Акт Злуки. Спогад архієпископа Варлаама
Легкою сніжною імлою окритий, зранку прокинувся Київ, але піднялося вгору сонце й розвіяло імлу. Вздовж вулиць і бульварів стоять, мов дівчата в шлюбних сукнях, вкриті інеєм дерева. По всіх, пухнатим снігом вкритих, вулицях незвичайний рух. Організації, школи, діти, молодь і старше громадянство, все святочно вдягнене, гуртками й поодинці – поспішає до Св. Софії на велике свято
Від редакції: Цей текст публікується вперше. Написав його офіцер-артилерист, секретар Генерального Суду УНР, який прямо із Свята Соборності в Києві 22 січня 1919 р. пішов добровольцем в Армію УНР. Воював із більшовиками і, в складі Галицької Армії – з поляками.
Автор спогаду – Віктор Сильвестрович Соловій – уродженець Чернігівщини, випускник юридичного факультету Варшавського університету. У першу світову війну закінчив артшколу в Одесі і служив в запасному полку Царського села. У 1917 році очолював Українську військову громаду Москви.
В еміграції Віктор Соловій був юридичним радником Симона Петлюри, сім років розвивав у Бересті український бізнес (кооперацію) та українську церкву. У 1930-х працював суддею в Польщі, водночас підтримував українську науку та церкву у Варшаві.
Під час другої світової війни – юридичний радник митрополита Ілларіона (Огієнка), працював на Холмщині і Підляшші, викладав у духовній семінарії в м. Холм. Після вбивства дружини (Валентини з Танашевичів) польською боївкою у Варшаві в 1944 р. залишається із двома неповнолітніми синами на руках.
Емігрує до Австралії, де створює і очолює Об'єднання Українців у Австралії. Хіротонізований у 1958 році в Чікаго митрополитом Іоаном Теодоровичем та архієпископами Мстиславом (Скрипником), Генадієм (Шиприкевичем). Cтає архієпископом Австралійським і Новозеландським УАПЦ. Обидвох синів виховав активними членами Пласту. Старший син – став майором австралійської армії.
Початок січня 1919 року застав мене в Києві, куди я повернувся по кількох тижнях відсутности, проведених на рідній Чернігівщині в повстанчій акції Директорії (проти гетьманського режиму П.Скоропадського. – Ред.).
Київ я побачив уже звільнений від московських офіцерських відділів Келлера. Які окупувавши місто після проголошення грамоти гетьмана про федерацію з Росією, вчинили погром українських організацій. Повстання Директорії спалахнуло по всій Україні і протягом місяця повалило гетьманський уряд, німців і московських реалізаторів "федерації".
Січові Стрільці, що формувалися за Гетьмана в Білій Церкві під командою полк. Євгена Коновальця, перші підняли зброю в обороні зневаженої ідеї самостійности України. І силою заледви кількох сотень сточили бій з московськими дружинниками під Мотивилівкою, на шляху до Києва. Вони вийшли переможно з того бою, але перемогу цю оплатили геройською смертю сотників Федя Черника, Вол. Загаєвича й інших, що кров'ю змили капітулянську пляму федерації (з Росією. – Ред.).
Тож, недивно, було бачити з якою гордістю й любов'ю дивились патріоти українські на січовиків. Тисячі української молоді з усіх українських земель влилися в їх карні ряди.
Київ жив у піднесному напруженні. Відновлені українські організації інституції, школи, все, що було сповнене справжнього національного духа гарячково працювало над відбудовою свого життя, над очищенням від бутафорської малоросійщини попереднього режиму.
Мені йшов тоді 28-ий рік, мав я за собою вже скінчені правничі студії та дворічну судову практику. Мав теж дворічну військову службу із скінченою гарматною школою. В Києві, від часів Центральної Ради, довелось мені першому, разом з кількома молодими українцями – правниками, працювати над організацією Секретаріяту Генерального Суду УНР.
На чолі цього найвищого Суду України стояв Порядкуючий Генеральний Суддя Микола Іванович Радченко, людина з високим розумінням свого обов'язку, правничою ерудицією і кришталево чесною вдачею. За гетьманської влади наш Суд, як і інші державні установи, заповнив чужий або малоросійський елемент. З упадком гетьманату цей елемент зник і нам довелося майже від початків відновлювати і Найвищий Суд, і його Секретаріят.
