Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна
Гітлер, як і Сталін, походили з периферії. Сталін з’явився на світ у грудні 1878 р. у Грузії, за 2000 км від столиці Російської імперії Санкт-Петербурґа. Якщо не у фактичному, то в метафоричному сенсі Гітлер походив з місцевості, ще більш віддаленої від центру німецького політичного життя. Він народився у квітні 1889 р. не в імперській Німеччині, а в сусідній Австрії, у прикордонному містечку Браунау-на-Інні. Вони обидва походили з простих родин. Гітлерів батько був митним інспектором. Батько ж Сталіна, чоботар, був значно бідніший. В обох батьки були п’яницями й часто били своїх синів.
Від редакції: Цього року у видавництві "Лабораторія" вийшла друком книжка Лоренса Ріса "Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна".
"Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книжки.
Усе це правда, але в перспективі може привести до хибних висновків. Тому слід пам'ятати про те, що величезна кількість інших людей виховувалася в таких самих умовах, але внаслідок цього вони не тероризували мільйони громадян. Варто втриматися від спокуси вважати, що особам, настільки схильним до домінування, як Гітлер і Сталін, судилося досягнути незмірної влади. Аж ніяк.
Гітлер і Сталін несподівано здобули визнання лише внаслідок епохально-руйнівної події, над якою вони не мали влади, — Першої світової війни. У липні 1914 р., напередодні війни, ніхто не міг передбачити, що на той момент двадцятип'ятирічний Гітлер стане одним з найсумнозвісніших лідерів у світовій історії.
Тоді він навіть не мріяв про кар'єру політика, а намагався заробити собі на життя як художник, переїхавши з Відня до Мюнхена. Його вважали диваком, що полюбляв просторікувати перед іншими про мистецтво й літературу та звинувачувати світ у своїх невдачах.
"Не було кінця речам, навіть дрібницям, які могли його засмутити", — згадував Гітлерів сусід по кімнаті з довоєнних часів у Відні. "Загалом у ті ранні часи у Відні в мене склалося враження, що Адольф якийсь неврівноважений. Він дратувався через найменшу дрібницю".
Якби вам довелося зустріти цього довоєнного Гітлера, найімовірніше, ви погодилися б з пізнішою оцінкою одного з його траншейних товаришів: було в ньому "дещо специфічне".
Сталін, на відміну від Гітлера, на 1914 р. уже був революціонером. За 15 років до того він залишив навчання в семінарії, де готувався стати священником, і як відданий марксист узявся за справу повалення державного ладу.
Коли загуркотіли гармати Першої світової війни, Сталін відбував заслання в Сибіру, маючи кримінальне минуле — зокрема брав активну участь в організації збройного пограбування в Тифлісі (нині Тбілісі), у Грузії 1907 р.
Попри його палку віру в революцію (і відмову від імені Йосип Джуґашвілі, яке він змінив на гучний псевдонім Сталін), у його революційної групи, здавалося, були мізерні шанси прийти до влади.
Перша світова війна змінила долі обох цих чоловіків. Після хлібних бунтів у Росії та провальних воєнних кампаній на фронті цар Микола ІІ був змушений зректися престолу в березні 1917 р., але це ще не означало, що більшовики, до яких належав Сталін, мали неминуче прийти до влади.
Пришвидшили настання цієї доленосної події згубні рішення Тимчасового уряду, ухвалені після усунення царя, і розпад політичних та економічних інститутів. Улітку 1917 р. Тимчасовий уряд наказав російській армії почати наступальну операцію. Саме цим і скористалися більшовики під проводом Володимира Леніна.
Під час битви за Галичину з австро-угорськими військами в армії почалися бунти, оскільки більшовики-революціонери, які служили в кожній військовій частині, налаштували солдатів проти їхніх командирів. Уже за кілька місяців, після Жовтневої революції, Ленін з більшовиками був при владі.
Якщо важко уявити, як усе це могло відбутися, якби не події Першої світової війни, то взагалі неможливо уявити, як Гітлер став лідером політичної партії (уже не кажучи про посаду канцлера Німеччини), якби не обставини поразки Німеччини в листопаді 1918 р.
