Від редакції: "Історична правда" публікує першу частину книжки "Карл XII в Україні. Розповідь кароліна" у перекладі зі шведської мови Марини Траттнер. Друга частина буде опублікована наступного тижня.

Від перекладача

У вересні 2020 року я переклала на українську мову кілька власноручних листів Карла ХІІ, які у 1893 році зібрав та надрукував Ернст Карлсон. Автор збірки листів розповідає про те, що Карл ХІІ написав у листі до своїй сестри, що зима 1708-1709 року була лютою. Багато людей, як з боку ворога, так і шведів, замерзли до смерті. Ті, що вижили, мали відморожені руки, ноги або носи. Проте ця зима була "веселою", як він її описує.

"Тут є чим зайнятись..." Листи Карла XII з Бендер

Далі у листах йшлося про те, що Карл ХІІ особисто не вважав битву під Полтавою руйнівною. Справжньою катастрофою для нього стала капітуляція шведської армії біля Переволочної, після битви. Карл ХІІ вважав, що саме помилки Левенгаупта призвели до капітуляції, і був ображений на нього.

"Якщо якесь лихо нагряне, то згодом усе налагодиться". Листи Карла XII з України

Мені особисто стало цікаво знайти якісь інші історичні документи або щоденники очевидців, які б підтверджували, що Полтавська битва справді не була руйнівною, і я знайшла таке підтвердження у книзі "Карл XII в Україні. Розповідь кароліна", яка була опублікована Карлом Халлендорфом у Стокгольмі у 1915 році у видавництві Bröderna Lagerströms.

Я зробила майже дослівний переклад цієї книги. Адже вважаю її важливим джерелом інформації для усіх, кого цікавить справжня історія України. Халлендорф пише у вступі до книги, що цю розповідь написав один з каролінів Карла XII, який був свідком усіх описаних подій.

Він, скоріше за все, мав чин майора, був кавалеристом чи драгуном короля, і був поруч з ним з самого початку битви під Полтавою. Його взяли у полон біля Дніпра і він перебував у Росії до 1713 року. Він мав "неабияку історичну освіту, тому що міг проводити паралелі між подіями у Нюрнберзі у 1632 році і у Полтаві". Це був "офіцер з великими заслугами, який побажав залишитися невідомим".

Розповідь була написана десь між 1721 і 1740 роками. "Після смерті Скоропадського, яка, як вважається, була у 1722 році". І була опублікована, з деякими змінами у перекладі у "Військовій історії Карла XII" Густафа Адлерфельта (в Амстердамі у 1740 році і у Парижі у 1741 році).

Наприклад, автор пише в оригіналі: "Ми могли б рубати ворога краще, якби король був здоровим". У французькому перекладі написали: "Його поранення стало причиною наших нещасть і поразки того кривавого дня". В оригіналі було написано: "Статті, які Мазепа презентував королю Швеції". У французькому перекладі написали стисло: "Уклали союз".

В оригіналі розповіді: "У разі заключення миру цар Петро хотів би залишити собі порт у Балтійському морі". У французькому перекладі вже вказується назва: "Порт Петербург". І далі в оригіналі: "Завданням Любекеру було проникнути в Інгерманландію". У французькому перекладі написали: "Спалити Петербург".

Кілька слів щодо ілюстрацій у цій книзі. Розповідь була поділена на кілька частин і у ній надрукували карту придворного конюха С. Д. Платена, яка була до того надрукована в "Історії драгунових полків Сконе". У книзі також надрукували план Полтавської битви, який був надрукований у "Військовій історії Карла XII" Густафа Адлерфельта.

Я намагалася зберегти текст у тому вигляді, в якому він написаний, і залишити розподіл на абзаци саме таким, яким він є в оригінальному тексті. Пояснення, які були у тексті, я винесла у дужки і позначила "з приміток". Усі мої власні коментарі щодо тексту теж написані у дужках і виділені курсивом.

Я вирішила не перевантажувати текст власними примітками про історичні обставини і 30 градусні морози тієї лютої зими 1708-1709 року. Єдиний виняток я зробила там, де описала обставини, за яких король Швеції не міг вчасно отримувати листи під час свого перебування в Україні. Автор розповіді пише наприкінці тексту слова "Його Батько" з великих літер. Я зберегла це написання, тому що він, мабуть, хотів продемонструвати пошану до нього і написати про нього у стилі "Ваша Високість".