Діячі Берестейської "Просвіти" коло Брацької церкви, 1928 рік. Більшість – ветерани Армії УНР.
Стоять: Платон Артемюк (згодом єпископ УАПЦ), Віктор Соловій (згодом архієпископ), Микола Крижанівський, Никифор Горщарук, Йосип Голод, актор Олександр Корольчук, Іван Паренюк. Сидять: голова українського товариства Берестя Василь Пантелевич (похований у Бресті, могила збережена), Василь Дмитрочук, Ольга Левицька, адвокат Володимир Криницький, Денис Щербицький, Гнат Олесіюк
Чинність (праця. – Ред.) суддів планується на спокійні часи стабільного державного життя. Не такий час переживали ми в Києві у січні 1919 року. Вигнавши зі столиці одного ворога нашої державности – чорну московську зграю, ми побачили перед собою другого, не менш запеклого, червоного ворога.
Московські большовицькі орди сунули на Вкраїну з Півночі, а їхні агенти вилазили з підпілля і руйнували наші тили. Розбурхані [протигетьманським] повстанням пристрасті, жадоба помсти за соціяльні кривди села, творили вдячний грунт для розкладової роботи большовиків. Розагітовані маси покидали повстанське військо Директорії, а фактичний стан походу Москви на Україну наказав Директорії проголосити війну Сов.[єтській] Росії.
Чи ж можна було думати в той час про спокійну працю в суді чи в іншій державі інституції в Києві? Всі напружено чекали якихось рішень Державного Проводу. В Києві мав зібратись Всеукраїнський Трудовий Конгрес і ось, світлим променем в цих чеканнях, показалася вістка про близьку злуку в одній Державі всіх українських земель, поділених досі між Росією і Австро-Угорщиною.
Десь в десятих днях січня наспіла вістка з Станиславова про рішення Укр.[аїнської] Нац.[аціональної] Ради Галичини, Буковини й Карпатської Руси (парламенту ЗУНР. – Ред.) злучити ці землі з Великою Наддніпрянською Україною в одну Соборну Українську Народню Республіку.
В середині січня ми вже знали про приїзд до Києва делегації Зах.-Укр. Нац. Ради, що привезла ухвалу про злуку і мала взяти участь у Всеукраїнському [Трудовому] Конгресі. Відкриття Конгресу було призначено на 23-го січня, а на неділю 22-го січня, в першу річницю проголошення Державної Незалежности України, було визначено урочисте проголошення Соборности на Софійському Майдані, коло пам'ятника Богдана.
В радісному піднесенні чекав я того дня, щоб побачити свято і дорогих гостей із Західної України. Та пощастило мені побачити їх на два дні раніш. Відбувалася тоді величава сумна урочистість похорону Січових Стрільців, що впали в мотивилівському бою. Кільканадцять трун з їхніми тлінними останками перевезли до Києва. У всіх на устах було ім'я Федя Черника, що перший повів стрільців у бій і власною відвагою і кров'ю пірвав до жертви (повів за собою. – Ред.) інших...
Заквітчані червоною калиною, на гарматних ложиськах (лафетах. – Ред.), тихо посувалися труни поляглих героїв. Їх оточувала почесна варта стрілецька, а за ними йшов головний Отаман [Симон] Петлюра, Полковники [Євген] Коновалець та [Андрій] Мельник, Уряд і делегація Зах. Укр. Нац. Ради. Тут я вперше побачив повний склад Делегації. Це був гурт коло 40, старших і середнього віку людей, і інлелігентів, у дещо відмінного вигляду одягах. У більшости на грудях видніли широкі жовто-блакитні ленти.
Повагом пройшла процесія з духовенством від Михайлівського монастиря, де містилися весною [1918 р.] касарні Січових Стільців, у Києві, до царського саду (тепер це Маріїнський парк. – Ред.).. Там на високій дніпровій горі було викопано велику братську могилу, що в ній мали спочити стрільці, сини Галицької Землі, кров яких зросила визвольний соборний шлях до Золотоверхого Києва (місце поховання більшовики знищили, жодного пам'ятника цим героям української революції у парку досі немає. – Ред.).
