Ковпак, кучма, фаріон... Капелюшні революції і шапки свободи
Змагання ковпаків з капелюхами насправді триває вже майже три тисячі років. І розпочалося ще в Стародавній Греції. Щоправда, жодної політики в цьому змаганні спочатку не було. Йшлося лише про своєрідний "розподіл праці"
Більшу частину вісімнадцятого сторіччя у історії Швеції іменують "добою свободи". Конституція обмежила владу монарха, в країні з'явилася вільна преса і політичні партії. Назви цих партій зараз викликають стійкі асоціації із свіфтівськими "гостроконечниками" і "тупоконечниками".
Але під час "доби свободи" партійні імена досить чітко визначали їхні політичні програми. Скажімо, трикутний капелюх був елементом військової уніформи, а партія "капелюхів" наполегливо домагалася реваншу за поразки Швеції у Північній війні – неодмінно на полі бою.
Натомість партія "ковпаків" (спочатку - "нічних ковпаків") прагнула замиритися з сусідами і зосередитися на внутрішньому розвитку країни. Іронія долі полягала хіба що в тому, що революціонерами у цій скандинавській державі вважали радше миролюбних "ковпаків".
А вже невдовзі ковпак і справді став символом революції, проте зовсім не такої "лагідної" як у Швеції...
Змагання ковпаків з капелюхами насправді триває вже майже три тисячі років. І розпочалося ще в Стародавній Греції. Щоправда, жодної політики в цьому змаганні спочатку не було. Йшлося лише про своєрідний "розподіл праці".
Грецькі селяни змушені були працювати під пекучим сонцем, а тому надавали перевагу капелюхам з широкими крисами – грецькою їх називали петасами. З тих самих практичних міркувань вдягали капелюхи й подорожні – саме тому петас вважали головним убором бога-мандрівника Гермеса.
Натомість ремісникам криси капелюха радше заважали. Тому вони вдягали невисокі ковпаки. що чимось нагадували шляпки грибів – їх іменували пілосами. Пілос прикрашав голову Гефеста, бога ремісництва.
Подобалися пілоси й морякам. Тож у тому, що саме його одягав найславетніший мандрівник давнини - Одіссей – не було нічого дивного. Адже подорожував цей герой переважно морем.
Високі ковпаки греки вважали головним убором варварів – північних та східних. Зрештою, ті й справді їх носили. На хеттських рельєфах шапки конусоподібної форми можна побачити і на царях, і на богах.
Так само з довгими ковпаками на головах зображували кочовиків-кіммерійців. Щоправда, кіммерійські ковпаки були м'якими і їхні кінці зазвичай звисали – подібно до курхарсів сучасних інгушів (курхарс, втім, є жіночим убором).
Суперники і близькі родичі кіммерійців – скіфи – теж носили ковпаки, хоча й не такі довгі. Зрештою, зовсім невисоким ковпакам, лише трохи вищим за пілоси надавали перевагу фрігійці.
Фрігійців сучасні вчені вважають дуже близькими до греків за мовою і культурою. Фрігійцями за походженням були чимало грецьких героїв, зокрема Пелоп, але для самих еллінів вони в давнину все одно залишалися "іншими".
І зрештою фрігійський ковпак перетворився для греків на символ Сходу "як такого". В ньому, скажімо, зображували троянця Париса. Цікаво, однак, головним убором Кадма – якого вважали фінікійцем – все одно був пілос.
В Стародавньому Римі пілос, який латиною іменувався пілеєм, також вважали "шапкою ремісників". Але не лише їх. Під час урочистої церемонії звільнення раба йому на голову надягали саме пілей. Це означало, що він ставав вільною людиною і міг на власний розсуд обирати собі ремесло.
Лише в I столітті до нашої ери пілей - чи не вперше - став політичним символом. Коли змовники вбили Юлія Цезаря, вони оголосили, що діяли в інтересах загалу, бо відновили республіку та звільнили Рим від влади тирана.
