Карл XII в Україні. Розповідь кароліна. Частина друга

Від редакції: "Історична правда" публікує другу частину книжки "Карл XII в Україні. Розповідь кароліна" у перекладі зі шведської мови Марини Траттнер. Першу частину опубліковано минулого тижня.

Коли росіяни побачили, що вони не можуть перейти річку Ворсклу посередині Полтави і перевести військо у місто, вони вийшли уночі зі свого табору і у кількох місцях вздовж річки подали сигнали про те, що вони хотіли б перетнути річку і дістатися того місця, де знаходилася шведська армія.

Але до того, як я опишу те, як росіяни перетнули річку, я хотів би написати про те, де король Швеції розташував частини свого війська вздовж Ворскли між Полтавою і Переволочною, де Ворскла впадає в Дніпро (з приміток: рахуючи від Полтави і Старих Санжар).

Перша частина армії розташувалася недалеко від Полтави, друга – у місті Старі Санжари біля Ворскли, де граф Мейерфельдт знаходився з усім своїм полком, далі – у місті Беліц розташувався загін під керівництвом підполковника Томаса Функа, і там, де Ворскла впадає у Дніпро – стояв загін з 500 військових під керівництвом підполковника Сільверєльма.

У той день, коли росіяни планували перетнути Ворсклу, вони зробили фальшиву тривогу – подали сигнали про те, що вони нібито хотіли перетнути річку у двох місцях одночасно, як я описував раніше.

Над Полтавою, де вони і перейшли річку, і під Полтавою. Король розділив армію на дві частини. Найбільшу частину він залишив над Полтавою, разом з фельдмаршалом Реншельдом, щоб вони зустріли росіян, які вже перейшли річку над Полтавою.

Король сам поїхав з меншою частиною армії, що прямувала у перехід під Полтавою. Коли король дістався цього місця, його поранив пострілом у ногу російський козак з протилежної сторони річки, яка у тому місці не була дуже широкою. У козаків були довгі рушниці, які вони називали турками.

Постріли долітали на відстань до 500 кроків. Вони були снайперами і намагалися вбивати ворогів на далекій відстані. Коли фельдмаршал Реншельд побачив, що росіяни перейшли річку і почали встановлювати укриття, він хотів напасти на них до того, як вони змогли б встановити бруствер (мурована або дерев'яна фортифікація з бійницями – Ред.).

Через те, що у нього не було багато піхоти, він наказав драгунам маршувати поруч з вершниками. Це рішення було правильним, але під час підготовки, він почув новину про те, що король був важко поранений.

Тому він був змушений зупинити свою підготовку маневру і спрямувати свою частину армії до короля. Таким чином звільнивши місце для росіян, де вони змогли реалізувати свої плани. Це була та сама частина загону, яку король атакував у той же день, коли розпочалася Полтавська битва.

Російська армія на той час складалася з 80 000 осіб з регулярної армії, 20 000 калмиків і такої ж кількості козаків. Армія ж короля складалася з 20 000 воїнів: і здорових, і хворих. У нас було особливо багато військових з відмороженими кінцівками і вони не могли воювати.

Я розповідав раніше, що королівська армія складалася з 28 полків до того моменту, коли до неї приєднався граф Левенгаупт. Його полки не привели із собою підкріплення з нових військових, і прийшли у тому складі, в якому вони воювали у Саксонії протягом двох років.

Коли граф Левенгаупт приїхав до короля, він дозволив піхоті короля виступати разом зі своєю армією, але ці полки йшли окремо: полк з Турку, Карелії, драгуни Веннерстеда, Ризький Адельсфан, драгуни Веннерстеда і Шреутерфельдта. Армія, таким чином, складалася з 34 полків, у кожному полку було майже 500-600 воїнів.

Якщо порахувати найбільшу кількість – буде приблизно 20 000 осіб. Можна сказати, що піхота, після підкріплення з боку графа Левенгаупта, була майже у повному складі. Але у багатьох інших полках, особливо кавалерійських, було не більше, ніж 200 воїнів.

З цього можна порахувати, які втрати армія понесла внаслідок постійних битв з росіянами, голоду, холоду і під час переходу через Кричевський ліс. Багато хто замерз до смерті тієї лютої зими. Виходячи з цих підрахунків, кожна мисляча людина може зробити висновок, що королівська армія, яка складалася зі здорових і хворих, не була більшою за кількістю, ніж 20 000 осіб до початку Полтавської битви.

І це майже точний підрахунок, тому що я на той час служив майором, і щодня отримував звіти про стан армії. Якщо ж вірити російським газетам, то армія шведів налічувала 100 000 осіб. З цього можна судити, наскільки мало правди у них повідомлялося про стан російської і шведської армії перед початком Полтавської битви.

Битва відбулася 28 червня за юліанським календарем або 29 червня за шведським стилем. На тому самому полі, де один з генералів Тамерлана повністю зруйнував армію Вітовта Литовського. Відомості про цю битву можна знайти у Кромерський Польській Хрониці (ориг. – Cromeri Pålska Crönika) в розділі, в якому описується життя Ягеллонів чи Владислава І Ягеллонського.

Як згадується, Полтавська битва відбулася біля річки Ворскла. Ще до початку битви росіяни встигли встановити там свої укріплення і розташувати між ними кілька груп редутів (фортифікаційних укріплень – Ред.), між ними і великими укріпленнями вони розташували кавалерію.

У такому складі вони планували наблизитися до Полтави. Король зібрав усі свої полки разом біля міста з одного боку, російські укріплення були з іншого, а з третього боку було селище, яке називалося Саше (ориг. Sache). Битва мала б називатися Сашинською, а не Полтавською.

Король залишив усіх своїх вартових на своїх місцях. Генерал-майора Мейерфельдта зі своїм полком у Старих Санжарах, підполковника Функа з 300 військовими біля міста Беліц далі вздовж Ворскли і підполковника Сільверєльма з 500 конями біля Переволочної, там, де Ворскла впадає в Дніпро.