На останніх сторінках він цитує слова царя і пише, що той назвав короля "брате Карл". Я вважаю, що він це зробив, щоб продемонструвати фамільярне ставлення росіян до інших людей, коли вони можуть звернутися до незнайомої людини "эй, братишка!" або, навпаки, він хотів продемонструвати позитивне ставлення царя до короля після підписання мирного договору. Інтерпретацій може бути багато. Саме тому для мене було важливо перекласти текст майже дослівно, щоб читачі могли зрозуміти його саме так, як написав автор, і зробити власні висновки.

Упорядники видання 1915 року надрукували у примітках частину листа Карла ХІІ до його сестри Ульріки Елеонори, у якому він відповідає на прохання дружини Левенгаупта пробачити її чоловіка. Я переклала текст цього листа і надаю його після розповіді кароліна. Хочу додати, що я порівняла цей уривок з оригіналом листа, який був надрукований у збірнику власноручних листів Карла ХІІ, і підтверджую, що текст надали без змін.

Розповідь кароліна описує Полтавську битву. Але для того, щоб зрозуміти її надзвичайну важливість для України і об'єктивно оцінити участь у ній Івана Мазепи разом з українськими козаками, ми повинні пам'ятати про те, що сталося восени 1708 року - Знищення Батурина московськими військами. Коли московські війська вирізали всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі. Загинуло від 11 000 до 15 000 людей. А приблизно за місяць до Полтавської битви сталася ще одна найважливіша і найтрагічніша подія того часу - знищення Запорізької Січі 14 (25) травня 1709 року. Ми боролися за незалежність України і за демократію. Наша боротьба триває і зараз.

Марина Траттнер

***

Як я і пообіцяв, описую на папері нашу з Верховним військовим комісаром дискусію, щодо причин походу Карла ХІІ до України і його участі у Полтавській битві. Одразу ж прошу вибачення у Верховного військового комісара за те, що писатиму швидко і не встигну розставити всі речення у тому порядку, у якому вони мали б бути, і переписати начисто цей текст.

Коли Його Найблагословенніша Високість Король Карл ХІІ перебував у Саксонії (ориг. Saxsen), він міг би укласти мир з росіянами, на тих умовах, які вони пропонували, навіть якщо за станом кон´юнктури тих часів це було дещо дешево.

Цар запропонував королю укласти мир: за будь-яких умов він хотів отримати порт в Балтійському морі. Король вважав цю пропозицію непристойною і неприпустимою, і відхилив її. Висунути саме такі жорсткі умови царю порадив Кайзер, Англія, Голландія та багатьох інших.

Про це можна прочитати у його перехоплених листах. Вони порадили йому спалити половину своєї країни, але не погоджуватися на послаблення своїх умов миру. Таким чином, король був змушений залишити Німеччину, де він би з радістю залишився на деякий час і став би медіатором серед своїх союзників і Францією.

Коли Його Найблагословенніша Високість увійшов зі своєю армією у Польщу, росіяни втекли і спалили після себе усе, що встигли і змогли спалити. До того населеного пункту у Литві, де король залишився на зимівлю разом зі своєю армією.

Сам він зупинився на другому боці Вільни (ориг. - Wilna) у маленькому місті Радешовіц (ориг. – Radeschowitz). Коли король після зимівлі вирішив прямувати далі, у нього було три альтернативи.

Або пройти через усю Польщу до земель Новгорода і приєднатися там до армії графа Левенгаупта і генерала Любекера. Це було складно через те, що там було б важко прогодувати одразу три армії. Окрім того, цар продовжував би палити усе на їхньому шляху. І цей регіон був би повністю зруйнований. Кілька років тому таким чином були зруйновані провінції Лів- Ест- і Інгерманландія (коментар перекладачки: Тут мається на увазі територія сучасної Латвії і Естонії і регіону на берегах Неви, обмеженого Фінською затокою, річкою Нарвою, Чудським озером на заході і Ладозьким озером з прилеглими до нього рівнинами на сході).