На знак звільнення батьківщини вони урочисто підняли пілей на своїх кинджалах (за іншою версією – на мечах чи навіть списах). Символ республіканцям настільки сподобався, що вони почали карбувати зображення кинджалів-мечів та пілея на своїх монетах.
Радість, щоправда, була недовгою. Республіканці зазнали поразки. Рим таки став імперією. Але нова, проте цілком зрозуміла для пересічних громадян символіка прижилася. І коли через кілька десятиріч загинув імператор Нерон, римляни на радощах надягнули саме червоні пілеї.
Політичний підтекст, втім, не заважав поширенню пілея як головного убору. Не лише в Італії, а й в провінцях, як в європейських, так і в африканських.
А за доби пізньої імперії з'явився навіть новій різновид пілея – так званий "паннонський" (Паннонією іменували тоді сучасну західну Угорщину). Він вже мав форму не гострого, а зрізаного конусу або ж навіть циліндру.
В такому головному уборі ходили легіонери, а згодом і самі імператори. Саме "паннонські пілеї" можна побачити на головах співправителів імперії – так званих тетрархів, спільна статуя яких знаходиться тепер на венеційській площі Святого Марка.
Відомим у Римі був і фрігійський ковпак – як символ однойменного краю і як символ Сходу. Зрештою, схожі головні убори використовували й зороастрійські жерці – а зороастрізм був офіційною релігією Персії, східного сусіда Риму.
За часів імперії - не лише у східних провінціях держави, а й в столиці – поширення набув культ іранського "сонячного" бога Митри. Його теж малювали у ковпаку, подібному до фрігійського.
Християни митраїстів вважали язичниками. Але при цьому дещо в них запозичили. Різдво, скажімо, почали відзначити 25 грудня саме за їхнім прикладом, адже день зимового сонцестояння вважався "днем народження" Митри.
Головний убор християнських священників також стали називати митрою, хоча на шапку іранського бога він був зовсім несхожим.
За формою принаймні деякі митри були насправді трохи модифікованими "паннонським пілеями", які за візантійської доби набули такої популярності, що сусіди їх називали "ромейськими шапками".
Візантійська мода з часом поширилися і на периферію імперії – Кавказ і Північну Африку, де головні убори у вигляді зрізаного конусу почали іменувати тарбушами.
Щоправда, поширення цієї назви, швидше за все, відбулося вже вже після арабських завоювань та ісламізації. А іслам заоохочував носіння іншого головного убору – тюрбану.
Один з хадісів, тобто переказів про життя пророка Мухаммеда (хоча й не надто надійний на думку знавців) приписував йому слова "різниця між нами і язичниками в тому, що ми носимо тюрбан, пов'язаний навколо шапки".
Звісно, тюрбан використовували і до прояви ісламу. Ба більше – один з видів тюрбанів був доволі поширеним і у Візантії, де він мав назву "факеоліс". Проте лише мусульмани перетворили його на ознаку належності до свої громади.
З іншого боку, тюрбан мусульмани пов'язували саме навколо шапки. А нею могла бути і невеличка шапочка - такія, і той же тарбуш.
Слово "тюрбан" має перське походження і спочатку ним взагалі позначали будь-який головний убор. Ще одна назва тюрбану – "чалма" - тюркська. Самі тюрки, натомість, до прийняття ісламу надавали перевагу не тюрбанам, а довгим ковпакам.
Слово "ковпак", між іншим, теж тюркського походження і означає просто шапку. А конусоподібну форму головних уборів тюрки могли й запозичити в інших кочовиків, своїх попередників у євразійських степах, - саків, сарматів чи скіфів.
Тюркські ковпаки були як легкими, тканевими, так і теплими, викоготовленими з шкіри тварин з густою шерстю. Другий варіант згодом отримав назву папахи або кучми – від тюркського слова "кошма", тобто овеча вовна.