Саме завдяки своїй відразі й люті через поразку у війні, а також бажанню знайти цапів-відбувайлів Гітлер зміг стрімко увійти в політику. У вересні 1919 р. він приєднався до невеликої екстремістської групи в Мюнхені, що мала назву Німецька робітнича партія.
Уже за два роки він став її лідером, а саму партію було перейменовано на Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини, яку пізніше стали коротко називати нацистською.
У 1920-х рр. Гітлер і Сталін уже помітно відрізнялися один від одного, з огляду на те, як вони бачили власну роль у своєму політичному світі. Гітлер, на відміну від Сталіна, був типовим "харизматичним лідером" — цей концепт свого часу визначив німецький соціолог Макс Вебер.
Харизматичні лідери покладаються передусім на силу своєї особистості, щоб виправдати свою позицію. Вони погано вписуються в бюрократичні структури й випромінюють майже "місіонерську" ауру.
"Усе це йшло із самого серця, і він зачіпав струни в кожному з нас", — згадував Ганс Франк, який 1920 р. почув виступ Гітлера й став одним з лідерів нацистської партії. "Він промовив те, що було на думці в кожного присутнього, і пов'язав загальний досвід із чітким розумінням і спільними бажаннями стражденних, які прагнули мати якусь програму...
Але це не все. Він указав нам шлях, єдиний шлях для народів, яких не пощадила історія, шлях суворого нового сходження з найглибшого провалля завдяки мужності, вірі, готовності до дій, важкій праці й відданості великій, осяйній меті... Я був переконаний: якщо і є людина, яка може взяти у свої руки долю Німеччини, то це Гітлер".
Твердження Франка про те, що Гітлер "промовив те, що було на думці в кожного присутнього", звертає увагу на важливий аспект для розуміння його привабливості. Харизматичні лідери на кшталт Гітлера можуть бути впливовими лише тоді, коли авдиторія готова сприймати їхні ідеї.
Якщо ви радикально не погоджувалися з Гітлером у 1920-х рр., ви майже напевне могли встояти перед його "харизмою". Наприклад, виступи Гітлера не переконали людину на кшталт Герберта Ріхтера, німецького ветерана Першої світової війни. Ріхтер, не схильний підтримувати Гітлера, вважав, що той має "рипливий" голос і зазвичай "вигукує... справді дуже прості" політичні ідеї.
Сталін, навпаки, був протилежністю Веберової моделі харизматичного лідера. Не лише тому, що був поганий оратор, а ще й тому, що замість того, щоб цуратися бюрократії, він її із готовністю приймав.
Упродовж усього свого політичного життя Сталін дуже добре знався на силі засідань комітету партії. У цьому аспекті йому дуже пощастило, оскільки його характер точно відповідав вимогам нових структур радянської держави.
Сталін керував величезною кількістю людей, які працювали на адміністративних посадах радянської системи, — їхня кількість зросла з 4 млн 1929 р. до майже 14 млн 1939 р [...].
***
Ця дихотомія між харизматичним оратором Гітлером і членом численних комітетів Сталіним визначальна, вона червоною ниткою проходила через усю історію.
Наприклад, ця відмінність вплинула на різне ставлення двох лідерів до ролі політичних партій, за які вони відповідали. Хоча Сталін із часом дозволив НКВС і деяким економічним комісаріатам конкурувати з партією за вплив, неможливо уявити, щоб він колись намагався повністю знищити Комуністичну партію — він завжди, принаймні в теорії, лишався її відданим слугою.
Гітлер, навпаки, завжди з підозрою ставився до будь-яких інституційних спроб себе обмежити. Він робив усе можливе, щоб завадити будь-яким централізованим спробам узурпувати свою владу.
Ось чому він дозволив німецькому кабінету міністрів з часом атрофуватися, бо після 1938 р. кабінет більше не скликали.
Можливо, він навіть вважав, що можна позбутися нацистської партії, до створення якої він колись доклався. Ганс Франк згадує: якось під час вечері 1938 р. Гітлер сказав, що стане "першим, хто кине палаючий смолоскип і до основи знищить" нацистську партію, якщо вважатиме, що вона більше не потрібна.
Членство в нацистській партії було менш ексклюзивним, ніж членство у радянській Комуністичній партії. У 1939 р. партійний квиток нацистської партії мали приблизно 5 млн людей, тоді як партійців-більшовиків було менше за 2 млн (попри те, що радянських громадян було понад удвічі більше від німецьких).