Таким чином, ніякої їжі там не могло б бути ані для коней, ані для армії короля. Між Новгородом і Твер´ю пролягає великий ліс, де немає нічого крім двох доріг. Перша називається зараз перспективним шляхом і починається біля Старої Русі і прямує до Твері.

Цар Петро наказав вирубати хід поперек лісу. На цьому шляху немає ніяких сіл. Є лише кілька хатинок, які цар наказав збудувати для подорожуючих. На цьому шляху повно боліт, через які проходять кабельні мости.

Другий шлях пролягає з Новгорода (тут мається на увазі територія навколо Новгорода Великого біля озера Ільмень) до Москви через місто Тисина (тут мається на увазі місто, де Густав ІІ Адольф воював - Тихвин на півдні Ладоги), він дещо довший, але кращий. Проте шлях пролягає через той самий ліс.

У ньому майже немає ніяких домівок. Через ці складнощі королю порадили не обирати цей шлях. До цього вважалося, що армія генерала Любекера змогла б захопити землі Новгорода і Плещова, якби росіяни спрямували більшість своєї армії на зустріч королю.

Інший шлях проходив через Смоленськ, і був таким же складним для пересування, як і попередній шлях, треба було б пересуватися кілька днів по болотах. Цей ліс знаходиться поруч з іншим лісом, біля Старої Руси (територія на південь від озера Імен) і Твері.

Він починається біля Смоленська і завершується біля міста Мозайко (ориг. - Mosaiko, місто Можайськ, який знаходився у 110 км від Москви). Не дивлячись на те, що королю з армією вдалося пройти цими шляхами через ліси, цар наказав спалити усю країну до Москви і таким чином відрізав весь провіант, корм і можливість для армії десь перезимувати.

Перед тим, як пройти цим першим шляхом далі, король був би змушений захопити Плещов і Новгород, що зайняло б багато часу. Але не менше часу було б витрачено на те, щоб захопити Смоленськ. Його фортецю король не зміг би залишити позаду.

Тому король вирішив прямувати третім шляхом до Могильова, звідти до Кричева (ще одне написання - Kritjev - місто, яке знаходилося у 140 км на південь від Смоленська біля притоки Дніпра - річки ориг. Sosch) і далі через ліс до міста Стародуба, яке знаходиться у провінції Северин (ориг. - Severien - територія між Смоленським регіоном на півночі і Україною на півдні, сучасна Сіверщина).

Цим містом і провінцією керував козацький полковник Скоропадський. Під своїм командуванням він мав полк з кількох тисяч козаків. Але цей полк зі своїм полковником підпорядковувався гетьману Мазепі. У Карла ХІІ було більше причин обрати саме цей шлях, тому що він уклав союз з гетьманом козаків Мазепою. У цьому союзі був і король Станіслав, і королівство Польща.

Умови союзу були наступними. Козацький Верховний Головнокомандувач Мазепа повинен був прийняти Його Високість Карла ХІІ в провінції Северин і передати йому усі фортеці, які знаходилися у Стародубі, Новгороді Сіверському, Блині (з приміток: неправильно написана назва міста Брянськ), Брянську та інших, які до того належали Великому князівству Литовському, а зараз були російськими фортецями на кордоні з Литвою і підпорядковувалися гетьману Мазепі і його козакам та були під керівництвом Скоропадського у його провінції.

У цій провінції Карл ХІІ повинен був перезимувати разом зі своєю армією до тих пір, поки Гетьман Мазепа зібрав би всю козацьку армію і заключив би союз з Білогородськими козаками (з приміток: ті козаки, які знаходилися біля міста Донец (Білгород) і Доном.

Вони між 1707 і 1708 роками під керівництвом Булавіна здійснили повстання проти керівництва московитів, яке неможливо було б приборкати після того, як Карл ХІІ наблизився до кордонів Росії. Вони самі себе називали "Білогородською армією". До повстання також приєдналися Донські козаки, які були незадоволені жорстким російським правлінням, адже цар з часом позбавив їх усіх їхніх звичайних привілеїв.

Гетьман Мазепа зробив би усе можливе для того, щоб переконати Калмицького Хана Айюка теж заключити з ними союз. Коли Мазепа здійснив би усе це, то Його Найблагословенніша Високість Карл ХІІ пішов би зі своєю армією на Москву.

