Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Посольством України у Чеській Республіці розпочала новий авторський проєкт - "Ukrajina: jiné dějiny"/"Україна: інша історія".

На сторінках чеських видань щомісяця з'являтиметься матеріал про маловідомі у Чехії сторінки історії України.

У свою чергу, із люб'язного дозволу партнерів FORUM24, ми публікуватимемо українські версії статей на нашому сайті.

"Близько пів на сьому вечора всі ми зібралися перед урядовим будинком під снігопадом, щоби почути проголошення незалежності. На площі зібралося лише близько семисот осіб, і це, безперечно, було одне з найдивовижніших проголошень незалежності із тих, що будь-коли мали місце.

Прем'єр-міністр отець Волошин, патріотично налаштований письменник Ґренджа-Донський та інші поважні особи виступили з промовами з балкону. Було оголошено про створення нового міністерства на чолі з Юліаном Реваєм як міністром закордонних справ.

Однак перед початком цього дійства не було жодних демонстрацій, жодних пісень, навіть жодного патріотичного вигуку на честь нової Республіки. Навіть після цих промов ентузіазму було небагато. Люди, здавалося, були просто приголомшені".

Так описав момент проголошення самостійності Карпатської України –  найсхіднішої частини Чехо-Словаччини – британський журналіст Майкл Вінч.  Мешканці, які зібралися ввечері 14 березня 1939 р. біля будівлі уряду в столиці краю – Хусті, хоча і могли радіти з приводу здобуття ними нового статусу, не очікували, що Чехо-Словацька республіка (ЧСР) припинить своє існування так раптово. Регіон опинився на порозі чергових територіальних змін і це викликало відчуття непевності.

У той час, коли прем'єр Волошин проголошував свій акт у Хусті, чехословацький президент Еміль Гаха та міністр закордонних справ Франтішек Хвалковський прямували потягом до Берліна на зустріч із всевладним лідером Третього Рейху Адольфом Гітлером. Нічна зустріч у рейхсканцелярії стала фатальною для країни.

Наступного дня німецькі війська окупують Богемію і Моравію і ЧСР остаточно припинить своє існування. Але вже 14 березня зв'язок між західною та східною частинами республіки був перерваний, внаслідок оголошення опівдні самостійності Словаччини. Східна окраїна ЧСР ніби "зависнула у повітрі" і мала у терміновому порядку визначатися зі своїм майбутнім. Історично перебуваючи на периферії різних держав і імперій, Закарпаття опинилося в самісінькому епіцентрі міжнародних подій і державотворчих процесів.

Ввечері 14 березня прем'єр-міністр Карпатської України Августин Волошин відправив телеграму у Прагу із повідомленням про проголошення незалежності краю. У ній він подякував чехам за "двадцятирічну співпрацю, яка допомогла нам піднести національну свідомість і культурний розвиток". Жест (під)карпатських українців не мав аналогів в усій багатонаціональній Чехо-Словаччині. 
  

Прага між русофілами та українофілами

Коли в 1938 році в Мюнхені перекроювали Центральну Європу, у офіційної Праги все ще не було сформованого погляду на статус українців, що проживали на її території.З одного боку, у міжвоєнний період новонароджена Чехословаччина прихистила на своїй території чисельну українську політичну, військову та культурну еміграцію, надавши їй матеріальну, освітню та соціальну підтримку.

З іншого боку, празький уряд заборонив українським емігрантам займатися політичною діяльністю і намагався всіляко обмежити їхній вплив на національно-культурне і суспільно-політичне життя свого найсхіднішого регіону – Підкарпатської Русі, де проживали підкарпатські русини-українці.

Чехи побоювалися, що емігранти можуть каталізувати швидке піднесення національної свідомості місцевого населення та перетворити Підкарпатську Русь в один із центрів українського іредентизму.

Чехословацький уряд довгий час заперечував український етнічний характер слов'янського населення Підкарпаття, користуючись із незавершеності формування його національної ідентичності.

Прага вправно грала на ідеологічних, лінгвістичних, культурних і релігійних розбіжностях між двома головними таборами у суспільно-політичному русі в регіоні (русофілів та українофілів) в дусі класичної політики "поділяй і володарюй".

Попри свої міжнародні та конституційні зобов'язання, чехословацький уряд протягом всього міжвоєнного періоду свідомо зволікав з наданням автономії Підкарпатській Русі, побоюючись зростання сепаратистського руху в краї та посилення відцентрових тенденцій в республіці.