Коли спустили труни в могилу і пролунали сальви почесного салюту, над могилою став високий огрядний галицький делегат у селянській сукмані, як пізніш я довідався, це був член Нац. Ради Тимотей Старух (до цього – депутат Австро-Угорського парламенту, батько визначного лідера ОУН Ярослава Старуха. – Ред.). Повагом зняв він з шиї невеличку торбинку і висипаючи з неї до стрілецької могили землю, промовив. Не пригадую цілости його промови, але перші її слова [досі] стоять у моїй пам'яті:
"Я галицький мужик, говорив Старух, привіз Вам, славні соколята, жменьку галицької землі, нехай пухом ляже вона на Ваші благородні кости. Нехай росте з неї і з цих гір київських скеля нашої соборної сили, щоб розбилися о ню всі напади ворогів, що чигають на нашу волю. Їхнім нападам відповімо так, як відповіли Ви за всю Соборну Україну...."
Чи були які інші промови – не пригадую. В глибокому зворушенні виходив тисячний натовп з царського саду, а висока, дубовим хрестом увінчана, височіла могила стрілецька, мов орлине гніздо над царським (Маріїнським. – Ред.) палацом у нашому Києві.
Минуло у радісному й заразом трівожному чеканні два дні, і ось прийшов той очікуваний 22-й день січня.
Легкою сніжною імлою окритий, зранку прокинувся Київ, але піднялося вгору сонце й розвіяло імлу. Вздовж вулиць і бульварів стоять, мов дівчата в шлюбних сукнях, вкриті інеєм дерева. По всіх, пухнатим снігом вкритих, вулицях незвичайний рух. Організації, школи, діти, молодь і старше громадянство, все святочно вдягнене, гуртками й поодинці – поспішає до Св. Софії на велике свято.
Зібравшись на Володимирівській вулиці, коло будинку Найвищого Суду, з півкілометра від Софійського Майдану, вирушаємо й ми невеликим гуртом, кількох Генеральних Суддів та Секретарів, вздовж Володимирівської до Софії. Перетинаючи Фундуклеївську вулицю (Богдана Хмельницького. – Ред.) коло оперового театру, помічаємо, як від Хрещатика, вгору по Фундуклеївській чвалом несеться гурт вершників у мальовничих козацьких строях.
Затримуємося і пізнаємо на чолі цієї корогви корифея українського театру Миколу Карповича Садовського у пишному гетьманському строї, з булавою в руках. За ним гетьманський почот в історичних строях. Завернувши на Володимирську стишеною ходою попрямував відділ вершників до Софійського Майдану. Перед нашими очима пройшла жива картина Богданового в'їзду до Києва...
За пару хвилин і ми вже в ограді Київської Катедри св. Софії. Богослуження зближається до кінця. Бачимо, як з катедри виходить кілька дияконів, які тримаючи в руках сувої якогось паперу чи паргаменту, швидкою ходою розходяться по кутах Софійського майдану. "Будуть читати Універсал" – говорить хтось коло нас.
Протискуємося через браму на майдан і затримуємося між дзвіницею і пам'ятником Богдана. Коло пам'ятника трибуна на підвищенні, а по рогах майдану чотирі вежі. Все прибрано ялинками. Розпорядчики, пізнавши Генеральних Суддів, пропускають наш гурт близче до урядового помосту. Тут бачимо Директорію, Уряд, Булаву Січових Стрільців і Делегатів Ради Зах. України. Пізнаю між ними [Тимотея] Старуха, [Льонґіна] Цегельського якого бачив перед кількома місяцями на відкритті Укр. Університету в Києві. Хтось показує М.[иколі] І.[вановичу] Радченкові галицького правника др. [Степана] Витвицького. Вперше бачу того, хто сьогодні, як Президент УНР на чужині (Андрій Лівицький, хресний сина Ярослава автора цього спогаду. – Ред.), хоронить клейноди нашої державности і соборности....
Сталевим чотирикутником по боках майдану, в шоломах з крісами (гвинтівками. – Ред.) за плечима, стоять полки Січових Стрільців, справжня Гвардія соборного війська України. Майдан вкриває море голів.
