Генерал Федір Тимченко – знеславлений фейками герой з-під Крут

Федору Тимченку приписують, що народився він у 1868 році. Тобто станом на 1918 рік , під Крутами, мав би мати 50 років… Однак із відомих його світлин періоду визвольних змагань видно, що мав близько 30 років. А Василь Прохода у своїх спогадах так і пише, що отаман Тимченко у 1919 році "в свої тридцять років мав для поважности русяву бороду"[1].

Досі в українських енциклопедичних довідках його називають Августовичем і Васильовичем. Однак російські архіви чітко фіксують його як Феодота Іустиновича. Тобто батько його називався – Устимом (Юстином або Устином). При цьому в одному із документів генштабу Армії УНР він записаний як Августович і там таки зазначено, що народився він на Київщині.

Коли саме і в якому населеному пункті народився Ф.Тимченко, яку освіту і де здобував ми досі не знаємо. Відомо лише, що під час Першої світової війни Федір (Феодот) Тимченко служив підпоручником у 51-му Литовському полку, місцем постійного базування якого був Сімферополь.

Напередодні революцій, у лютому 1917 року, Ф.Тимченко став георгієвським кавалером. Отримав золоту георгієвську зброю "За хоробрість". У ніч на 22 липня 1916 року "под ожесточенным неприятельським" вогнем переправив 5-ту роту свого полку через річку Серет у районі села Чистопади (донедавна це був Зборівський район Тернопільської області).

"Самоотверженно бросился вперед" і подолавши ряди дротяних загороджень, захопив багнетним ударом частину окопів противника на північному схилі висоти "363". Цими своїми діями допоміг іншим ротам захопити дану укріплену позицію.

Своєю георгієвською відзакою пишався. Носив її з гордістю і під час української визвольної війни. Вона присутня на двох із трьох відомих світлин Ф.Тимченка – маленький білий хрест на однострої.

У подальших боях на Зборівщині, вже як поручник, отримав поранення поблизу села Беримівці. У картці пораненого зафіксовано, що на той час був неодруженим.

Окрім георгієвської зброї мав також й інші військові відзначення. Ще 25 липня 1916 року – здобув Орден Св. Анни IV ступеня (Аннінську нагородну зброю), а у революційний 1917 рік – 13 травня – отримав Орден Св. Станіслава ІІІ ступеня (цей золотий хрест носив і в українській армії).

Останнє своє відзначення в російській армії отримував ще в якості поручника. Але, згідно з довідником історика Ярослава Тинченка, найвищий ступінь у російській армії у Ф.Тимченка був штабс-капітан. Отримав його, очевидно, вже влітку-восени 1917 р. У ряді інших довідок зазначаєтсья, що став полковником, але це явно є вигадкою.

Для недопущення збройного захоплення Центральною Радою влади в Києві російська військова влада восени 1917 року концентрувала в столиці України вірні імперії військові частини. Серед них був і полк георгіївських кавалерів, в якому служив теж Ф.Тимченко. Згідно з даними збірника "За державність" (Варшава, 1938), він був начальником постачання цього полку.

Українізація

Українська влада докладала зусиль, щоб нейтралізувати георгіївців. За дорученнями Генерального Військового Секретаріату козаки 1-го запасного полку (згодом – ім. Петра Дорошенка) "старалися освідомити "Ґеорґієвців" і почали українську агітацію серед них, аби перетягнути на свій бік, або розкласти цю частину"[2].

За спогадами Анатоля Тарнавського уся українська праця серед полку георгіїських кавалерів здійснювалась через одного з офіцерів цього полку – Федора Тимченка. "Це була важка праця, але крок за кроком вона посувалася наперед".

Попри опір росіян, їхню контрагітацію та репресії, в кінці вересня 1917 року георгіївський полк освідомлено настільки, що він вирішив підпорядкуватись Центральній Раді. Звісно, що в цьому чи не найбільша заслуга була саме Ф.Тимченка.