Прага, з одного боку, остерігалася розігрування карти Підкарпатської Русі на міжнародній арені з боку сусідніх держав (Угорщина, Польща, СРСР), а з іншого боку вважала, що надання автономії слабо розвинутому в національному плані краю на сході республіки зможе підштовхнути більш національно зрілі меншини ЧСР (у першу чергу, німців і словаків) до висунення власних далекосяжних вимог щодо самоврядування.

Чехословацькі владні кола аргументували свою відмову надати краю автономію низьким політичним, економічним і культурним рівнем розвитку населення та місцевої еліти, а також відсутністю консенсусу між двома основними суспільно-політичними течіями (українофілами і русофілами) щодо характеру цієї автономії.

Унаслідок внутрішнього антагонізму й ізольованості закарпатський автономістський рух був потенційно слабшим порівняно зі словацьким, угорським чи польським і не становив для Праги важливої політичної проблеми. Консервативні чеські кола дивилися на підкарпатське питання як на другорядну справу.

Тому ні кабінет Мілана Годжі, ні його наступника генерала Яна Сирового не вийшов з ініціативним проектом урегулювання українського питання на Підкарпатській Русі в інтенціях Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. Останній передбачав надання краю автономних прав із найширшими прерогативами у сфері самоврядування.

Лише на початку жовтня 1938 р. під впливом сусідньої Словаччини відбулася консолідація підкарпатських політичних сил із вимогою запровадження довгоочікуваної автономії. Під натиском місцевих сил Прага 11 жовтня 1938 р. погодилася призначити автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з лідером русофільського Автономно-землеробського союзу (АЗС) Андрієм Бродієм.

Ставка на русофілів зіграла "злий жарт" з чехословацькою елітою. Як виявилося, Бродій таємно працював на реалізацію планів "повернення" Підкарпатської Русі разом з сусідньою Пряшівщиною до складу Угорщини.

У ніч із 24 на 25 жовтня 1938 р. частина уряду Підкарпатської Русі на чолі з Андрієм Бродієм і Степаном Фенциком проголосувала за проведення референдуму, що був насправді тільки першим кроком на шляху до приєднання до Угорщини.

Орієнтовані на Прагу міністри Юліан Ревай і Едмунд Бачинський та державний секретар Августин Волошин виступили проти такої пропозиції та відразу звернулися до чехословацького військового командування з повідомленням про зраду.

Під час візиту до командира 12-ї піхотної дивізії бригадного генерала Олега Сватека 25 жовтня 1938 р. державний секретар Августин Волошин наголосив, що "в інтересах збереження Підкарпатської Русі в межах республіки необхідно, щоб у разі, якщо дійде до референдуму, Бродій та Фенцик не були в уряді".

Врешті-решт, 26 жовтня 1938 р. чехословацька поліція заарештувала прем'єр-міністра Андрія Бродія за звинуваченням у порушенні "Закону про охорону республіки" та співпрацю з угорським урядом у справі підготовки плебісциту на Підкарпатті.

Перша криза в підкарпатському уряді 26 жовтня 1938 року засвідчила помилковість зробленої Прагою ставки на русофільський рух, який протягом міжвоєнного періоду став по суті ширмою для реалізації ревізіоністської політики Угорщини та Польщі.

Така політика притупила пильність Праги до зовнішніх загроз і створила можливість для маскування підривної діяльності сусідів на території Підкарпатської Русі під вивіскою русофільства.

Після арешту Андрія Бродія новим прем'єр-міністром Підкарпатської Русі було призначено Августина Волошина – лідера українського напрямку. Саме високий авторитет останнього і його в цілому лояльне ставлення до Чехословацької республіки, її конституційних основ і демократичних інститутів та прагнення "забезпечити самостійність Карпато-Української держави в рамках федерації" зумовили вибір його кандидатури на пост прем'єра.

В умовах екзистенційної кризи чехословацької державності восени 1938 р. українці виявилися чи не найбільш лояльною групою, що виступила на захист територіальної цілісності держави та її конституційного ладу. Після двох десятиліть невизначеної політики і національних експериментів Прага була нарешті змушена розкрити очі на "українську реальність" у своєму найсхіднішому регіоні.

Попри тактичну орієнтацію на Німеччину, уряд Волошина до кінця існування республіки дотримувався лояльного курсу щодо Праги, розуміючи, що доля Карпатської України напряму залежить від існування ЧСР як такої.

Саме в короткий 4,5 місячний період урядування Волошина чехословацький уряд уперше так масштабно зіткнувся з викликом українського питання у своїй внутрішній та зовнішній політиці.