Протягом того короткого проміжку часу, коли шведська армія згуртувалася в одному таборі, росіяни двічі нападали на неї. Але тільки-но шведи сідали на коней і рушили за росіянами, вони тікали до своїх редутів. Кілька разів росіяни нападали на наших солдатів, які годували коней, але кожного разу їхні атаки гідно відбивали.

Під час Полтавської битви король вирвався з табору і розташував армію у ряд. Він планував цього дня напасти на росіян, але цього не сталося. Чому було так – мені невідомо. Дехто казав, що росіяни у той день планували напасти на короля, але змінили свої плани, коли побачили, що король підготувався до атаки.

Зрештою, рано-вранці 28 червня за старим стилем або 29 червня за шведським стилем, король атакував росіян разом з 10 000 або 11 000 сильними військовими і потім залишив Полтаву разом з кількома полками.

Він залишив кілька полків з багажем і кілька загонів недалеко від Мазепи, а також залишив наш загін для того, щоб ми разом відбили напад російських козаків і калмиків. Вони двічі нападали на наш багаж і загони, але ці атаки були досить легко відбиті.

Король був з самого спочатку задоволений тим, що він не втратив багато людей, коли прорвався з ними через російські редути, незважаючи на те, що вони постійно атакували шведську армію.

Всю російську піхоту, яка знаходилась на шляху короля, він перебив, а кавалерію змусив тікати. Росіяни не наважилися залишитися біля своїх укріплень і продовжили тікати з поля бою, намагаючись перетнути Ворсклу.

Після цього генерал Руус (ориг. Roos) здійснив велику помилку, коли він зі шведською піхотою мав пройти вздовж російських редутів. Замість того, щоб прорватися через відкриття у редутах, він атакував їх. Йому вдалося захопити їх але не без втрат. До того ж його відокремили від решти армії.

Генерал-майор Шліпенбах, який був з генерал-майором Руусом, поїхав на коні від нього з капітаном Палмфельдтом, щоб знайти короля. Капітану Палмфельдту пощастило дістатися місця, де перебував король. Але генерал-майор Шліпенбах опинився у полоні росіян, які незабаром відправили загін під керівництвом їхнього генерал-лейтенанта Рензеля, щоб зарізати генерал-майора Рууса.

Цей генерал-майор відправив капітана Функа, який до того був, мабуть, у королівській армії, на зустріч Рензелю, який маршував до нього. Капітан побачив шведського генерал-майора Шліпенбаха, який вже був полоненим росіян, і подумав, що це шведська армія прямувала до нього. Його оточили і теж взяли у полон.

Генерал-майор Руус нічого не почув від нього до того моменту, коли його захопили у полон. Коли, як я розповідав раніше, король змусив російську кавалерію тікати з полю бою, а також знищив велику кількість російської піхоти у редутів, він зупинив свою армію і наказав кавалеристам злізти з коней перед укріпленнями росіян.

Він думав, що незабаром до нього приєднається генерал-майор Руус. (тут автор чомусь пише прізвище з помилкою Rosen, але я вважаю, що він має на увазі Рууса – Ред.). На відстані можна було побачити пересування загонів генерала Ренселя, а король подумав, що то був генерал Руус.

Тому він відправив генерал-ад'ютанта Гюльденклу до Мазепи, щоб привести ці загони до тих, які були з ним. Це був план короля зранку, коли він не міг взяти ці загони з собою. Тому що вони йшли занадто повільно і через це напад на укріплення неможливо було б здійснити.

Але коли генерал-ад'ютант Гюльденклу наблизився до загонів Рензеля, він побачив, що то були росіяни, а не шведи. Тому він повернувся і повідомив про це короля. Потім король дізнався про те, що генерала-майора Рууса взяли у полон разом з кількома військовими, а його загін знищили.

Тому король наказав кавалеристам сісти на коней і поїхати разом з ним і з невеликою кількістю піхоти. Вони разом напали на укріплення росіян.

До того, як я розповім про це, я хотів би розказати про фельдмаршала Реншельда. Коли король зупинився біля укріплень росіян, одразу ж після того, як він прорвався через них, він чекав на Мазепу, багаж і артилерію. Граф Піпер радив королю кувати залізо поки гаряче, тобто доженути ворога, який і так тікає з поля бою. На наше нещастя, прем'єр-міністр граф Піпер і фельдмаршал Реншельд, ще з часів коли король виграв битву біля Фраустада у 1706 році, не були друзями, тому усі добрі поради фельдмаршала Реншельда одразу відкидалися.

Тільки-но шведська армія заспокоювалася, росіяни починали невпинно стріляти зі своїх укріплень, але не наносили значної шкоди. У них було не менше 120 гармат і багато з них великого калібру.

Коли король почав маршувати, вони наказали своїй піхоті йти в атаку, але король продовжив безстрашно маршувати їм назустріч і дав команду тій невеликій за кількістю піхоті, яка прямувала разом з ним, здійснити перший напад під керівництвом графа Левенгаупта на російську піхоту.

І після того, як вони б прорвалися через піхоту, за ними б поїхали кавалеристи. Лінія шведської піхоти у порівнянні з російською була, як кілька пальців по порівнянні з ліктем (тут маються на увазі старі міри довжини: великий палець і лікоть – Ред.), але незважаючи на це, вони хоробро продовжили свій наступ.

Атака шведських гвардійців на ворогів була не такою успішною. Особливо постраждав Кальмарський полк, який у бою втратив половину військових, і їхній полковник Ранк був застрелений.

І навіть полки Уппленда втратили свого полковника Шернхока, підполковника Поста і майора Анрепа. Король був важко поранений і його несли на носилках. Тому він не міг пересуватися так швидко до різних позицій на полі бою, як раніше.