Земля між Северином і Москвою рівна і достатньо плідна. Вона покрита полями і травою. Усю траву не можуть щорічно косити. Подекуди вона така висока, що досягає животів коней: на цьому шляху для царя було неможливим зруйнувати свою землю так, щоб ані для шведської армії, ані для коней не залишилося б їжі.

У той самий час Мазепа пішов би після них зі своїми козаками, а з боків пішли б Білогородські і Донські козаки з Калмиками (з приміток: калмики - монгольский народ, який жив у нижній частині Волги). І якби чогось не вистачало для шведської армії, то Мазепа б це знайшов в Україні і у Білогородській провінції, землі якої є найпліднішими у всьому світі.

Таким чином цар був би змушений відступити разом зі своєю армією на північ від Москви і річки Волга, і перебувати у землях, які не такі плідні, як ті, що знаходяться на півдні. Вони не були б здатні утримувати таку велику армію, як царська.

Сам цар ніколи б не наважився протистояти шведській армії до того, як він зміг би збільшити власну армію у кілька разів. І велика армія довго б не протрималася без належного утримання.

У той самий час Його Найблагословенніша Високість Карл ХІІ сподівався, що король Станіслав разом з генерал-майором Крассау незабаром отримали б Польщу "під своїм капелюхом" (з приміток: тут мається на увазі ідея об'єднати всіх поляків під керівництвом короля Станіслава, а також спрямувати їх на боротьбу проти царя Петра, див. P. Herlitz, Den polska frågan 1708-1709 (у книзі Karolinska förbundets årsbok 1914), адже польська армія планувала два напади у Росії.

Королівська армія планувала напад на Київ і Литовська - на Смоленськ. Окрім того, Його Найблагословенніша Високість Карл ХІІ домовився, що генерал-майор Любекер з армією у кількості 12 000 осіб увійшов би у Інгерманландію, Новгородські і Плечовські землі, і потім його армія отримала б підкріплення військовими з Риги і Ревеля. До того ж армія отримала б усе необхідне у фортецях Ліфляндії.

Союз між королем Карлом ХІІ, королем Станіславом і гетьманом Мазепою виглядав наступним чином: Мазепа мав зробити те, що я описав раніше, а саме: передати провінцію Северин з усіма фортецями, які знаходилися там, королю Карлу ХІІ.

Він мав підготуватися до того, щоб маршувати разом з усією армією козаків туди, куди Його Величність йому б наказала. Він мав домовитися про те, щоб Білогородські козаки (або армія, як вони себе називали) приєдналися б до союзу, і навіть Донські козаки і Калмицький Хан Аюка (Ориг. Ajuka).

Вони мали передати всю Україну полякам, ця територія дорівнювала за розміром території Северина, Києва, Чернігова і Смоленська – усе це мало перейти до Польщі. Однак Мазепа мав отримати землю під княжим титулом Польщі. Це було б як Вітебське і Полоцьке воєводство герцога Курланда (з приміток: територія навколо Вітебська і Полоцька).

Визначили дату, коли гетьман Мазепа мав розповісти про цю таємницю своїм полковникам. До того про це знали лише Карл ХІІ, король Станіслав, гетьман Мазепа, граф Піпер, польський сенатор, хто він був, я вже зараз вже не пам'ятаю, і архієпископ у вигнанні з Северина чи Болгарії (з приміток: даних про цю людину в інших джерелах немає, але Костомаров погодився з інформацією про нього без заперечень), який брав участь у перемовинах і подорожував між королівствами і гетьманом Мазепою, ніхто не міг у чомусь його підозрювати, тому що він був грецької віри, перебував у вигнанні і подорожував як бідний, який шукав підтримку для свого існування.

Цей розподіл був чітко обговорений і спланований таким чином, що будь-яка розумна людина не могла б побачити у ньому нічого іншого, окрім успішного рішення, і навіть російський цар, десь за рік був би змушений прийняти ті умови миру, які йому запропонував би Карл ХІІ.

Але шляхи Господні несповідимі для звичайних людей і він іноді робить так, що навіть найобережніші і наймудріші рішення призводять до невдалого результату. З самого початку цього походу у Карла ХІІ була армія з понад ста полків. Я ніколи не міг подумати, що королівство Швеція, яке було таким могутнім і мало владу, підкріплену наймудрішими радниками, могло б отримати поразку протягом такого короткого проміжку часу.