Співжиття у триєдиній федерації

Одним із перших спільних викликів для автономного та центрального урядів стала евакуація громадян, державних установ та майна з південних територій Підкарпатської Русі, які були передані Угорщині за результатами Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. Чехословацька армія виконала основну частину роботи з евакуації державного майна та установ, що мала бути завершена до 10 листопада.

Зважаючи на комунікаційні та економічні труднощі, породжені віденським рішенням, після переїзду підкарпатського уряду до нової столиці – Хуста фактична влада в автономії опинилася в руках чехословацьких військових, від яких залежала життєдіяльність усього регіону, його безпека і громадський порядок, сполучення з рештою земель республіки.

Для забезпечення безперебійного постачання товарів Крайове військове командування у Кремниці на чолі з генералом Левом Прхалою виділило 600 військових вантажівок, які курсували двома автоколонами між Пряшевом і Хустом.

У період між 14 листопада і 20 грудня 1938 р. 3 200 чехословацьких військових вантажівок перевезли трасою Пряшів – Гуменне – Стакчин – Великий Березний – Перечин – Свалява – Довге – Хуст (274 км) 19 200 тон вантажів, подолавши в загальному підсумку 1740 тисяч км. Ця траса, що забезпечувала життєві потреби автономії, отримала назву "дорога життя".

22 листопада 1938 р. Національні Збори у Празі прийняли конституційні закони про автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Чехословаччина офіційно перетворилася на федеративну республіку. Кабінет Підкарпатської Русі у складі трьох осіб став частиною центрального уряду в Празі.

У найближчі п'ять місяців передбачалося провести вибори до представницького законодавчого органу української автономії – Сойму Підкарпатської Русі, який мав право змінити назву краю та запровадити офіційну мову урядування.

Однак кабінет Августина Волошина вже 25 листопада 1938 р. видав розпорядження про запровадження на території краю української (малоруської) мови, а в кінці грудня розпустив земський (крайовий) уряд у Хусті й офіційно дозволив уживати поряд із назвою "Підкарпатська Русь" також назву "Карпатська Україна".

Виконавча влада в краї перейшла до уряду Волошина. Пріоритетним напрямом його політики стала законотворча діяльність, покликана наповнити реальним змістом статус автономного краю як суб'єкта федерації у складі Чехо-Словацької республіки.

Досвід українське-чеського співжиття в рамках триєдиної держави був позначений багатьма суперечностями. З одного боку, (під)карпатські русини-українці після майже двох десятиліть нарешті здобули номінальну національно-політичну емансипацію в рамках чехословацької держави.

Протягом п'яти місяців автономного життя вони поруч із словаками мали змогу розбудовувати власні урядові інституції, засновувати парамілітарні структури, розвивати національно-культурне життя, проводити парламентські вибори, здійснювати власну внутрішню та, до певної міри, зовнішню політику.

З іншого боку, внаслідок зростання етнічного націоналізму і консолідації національно державницького проєкту у Карпатській Україні посилювалося тертя між чехами та українцями на низовому рівні.

Для багатьох представників чеської політичної та військової еліти процес усвідомлення нової реальності у східному краї був доволі болісним і часом викликав негативну реакцію.

Запровадження української мови, закриття чеських шкіл, зміна назви краю (з "Підкарпатська Русь" на "Карпатська Україна"), усунення політичних опонентів із державного управління, посилення української агітації, діяльність парамілітарної організації Карпатська Січ, наплив українських емігрантів з усієї Європи – все це посилювали роздратування чехословацького уряду та військових ситуацією в краї.

До цього додався тиск Варшави, яка, починаючи від листопада 1938 р., робила у Празі регулярні дипломатичні втручання з приводу діяльності українського уряду та емігрантів на Підкарпатській Русі.

Чехословацький уряд із занепокоєнням спостерігав за помітною активізацією української еміграції в центральних землях республіки та її контактами з автономним урядом у Карпатській Україні.

2 грудня 1938 р. поліцейська дирекція у Празі звертала увагу уряду на можливість перенесення центру української еміграції з Берліна до Праги, а далі – на Підкарпатську Русь, зазначаючи при цьому, що "українські емігранти вважають нинішній час дуже зручним для здійснення своєї політичної мети, тобто для заснування самостійної Української держави".

Водночас політична Прага поступово втрачала інтерес до Підкарпатської Русі, яка була в очах центрального уряду віддаленою, відсталою та економічно нерозвинутою провінцією з поганим комунікаційним сполученням із західною частиною республіки.