Сталін вважав партію елітарним інститутом. І хоча Гітлер і далі цінував нацистську партію, яку допоміг створити, він ніколи не був їй настільки ж відданий.
У керуванні Німеччиною Гітлер робив ставку на ґауляйтерів — партійних керівників на місцях. Майже сорок ґауляйтерів були повністю зобов'язані Гітлерові своєю владою. Він міг по черзі зустрічатися з кожним з них, щоб переконатися, що вони віддані його задумам.
Самі ж вони за Гітлера мали настільки потужну автономію, що навіть могли проігнорувати настанови зловісного шефа СС Гайнріха Гіммлера. Іноді вони навіть заходили так далеко, що могли пожартувати над ним.
Альберт Форстер, ґауляйтер Данциґа ― Західної Пруссії, якого Гіммлер терпіти не міг, якось зазначив: "Якби я виглядав так, як Гіммлер, то не став би говорити про [ідею] раси". Неможливо уявити, щоб у радянській системі хтось із підлеглих Сталіна відкрито насміхався з місцевого Гіммлера — Лаврентія Берії, очільника НКВС.
Настільки ж різним, як і ставлення Гітлера і Сталіна до управління державою, був досвід особистих зустрічей з цими двома лідерами наодинці. Спогади Фріца Дарґеса, члена СС, який під час війни був одним з Гітлерових ад'ютантів, ― це типові враження відданого нациста.
Дарґес казав: "Мене дуже вразили його ясні очі, мені здавалося, що крізь них мене осяює розум фюрера. Водночас подумалося, що я міг йому довіряти... Навіть під час нашої першої зустрічі у мене склалося враження, що він випромінює довіру й упевненість, і я ніколи не почувався наляканим чи обмеженим у його присутності. Я міг говорити до нього, як до людини, якій довіряв і яку добре знав".
Карл Вільгельм Краузер, який упродовж п'яти років до війни служив Гітлеровим камердинером, погоджувався з тим, що Гітлер був "приємною людиною і хотів для німецького народу лише найкращого".
Після війни Краузе, як і багато інших колишніх прибічників режиму, тримався за помилкову віру в те, що страшні злочини режиму скоїли люди з оточення Гітлера, а не він сам. Гітлер в очах Краузе був "не винуватий". Навіть більше, Краузе стверджував, що Гітлер "не був тираном, ні, не був. Він іноді сердився, але хто з нас не сердиться?".
Іноземні політики також могли піддатися уявній вабливості Гітлера. Канадський прем'єр-міністр Маккензі Кінґ зустрівся з Гітлером 1937 р. і мав враження, що його очі "були такими прозорими, а це вказувало на тонке сприйняття та велику симпатію".
Кінґ був переконаний, що Гітлер "був людиною, яка по-справжньому любить свій народ і країну, і готова пожертвувати всім заради їхнього блага".
Однак, знову ж таки, це була особиста зустріч Гітлера з людиною, яка вже принаймні частково симпатизувала його ідеям. Одразу після цієї зустрічі з Гітлером Маккензі Кінґ обідав з німецьким міністром закордонних справ Нойратом і без обурення вислухав його аналіз того, чому потрібно обмежувати уявні впливи євреїв. Наступного року Кінґ гаряче виступав проти того, щоб впускати євреїв до Канади, коли німці зайняли Австрію.
У політиків, які ставилися до Гітлера без прихильності, перше враження про німецького диктатора могло бути дуже відмінним. Коли британський політик лорд Галіфакс уперше зустрівся з Гітлером у його гірському будинку в Баварії, він нібито мало не сплутав усемогутнього фюрера з лакеєм і вже був готовий передати йому своє пальто, однак цю помилку поквапилися виправити.
Британський прем'єр-міністр Невілл Чемберлен також не відзначив нічого особливого в зовнішності Гітлера під час зустрічі 1938 р., пізніше він описав його як "найпересічнішого пса з усіх, яких мені доводилося бачити".
Багато людей (Галіфакс і Чемберлен у тому числі) вважали, що Гітлер ― не лише невиразна особистість, а ще й грубий і галасливий скандаліст, який відмовляється дослухатися до доводів розуму. Таке судження аж ніяк не дивує, оскільки Гітлер нечасто був готовий слухати інших людей.
