшовицьких жертв. Список прізвищ також різниться.
Однозначно встановлено імена учнів Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства зі Студентського куреня, що були розстріляні більшовиками на станції Крути: Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич.
Цей перелік підтверджено протоколами засідань гімназії, де вони навчались. Мисан та Корпан, яких приписують до числа гімназистів, у цьому списку відсутні. Можливо, вони були учнями іншої гімназії.
Юрій Дубницький, якого теж іноді вносять до числа крутянців, насправді перебував у загоні Вільного Козацтва і загинув 9 березня 1918 року під час конфлікту на цукровому заводі у Синяві (нині село Рокитнянського району Київської області, 1918 р. входила до складу Васильківського повіту Київської губернії).
Також встановлено, що серед розстріляних були Микола Божинський-Божко, Дмитро Лизогуб, Олександр Попович, Володимир Шульгин, Олександр Борозенко-Конончук, Сидір Пурик-Пуриченко.
Про них відомо щось трохи більше, аніж імʼя та прізвище. Це стало можливим завдяки некрологам, присвятам та особовим справам студентів університету святого Володимира, що збереглись у Державному архіві міста Києва.
Інші прізвища, що були оприлюднені у різний час, у тому числі у березні 1918 р., поки-що не підтверджені іншими архівними документами. Але, це не означає, що імена, які циркулюють у різних списках крутянців, фальсифіковані.
Відоме щонайменше одне джерело, де те чи інше прізвище згадується. Але, немає інших документів, які стверджували би їх загибель під Крутами. Тоді як про тринадцять згаданих вище прізвищ такі документи є.
З семи гімназистів-крутянців маємо фотографії чотирьох.
Світлина Григорія Піпського має невідоме походження. Встановити місце першої публікації його світлини не вдається. Однак, маємо згадку, що у 1938 році у Перемишлі була видрукувана листівка з Григорієм Піпським. Цілком можливо, що поширене нині фото є копією з цієї листівки.
Є фотографія ще одного крутянця – Івана Сорокевича. Однак, певних та перевірених біографічних даних про нього немає. Іванові Сорокевичу приписують аж три місця народження – сс. Уйковичі (Перемишльський повіт, Підкарпатське воєводство), Боднарка (Горлицький повіт, Малопольске воєводство) та Олешичі (Любачівський повіт, Підкарпатське воєводство).
А також, батька-священика, убитого у 1945 р. під час польсько-українського етнічного конфлікту, та рік народження – 1898. Однак, якихось документальних підтверджень цим фактам немає.
Вперше ця світлина опублікована у "Пропам'ятній книзі ювилею 50-ліття української гімназії у Перемишлі", що вийшла друком 1938 року. Там же вказано, що четвертий клас зазначеної гімназії Іван Сорокевич закінчив у 1913/1914 навчальному році.
Фотографія Миколи Ганкевича була відома за публікацією у "Літописі Червоної калини". Вона ж допомогла ідентифікувати і фото Павла Кольченка.
У Музеї видатних діячів української культури у Києві зберігається фотоколаж випускників Другої Кирило-Мефодіївської гімназії, виготовлений у червні 1918 р. Це власне та гімназія, у якій навчалось семеро гімназистів-крутянців. Сама фотографія є відомою, вона неодноразово публікувалась.
У червні 1918 р. відбувся перший випуск 2 української гімназії. Це було надзвичайно урочисто. Урочистість відбувалась у клубі "Родина" по вулиці Володимирській. Це був центр українського національного культурного та політичного життя. Саме тут відбувались перші наради Української Центральної Ради, тут проводили новорічну ніч перші особи держави.
На свято вручення атестатів у найвідомішій на той час українській гімназії прийшли міністр освіти Микола Василенко та його товариш (по сучасному – заступник) Петро Холодний, посол Болгарії в Україні Іван Шишманов, ректор Київського українського народного університету Іван Ганицький. Концерт включав у себе виступ Національного хору під керівництвом Олекси Приходька.
На фотоколажі зображено вчителів та дирекцію гімназії (їх десятеро) та двадцять шість гімназистів. На жаль, портрети без підписів. При цьому, дві фотографії значно відрізняються від решти.
На одній із них впізнається загиблий під Крутами Микола Ганкевич. Нещодавно, у ЦДІАК було виявлено метричний запис про народження Миколи Ганкевича. Тепер ми знаємо, що він народився 10 жовтня (за старим стилем) 1899 року.
Всього з цього восьмого – випускного – класу під Крутами загинуло двоє – Микола Ганкевич та Павло Кольченко, родом з околиць Ружина у теперішній Житомирській області. Решта навчалась в інших класах – сьомому та шостому. Логічно припустити, що на другій особливій фотографії зображений саме він – Павло Кольченко.