Окрім економічних, фінансових та комунікаційних наслідків віденського рішення, чимало клопотів чехам додавала й дестабілізаційна діяльність Угорщини та Польщі, які прагнули встановити спільний кордон у Карпатах шляхом поглинання краю.

Спільна відповідь на "гібридну війну" Польщі та Угорщини

В умовах підривної діяльності Польщі та Угорщини проти Карпатської України восени 1938 року чехословацькі військові увійшли у співпрацю з новосформованою українською парамілітарною організацією – Карпатською Січчю.

"Іх там нєт" по-польськи: як Польща Карпатську Україну дестабілізувала

На перших етапах вони забезпечили останню легким озброєнням, амуніцією та вишколом та координували свої дії на оперативно-тактичному рівні у боротьбі з польськими диверсантами на північному кордоні Карпатської України. Ці дії стали спільною чесько-українською відповіддю на неоголошену "гібридну війну" Польщі та Угорщини проти Карпатської України.

В умовах застосування противником нерегулярних відділів під прикриттям місцевих повстанців чехословацьке командування намагалося у свій спосіб використати Карпатську Січ в якості "недержавного актора" для асиметричної відповіді на напади польських та угорських боївок, проведення розвідувальних і контр-диверсійних акцій у прикордонні.

У середовищі чехословацьких військових існували навіть плани використання українських відділів для здійснення "відплатних акцій" на польській території. Зокрема, у листі від 19 листопада 1938 р. командування 6-го чехословацького корпусу з центром у Кошице (криптонім після мобілізації – "Фердинанд") пропонувало залучати українських втікачів із Галичини для здійснення у відповідь збройних випадів на польську територію.

Загони самооборони формувалися майже в кожному прикордонному з Польщею населеному пункті. Зокрема, у листопаді – грудні 1938 р. з метою укріпити північний кордон було створено відділи Карпатської Січі в селах Верб'яж, Завадка, Нижні та Верхні Верецьки, Майдан, Верхній Бистрий, Синевирська Поляна, Колочава, Торунь, Присліп та Волове.

Команданти січовиків на Волівщині вступили в контакт із командуванням чехословацьких прикордонних сил безпеки, домовившись про співпрацю та організацію спільних акцій проти польських диверсантів. Січовиків було поділено на невеликі групи по 6-7 чол., які вели патрулювання в горах, маючи на озброєнні всього одну гвинтівку, пістолет і шість ручних гранат на групу.

Їхнім головним завданням стала розвідка терену з метою виявляти основні маршрути пересування польських бойовиків від кордону та організація дрібних засідок на них. Для кращого контролю за кордоном було створено окремі спостережні пункти Карпатської Січі.

На відмінну від чехословацьких силовиків, які здебільшого пристосувалися до умов пасивної позиційної оборони навколо населених пунктів, комунікаційних вузлів і головних доріг, намагаючись уникати сутичок із польськими бойовиками на терені, невеликі мобільні групи січовиків були призначені для розвідувально-партизанських акцій на основних шляхах просування диверсантів.

Таку форму співпраці можна певною мірою порівнювати з діями Легіону УСС у складі австро-угорської армії на початковому етапі Першої світової війни, з тією лише поправкою, що Карпатська Січ не була самостійною одиницею у складі чехословацького регулярного війська, а виконувала допоміжні функції як парамілітарна організація.

Казус генерала Прхали

З огляду на посилення відцентрових тенденцій у Карпатській Україні, празька влада прагнула встановити безпосередній контроль над крайовим Міністерством внутрішніх справ (МВС), яке за конституційним законом від 22 листопада 1938 р. належало до компетенції автономного уряду.

16 січня 1939 р. президент Чехо-Словаччини Еміль Гаха без проведення попередніх консультацій із автономним урядом призначив міністром внутрішніх справ Карпатської України чеського генерала Лева Прхалу.

Прага пояснила своє призначення бажанням допомогти крайовому уряду. Натомість у Хусті вважали це рішення кричущим проявом чеського централізму та відкритого наступу на права автономії у порушення конституційного закону від 22 листопада 1938 р.

Зокрема, йшлося про призначення на ключову урядову посаду неуродженця краю. Застереження українських діячів викликали також русофільські та полонофільські погляди генерала, знані ще з часів командування ним 12-ю піхотною дивізією в Ужгороді у 1925-1931 рр.

До того ж Прхала був відомим противником нових реалій Другої Чехо-Словаччини, які трансформували республіку у триєдину федерацію чехів, словаків та карпатських українців.