Його в північних тюрків досить швидко запозичили румуни, балканські слов'яни (серби називають таку шапку "шубарою") і, звісно, українці.
Ісламізованим тюркам, зокрема й туркам, які після битви під Манцикертом у 1071 році захопили Анатолію, відмовлятися від ковпаків потреби не було. Достатньо було пов'язувати тюрбани навколо них. Саме такий вигляд мають чалми османських султанів, зокрема Мехмеда II, на портретах, зрооблених тогочасними італійськими митцями. І саме за схожість з турецькими тюрбанами своє ім'я в Європі згодом отримали тюльпани.
А зручність тюркських ковпаків зрештою оцінили й візантійці. За династії Палеологів ковпаки одягали навіть імператори – щоправда, вони використовували варіант із крисами, що нагадував вже більше капелюх (але варто зауважити, що ковпаки з крисами і зараз поширені, скажімо, в Казахстані чи Киргизстані).
Коли турки таки захопили Візантію, чимало греків, особливо заможних і освічених, емігрували на Захід. Принісши з собою й візантійську моду. – і на ковпаки-капелюхи, і на "ромейські шапки", які набули особливої популярності в Італії ( знову ж таки, в інтелектуальних колах насамперед).
За доби Ренесансу "грецьку вченість" цінували насамперед як продовження античної традиції. Втім, траплялися й курйози. Зрештою, саме тоді почали плутати пілей з фрігійською шапкою. Яка таким чином перетворилася на "символ свободи", яким ані за давньогрецьких, ані за римських часів не була.
Якщо в XVI сторіччі ця, цілком "книжна" інтерпретація була відома лише в Італії, то вже в наступному, XVII сторіччі її використовували вже й у Франції та Нідерландах, а звідти вона була запозичена англійцями, згодом поширившись і в колоніях, зокрема й північноамериканських.
Зміцненню "революційної" репутації фрігійського ковпака посприяло й те, що головні убори конічної форми були насправді поширені і в самій Європі. Поширені насамперед серед простолюду.
І в цьому сенсі цілком зрозумілим є протиставлення "народних" ковпаків "аристократичним" капелюхам – зрештою, в цьому теж можна побачити витоки вже згаданого нами протистояння "копаків" і "капелюхів" у Швеції. Що ж до символів протесту, то варто згадати заворушення 1675 року у Бретані, коли невдоволені зловживаннями податківців одягнули червоні ковпаки, - ця традиція в цьому краї живе дотепер.
І все ж найбільшої популярності фрігійський ковпак набув під час двох революцій кінця XVIII сторіччя – Американської та Французької. У Франції (можливо й без жодного зв'язку з бретонською історією) він, зокрема, отримав постійний, червоний колір, перетворився елемент одягу незаможних, а тому найрішучіших революціонерів – санкюлотів та емблему якобінського клубу.
Втім, легалізував статус "шапки свободи" особисто король – коли хтось з натовпу простягнув йому ковпак на піці, Людовик XVI не знайшлов нічого кращого, аніж нахлобучити його собі на голову від радісне ревіння глядачів.
Зрештою, фрігійський ковпак став символом республіканської Франції та головним убором Маріанни, що її втілює (незмінним, на відмінну від обличчя дівчини, яке щоразу пишуть з нової моделі). Його і зараз можна побачити на гербах шести латиноамериканських країн, зокрема й зовсім далекої від Європи Аргентини.
В цьому, втім, немає нічого дивного, оскільки місцеві борці за незалежність відчайдушно косплеїли не лише американських і французьких "старших товаришів", а й давніх греків з римлянами – таких, якими вони їх уявляли.
Грецькі революціонери, які підняли антиосманське повстання в 1821 році, вочевидь, теж не проти були вести свою генеалогію від Перикла з Демосфеном. Зрештою, за залучило на їхній бік чимало західних європейців із класичною освітою. Але водночас вони відчували себе насамперед спадкоємцями православної Візантії.