"Під проводом старшин Дорошенківського полку – згадував А.Тарнавський – 26 жовтня полк в повному складі, за винятком росіян, вирушив з [своїх] касарень на Миколаївську вулицю до будинку цирку, де в цей час відбувалося засідання Третього Всеукраїнського З'їзду Військових Депутатів".

До сучасної вулиці Городецького (раніше звалась Миколаївською), яка виводить на Майдан Незалежності, георгіївці прийшли з полковим оркестром попереду. Військовий з'їзд одноголосно затвердив рішення полку. Залунало: "Слава Богунівцям!" (саме таку назву отримав новий український полк).

Після повернення до касарень полк вигнав із свого складу усіх росіян (офіцерів і рядових). Не допомогли і заклики, що "Із одного котьолка в окопах кашу елі". Командиром полку призначено осаула Михайла Секрета, а його адютантом — сотника Ф.Тимченка. Сам Тимченко згодом згадував ті події так:

"…довелось мені привести до Київа "1-й особий георгієвський полк", знаний і ще "дєтіщем Корнілова", та схилити розгорнений "георгієвський прапор" перед представниками українського народу – членами названого [військового] з'їзду і сказати їм "хто ми такі і чиї ми діти"….".[3]

Згідно із свідченнями Ф.Тимченка полк георгіївських кавалерів було перейменовано в "1-й Сердюцкий Юрьєвський імені полковника Богуна полк". Це формулювання є важливим, бо полк часто називають то "Юрївським" (Георгієвським), то "ім. Богуна". Ці терміни використовувались паралалеьно, бо були частиною довшої назви.

Ф.Тимченко згадував теж, що отримав наказ від Генерального Військового Секретаріату про доповнення полку кільканадцятьма старшинами із Дорошенківського полку. Першим серед них був поручник Володимир Оскілко – майбутній командувач Північної групи військ Директорії.

Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року в Києві сформовано 1-шу сердюцьку дивізію. До її складу увійшли полки: 1-й ім. Б.Хмельнцького, 2-й ім. П.Полуботка, 3-й ім. П.Дорошенка і 4-й ім. І.Богуна (Юріївський). Уже 30 листопада (13 грудня) дивізія відзначилась – успішно роззброїла більшовицькі війська в Києві і відправила їх в Росію.

Шлях до Крут

У грудні 1917 року Ф.Тимченка призначено губерніальним військовим комісаром Чернігівщини. Завдання – організовувати спротив населення вторгненню більшовицьких військ Муравйова, які наступали двома колонами – Ремньов через Чернігівщину, а Єгоров через Харківщину і Полтавщину.

Юнак першої української військової школи Михайло Михайлик згадує, як Ф.Тимченко очолив збройну боротьбу на своїй ділянці фронту. Коли 25 грудня військова школа прибула із Києва на Чернігівщину, то командування бойовими операціями здійснював її начальник – Демян Носенко. Він швидко розібрався у ситуації і почав засипати столицю телеграмами.

"Але… [в Києві] – писав М.Михайлик – боялися, щоб Носенко не пішов, не дай Біг, воювати саму московську столицю. Людина темпераментна, Д. Носенко перейшов від просьб до загроз і лайки, і внаслідок цього, його усунено зі становища. На його місце прибув штабс-капітан Федір Тимченко"[4].

Доповнює і уточнює інформацію М.Михайлика командир бою під Крутами Аверкій Гончаренко. Старший курс військової школи виїхав на фронт 8 грудня 1917 р. Носенко адміністративно підпорядковувався сотнику (капітану) Тимченку, який провадив військово-адміністративну справу на Чернігівщині.

"Сотник Тимченко не мав ніякого війська – писав А.Гончаренко – і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив у начальника школи [Носенка делегувати йому] старшин. Для цього і був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка"[5].

Окрім того, що Носенко завалював Київ телеграмами, у нього виник непотрібний конфлікт із Ф.Тимченком. Суть його, за спогадами А.Гончаренка, полягала в тому, що: "з одного боку був сотник Носенко, генерального штабу і начальник [військової] школи, а з другого – сотник Тимченко, протегований політичною партією як командуючий військами адміністративного району Чернігівщини".