Номінація Прхали стала справжнім тріумфом празького централізму, сколихнувши хвилю протестів у краї. Від органів влади та українських організацій на празький Град хлинули протестні телеграми.

Замість сподіваної стабілізації ситуації у Карпатській Україні призначення Прхали зіграло деструктивну роль, спровокувавши кризу у відносинах між Прагою та Хустом. Воно порушило гармонійну співпрацю між чехословацькими військовими й автономним урядом, яка встановилася після Віденського арбітражу, і призвело до зростання українського радикалізму та раптового сплеску античеських настроїв у суспільстві.

Наприкінці січня 1939 р. напруження між Хустом і Прагою досягло найвищої точки. Воно стало предметом обговорення на засіданні центрального уряду 27 січня, на якому від уряду Карпатської України був формально присутній лише головний герой цієї політичної драми – Лев Прхала.

З огляду "на повторне порушення законного порядку і спокою на Підкарпатській Русі" прем'єр Беран пригрозив кабінету Волошина звільненням і призначенням нового уряду, якби "негайно не відбулися зміни, і зміни ці мали бути проведені власними силами".

Доля автономного уряду мала бути вирішена протягом наступних днів (28-30 січня) на переговорах у Празі прем'єр-міністра Рудольфа Берана і президента Еміля Гахи з урядовою делегацією від Карпатської України.

За результатами кількаденних політичних консультацій 31 січня 1939 р. було остаточно погоджено, що Лев Прхала обійме посаду міністра комунікацій, однак більшість часу перебуватиме у Празі, будучи водночас уповноваженим празького уряду з бюджетних питань.

Незважаючи на досягнутий компроміс, у подальшому карпатоукраїнський прем'єр намагався не дати чеському генералові можливості працювати в його уряді.

Хоч посада міністра комунікацій, яку обійняв після виборів генерал, була суто номінальною і він не мав вирішального впливу на прийняття урядових рішень, фактично в його руках опинився контроль за всіма органами безпеки й оборони на території краю (армія, жандармерія, StOS[1], фінансова сторожа), які відігравали критично важливу роль в існуванні української автономії.

Вибори як плебісцит на лояльність до Праги

Під час зустрічі 4 лютого 1939 р. Августин Волошин запропонував Леву Прхалі не приступати до виконання повноважень у Карпатській Україні до проведення виборів до крайового Сойму, які були призначені на 12 лютого. Очікувалося, що після цієї дати ситуація заспокоїться і карпатоукраїнська влада більше не чинитиме перешкод урядуванню генерала.

Вибори до Сойму були найважливішим етапом у становленні автономії Карпатської України та закріпленні її державно-правового статусу у складі Другої республіки.

Голосування посідало вагоме місце у стратегії автономного уряду Августина Волошина, який прагнув отримати електоральну легітимацію та засвідчити перемогу українського напрямку, який після викритої наприкінці жовтні 1938 р. зради лідерів русофілів Андрія Бродія і Степана Фенцика стрімко утверджувався в регіоні в якості домінуючої течії.

З іншого боку, автономна влада бажала зміцнити свої позиції перед Прагою та на міжнародній арені, продемонструвати високу національну консолідацію місцевого населення навколо програми своїх дій та покласти крапку у дискусії про ідентичність та національно-політичні прагнення мешканців краю.

Перед загрозою нових прикордонних інцидентів, які намагалася спровокувати напередодні виборів сусідня Угорщина, Прага і Хуст шукали компромісу. Чеська національна рада на Підкарпатській Русі вийшла з ініціативою висловити публічну підтримку урядовій партії Українське Національне Об'єднання (УНО) взамін за відмову від античеських демонстрацій та перешкоджання роботі Лева Прхали.

3 лютого 1939 р. Міністерство внутрішніх справ Карпатської України видало циркуляр із вказівкою всім підпорядкованим органам влади в зародку унеможливити будь-яку античеську агітацію та енергійно виступати проти її інспіраторів як проти агентів ворожих держав.

Метою розпорядження було нормалізувати в короткотерміновій перспективі відносин між місцевим населенням і чеськими чиновниками. Того ж дня (3 лютого) центральний уряд схвалив на своєму засіданні проект рішення перевести звільнених чеських держслужбовців із Карпатської України на територію історичних земель, що мало вирішити тривалу суперечку з Хустом стосовно долі цих працівників.

Результатом ужитих заходів і ширшої домовленості стало включення чеського кандидата Мілоша Дрбала до списку партії УНО, а також поява 7 лютого 1939 р. заяви Чеської національної ради за підписом Прхали із закликом до чехів у Карпатській Україні голосувати за урядовий список під час виборів.