Коротко вдарили дзвони Софії, сповіщаючи кінець Служби Божої і на майдані залягла тиша. З урядової трибуни доносяться голоси промов. Голова Зах. Укр. Делегації читає ухвалу Нац. Ради про злуку, йому відповідає Голова Директорії Винниченко.
Ще хвилина тиші і разом з усіх чотирьох веж по кутах майдану залунали, мов труби архангельські, громові діяконські голоси. Вони повністю відчитали Універсал Директорії про довершену злуку всіх Земель України. Кожне слово цього історичного акту було чути на цілому майдані:
"Віднині воєдино зливаються століттями віддалені одна від одної частини України – З.У.Н.Р[еспублік]-ка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є Єдина Незалежна Українська Народня Республіка".
Змовкли герольди-диякони і могутнє "Слава" вихорем понеслося по майдані (за спогадами Л.Цегельського та священнослужителя Київського собору Cв. Софії о. Павла Корсуновського присутні вигукували: "Слава Україні!". – Ред.).
Залунали звуки гимну. Вдарили софійські дзвони, гримнули військові оркестри і під їх звуки в цереморіальному марші пройшли полки соборного війська перед своїм Урядом, Парламентом і Булавою... Окликам ентузіязму учасників свята не було кінця...
"Море закипить і розіллється", пригадалося мені з шевченкових Гайдамаків. Річками розлилося військо з майдану. За ним рушили тисячі народу. Вийшли і ми з майдану і посувалися Володимирською, повертаючи до будинку Ген.[ерального] Суду, але пройшовши один квартал, затрималися у великому натовпі, що зібрався коло високого будинку Всеукраїнського Союзу Земств.
На балькон цього будинку вийшов недавній Голова Союзу, а на той час Головний Отаман Петлюра. Оваційно стрінутий натовпом Отаман почав промовляти, спочатку тихо, а щодалі голосніше. Він говорив про сьогоднішнє свято, про радість, яку ми щойно пережили, але Святочні хвилини скороминучі.
"Завтра чекає вас тверда сувора дійсність, грізна й небезпечна. Чи готові ви стрінути цю дійсність, – питав Отаман? – Чи бачите куди булавою вказує нам Великий Богдан на майдані, з якого ми щойно зійшли? Гляньте на ту північ, куди скеровує ваш зір Богдан і побачите чорну грозову хмару, яка суне з Московщини на нашу Вкраїну. Будьте готові кинути всі ваші справи й турботи щоденні, щоб схопити зброю і розбити цю хмару-навалу..."
Я слухав цю промову і кожне слово її глибоко падало мені в душу. "Це ж до тебе говорить Вождь збройної сили української, казав мені внутрішній голос. Кинь свої, малі на сьогодні судові справи. Твоє місце при зброї, коло тих гармат, що з них ти навчився стріляти... Спрямуй їх на ворога там, де вкаже тобі Вождь і його булава...".
Доходимо до рогу Фундуклеївської. Прощаюся з моїми Генеральними Судями і звертаючись до М. І. Радченка кажу: "Миколо Івановичу, я вже не Ваш... Я йду до гарматчиків-січовиків". Бачу як вологість затягає добрячі очі мого Шефа і стискаючи мою руку він відповідає: "Що ж, йдіть, голубе, туди куди кличе Вас вищий обов'язок. Нехай Бог охоронить Вас і нам поверне...." (Микола Радченко не дочекався поверненя, помер у 1922 році в окупованому більшовиками Києві. – Ред.).
Так скінчився для мене день 22 січня 1919 року. За два тижні я був уже 200 кілометрів від Києва на формуванні в Гарматній Бригаді Січ.[ових] Стрільців у полк. [Романа] Дашкевич, формуючи батарею 6-го важкого гарматного полку (сьогодні ім'я ген. Р.Дашкевича носить 26 артбригаза ЗСУ в Бердичеві. – Ред.).
Перед Великоднем я був з нею вже під мурами Львова, щоб сплатити борг моєї вужчої батьківщини тим синам Галицької Землі, що лежали в братській могилі в Києві...
Мельборн, 22 січня 1962
Текст спогаду та світлини із родинного архіву надав Ярослав Соловій (син архієпископа Варлаама, похресник Андрія Лівицького), а підготував для публікації – Юрій Юзич. Подяка Володимиру Морозу та Дмитру Бабюку за допомогу у появі цієї публікації.