Про цей конфлікт варто відзначити два нюанси. А.Гончаренко твердив, що "Начальник школи, сотник Носенко, від'їхав з Бахмача вдоволений". А Василь Филонович згодом додав: "сотник [Носенко] таки зрадив, але то сталося вже пізніше і не під Кругами, а в іншому місці він перейшов на бік білих москалів"[6].

Коли 23 грудня (5 січня 1918 р.) на фронт в Бахмач із військовою школою прибув сотник Аверкій Гончаренко, то у нього із Тимченком відбулась аналогічна дискусія, як і з Д.Носенком. Гончаренко мав призначення стати комендантом оборони Бахмача. Але цього разу непорозуміння вдалось уникнути:

"Сотник Тимченко хотів, щоби школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я лише зазначив, що в справах адміністраційних буду йому підлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам" (А.Гончаренко).

Збереглось повідомлення Ф.Тимченка (підписане "Тимошенко"), як командуючого військами Чернігівського штабу, від 3 (16) січня із Бахмача. Наступного ж дня його опубулікував офіціоз УСДРП "Робітнича газета", редагований Володимиром Винниченком:

"[Наказано] виїхать панцерному потягові зі ст. Бахмач в напрямку Чесноково, Дочь й по свому шляху виявлять й обеззброювать большевиків. Вислана розвідка залізничного полку. Для забезпеки Бахмача вислано на Ворожбу отряди із Баєва. Почались операції о 7 год. ранку 3 січня. З Городні, Дочі і Глухова їдуть на хутір Михайлівський з ст. Ворожби большевики"[7].

У цьому ж повідомленні Ф.Тимченко зазначив, що делегація Шевченківського куріня (той самий, до якого він змушений буде від'їхати на переговори напередодні бою під Крутами) "заключила перемирря до 2 годин дня 3 січня". Поруч в тій же газеті стояло ще два важливі повідомлення.

Що 4 (17) січня в Борзні вже очікувався прихід більшовиків. А на Хуторі Михайлівському 2 січня хорунжий Павлюк мав бій із більшовиками, у якому втратив 11 козаків. Останній прохав допомоги у командира Дорошенківського куреня, бо якщо не буде підмоги, то із своєю сотнею буде змушений відступити.

У своїх спогадах Ф.Тимченко написав і кілька слів про перші дні січня 1918 року. У Бахмач "де я в той час стояв на чолі Юрьївського полку", прибув Володимир Оскілко. "Кілька бойових завдань, виконаних В.Оскілко з розкладаючими ся від большевизму відділами, яскраво свідчили про великі військові здібности молодого старшини".

На допомогу Ф.Тимченку приїхав не лише Оскілко. Приїхали добровольцями, наприклад, артилеристи Семен Лощенко і Микола Ярців – саме вони невдовзі забезпечуватимуть артпідтримку в бою під Крутами. У своєму дослідженні того періоду Степан Цап згадує, якими силами оперував станом на 13 січня "командуючий відтинком" Тимченко (мова йде про увесь Чернігівський фронт):

а) Штабс-капітан Ф. Тимченко, 8 старшин і близько 300 вояків;

б) Сотник (капітан) Микола Ярців з 3 старшинами і 2 однорічниками;

в) Глухівське (в оригіналі Глушівське) Вільне Козацтво, що складалося з офіцерів ріжного роду зброї, студентів та кадетів до 45 людей.

Читайте також: "Незрівнянний гарматник" Семен Лощенко

"Тимченко поінформував присутніх, – пише про той день С.Цап – що становище стає все гіршим і гіршим, що Полтава вже в руках большевиків, які зі значними силами під командуванням полковника Муравйова посуваються далі через Ічню. Сили большевиків поповнювались також з кожним днем місцевими комуністичними боївками..."[8].