За результатами виборів партія УНО здобула масову підтримку населення – 92,4%. Попри свою безальтернативність, голосування стало для населення своєрідним плебісцитом щодо курсу розвитку краю, який проводив уряд Волошина, та щодо перебування краю в складі триєдиної федерації.

Саме так розцінював волевиявлення 12 лютого у Карпатській Україні і празький уряд, який розглядав їх як вияв лояльності мешканців краю до чехословацької держави. Це була належна відповідь на спроби проугорських сил організувати восени 1938 р. референдум про приєднання краю до Угорщини.

Саме тому празький уряд не звертав уваги на протести підкарпатських русофілів, які вимагали скасування результатів виборів і проведення нових. Українська орієнтація була єдиною, яка гарантувала перебування Карпатської України у складі Чехо-Словаччини.

Березневе загострення: Прага і Хуст напередодні розпаду ЧСР

Незважаючи на успіхи голосування, на початку березня 1939 р. Прага вирішила знову продемонструвати свою силу та нагадати хто є господарем у краї. 6 березня центральний уряд провів чергову реконструкцію хустського кабінету, внаслідок чого з посади міністра було усунуто Юліана Ревая, якого чехи підозрювали у надмірних контактах з німцями.

Одночасно на посаду міністра внутрішніх справ, фінансів та комунікацій був перепризначений генерал Прхала. У політичних калькуляціях Праги останньому фактично випала роль неофіційного намісника краю, що додало багаття у полум'я українсько-чеського конфлікту.

Поряд з реорганізацією уряду Прага домоглася також зміни керівництва партії УНО – замість радикального у своїх поглядах Федора Ревая урядову партію Карпатської України очолив більш поміркований Юрій Перевузник. Цей крок мав продемонструвати відмову від радикальної націоналістичної риторики та лояльність до центральної влади.

У зв'язку зі зростанням сепаратизму в автономних Словаччині та Підкарпатській Русі серед деяких чеських урядовців та військових (зокрема, міністра комунікації та члена Вищої ради оборони генерала А. Еліаша) утверджувалася думка про необхідність використання армії для наведення порядку та уникнення розпаду республіки.

Пішовши на значні територіальні поступки своїм сусідам – Польщі та Угорщині, Прага вирішила продемонструвати силу у вирішенні внутрішніх конфліктів зі словаками та карпатськими українцями.

У середині лютого 1939 р. центральний уряд обговорював плани відкликання уряду Августина Волошина та негайного роззброєння і розпуску Карпатської Січі. Врешті-решт, Прага прийняла проміжне рішення зберегти при владі кабінет Волошина. При цьому чехословацькій армії було наказано зайняти безкомпромісну позицію щодо Карпатської Січі та підготуватися до її роззброєння.

На початку березня 1939 р. генерал Прхала отримав з Праги таємну вказівку будь-якою ціною втримати спокій в Карпатській Україні. Це передбачало також можливість використання військової сили для придушення "великоукраїнського руху".

У зв'язку з цим, командиру хустського батальйону StOS підполковнику Антоніну Земану було наказано розробити план посилення військових об'єктів у Хусті та роззброєння Карпатської Січі, який був затверджений генералом Прхалою та доведений до відома крайового командування.

Жандармський стражмістр Антонін Врубель, що був водієм командира хустського батальйону StOS, пригадував, шо йому доводилося виконувати роль посередника між генералом Л. Прхалою та групою офіцерів, які прагнули здійснити військовий переворот в Карпатській Україні за зразком сусідньої Словаччини.

Перед загрозою відокремлення краю від республіки вони були готові піти на повалення автономного уряду, інтернування його членів і роззброєння Карпатської Січі.

Цьому посприяло також те, що 10 березня 1939 р. чехословацька жандармерія довідалася про підготовку керівництвом Карпатської Січі нападу на військові об'єкти у місті з метою усунення генерала Прхали з посади міністра автономного уряду та підняття античеського повстання.

У зв'язку з цим, чехословацьке командування вжило превентивних заходів безпеки і видало наказ про початок підготовки до операції з роззброєння січовиків.

Напередодні подій 13-14 березня 1939 р. з прикордонної смуги до столиці було стягнуто кілька додаткових рот StOS (тим самим були послаблені чехословацькі оборонні позиції перед обличчям прийдешнього угорського наступу), які мали встановити контроль над основними в'їздами та виїздами зі столиці.