Авґуст Кубіцек, який знав його ще до Першої світової війни, казав, що коли Гітлер говорив про щойно прочитану книжку, то не бажав слухати, що про це думають інші. Насправді однією з небезпек під час зустрічей з Гітлером (як з'ясував Муссоліні) було те, що ви не могли вставити в розмову жодного слова.
Італійський міністр закордонних справ граф Чіано писав у своєму щоденнику після зустрічі Беніто Муссоліні з німецьким диктатором у квітні 1942 р.: "Гітлер усе говорить, і говорить, і говорить. На другий день, після обіду, коли все було сказано, Гітлер без упину говорив годину й сорок хвилин. Він не пропустив жодної теми: війна і мир, релігія і філософія, мистецтво та історія".
Тож (залежно від вашої позиції) Гітлер міг бути або неймовірним занудою, або натхненним візіонером.
Зустріч із Йосипом Сталіним навряд чи залишала такі діаметрально протилежні враження. У цьому аспекті Сталін був антиподом Гітлера. Він здебільшого хотів, щоб говорили інші. Сам він був завзятим слухачем і ще завзятішим спостерігачем.
Степан Мікоян, який зростав у Кремлі у 1930-х рр., казав: "За характером він був дуже уважний і під час розмови дивився людям в очі, а якщо ви не дивилися йому прямо в очі, він міг запідозрити, що ви його обманюєте... і тоді він міг вдатися до найнеприємніших заходів".
Володимир Єрофеєв, перекладач Сталіна, згадував, як скрадливо рухався радянський диктатор: "Заходить Сталін, я сиджу спиною до дверей і не чую, як він увійшов. Але я відчуваю в кімнаті чиюсь присутність".
Він також відзначав, яким скупим на слова був Сталін: "Якщо він торкався якоїсь теми, то висловлював якесь твердження, казав те, що мав сказати, а тоді слухав, що скажуть на це інші люди... Працювати з ним було не дуже безпечно, бо якщо йому щось не подобалося, він цього не прощав".
Навіть більше, на відміну від Гітлера, неможливо було дізнатися, про що думав Сталін. Ґріґол Уратадзе, який разом зі Сталіним відбував ув'язнення в Грузії ще до Першої світової війни, згадував:
"Він був абсолютно незворушний. Ми понад пів року разом жили в кутаїській в'язниці, і я жодного разу не бачив, щоб він був збуджений, втрачав контроль, сердився, кричав, лаявся або, словом, хоч раз виявляв щось, крім повного спокою. І його голос повністю відповідав "крижаному характеру", який йому приписували ті, хто його добре знав".
Степан Мікоян казав, що серед ключових рис характеру Сталіна була його "надзвичайна підозрілість... він був здатний обманювати й зраджувати інших і підозрював, що інші можуть чинити так само...
Він відчував, якщо ви йому брехали. Збрехати йому було найжахливішим, що могло трапитися... [або] якщо ви казали йому правду, а тоді хтось казав йому щось інше, Сталін вважав, що ви йому збрехали. І, на його думку, це було найбільшим злочином".
Важко переоцінити важливість цієї інформації. Здається, що Сталін до всього і до всіх ставився підозріло. Головне питання, яке завжди було в нього на думці: хто збирається мене зрадити?
Якось, ідучи кремлівським коридором з вартовими вздовж стін, він сказав одному офіцерові ці незабутні слова: "Помітили, скільки їх там? Щоразу йдеш коридором і думаєш: хто з них? Якщо цей, то стрілятиме в спину, а якщо той, що за рогом, то стрілятиме в обличчя".
Племінниця Сталіна Кіра Аллілуєва погоджується з тим, що Сталін був від природи підозрілий, але вважає, що "він народився з цією рисою".
Можливо, так воно й було (ми ніколи не можемо бути впевнені щодо причини появи подібних рис характеру), але фактом лишається те, що він роками вів спосіб життя революціонера, який переховувався і ніколи точно не знав, кому можна довіряти, а це напевне сформувало недовірливість у характері Сталіна.
Гітлер не мав такої сильної сторожкості. Він зазвичай довіряв людям зі свого близького оточення, аж поки вони недвозначно не зраджували його. Якби він узагалі не довіряв людям, то ніколи б не стався замах на його життя, вчинений графом Штауффенберґом у липні 1944 р.