У Крутах. Фейк про "зраду"

Довелось відступати під Крути... Після втрати Полтави Юрій Капкан склав із себе повноваження командувача військами на протибільшовицькому фронті. Ці функції військовий міністр Микола Порш поклав на командувача київського військового округу Миколу Шинкаря, який у свою чергу призначив командувачем збройними силами на Чернігівщині підосавула Федора Тимченка, старшину Сердюцького полку ім. І.Богуна[9].

Ще в ніч з 14 на 15 (27 на 28) січня, за свідченнями С.Цапа, стало відомо, що на Чернігівщину повертається Військова юнацька школа, а з нею приїздить теж сотня Студентського куреня. Відзначимо, що у нарисі про Крути С.Цап плутає Д.Носенка, який раніше відбув з фронту, із знову прибулим на фронт разом з військовою школою Аверкієм Гончаренком (останній не пояснює у своїх спогадах, що робив між 24 грудня і 25 січня).

Нариси С.Цапа про ті дні важливі. Бо він відзначає, що командування військовими операціями знову перейшло від Тимченка до командира пішого куреня 1-ї Української військової школи Аверкія Гончаренка:

"Тимченко стискав руку Ярцеву і Лощенкові (за вдалу вилазку із Крут на Пліски. – Ю.Ю.), ті відповідали: "Це за невдалий напад на Ічню"... Всі разом пішли з доповіддю до прибулого зі школою генштабу сотника Носенка (насправді Гончаренка. – Ю.Ю.), який перебрав командування відтинком фронту від Тимченка".

Тимченко, відповідно, від'їхав з-під Крут організовувати запілля (тил). Гончаренко зафіксував, що ще 27 січня "штаб сотника Тимченка раннім ранком від'їхав у напрямі Ніжина, де стояв полк імени Шевченка, щоб з цим полком приїхати нам на поміч". Тимченку було чим займатись – полк Шевченка не лише бунтував, а вже довший час провадив розкладову роботу із місцевим населенням.

Лише у розпал бою під Крутами Гончаренко згадав про Тимченка: "Омельченко ранений (командир сотні студентського куреня. – Ю.Ю.)… вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин".

С.Цап подає, коли о 10-11 годині ранку "ворожі кулі вже дзижчали на станції Крути", то штаб Гончаренка (в оригіналі вказано: Носенка) "відійшов яких 1-2 кілометри за станцію Крути". Це важлива деталь, адже саме від'їзд потягу їз станції у спогадах учасників і подальшій публіцистиці трактувалась, як зрада командирів.

Згодом Б.Монкевич, який у січні 1918 року воював з більшовиками у Києві, напише свій відомий нарис про Крути. Цей текст майже одразу почали сприймати як спогад, але написавний він був із переказів, почутих від учасників бою. І містив таку тезу: "ніхто не звернув уваги, що штабний поїзд утік зі станції [Крути], а разом з поїздом – сотник Тимченко"[10].

Посилаючись на Б.Монкевича "зраду" зафіксував і авторитетний історик Дмитро Дорошенко. У першому томі своєї "Історії України" (Ужгород, 1932) він написав: "Як тільки почався бій, поїзд, де сидів штаб [студентського] куріня — сотники Тимченко і Богаєвський, — ганебно утік зі станції до Києва. На щастя, ніхто цього не помітив, і це не відбилося на діях юнаків, які сміливо боронили свої позиції"[11].

Саме з цих двох джерел, базованих на чутках, почала культивуватись в публіцистиці (і навіть в наступних спогадах учасників бою) помилкова теза про "зраду" під Крутами. Хоча Ф.Тимченко, ані не очолював Студентського куреня, ані не міг втекти з поля бою, бо ще раніше із своїм штабом відбув до Ніжина.

Безпосередній командир бою під Крутами А.Гончаренко у 1938 році написав з приводу цієї "зради": "Справою командування військами Чернігівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час військовий суд, але до кінця справа не дійшла через повстання проти гетьмана в 1918 році".