План "зачистки" був введений в дію в ніч з 13 на 14 березня 1939 р., під час спроби видачі зброї членам Карпатської Січі за наказом голови уряду Волошина для відбиття очікуваної угорської агресії. Тоді Прхала наказав у терміновому порядку привести у бойову готовність та висунути до урядового будинку, де відбувалася передача зброї, жандармський відділ швидкого реагування.

Цей крок призвів до загострення напруги між двома сторонами, спровокувавши кровопролиття, внаслідок чого поранення отримали двоє січовиків і один чех.

Після припинення вогню сторонам вдалося мирно врегулювати конфлікт, внаслідок чого січовики, отримавши частину зброї (41 гвинтівку і 90 револьвери з амуніцією), повернулися у казарми Хустського коша на околицях міста.

Однак ближче до світанку 14 березня 1939 р. генерал Прхала, дізнавшись про видачу січовикам зброї, викликав до себе Волошина та рішуче зажадав її повернення, на що отримав відмову.

Відтак він наказав чехословацьким військам згідно раніше розробленого плану зайняти стратегічні пункти в місті та атакувати о 6-ій годині ранку головні січові об'єкти у місті: Кіш, "Січову Гостинницю", Головну Команду та "Жіночу Січ".

Сам генерал очолив операцію із "зачистки" Хуста від карпатських січовиків, в якій взяли участь військовослужбовці 1-го батальйону 45-го піхотного полку разом з підрозділами StOS, фінансової сторожі, жандармерії та державної поліції – загалом 400-500 чол., за підтримки 6 танків, 4 броньованих автомобілів (OA vz. 30) і 37-мм протитанкової гармати.

Після 6-ї години на вулицях Хуста з'явилися барикади, зав'язалися перестрілки та збройні сутички, які тривали 5 год. Їх жертвами стали 40 вбитих і 50 поранених з українського боку та семеро убитих і десять поранених – із чехословацького.

Прем'єр-міністр Волошин усіляко намагався врегулювати збройний конфлікт і припинити насильство на вулицях Хуста. О 6:35, за трохи більше ніж півгодини після початку сутичок, він зв'язався по телефону з урядовцем Ради міністрів, д-ром Кордошем, і зажадав, аби з огляду на прийдешні події у Братиславі (очевидно, йшлося про проголошення незалежності Словаччини), Прага наказала генералу Прхалі, "щоб він не чинив самостійних дій і перепон проти заходів, які організовує національна гвардія Січі для охорони кордонів від Угорщини і Польщі; а також, щоб дії генерала Прхали були паралельними з діями Січі".

Цим Волошин давав зрозуміти, що видача зброї січовикам відбулася за його згодою, і головним адресатом його слів були не чехи, а угорці й поляки, які виношували агресивні плани проти Карпатської України.

Водночас заклик до "паралельних дій" з боку Прхали був, очевидно, пов'язаний зі сподіванням голови карпатоукраїнського уряду на спільну участь чехів і січовиків в обороні краю. Чеський чиновник відразу переказав отриману інформацію в Міністерство оборони та Головний штаб.

Тим часом у канцелярії президента ЧСР Еміля Гахи дали усну відповідь представникові уряду Карпатської України Вікентію Шандору, що вважають збройний інцидент у Хусті нападом Січі на чехословацьку армію та спробою "путчу".

Як справедливо відзначав очевидець тих подій, британський журналіст Майкл Вінч: "Єдина розбіжність між версіями чехів та українців стосувалася відповідальності за обстріл урядового будинку. Чехи казали, що це січовики навмисно атакували його, а січовики говорили, що це чехи почали розстрілювати мирну демонстрацію".

Після обіду 14 березня генерал Прхала розпорядився повідомити у Прагу про "придушення повстання" Січі у Хусті і видав наказ про роззброєння усіх відділів Карпатської Січі на території краю та захоплення їхніх казарм чехословацьким військом.

Чесько-українське збройне протистояння зіграло на руку Угорщині, що розпочала окупацію краю якраз у момент початку кривавих сутичок у Хусті.

Неправильно зрозумівши сигнали з Берліна про необхідність "внутрішньої консолідації" та врегулювання відносин із сусідами, Прага вдалася до реалізації силового сценарію, який полягав у придушенні загрози сепаратизму в автономних краях.

Наслідки цих збройних втручань стали катастрофічними для самої Чехо-Словаччини. Як справедливо зазначає чеський історик Їндржіх Деймек, своїми діями празький уряд дестабілізував ситуацію в східних регіонах навіть більшою мірою, ніж це насправді входило в плани Німеччини.