У той день не було правильного керування армією: кожен хотів керувати сам. Якби усі ескадрони зробили так, як граф Торстенсон, то думаю, що ми б виграли. Він зі своїм ескадроном прорубав вихід через піхоту ворога.

Але після того, як до нього не прийшло належне підкріплення, його перемогли. Полковник Єльм зміг прорватися у піхоту ворога, але ніхто навколо не рубав ворогів так, як у той час, коли король був здоровим. Тому піхота не отримала належне підкріплення і була змушена відступити.

Вороги постійно стріляли і влучили у носилки короля. Він поранений був змушений сісти на коня і наказати армії відступити до того місця, де стояв армійський багаж. Дехто розповідав, що навіть у коня короля стріляли і поранили його. Тому король був змушений пересісти на іншого коня.

У той же час, росіяни взяли у полон фельдмаршала Реншельда і принца Віртенбергського. Граф Піпер хотів повернутися до тих полків, які залишилися у Полтаві, але до того, як він дістався до них, полки були змушені розпочати бій з генералом Рензелем і перейти у інше місце.

Після цього росіяни захопили графа Піпера. Коли король прибув на місце, де знаходився армійський багаж, він не чекав довго і хотів знову напасти на росіян за пару годин, якби вони наважились на вільному полі напасти на нього, але вони не наважились цього зробити.

У короля не було жодного наміру залишити місце битви: але гетьман Мазепа, який ризикував бути колесованим, благав короля піти з поля битви. Королівські генерали і офіцери теж постійно благали короля піти, тому що переживали за нього. Врешті-решт їм вдалося вмовити короля сісти у карету.

Після цього він уклав новий союз з Мазепою і маршував зі своєю армією і багажем до Дніпра у повному порядку, не втрачаючи нічого. І кожного разу, коли вороги нападали на наших військових, які захищали найважливішу частину армії з тилу (ориг. ariergardie), їх гідно відбивали. Наступного дня король дістався Дніпра, який знаходився на відстані 12 миль від Полтави.

Таким чином відбулася Полтавська битва, про яку багато написали люди, які заздрили Карлу ХІІ і хвалили росіян. Якщо подивитися на наслідки цієї битви, то можна сказати, що Швеція забагато втратила: але я хотів би усе перерахувати і описати те, що ми втратили і що виграли.

Я можу впевнено заявити, що шведи виграли так само, як і росіяни. Росіяни зранку Полтавської битви втратили стільки ж людей, скільки ми втратили наприкінці битви. І я можу впевнено порівняти цю битву з тією битвою, у якій король Густав Адольф атакував загін Валленстайна біля Нюрнберга.

І шведська армія, і армія кайзера втратили рівну кількість військових: але коли король Густаф Адольф відступив, у нього залишилось приблизно 60 000 військових і перш за все у нього залишався вільний тил.

Але коли Карл ХІІ залишив поле битви, у нього було разом зі здоровими і хворими воїнами 14 000-15 000 осіб і у нього не було захисту з тилу і підтримки зі Швеції. Якби росіяни виграли так славетно, як вони і їхні прихильники намагаються стверджувати, то вони мали б переслідувати шведську армію. Але армія тільки на другий день перейшла через Дніпро.

Росіяни мали б забрати усе наше майно і весь наш багаж, але цього не сталося. Але, прости Боже, ми багато втратили. Проте наші втрати були до Полтавської битви, а не під час битви. У цій битві шведи не втратили свою колишню бойову славу.

Росіяни не воювали краще за шведських солдатів і не билися краще, ніж наступного року біля Головчина, ця битва не була більш надзвичайною (ориг. miraculeuse), ніж Нарвська битва 1700 року.

29 червня за старим стилем або 30 червня за новим шведським стилем, прибув Карл ХІІ до Дніпра зі своєю армією, яка складалася зі здорових, хворих, людей з відмороженими кінцівками і пораненими. Загалом приблизно 16 000 людей.

Решту король втратив у Полтавській битві. Деякі з воїнів були вбиті, деякі - захоплені у полон. Серед вбитих не було жодного генерала, але було 5 полковників: граф Андерс Торстенсон – полковник кавалерії Ниланду.

Йому було не більше 33 років, але він був настільки обізнаний у військових справах, що якби він залишився живим, то став би таким же ж великим, як і його прадід – великий фельдмаршал Леонард Торстерсон. Він служив з 15 років в Угорщині у Саксонських загонах.

Зі шведською армією він прийшов до України і більшу частину часу власноруч керував кількома загонами і кілька разів продемонстрував якості великого генерала.

Окрім нього вбили ще кількох полковників: Шернхека з полків Уппланда, Сігерута з полку Даларни, Ульфспарре з Вестготського чи Скараборського полку, Віденхейма з полку Седерманланду, Ранка з Кальмарського полку і Буквальда з Йоншеппінгського полку, а також усю піхоту.

Окрім цього були втрати у королівській канцелярії, придворний канцелярський радник Хермелін, придворний юнкер Адлерфельдт і королівський секретар Хіршеншена. Ходили чутки, що канцелярський радник Хермелін не був вбитий, а перебував у полоні.

Його ім'я згадувалося серед полонених в одній з перших реляцій (ориг. relationer) царя про Полтавську битву, яку він надіслав до короля Августа. Цю реляцію можна знайти у "Голландському Меркурії" (ориг. Hållendiske Mercurio, Mercure Historique).

Але у всіх інших реляціях, які цар написав і відправив до інших європейських країн, його ім'я згадувалося серед померлих. Багато думок викликає той факт, що три священника стверджували, що поховали його, і кожен з них в особливому місці.

Якщо його поховали, то тіла усіх інших, хто помер під час Полтавської битви, швидко набрякли від літньої спеки. Один український козак розповів мені у 1713 році, що він розмовляв з ним через отвір у фортеці з полоненими у невеликому місті між Україною і Москвою у 1712 році.