І далі: "обвинувачення… [цих двох старшин] передчасне і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого кол. міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав, як зрадників, в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського".[12]

Після другої світової війни українська громадськість провела розслідування трагедії під Крутами. Зробила це Комісія для встановлення фактів і дат з періоду Визвольних Змагань, створена при ВУАН у США на чолі із проф. Яковом Зозулею – ветераном Армії УНР.

Комісія опитала учасників бою під Крутами (у США їх на той час було більше 10 осіб) шляхом особистих розмов і надсилання відповідних анкет. Таким чином, встановлено факт, який сформулював колишній прем'єр-міністр УНР Борис Мартос:

"Сотник Тимченко був чернігівським військовим комісаром і до Студентського Куреня не належав. Він разом зі своїм помічником, підпоручиком Богаєвським, ще до початку бою [Під Крутами] від'їхав до Ніжина, щоб, як губерніяльний комісар, переконати Шевченківський Полк, який там стояв, щоб він виступив на фронт [під Крути]".

А далі Борис Мартос зафіксував ще одну дуже важливу деталь: "Полк відмовився, зате Тимченко прислав із Ніжина вагон набоїв, про що Д. Дорошенко [у Історії України] не згадує"[13].

Після Крут

Ф.Тимченко продовжував боротьбу із більшовиками й після бою під Крутами. 17 (30) січня закріпився на станції Бобрик – це вже під Броварами поблизу Києва. Там до нього підійшов на допомогу із столиці Гайдамацький кіш Слобідської України. Літописець гайдамаків зафіксував:

"Кіш 17 [січня] злучився на ст. Бобрик з загоном Тимченка, який через брак набоїв відходив, маючи всієї боєздатної зброї дві трьохдюймові гармати на платформі в хвості потягу. Кіш… розгорнув фронт, виставив гармати і ждав на ворога. Але 19-го прийнято депешу з наказом іти всім для порятунку Київа. Все військо з Бобрику негайно рушило"[14].

У 1918 році в друкарні українського Генерального штабу, коштом Військово-Наукового Вістника вийшла брошура "Позбавлення України від большовиків: Пам'яти загинувших під Крутами". Там по-військовому сухо, але дуже змістовно, описується підсумок боїв за Чернігівщину в січні того ж року:

"На гарячий поклик захистити молоду Україну відкликнулось також багато офіцерів… Що торкається одряду Тимченка, то сей одряд майже ввесь поліг смертю хоробрих при зустрічі з армією Ремньова, яка значно переважала своєю кількістю, біля м. Бахмача та під ст. Крути"[15].

Літописець гайдамаків Петлюри коротко згадує й участь Ф.Тимченка та його козаків в боях за Київ у січні 1918 року: "Запоріжський курінь і козаки Тимченка, переїхавши в поїздах через залізничний міст [понад Дніпром і] повели наступ на [станцію] Київ-другий. А червоні гайдамаки… ударили просто на Печерськ".

Коли весною 1918 року Україну було звільнено від більшовицької окупації Ф.Тимченко був скерований до Одеси – військовим комендантом міста. Цю його посаду фіксують різні джерела. Але, очевидно, саме він 26 березня був призначений комендантом не Одеси, а одеського повіту[16].

"Після першої большевицької навали – пише Б.Монкевич – і в дальших періодах визвольної боротьби сотник Тимченко відомий як отаман Тимченко і займає високі військові посади. За часів Центральної Ради він був командантом м. Одеси. Після гетьманського перевороту його призначено Херсонським повітовим командантом, але пізніше звільнено з цієї посади"[17].

Історик Ярослав Тинченко трактує тезу "після гетьманського перевороту" так, що Тимченко херсонським повітовим комендантом став у травні 1918 року. А також пише, що незабаром був звільнений з цієї посади у зв'язку з розслідуванням обставин бою під Крутами.[18] Нагадаю, що вище у фрагменті спогаду А.Гончаренка відзначено – справа військового суду над Тимченком була перервана повстанням проти гетьмана Скоропадського.