Тому й надягали вже не скопійовані з античних статуй фрігійські ковпаки, а більш звичні "ромейські шапки". В XIX сторіччі цей нащадок "паннонського пелія" отримав поетичну назву "фаріон" - тобто "лихтар" чи навіть "маяк". Вдягнуті в червоні фаріони бійці, на переконання ватажків революції, мали освічувати народу шлях до свободи – як маяки допомагають знаходити шлях кораблям.
За іронією долі, саме в той час, коли греки намагалися скинути владу османського султана, сам султан Махмуд II вирішив започаткувати реформи, що мали б надати його імперії європейське обличчя. Окрім загального відставання в економіці і державному управлінні, зближенню із Заходом, на думку володаря, заважав аж ніяк не європейський вигляд його підданих, які носили, як ми вже знаємо, тюрбани.
В пошуках простійшого і прийнятнішого для щоденного використання головного убору Махмуд II спочатку спробував заміни тюрбани субарами – шапками конічної форми, підбитими хутром. Та зрештою зупинився... на тій самій "ромейській шапці" або ж тарбуші. Форму для нього, щоправда, обрали трохи вищу за фаріон грецьких повстанців.
Султан подумував і над тим, щоб додати до тарбуша ще й криси – але тут запротестувало мусульманське духовенство, бо криси могли заважати правовірному торкатися лобом землі під час молитви. Але це був єдиний компроміс, на який погодився Махмуд II.
Новий, з 1828 року обов'язковий для мусульманських підданих султана головний убор найчастіше, втім, називали не тарбушем чи "ромейською шапкою" (і вже точно не фаріоном), а фескою – на честь марокканського міста, ремісники якого спеціалізувалися на їхньому виготовленні і фарбуванні у червоний (чи радше кизиловий) колір.
За іронією долі, Марокко було єдиною країною Північної Африки, яка в 1828 році не перебувала під османською владою. Тож вже невдовзі довелося перевезти ремісників до Стамбулу і налагоджувати виробництво в османській столиці.
Феску піддані Махмуда II спочатку сприйняли насторожено. Але зрештою вона стала популярною не лише у провінцях його величезної імперії, а й в інших суннітських країнах – адже для їхніх мешканців султан був халіфом, наступником самого пророка Мухаммеда. Сприяли цьому й діячі арабського відродження – Нахди – які прийняли й до того знайомих їм тарбуш майже без застережень.
Більше того – феска стали частиною амуніції європейських військових підрозділів, що формувалися з вихідців із мусульманських країн. Врешті решт вона фактично перетворилася на символ цілого мусульманського світу, як це раніше сталося із тюрбаном.
І саме тому, між іншим, проти фески так рішуче був налаштований Мустафа Кемаль, коли започаткував нову хвилю модернізації Туреччини – вже як світської республіки. Для нього тарбуш був символом відсталості і загумінковості тодішнього Сходу. З 1926 року носіння фески в його державі було заборонене.
Замість неї громадянам запропонували використовувати капелюхи – як цілком європейський головний убор (попри те, що за бажання і в ньому можна було відшукати якщо не східні, то тюркські корені). "Капелюшна революція" стала символом розриву Туреччини з османським минулим – не меншим, аніж переведення турецької мови на латинку.
Цікаво, що суворе розпорядження Кемаля за кілька років призвело до дипломатичного конфлікту з Єгиптом, урядовці якого наполягали на носінні тарбушу з не меншим завзяттям, аніж турецькі на носінні капелюха. Та й перемогти феску остаточно не вдалося – турки встигли до неї звикнути.
А європейські туристи зараз шукають "питомо турецької" екзотики. Натомість в Єгипті тарбуш навпаки – значною мірою втратив свою популярність, нав'язану значною мірою "згори".
Зрештою, європейці схильні залишати питання, яку шапку носити, на розсуд самих "носіїв". Незалежно від їхнього походження.