Я забув назву цього міста. Полонені високого рангу, яких взяли у полон під час Полтавської битви були граф Піпер, фельдмаршал граф Реншельд, принц Вюртенбергський – полковник загону драгунів, генерал-майор Шліппенбах, Розен, Стакельберг і Хаммельтон.

Генерал-майор Мейерфельдт, який став державним радником і фельдмаршалом, перед битвою зламав ногу і отримав від царя паспорт, який дозволяв йому поїхати на лікування у Польщу і вільно пересуватися, щоб його не зупиняли ані царські полки, ані союзники-поляки.

З цим паспортом король відправив листа до царя з Старих Санжар – це місто, яке знаходиться між Дніпром і Полтавою. Але цар затримав його у полоні і повідомив, що паспорт діяв тільки до битви, а не після неї. Незабаром його звільнили за умовою, що він або повернеться, або відправить полоненого російського генерала замість себе.

Раніше я розповідав про те, що на тому ж самому полі, де відбулася Полтавська битва, у 1399 році відбулася битва між армією під керівництвом Едіга - генерала Тамерлана - і армією, якою керував особисто Вітовт Великий Князь Литовський. Армія Вітовта програла битву. Відомості про це можна знайти у Історичній хрониці Польщі на сторінці 382 (ориг. Cromeri histor. Pol.).

Карл ХІІ розташувався біля Дніпра зі своєю армією, недалеко від невеликого міста Переволочна, яке знаходиться там, де річка Ворскла впадає у Дніпро. Король хотів перетнути річку, яка у тому місці не дуже широка, і на іншому березі зачекати на росіян, якщо вони захотіли б на нього напасти.

Після битви з ними він хотів пійти до Криму. Це не було неможливим. Але ми перевозили багато багажу на конях і не змогли б швидко пересадити усіх військових і перевізників на коней. З цієї причини король наказав спалити весь багаж і розділити тритижневий запас сухарів порівну між собою.

Всі гроші на військові потреби, які зберігалися у різних полках, він наказав розділити на дві частини і заплатити усім військовим як одноразову зарплату за участь у битві. Після того, як король віддав ці накази, генерали підійшли до нього і дуже ввічливо попросили його залишитися у безпечному місці, тому що він був важко поранений, і вони не хотіли, щоб він витрачав свої сили на бій з російською армією.

Вони дали особисті зобов'язання виконати усі накази короля. Зрештою їм вдалося умовити короля і він вирушив до Дніпра десь між 11 і 12 годиною разом з полком піхоти з Седерманланду, який знаходився неподалік Полтави, коли там відбувалася битва.

Ними керував підполковник Функ, який перебував у місті Белітц. І разом з підполковником Сільверєльмом, який протягом деякого часу перебував біля Дніпра, де зараз знаходилася армія. Полк з Седерманланду складався приблизно з 200 військових.

Під командуванням Функа було 300 осіб і Сільверєльма – 500. Окрім того, король взяв своїх охоронців з собою. Деякі поранені офіцери теж пішли разом з королем. Гетьман Мазепа і невелика кількість його козаків теж пішли разом з ними.

Коли король перетнув Дніпро, він передав керівництво генералами і всіма загонами графу Левенгаупту. Він повинен був відповідати за їхні дії перед Богом, королем і вітчизною. Окрім нього там залишилися лише генерал-майори Крузе і Крейтц.

Генерал-майор Лагеркрона і Спарре забрали короля з собою. Але після того, як король перетнув річку, його накази щодо багажу і виплати зарплати не були виконані. Усі військові та інші розташувалися у таборі і заснули.

Рано-вранці прибув князь Меншиков з кавалерією російської армії і напав на наших охоронців і спостережні пости. Я пишу про спостережні пости на висоті, тому що ми перебували у долині біля Дніпра. Тільки-но князь Меншиков здійснив напад, він одразу ж відправив генералу графу Левенгаупту свої вимоги (ориг. acord).

Раніше я вже писав про те, що наша армія складалася зі здорових, хворих, поранених і людей з відмороженими кінцівками. Загалом було десь 16 000 осіб. Приблизно 5 000 з них через хвороби і поранення не могли воювати. Приблизно 1500 людей пішли разом з королем.

У таборі залишилось десь 9 000 - 10 000 людей. Вони були фізично приблизно такі ж сильні, як король до поранення. Росіян було менше. Наша армія хотіла вступити в бій з ними.

Ми могли перемогти і російську кавалерію, яка напала на нас, і піхоту, яка прийшла після кавалерії: тому що вони змогли перейти через річку Ворсклу. Але великою перепоною було те, що ніхто не виконав наказ короля щодо того, щоб ми спалили багаж і розділили гроші серед військових.

Дехто хотів зберегти свій екіпаж і гроші. У генералів Крузе і Крейца було те ж саме бажання. Граф Левенгаупт не виконав накази короля, як обіцяв. Він взагалі мало командував армією. Адже він приєднався до нас незадовго до початку Полтавської битви.

Більшість з тих, хто розумів, що відбувалося, вважали, що саме граф Левенгаупт був винуватий у тому, що накази короля не були виконані і що саме він прийняв умови Меншикова. Ніхто не може звинуватити у цьому офіцерів або інших осіб, які перебували у таборі. Тому що вони взагалі не знали про якісь домовленості, поки їх не підписали. Усі були дуже обурені такими діями.

Граф Левенгаупт, після того, як він усе обговорив з генералами Крузе і Крейтцом, покликав за їхньою порадою до себе полковників, із тих загонів, де не було полковників, - офіцерів найвищого рангу, і спитав, що було б краще зробити: вступити у бій чи погодитися на умови Меншикова.