Історик Олександр Колянчук пише, що при Скоропадському Тимченко став віце-міністром військових справ і очолював делегацію на переговорах з проводом Донського війська в Ростові-на-Дону[19]. Цю ж інформацію подають М. Литвин та К. Науменко в "Довіднику з історії України", уточняючи лише, що у військовому міністерстві виконував обов'язки другого заступника міністра з господарсько-технічних справ.

На чолі Дніпровської і Сірожупанної дивізій

Збірник "За державність" (ч. 9) у підписі до світлини Тимченка подає, що після Одеси – за гетьмана – він працював у відділі Міністерства Внутрішніх Справ, а далі: "Організатор повстанського загону в Канівщині. Командуючий 1-ою Дніпровською дивізією. Отаман для доручень при Військовому міністерстві за Директорії".

"В час повстання Директорії (у листопаді-грудні 1918 р. – Ю.Ю.) – він [Тимченко] одержує Дніпровську дивізію, яка формувалася в районі от. [Данила Терпила-]Зеленого. На чолі цієї дивізії він перший увійшов до Київа, після його капітуляції" (Б.Монкевич).

Я.Тинченко відзначає, що під час протигетьманського повстання Ф.Тимченко одним із перших зголосився до розпорядження Директорії. 24 листопада став отаманом Дніпровського козачого загону (згодом — 2-гої Дніпровської дивізії) військ Директорії. А з початку січня 1919 р. був у розпорядженні Військового міністра УНР О. Грекова, відтак – Наказного отамана УНР Олександра Осецького.

При підготовці цієї публікації в ЦДАВО вдалось відшукати унікальну інформацію, яка стосується перших тижнів Директорії. Виявляється у тодішній столиці України – Вінниці – спеціальна урядова Слідча Комісія докладно вивчила справу Ф.Тимченка і винеслав наступний вирок, який опублікувала у місцевій пресі 15 березня 1919 р.:

"Сим подається до відома ширшого загалу, що... праця отамана Тимченка цілком і завжди відповідала інтересам та добробутові Народу УНР. Його боєві заслуги, відомі майже всім залишають за ним назву справжнього національного героя та козацького лицаря"[20].

Ця ж Головна Слідча Комісія Директорії висловила від себе й уряду УНР "великий жаль з приводу майже місячного безвинного ув'язнення отамана дивізії Федора Тимченка". Того ж дня також повідомлено, що наказом Особливого коменданта Вінниці і околиць від 12 березня "Отамана Тимченко на власне прохання з посади Начальника залоги [столиці] звільняється", а на місце його призначаєтсья полк. Аркас.

На початку квітня 1919 року Ф.Тимченко призначається командиром однієї із двох новостворюваних дивізій (розгортались із сірожупанної дивізії) в складі Холмської групи УНР на Волині.

Командувач групи О.Осецький вірив, що армія легко домобілізує 10.000 вояків. Історик Микола Литвин відзначає, що тільки завдяки працьовитості начальників дивізій підполковника Віктора Абази та отамана Ф.Тимченка вдалось частково здійснити план реорганізації.

2-га Сірожупанна дивізія під командуванням Тимченка включала три стрілецькі та кінні полки, кінну сотню та гарматну батарею. Разом це було всього лиш 750 багнетів, 65 шабель і 2 гармати[21]. "Дивізія" уже 11 квітня стала фротом проти поляків на майже 30-кілометровій лінії Локачі – Ворочин (піденний захід сучасної Волинської обл.).

14 травня 1919 року розпочався по всьому фронту польський наступ дивізій генерала Галлера, підготовлених у Франції для боротьби із більшовиками. Майже 20.000-е польське угрупування поляків проти обох "розгорнутих" сірожупанних "дивізій" у 1.110 багнетів. Шансів у Тимченка не було.

Деякі сучасні історики приписали "Луцьку катастрофу" Армії УНР чомусь саме Тимченку. Але учасник і дослідних тих подій Василь Прохода у своєму нарисі, вивіреному іншими сірожупанниками, чітко пише, що лише з прибуттям до Луцька Ф.Тимченка було оперативно організовано оборону міста[22]. Два штурми міста принесли полякам 20 загиблих.