І справді показово, що на життя Гітлера вчиняли кілька замахів, але не зафіксовано жодного замаху на життя Сталіна. Украй недовірливий характер вочевидь мав свої переваги [...].
***
Однак усі подібності — ніщо в порівнянні з однією важливою рисою, властивою Гітлеру і Сталіну, і це було найсуттєвішим, що їх поєднувало. Вони обидва вважали, що відкрили таємницю буття. Це були не звичайні диктатори на кшталт мафіозних босів. Аж ніяк! Ці двоє справді вірили, що за ними стоїть щось значно більше.
Вони навіть близько не були схожі на релігійних європейських монархів минулого, які вірили в християнського Бога. Навпаки, обидва диктатори відчували відразу до християнства.
В особистих розмовах Гітлер навіть казав, що "християнство — це вигадка хворого розуму", хоча з прагматичних міркувань приховував від німецької громадськості свою справжню думку з цієї теми.
Вони обидва були людьми пост-просвітницькими. Вони не просто вважали, що Бог мертвий, а й були переконані, що віру в Бога замінила нова, добре зрозуміла ідеологія. Навіть більше, мільйони людей, підтримуючи своїх диктаторів, також визнавали цей факт.
Звісно, Гітлер і Сталін вірили в різне. Те, що сповідував Гітлер, точно відрізнялося від того, чим керувався Сталін. Однак ані Гітлер, ані Сталін не були творцями ідеологій, які, як вони вважали, відкривають правду про природу життя; обидва засвоїли їх, пристосувавши до власних поглядів, із праць інших мислителів [...].
***
Нарешті маємо визнати одну найважливішу спільну рису Гітлера й Сталіна — вони обидва пропонували бачення майбутньої утопії. Звісно, це були різні утопії, але однаково утопії.
Шлях до них мав бути важкий (і як Сталін визнав 1939 р., він навіть міг тривати довше, ніж можна було уявити), а проте, попереду чекала дивовижна ціль. Обидва диктатори пропонували важливу життєву мету у світі, який без релігійної віри міг здаватися безцільним.
Причина існування для Никанора Перевалова, який народився 1917 р., тобто в рік революції, була більше ніж зрозумілою: "Я розумів, що Комуністичну партію в нашій країні створили для того, щоб спершу побудувати соціалістичне суспільство, а вже потім, у майбутньому, побудувати комунізм, і це суспільство могли будувати лише свідомі люди.
Ось чому я вступив у партію — щоб стати свідомою людиною, вести маси до усвідомлення потреби в перемозі соціалізму й комунізму... Ми хотіли покращити життя народів Росії".
Як наслідок, Перевалов намагався "покращити життя народів Росії", вступивши до таємної поліції, нквс, де брав участь в організації масових депортацій до Сибіру.
Йоганнес Гассебрек, комендант концтабору Ґросс-Розен, мав схожу життєву мету, коли вступив до СС: "Я був надзвичайно вдячний СС за інтелектуальне наставництво. Ми всі були вдячні. Багато з нас були дуже збентежені, поки не потрапили до цієї організації. Ми не розуміли, що відбувається навколо нас, усе було так заплутано. СС запропонувала нам низку простих ідей, які ми могли зрозуміти, і ми вірили в них".
Однією з "простих ідей" з тих двох ідеологій, які проповідували Гітлер і Сталін, була непохитна опозиція до цінностей ліберальної демократії. І одна, і друга рішуче відкидали принципи, які лежать в основі "свободи" у її сучасному розумінні. Обидві засуджували свободу слова, обидві на всіх рівнях порушували права людини.
Вирішальне значення мало те, що обидві ідеології знищували здатність людини бути індивідом. Ви не мали права обирати собі ідентичність: або ви підлаштовувалися під нову систему цінностей, або вас переслідували.
Тож зрештою в цьому полягала причина, чому утопії Гітлера і Сталіна неможливі без тиранії. Навіть якби можна було досягти землі обітованої, у ній так само карали б тих, хто мав би сміливість сказати, що їм не подобається цей новий рай.
Я сподіваюся, що ця книжка наочно продемонструє, що жодна з двох систем була неможлива без пригноблення. Саме воно й було системою.