Після цього він відправив генерал-майора Крейтца і Крузе заключити домовленість з князем Меншиковим на найкращих умовах, які були можливі. Ці умови усім відомі і я не бачу сенсу описувати їх тут ще раз.

Я забув розповісти. Я можу стверджувати, що втрати росіян під Полтавою були приблизно 5 000 осіб. До того ж на початку битви, ми змусили усю їхню кавалерію тікати з полю бою і перебили велику кількість військових. Таким чином, на ранок вся російська піхота, яка знаходилася за укріпленнями (або за скансенами - валами, як наші солдати їх називають), була перебита.

               ***

Усі, хто колись писав і розповідав про короля Карла ХІІ, найпочеснішого у нашій пам'яті, одностайно хвалять його і розповідають про те, що він завжди був побожним, цнотливим, тверезим, праведним, доброзичливим у спілкуванні як з особами високого рангу, так і з простолюдинами.

Він завжди був хоробрим і героїчним, і поєднував у собі всі найкращі риси колишніх героїв, але у нього не було їхніх недоліків. Проте є люди, яким хотілося б зменшити його якості. Тому вони говорили, що він був кращим солдатом ніж генералом.

Король з великою пошаною ставився до своїх старих генералів і до молодих офіцерів. Особливо до тих, хто служив у армії його батька. Коли він розмовляв з ними, він завжди знімав свій капелюх.

Він запровадив тренування новобранців з кавалерії, які називалися "лінії" і "повороти колонами". Коли старі офіцери навчали молодих, він не дуже сильно контролював їх. А з молодими був, навпаки, дуже ретельним.

З тих недоліків, які Його Величність більш за все ненавидів, були брехня, пияцтво, сварливість і хвастливість. Як відомо, на полі бою часто виникали дуелі; але король ніколи не милував тих, хто брав участь у дуелях.

Одного лейтенанта відправили додому у Швецію у в'язницю, після того, як він взяв участь у дуелі у замку Еребру: коли він після цього повернувся у армію, то не хотів більше служити у тому ж самому полку, тому що всі інші за час його ув'язнення встигли отримати підвищення.

Тому цей лейтенант продовжив служити як драбант. Драбанти були того ж самого рангу, що і вершники, і отримували 32 риксдалера у місяць. Ті, хто дослужився до рангу драбанта, повинні були б бути лейтенантами. І цей лейтенант, якому не пощастило, був змушений знову розпочинати ту саму службу.

Капітан-лейтенант драбантів давав йому рекомендації, тому що він був скромним офіцером, аристократичного походження, молодим і красивим. Король, незважаючи на те, що він йому подобався, сказав, що цей офіцер мав знов прослужити лейтенантом, тому що ні для кого і ніколи дуель не була відзнакою.

Нікому не подобалися дуелі через те, що після них було неможливо отримати підвищення по службі. Часто ставалося так, що хтось брав участь у дуелі. І коли король особисто питав його про це і він відверто розповідав про це і просив милості, то король пробачав його. Але якщо військовий не казав правди, король не пробачав його.

Один офіцер брав участь у дуелі і поранив носа. Король дізнався про це. Одного дня він відвідав той загін, у якому перебував дуелянт і спитав у нього, звідки у нього шрам на носі. Військовий відповів, що його брикнув кінь.

Король, який напевно знав, що сталося насправді, не спитав більше нічого. Тільки посміхнувся і сказав, що фельдшер погано зробив свою роботу. Але після цього королю більше не подобався цей офіцер, тому що він йому збрехав.

Сварливих людей король взагалі не витримував. Найгірше, що можна було сказати королю про чоловіка, було те, що він багато сварився з іншими. Один генерал-майор хотів порадити одного військового для служби. Король спитав, чи знайомий цей генерал-майор з тим військовим, якого він рекомендує.

Той сказав, що дружив з ним під час останньої війни у Сконе, і що він хоробро бився. Король сказав, що він вже знав про це, і спитав, чи відомо йому про те, що цій військовий багато сварився, а потім додав, що якщо цій військовий приєднається до армії, то він спочатку виживе його з полку, а потім і нас з армії.

Усі єдині у своїй думці щодо того, що не було більш безстрашної людини, ніж Його Високість. Він наважився брати участь і витримувати найнебезпечніші битви. І кожен, хто слідував за ним і воював поруч, може стверджувати, що він у більшості випадків був не генералом, а хоробрим воїном. Його було неможливо перемогти у бою на рівному полі.

Усі знають, що він завжди отримував перемоги, як у головних битвах, так і у невеликих боях. За виключенням лише Полтави і Рюгена. Хочу ще раз пояснити, що не вважаю, що король програв у Полтавській битві.

Її результат був таким самим, як і у битві короля Густава Адольфа під Нюрнбергом, коли він атакував табір генерала Валленстайна. Таким же чином відбулася битва у Рюгені. Яка була, і з цим погодяться усі, одною з найбільших битв короля Карла ХІІ.

Щоб правильно зрозуміти результати цієї битви, необхідно проаналізувати усі обставини, які передували битві. А саме: що у короля було небагато людей і у них не було достатньо коней і зброї.

Великі перемоги король завоював особисто. Окрім того, що усі військові та інші люди любили його більше, ніж будь-якого героя до нього, ніхто з них жодного разу не скаржився, коли вони були змушені протриматися шість тижнів без хліба, коли вони здійснювали перехід через великий Кричевський ліс в Україні.

І коли він перед своєю армією сідав на коня і діставав свій меч, у нього був надприродний вираз обличчя, який надихав усіх рушити за ним у бій, навіть несміливих. Найбільшу кількість перемог наш король отримав завдяки тому, що він стрімко здійснював усе, що ретельно і довго планував заздалегідь.

Тому він не дуже полюбляв етапи боїв на відкритих полях і вважав, що їх влаштовують, щоб ускладнити захоплення фортець та інших місць. Він вважав, що для того, щоб невелика за кількістю військових армія, змогла перемогти численну армію, необхідно було діяти швидко і відважно, до того як велика армія встигне задіяти великі загони.