Серед розстріляних гімназистів часом згадують Миколу Корпана. Його імʼя вперше зʼявляється у списках крутянців у 1944 р., коли у краківсько-львівському часописові "Дорога" зʼявляється замітка "Крутянин Микола Корпан". Там же міститься і його світлина.
1958 року інформація про те, що Микола Корпан з Тяпча поблизу Болехова загинув під Крутами надрукована у книзі Семена Збаразького "Крути". Відтоді ця інформація крокує з видання у видання і потрапляє в популярний інформаційний простір.
Миколи Корпана серед учнів Другої київської української гімназії не було. Це не виключає можливості, що він був учнем іншого навчального закладу Києва або перебував у лавах якихось збройних формувань чи просто у статусі біженця/військовополоненого. Але, у джерелах за 1918 р. його прізвища немає.
З числа шести інших крутянців відомо фотографії чотирьох.
Фотографію Миколи Божинського-Божка вдалось віднайти у його особовій справі студента математичного відділення фізико-математичного факультету університету св. Володимира. З тих же документів вдалось встановити його біографічні відомості.
Світлина Олександра Борозенка-Конончука була опублікована у його некролозі у щомісячній газеті лікарських помічників та помічниць "Наше слово". Наразі це єдиний виявлений некролог крутянцям із фотографією.
Зображення Миколи Лизогуба відоме із присвяти у книзі "Син України", авторами якої є Валентин Златополець (псевдонім Валентина Отамановського) та Ігор Федів.
За даними цієї присвяти Микола Лизогуб народився у с. Горинці Кременецького повіту Волинської губернії (Горинка, Кременецький район) 6 грудня 1892 р. Метрична книга за цей рік з місцевої церкви не збереглась.
З тексту присвяти помітно, що він навчався у тій самій гімназії, але на рік молодший, що й Валентин Отамановський. Відомо, що Валентин Отамановський навчався у Пʼятій київській гімназії. Однак, серед особових справ учнів гімназії, що зберігаються в Державному архіві міста Києва, справи на Миколу Лизогуба немає.
До того ж, присвята Валентина Отамановського є єдиним джерелом інформації про участь Миколи Лизогуба у бою під Крутами. Згадані неузгодженості ставлять під сумнів розстріл його більшовиками. А, отже, потрібна верифікація іншими джерелами.
Напевно, найвідомішим серед крутянців є Володимир Шульгин – син відомого українського діяча Якова Шульгина, молодший брат генерального секретаря міжнаціональних справ Володимира Шульгина, організатор та керівник української студентської громади у Києві. У публікаціях поширено три фотографії Володимира Шульгина.
Першодрук фото встановити не вдається. Жодна доступна нам публікація не містить посилання на місце зберігання цих світлин.
Доволі часто до числа розстріляних під Крутами записують Володимира Наумовича. Поширено два його фото. Однак, джерела говорять, що Володимир Наумович був похований на Аскольдовій могилі 9 грудня 1918 року, а не 19 березня того ж року (коли й ховали усіх крутянців).
Початок грудня – це розпал антигетьманського повстання Директорії. Крім Мотовилівки, сутички відбуваються і в інших місцевостях. 9 грудня 1918 року Штаб Верховного Головнокомандувача повідомив: "Ніч на фронті під Києвом і в самім місті минула спокійно. Під Крутами йде бій з повстанцями". Тож цілком можливо, що Володимир Наумович загинув, захищаючи столицю та гетьмана від повстанців Директорії.
Останнім часом інтернетом шириться ось така фотографія з підписом "Студенти на станції Крути, фото незадовго до бою". Це фото перепостили чимало освітянських та піратських псевдоосвітянських сайтів, воно навіть вийшло на високий державний рівень. Інколи воно потрапляє до видань про бій під Крутами.
Утім, немає жодних підстав стверджувати, що на цьому фото справді зображені крутянці перед боєм. По-перше, ніхто не може вказати походження та місце зберігання фото. По-друге, фотоапарати на той час були річчю дуже коштовною.
Навряд чи відправляючись на фронт хтось зі студентів, чи гімназистів відважився би брати настільки коштовну (і доволі громіздку) річ з собою. Також, наскільки мені відомо, в Армії УНР не було штатних фотографів чи прес-служб, що їздили би на фронт знимкувати звитяжні перемоги.
По-третє, під Крути їхала молодь, яка патріотично налаштована і планувала бити ворогів. Чому вони не сфотографувались на фоні бронепотяга (який точно був) чи бодай із якоюсь зброєю (навіть за найпесимістичнішими оцінками, у них щось таки та й було), прапором, транспарантом, портретом Шевченка чи Грушевського?
По-четверте, з 20 по 30 січня 1918 року температура повітря у Києві коливалась від -2,6 до +5,7. Вночі зазвичай підмерзало, а вдень було тепло. Останній сніг випав 19 січня, по тому інколи накрапав дощ та був туман. Стан погоди не відповідає фото. Отже, це фото не стосується бою під Крутами у січні 1918 року.