Ці події (зокрема у Словаччині) створили зручний привід для німецької інтервенції, прискоривши плани Гітлера щодо ліквідації ЧСР як суверенної держави.

Чесько-українське розлучення

У зв'язку з різким загостренням міжнародної ситуації в Центрально-Східній Європі та фактичним розпадом Чехо-Словаччини після проголошення самостійності Словаччини опівдні 14 березня 1939 р., о 19:10 цього ж дня Августин Волошин по радіо проголосив Карпатську Україну незалежною державою.

Коли в Хусті дізналися про події у Братиславі, хустський прем'єр у телефонній розмові з шефом преси і пропаганди Володимиром Комаринським, який від імені уряду Карпатської України був присутній на засіданні словацького Сойму, заявив, що "і ми не можемо зависнути в повітрю".

Рішенню проголосити незалежність Карпатської України передували консультації з делегатами Сойму, а також телефоні перемовини з канцелярією президента ЧСР Еміля Гахи.

У телеграмі, відправленій до Праги того ж дня о 21:00, Августин Волошин пояснював свій крок проголошенням самостійності Словаччини та неможливістю далі залишатись у складі Чехо-Словацької федерації.

Він задекларував намір уряду Карпатської України підтримувати приязні відносини з усіма державами та подякував Празі за 20-річну співпрацю, яка допомогла підвищити рівень національної свідомості й культурного розвитку Підкарпаття. Це був жест, на який представники інших національних меншин багатонаціональної Чехо-Словаччини не спромоглися.

15 березня 1939 р. Сойм в Хусті остаточно проголосив Карпатську Україну незалежною державою і таємним голосуванням обрав Волошина її президентом. Це рішення було не актом сепаратизму супроти Праги, а побічним наслідком розпаду самої ЧСР на тлі проголошення під натиском Берліна самостійності Словаччини.

Саме вихід останньої з федерації спричинив ефект доміно та змусив Карпатську Україну піти на реалізацію свого права на правозахисну сецесію в умовах загрози угорської окупації.

В умовах початку військової агресії Угорщини вранці 14 березня 1939 р. 12-а чехословацька дивізія, що дислокувалася на території краю, розпочала оборонні бої. Чехословацькі збройні сили відігравали "першу скрипку" на початковому етапі оборони Карпатської України, стримуючи наступ угорських військ протягом 14-16 березня, а подекуди й у першій половині дня 17 березня 1939 р. 

Для чехословацьких військових оборона Карпатської України від угорського нападу стала символічним боєм за честь чехословацької армії на тлі ганебної капітуляції у Богемії і Моравії.

Їхні дії можна характеризувати як тактичну оборону, що мала на меті прикрити відступ основних сил у сусідні країни (Словаччину, Польщу та Румунію). Стратегічну оборону в той сам час здійснювали погано озброєнні та слабо вишколені відділи Національної Оборони – проголошених збройних сил Карпатської України.

Уряд Волошина безуспішно намагався переконати командира 12-ї чехословацької дивізії генерала Олега Сватека очолити оборону Карпатської України. 16 березня 1939 р. командування дивізії отримало з окупованої німцями Праги наказ припинити відступні бої та покинути територію Підкарпатської Русі.

Події в Карпатській Україні стали найкривавішим епізодом у ході ліквідації Чехо-Словаччини в середині березня 1939 р. і єдиним засвідченим на теренах республіки збройним опором проти зовнішньої агресії.

Чехословацькі сили втратили під час відступних боїв 40 чол. убитими, 150 пораненими та 17 зниклими безвісти. За оцінкою сучасників, втрати української сторони становили від 1 до 1,5 тис. осіб убитими та зниклими безвісти.

Опір у Карпатах. Як закарпатці боронилися від угорської агресії в 1939 році

Великі жертви з українського боку зумовлені насамперед слабкою військовою підготовкою, відсутністю належного озброєння та обмундирування в січовиків, а також поганою системою управління та зв'язку у новостворених збройних силах молодої держави.

Водночас значна частина захисників Карпатської України загинула вже після закінчення бойових дій в ході гортистських репресій, внаслідок нехтування угорським командуванням міжнародних конвенцій.

Попри напружені відносини та конфлікти, чехи і українці місцями спільно організовували оборону та разом вступали у бій з нападником. Це низове братерство по зброї стало поодиноким прикладом чесько-української військової співпраці напередодні Другої світової війни.

Стаття підготовлена на основі видання "Карпатська Україна в документах Другої Чехо-Словацької республіки", що вийшло 2020 року у видавництві УКУ.