Можна побачити, що король виграв усі свої бої без загонів. Він використовував їх лише біля Дюни, Головчина і під час переходу через річку Десну і боях після цього. За його думкою, кавалеристи під час нападу не повинні були стріляти, а лише використовувати мечі.

Піхотинці не повинні були стріляти до того моменту, як вони змогли побачити очей ворога. І після перших пострілів, він хотів, щоб піхотинці атакували ворога багнетами і мечами. Він вважав, що перша черга пострілів піхоти завжди найкраща, тому що їхні рушниці добре заряджені, інші постріли були не такими ефективними.

Через те, що стволи рушниць покривалися брудом і через розгубленість деякі солдати неправильно перезаряджали свою зброю. Окрім того, спритні вороги не давали їм можливості перезарядити зброю. Хтось хотів звинуватити великого короля у тому, що він не цінував життя своїх солдатів, але це неправда.

Ніхто так не піклувався про солдатів, як він. Король завжди ретельно слідкував за тим, щоб у солдатів було повноцінне харчування, одяг і найкращі зручності. А вони, у свою чергу, повинні були відважно битися. Він вважав, що якщо солдати отримують харчування і все, що їм потрібно, вони мають бути готовими піти у бій за короля і пролити кров.

Він раніше за інших генералів свого часу зрозумів, що лише невелика кількість воїнів гине на поле бою. Більшість з них гине ще до битви або після неї від втоми, голоду, хвороб і від перебування у поганих умовах.

Саме тому він хотів, щоб його воїни брали участь у битвах, а не перебували у таборах і не помирали від смороду і хвороб. Цього вже не пам'ятають люди, які слідували за цим великим королем с 1700 до 1709 року.

За весь цей час він дозволив своїй армії розташуватися в одному таборі лише двічі. Перший раз – у 1704 році біля Ярослава (ориг. Jaroslaw) і вдруге – у 1708 році біля Місесслава. І кожного разу лише на кілька днів. Місесслава.

А тепер я хотів би розповісти про те, яким добрим християнином був король. Усім відомо, як наш король відпустив 18 000 росіян під Нарвою і дозволим їм повернутися додому. Те саме він зробив і з частиною полонених, яких захопили під час битви біля Головчина.

Полковники, в чиїх частинах знаходилися полонені, були роздратовані через те, що їхні солдати були змушені охороняли полонених і дуже втомлювалися. Тому вони порадили королю стратити усіх полонених.

Він уважно їх вислухав, а потім відпустив полонених і сказав, що вони можуть йти, куди забажають. Можна тільки уявити, скільки вдячності королю вони висловили, коли повернулися додому.

Усі шведські полонені могли нас запевнити у тому, що всі росіяни були в захопленні від короля. Саме так. Вони вважали його майже святим.

Царю Петру І не подобалось, коли хтось погано висловлювався про короля. Коли був підписаний мир між Швецією і Росією у 1721 році, шведських полонених відпустили на волю. Цар запросив на обід тих, хто прибув до Москви. І особисто сів з ними за стіл. Під час обіду він розмовляв зі шведськими генералами, які сиділи поруч, про війну і про те, яка мінлива удача була у шведів і у росіян. І про те, чому так було.

Зрештою, він почав говорити про Карла ХІІ і сказав наступне: "Я думаю, що з початку часів ще не було такої ідеальної людини і героя, як брате Карл. Але саме тому він був не найщасливішим. Він був занадто великим для того, щоб керувати людьми.

Через те, що у нього була надприродна хоробрість, він думав, що і у інших вона була, але його часто зраджували. Він хотів, щоб усі без покарання робили правильні вчинки, щоб брали приклад з нього але це часто приносило йому невдачу.

Він тримав своє слово і був чесним, і вірив, що усі інші поводитимуться з ним так само. Але і його сусіди, і підлеглі часто обманювали і зраджували його. Коли він комусь щось обіцяв, він завжди тримав своє слово, навіть якщо це коштувало йому великих грошей, країни або життя.

Його сусіди не завжди ставилися до нього так само. Тому саме та людина зможе найкраще керувати іншими, яка знає їхні слабкості".

Під час походу Україною і за кілька тижнів до Полтавської битви, коли уся російська армія перебувала в одному таборі з укриттям, армія короля була розділена на частини, і загони перебували на відстані один від одного. Саме тому у нас було менше хворих, ніж у росіян.

Король не хотів, щоб у нас була велика кількість охоронців. Адже солдати могли швидко втомитися. Замість цього він постійно виснажував ворога короткими атаками. Він завжди планував свої атаки таким чином, щоб вони лякали ворога. Але шведи ніколи не боялися росіян.

Росіяни були настільки залякані, що не наважувалися протистояти у сутичках. Протягом 1708 і 1709 у нас не залишилося жодного солдата, який би особисто не напав на росіян, аби тільки не стояти на місці і не втомлюватися від чекання.

З моменту, коли шведська кавалерія розгромила росіян під Полтавою, багато хто з поранених вершників і драгунів, які вже були поранені, лаялися він нетерпіння, тому що вони знов хотіли воювати, а не чекати.

Вони були впевнені, що якби вони продовжили наш бій, росіяни не встояли б. Король сам був дуже засмучений через те, що росіяни не хотіли більше битися того дня.

У 1708 році, після битви біля Головчина, шведська армія недовго перебувала на лівому березі Дніпра, тому що король перейшов річку. Кілька разів російські калмики і козаки намагалися перетнути річку на конях і вкрасти наших коней (ориг. tråsshästar och klippare).

Але коли шведи їх помітили, то налякали їх так, що ті забули, як перетинати річку. Було навіть так, що сам король їхав верхи до них під час сутичок і наказував своїм солдатам не переслідувати цих калмиків і козаків. Він казав, що вони занадто залякані для того, що вистояти бій з солдатами.