Для ілюстрування статей та видань про Крути часто використовують ряд фотографій, що гуляють інтернетом та виданнями з написом "похорон героїв Крут". Всього їх є шість.
Одна опублікована у "Ілюстрованому додатку" до щоденної київської газети "Відродження" від 7 квітня (25 березня за старим стилем) 1918 р. У 1931 році це фото було повторно опубліковано у "Літописі Червоної Калини". Разом із ним надруковано ще дві світлини. У 1932 році у тому ж "Літописі Червоної Калини" опубліковано ще кілька фото.
Усі ці фотографії редакторами видань ідентифіковано як зображення похоронів крутянців, а частина ще й датована 10 березня 1918 року.
Кілька фотографій має нечіткий, але читабельний напис "19 10/ІІІ 18". Напис означає дату події, зображеної на фотографії. Це був поширений на початку ХХ століття спосіб датування фотографій. Тобто, ця фотографія була зроблена 10 березня 1918 р.
Одна світлина містить нечіткий напис, який вдалось прочитати тільки частково: "… героям войны … Украин. 19 10/ІІІ 18. Братское кладбище". Такими написами позначали зафіксовану на фото подію.
Усі фотографії можна розподілити на дві групи:
- з авторськими датуванням "19 10/ІІІ 18" та написом "… героям войны … Украин. 19 10/ІІІ 18. Братское кладбище", на яких впізнаються колії та огорожа військової юнацької школи на Печерську, а також Братське кладовище на Звіринці;
- без авторських датування та підпису, але зроблені на перехресті сучасного бульвару Тараса Шевченка та вулиці Петлюри, де на задньому плані чітко проглядається памʼятник графу Бобринському.
Похорон крутянців відбувся 19 березня 1918 р. на Аскольдовій могилі. Траурна процесія рухалась від залізничного вокзалу Бібіковським бульваром, далі – Хрещатиком та Олександрівською вулицею на Аскольдову могилу. Тобто, саме там, де зроблені світлини другої групи.
Газета "Нова рада" писала: ""відбувся похорон студентів і гімназистів, що лицарськи склали свої буйні голови, боронячи Україну від нападу північних варварів.
Коло другої години дня жалібний похід вирушив од вокзала. Прості деревяні блакитні домовини були поставлені по дві на площадки візників. В поході брали участь духовенство, студентський хор під орудою Кошиця, військовий оркестр, військові відділи і сила народу.
Коло будинку Ц. Ради процесію зустрів уряд: члени Ради на чолі з проф. Грушевським і міністри на чолі з В. Голубовичем. Процесія спинилась. Проф. М. Грушевський, промовляючи, сказав приблизно так: "Dulce et decorum est pro patria mori. – Солодко і прекрасно вмерти за отчизну так, як умерли оці сини й брати наші, які полягли головами, боронячи рідний край від ворогів...
Якраз сьогодня, коли Ц. Рада засідала, почали зривати цього двохголового орла, цей символ самодержав'я, це пятно неволі, в якій Україна перебувала стільки віків...
Але ця операція знищення неволі не могла пройти безкровно, і кров пролилась. Щасливі ті, хто кров'ю засвідчив свою любов до рідного краю... Слава ім і вічний спокій!.."
Крім д. Грушевського, промовляли ще член Ц. Ради О. Степаненко і представник старшини січових стрільців. Далі похід рушив по Фундукліївській, Хрещатику, Олександрівській на Аскольдову могилу.
Тут, над дніпровими кручами, поклали в землю вірних синів вільної України...На могилу ріжними делегаціями було покладено багато вінків і живих квіток"
Отже, фотографії першої групи відображають події 10 березня 1918 року. Того дня у Києві відбувся похорон жертв "горожанської війни", тобто тих, що загинули під час перебування у місті більшовиків і не були вчасно поховані.
Процесія рухалась від Олександрівської лікарні до Хрещатика, далі по Олександрівській (сучасній Михайла Грушевського) та Московській вулицях. На Хрещатику до похоронної ходи приєднувалась колона з Анатомічного театру, що спускалась з Фундуклеївської вулиці.
Газета "Киевская мысль" писала: "всі тротуари від Олександрівської лікарні по Хрещатику і до Царської площі і схили Царського саду були зайняті натовпом". На міській Думі приспущено прапор, з промовою виступив Михайло Грушевський. Частина трун (ймовірно, з тілами вояків Армії УНР, що загинули при обороні Києва на зламі січня-лютого) була покрита синьо-жовтими прапорами.
Цей похорон був доволі знаковим, адже ставав символом завершення більшовицького панування. Жертви муравйовського терору цілком могли зайняти у національній пам'яті місце, що його пізніше посіли Герої Крут – місце символічних борців за незалежність України.