Саме Тимченко спробував домовитись із командиром польської дивізії, щоб українці вийшли із міста зі зброєю (для подальшої боротьби із більшовиками). Але очікуючий тріумфу польський генерал відкинув цю пропозицію. За твердженням історика М.Литвина, генерал О.Осецький віддав наказ скласти зброю. 120 старшин і 600 козаків потрапили в полон, включно із Осецьким, Абазою і Тимченком.

Польский полон, друга "зрада"

За спогадами В.Проходи поляки дарували Тимченку, Абазі й ряду інших старшин свободу. Взявши лише "підписку з дотриманням слова чести, що вони будуть льояльними до Польщі"[23]. Написав він це вже після Другої світвої війни, коли ширились чутки про "змову" українських старшин з поляками. Однак, наприклад, поручник Іван Зварич не довіряв цим чуткам, бо сидів із Абазою разом у таборі для інтернованих у Вадорвицях і Ланцуті[24].

10 вересня 1919 року Ф.Тимченко повернувся із польського полону. В укладеному того ж місяця у Кам'янці-Подільському списку співробітників Головного управління Генштабу він зазначений в складі Інспекторського відділу та старшин резерву. Саме тут Федір поданий з іменем по-батькові Августович. А місцем народження вказана Київщина[25].

Посвідку про перебування Тимченка в польському полоні, яка готувалась у вересні Головним управлінням Генштабу на певний час затримано за наказом начштабу: "ніяких посвідок отаману Тимченку не видавати до особливого розпорядження".

Але вже 8 жовтня її таки видано із доданим реченням: "за час полону ніякими коштами не задовольнявся". Тоді ж отаман Тимченко отримав припис із пропозицією відбути розпорядження Штабу Дієвої Армії УНР для призначення на відповідну посаду[26].

Дивно читати про те, що Тимченко і Абаза підозрювались головними винуватцями "Луцької катастрофи", які начебто уклали таємну угоду з поляками[27]. Адже той же В.Прохода у найдокладнішому до сьогодні нарисі про сірожупанників, вивіреному бойовими побратимами і опублікованому у 1927 році взагалі не згадував про будь-яку їх причетність до катастрофи (поразку пояснював політичними обставинами, без звинувачень кого-небудь)[28].

При цьому колишній царський генерал отаман Олександр Осецький, який віддав наказ про складення зброї в Луцьку, хоч і потрапив у полон до поляків у Луцьку, але менш як через місяць після "катастрофи" знову "прославився": затвердив вирок про розстріл Болбочана (у той час як Тимченко все літо був у польскому полоні). А в квітні 1920 року Осецький, повернувшись з місії до Італії, став головним представником Петлюри при Пілсудському.

29 серпня 1920 року С. Петлюра видав наказ, яким категорично скасовувались усі військові підвищення, надані у 1918-1920 рр. Тиким чином, за твердженням історика Я. Тинченка, із колишніх отаманів ранг генерал-хорунжого отримав лаше Олександр Шаповал. Навіть отамани Євген Коновалець і Андрій Мельник стали полковниками. А отаман Федір Тимченко – підполковником[29].

Тим не менше у списку старшин Штабу і частин 4 Київської стрілецької, укладеному у вересні 1920 року, Ф.Тимченко зафіксований, як приряджений до штабу цієї дивізії генерал-хорунжий.

При цьому список відкриває колишній отаман Юрій Тютюнник, який записаний, як полковник. Так само полковниками зазначені й інші інші майбутні генерали Армії УНР, наприклад, Андрій Вовк і Василь Нельговський[30].

Яка подальша доля Ф.Тимченка?

Борис Монкевич у 1929 році написав, що Ф.Тимченко був інтернованим у польських таборах Домб'є і Шипйорно (тепер мікрорайон м. Каліш). Олександр Колянчук зазначає, що після інтернування Армії УНР Тимченко перебував в Тарнові.