У нас не було жодного солдата, який не наважувався б напасти на ворога, навіть якщо той був у кілька разів сильнішим за нього. Кожен знає, що усі хворі, яких перевозили на возах, за допомогою інших підіймалися і сідали верхи на коней, щоб підтримати короля у битві.

Вони вірили у те, що якщо їх король з ними, то вони не можуть програти. І коли вони вигравали, то знали, що про них попіклуються і їм добре заплатять за службу. Я впевнений, що у жодній країні світу до солдатів не ставилися краще, ніж у Швеції.

Кожен солдат отримував 2 марки м'яса (це давня шведська міра ваги. Марк = ½ фунта = 212,2 грамів. – Ред.), 2 марки хліба, один глечик води, половину марки масла або свинини, півстакана гороху або крупи і 4 віттена на тобак. До цього солдати отримували річну заробітну плату, місцеві – від тих, хто відповідав за постачання для армії, а найманцям періодично платили на полі бою.

Коли Його Величність перебував у Саксонії, він наказав виплатити залишки податків усій армії, швидко надрукувати гроші і видати їх солдатам. Деякі солдати отримали більше ніж 100 риксдалерів.

Після боїв король часто відвідував поранених: як військових, так і звичайних людей. Цим, а також тим, що він розділяв з солдатами усі небезпечні ситуації, він демонстрував їм свою відданість.

Він добре ставився і до тих, кого він призвав служити йому під час перебування у Пруссії, Сілезії і Німеччині. Коли досвідчені вербувальники у Німеччині пропонували військовим 20 риксдалерів за службу у своїй армії, вони відмовлялися і йшли у шведську армію за меншу плату – за 4 або 5 риксдалерів.

Можна було б подумати, що лютеранці робили це через релігію: але у нас служили і баварці, які були католиками і групами приходили служити у шведській армії.

Все у шведській армії відбувалося спокійно і тихо, і у бездоганному порядку, як у добре організованому домашньому господарстві. Все відбувалося природньо. Без наказів і покарань. Тому що військові обожнювали і боялися короля, хоч він і завжди був доброзичливим. І якщо хтось робив щось неправильно, він ніколи його не відчитував.

У жодної людини не було такої витримки, як у Його Високості. Незважаючи на те, що він був не дуже сильним, коли був підлітком, він змушував себе витримувати голод, спрагу і холод більше, ніж можна було б уявити, що людина могла б витримати.

В Україні, у ту люту зиму, коли багато людей замерзло до смерті, король використовував тільки одну пару шкарпеток у своїх чоботах, штани, жилет і пальто, яким він не часто користувався. Коли Мазепа подарував йому шубу з чорним хутром лисиці, він нею не користувався і одразу ж віддав її іншим. Він віддав її тим простолюдинам, яким було холодно.

У нього був холеричний темперамент, що можна було добре побачити під час боїв. Але він ніколи не демонстрував своїх почуттів ворогу. Коли його щось дратувало, його обличчя становилося червоним, він відвертався у бік, стискав зуби і чекав, поки гнів не відступить. Потім повертався і дивився на ворогів з посмішкою.

Коли хтось з його улюбленців зраджував його довіру, він говорив з ними ще доброзичливіше, ніж з іншими. Але більше не казав їм правди і міг пожартувати над ними. З тими ж, кому була потрібна його допомога, він завжди говорив серйозно і на самоті.

Він не виносив наклепів. Коли хтось казав про іншу людину неправду, він одразу ж особисто відповідав йому: "Ми знайомі з ним, він дуже приємна людина. Ви говорите неправду".

Коли неправду говорили про людину, з якою король був незнайомий, він мовчав, і коли хтось приходив з полку, в якому знаходився брехун, він усіх розпитував про нього. Коли була можливість, він міг випробувати цього чоловіка. Таким чином недружня брехня могла принести вдачу невинному, а брехун становися відомим усім.

Ніщо не було більш важливим для короля, ніж субординація, і те, щоб люди завжди могли показати свою гідність іншим, в залежності від їхнього рангу. Наступний випадок зможе описати те, що я маю на увазі.

У 1705 році, коли армія короля перебувала у Равиці у Польщі, йому розповіли про те, що цар випоров одного князя вузловим батогом. Про це розмовляли за столом короля. Тоді він спитав, а хто такий князь?

Граф Веллінг пояснив йому, що князь – це принц. І що принци у Росії походять з роду великих російських князів або з Литви. Після цього король спитав, чи селянин у Швеції володів своїм майном? Йому відповіли: "Так!".

Потім він спитав, чи судові пристави могли б щось наказати йому у випадку, коли він жив за законом і вчасно сплачував усі свої податки? Усі відповіли: "Ні!"

Тоді король спитав: "А чи міг би селянин виштовхати судового пристава і зачинити перед ним двері, якби цей пристав хотів йому зробити щось погане?" Йому всі відповіли: "Так!".

І король сказав: "У такому разі, я б краще був шведським селянином, ніж королем у Польщі, службовцем королеви Англії, чи князем у Росії".

Проте йому не подобалось, якщо його підлеглі намагалися створювати для нього правила, або коли жінка керувала чоловіком, або те, що принців можна було б випороти батогом. Адже якщо вже принц так сильно себе знечестив, було б більш гідним – позбавити його життя.

Я зараз розповім про те, як милостивий король був проти того, про що його просили солдати. В Кричевському лісі, як я раніше розповідав, вся армія була без хліба кілька тижнів.

Король їхав верхи повз один полк піхоти і помітив, що кілька солдатів з цього полку хотіли на щось поскаржитися, тоді він проїхав, щоб вони його не помітили. Але коли він повертався, то зупинився поруч з ними.

Цей полк був майже єдиним, у якому ще залишався хліб, але він був несмачний і твердий. Король спитав їх, що вони хотіли б йому сказати, вони поскаржилися на те, що у них був дуже твердий і несмачний хліб.

Тоді король попросив дати йому шматок цього хліба, від якого він відломив половину. Іншу половину він віддав генерал-майору, який у той день супроводжував його, він у свою чергу поділився хлібом з драбантами, які їхали разом з королем. Його величність стояв на місці і з'їв свою половину шматка хліба, посміхнувся і похвалив якість хліба.

Після того спитав генерал-майора і драбантів про те, чи сподобався їм хліб. Вони, через повагу до короля, теж похвалили хліб. Коли король доїв свою половину, він дав решту своєму коню і поїхав далі. Після цього піхотинців висміяли драгуни.

Адже у них взагалі не було хліба, але вони не скаржилися. Піхотинці стали посміховищем, тому що хотіли здатися біль витонченими, ніж король. Їм було соромно і вони б краще пройшли кілька кругів позору на вулицях, ніж стали посміховиськами для драгунів.

Те, що король був богобоязливим, можуть підтвердити усі, хто слідував за ним. Він ніколи не пропускав ранкову або вечірню молитву. Навіть якщо для цього було потрібно прокинутися раніше за всіх, або заснути пізніше.

У нього завжди була священна Біблія на столі, яку він прочитав багато разів і майже знав напам'ять. Він був дуже обізнаний у теології і міг розповісти про всі контроверсії. Він дуже добре знав як церковну, так і мирську історію, добре знав математику з усіма вирахуваннями до алгебри, а також механіку.

Він розмовляв латиною, німецькою і шведською мовами однаково добре. Він також володів французькою, але не так вільно, як трьома першими мовами. Він також володів польською і навіть фінською, яку Його Батько дозволив йому вивчити за допомогою фінського аристократа Таваста. Король володів більшістю мов своїх підлеглих.

Щодо військових тренувань можна сказати, що він був відмінним вершником і їздив верхи. Він був також дуже майстерним фехтувальником. Полювання і азартні ігри він не полюбляв; тільки іноді, якщо він був змушений, він міг наздогнати на охоті зайця і вдарити його батогом. Іноді він грав у шахи.  

***

Оригінальний текст розповіді, написаний шведською мовою, можна прочитати на сайті Project Runeberg.

***

Лист Карла ХІІ до його сестри Ульріки Елеонори

14 грудня 1712 року

...

Щодо прохання графині Левенгаупт, яке Моє Серце зволило переслати мені, то суть його у тому, що графиня хотіла б, щоб я пробачив вчинок її чоловіка біля річки Дніпро. Я б дуже хотів, що було б можливим задовольнити її прохання і щоб у цих подіях не було провини її чоловіка.

Але усе занадто очевидно і незаперечно: він ганебним чином діяв проти мого наказу і проти правил поведінки Солдата, і завдав непоправної шкоди, яка ніколи не була б такою великою, якби він намагався зробити усе можливе. Раніше він завжди поводив себе правильно і відмінно, але цього разу він діяв неправильно і йому більше нічого не можна довіряти.

Тому що та Капітуляція, яку він здійснив, є занадто небезпечним вчинком. І якщо він залишиться без покарання, то виникне ризик, що будь-яку найкращу армію зможуть безкарно передавати у руки ворога і одразу ж втрачати свою військову гідність, яку завойовували протягом тривалого часу. Я не думаю, що він вчинив це зі злим умислом або тому, що боявся.

Але це не є підставою для того, щоб пробачити його дії на полі бою. Він, мабуть, був геть розгублений і не зміг приборкати свої емоції так, як Генерал повинен це робити у складних ситуаціях. Це неприпустимо - проявляти таку нерішучість. Якби він не поклявся мені перед моїм від'їздом, що він виконає мої накази, я б ніколи не залишив його там. Але він вмовив мене передати йому командування армією.

Я взагалі не планував йти звідти і довго роздумував. Але мене запевнили у тому, що мої накази виконають і що ми незаперечно зустрінемось в Очакові. Там, де він знаходився, він повинен був зробити усе від нього залежне для того, щоб зберегти військових і спалити вози. Але ніщо з цього не було зроблено після того, як я поїхав, перетнув Дніпро і почав прямувати до Очакова.

Через моє поранення стопи я не міг їхати верхи. Я дуже хотів якомога швидше дістатися до Очакова, щоб відправити звідти всі необхідні листи для шведської армії у Польщі і розповісти їм про Полтавську битву. Щоб вони дізналися про справжній перебіг подій і чекали на мою підтримку. Я планував прямувати до них разом з тим військом, яке я залишив під керівництвом Левенгаупта. І у Швецію з Очакова я відправив листи щодо призову до армії.

Але я сам допустив невелику помилку, перед тим, як я поїхав від Левенгаупта, я забув віддати ті самі накази, про які знали Левенгаупт і Крейц, усім іншим генералам і полковникам, які там були. Тоді нічого з того, що сталося, не сталося б. Усі інші нічого не знали про ті накази, які я віддав. Вони не знали, куди вони повинні були прямувати і якою дорогою я поїхав.

Я думав про те, щоб повідомити усіх, але мене відволікли різними проханнями і потім я повинен був зустрітися з військовими лікарями. І через це я забув зустрітися з усіма і надати ці накази. У цьому моя особиста помилка. Я був поранений і мою стопу періодично перев'язували. За цих обставин будь-хто міг би забути зробити це. Офіцери та інші взагалі ні в чому не винні. Ніхто не має права казати, що вони не хотіли воювати і робити усе від них залежне. 

Серце Моє, я не наважуюсь довше затримувати Вашу увагу, тому що Вам складно читати мої листи. Але я бажаю Вам, Серце Моє, тривалої благодаті і залишаюся вірним Вам до смерті.

Ваш вірний брат і слуга

Карл