У своїх спогадах Ф.Тимченка згадує і Юрій Тютюнник, коли описує візит до Варшави в березні 1921 року. Тимченко звів його із колишніми великими землевласниками з України для протибільшовицької праці – Михайлом Ханенком, поляками Здіславом Грохольським, Станіславом Горватом та ін.

З політичною програмою цих майбутніх організаторів "Союзу Хліборобів України" Тютюнник не зійшовся, але відзначав їхні потужні зв'язки та вплив на Пілсудського.

"Я вже збирався виїзжати з Варшави, як раптом до мене заходить Тимченко, якого я знав за особистого ворога Петлюри… – писав Ю.Тютюнник у своїй радянській брошурі "З поляками проти України" – Тимченко мав контакт із монархістами, давав, розумієтся, за гроші, ріжні інформації Польському генштабові і окремо французам"[31].

Важливий документ знайдено Русланою Давидюк у Держархіві Рівненської області (Ф. 30, оп. 18, спр. 1043, арк. 7 зв.). Згідно з ним генерал-хорунжий Федір Тимченко у першій половині 1920-х рр. мешкав у Рівненському повіті – село Милостів, гміна Дядьковичі. Певний час співпрацював із своїм бойовим побратимом В. Оскілком, а згодом підтримував контакти із Українським національним козачим товариством (УНАКОТО)[32].

Пам'ятали про Тимченка і більшовики. 25 березня 1921 року сексот Марк Турбілов доповідав у Київський відділ "Закордоту" ЦК КП(б)У, що в селах Двірець (біля Сарн) і Басовий Кут (тепер частина м. Рівного) діє таємна антирадянська організція. На чолі з отаманом Голубом, генералом Тимченко та іншими старшинами, які підтримуються поляками.

Радянський агент, по суті, був провокаторм і намагався "вивести" підпільників на радянську Україну, що частково йому вдалось, але не з Тимченком[33].

Газета "Більшовик" (Київ) від 5 листопада 1924 року теж згадала Ф.Тимченка, як генерала. Як одного із 2000 петлюрівських вояків, які після ліквідації таборів інтернованих працювали робочою силою на польських поміщиків (обшарників) Волині. По маєтках, на цукроварнях, гуральнях, тартаках і так далі.

"Коло Рівного в селі – писала більшовицька газета – мешкав з своєю жінкою, яка служила гмінним лікарем, один українець, генерал Тимченко. Йому [польский] генеральний штаб запропонував взяти команду над бандами проти Рад (повстанчими загонами проти соєвтів. – Ю.Ю.). Він одмовився. А на третій день в його помешкання влетіла поліція, зробила трус і заарештувала Тимченка, як небезпечного більшовика"[34].

Помер Федір Тимченко не відсвяткувавши і 40 років. Хворів на туберкульоз, лікувався. Б.Монкевич у червні 1931 р. написав: "Помер в шпиталі, на Горішнім Шлеску (у Верхній Сілезії. – Ю.Ю.)". Редакція збірника "За державність", ч. 9 (Варшава, 1938), під фото Тимченка зафіксувала: "Помер на сухоти у Закопанім в 1926 році". Закопане – це відомий польський курорт в підніжжі Татр, а Верхня Сілезія – поруч.

Сучасний історик О.Колянчук у своїй книзі "Увічнення нескорених" (Львів, 2003) уточнив час і місце смерті генерал-хорунжого Федора Тимченка: "Перебував у протитуберкульозному санаторії Армії УНР в Закопаному, де й помер у 1927 р." (серед джерел є посилання на число 11-12 "Вістей УЦК" за 1927 р.). Водночас місце смерті подається, як "Закопане-Каліш".

Сайт "Імена самостійної України" вказує дату смерті, як 27 травня 1930 р., а місцем смерті лікарню в неіснуючому місті Горішній Шлезьк. Місце поховання Ф.Тимченка невідоме досі.

Автор висловлює подяку ЦДАВО, а також Ользі Редько та Насті Безноско за допомогу у підготовці цієї статті.