Ще у жодної країни не було більшого, сміливішого і більш незрівнянного короля, ніж наш Карл ХІІ. І у жодного короля у світі ще не було кращої, сміливішої і більш вірної армії ніж та, яка була у Карла ХІІ. Здавалося, що Господь хотів через цій похід покарати Швецію, але зробити Карла ХІІ ще величнішим, ніж будь-якого короля до нього.

Проте генерали короля, які перебували у інших містах, зазнавали невдачі і робили помилки, через це страждала і армія короля. Можна сказати, що всі сили природи були проти нас: спочатку мокре літо 1708 року, а потім – надзвичайно холодна зима наприкінці року і на початку 1709: і все одно за настроєм і у боротьбі на полі бою король був непереможним.

Щодо армії короля, то вона знаходилася далеко від своєї батьківщини і не могла отримати від неї ніякого підкріплення. Армія потерпала спочатку від битв, потім від рукопашних боїв, у яких король і його люди завжди отримували перемогу, хоч і періодично втрачали людей, через втому, голод і надзвичайний холод.

Король завжди змушував ворога відступити до боліт і переховуватися. Врешті-решт, у короля залишилася армія у кількості 21 тисячі людей (здорових і тих, у яких були відморожені кінцівки). Він постійно віддавав усе найкраще своїм воїнам і ніколи не переховувався.

У 1708 році, на кінець зимування, армія короля Карла ХІІ була у наступному складі: Кавалерія – Драбанти, Лейбгвардія, Адельсфан, Естйоти, Нюйленінги, Смоленінги, кавалерія з Північної і Південної Сконе та солдати (ориг. tremänningar) генерал-майора Крузе; Драгуни: Лейбдрагуни, драгуни Бушвальда, а потім і Вюртемберга, драгуни генерал-майора Мейрфельдта, Дюкера, Таубе, Хієльма, Гюленшени і Альбедюла; Піхота: гвардійці з цих регіонів (Ориг. – Uppläningarna, Wästmanlänningarna, Södernamlänningarna), полки (Ориг. – Dalregementet, Wästerbottningarna, Wärmlänningarna, Scaraborgs regemebte, Östgiötarne, Calmar läns regemente, Cronobergs läns regimente, Jönköpings regimente).

Окрім цього у короля була польова артилерія і кілька сотень вершників, які знаходилися поруч з королем і канцелярією, кілька груп військових Волошера (з приміток: Valaker - так називалися легко озброєні східні кавалеристи, яких наймали для розвідки.

Вони, очевидно, наймалися з Волощини - Valakia. Їхній генерал Мартин Каніфер - Canifer - потрапив у російський полон і був відправлений у найвіддаленіший регіон Сибіру. Після заключення миру він повернувся до Польщі) під керівництвом генерал-ад'ютанта Каніфера і полковника Сандоса.

У Польщі король Карл ХІІ залишив генерал-майора Крассау з наступними полками: Драгунами Крассау, Моллера, Маршалка і Зюлича; Піхотою Хорнса чи Стетінска, Екеблада чи Ельбінгска. У Померні і Бремені залишились наступні полки, які мали б підтримувати генерал-майора Крассау: Кавалерія з Померського Вольфрату, Бремського Хорну, Алельсфани з Померта і Бремена; Піхота: другі Стетінські Стюарти, Шульци зі Стральсунду, Ріддерхейми з Вісмарка, Пальмквісти і Бретольці; Один батальон у Збейбрукені; У Стаді - батальони Гюлленшена і Веллінга.

У Швеції король залишив наступні полки: кавалерію Вестйотів, кавалерію графа Ашенберга, солдатів графа Левенгаупта, Гюлленшена і Хьерта; Драгунів: Бохуса і кавалерійців Рамсферда і Крузе, 200 драгунів чи вершників у Ємтланді; Піхоту: майже 200 вартових Гамільтона, фон дер Нохта, Ємтленнінгів, Біорнберга, батальон Вермленнінгів, Вестгота Даль, полк Ельфсборга, готенборзький батальйон Келера, Цинклера, Зехта, полк Мальме, блакитну гвардію чи полк Ландскрони.

Незабаром після того, як закінчилося зимування, Його Величність дав наказ генерал-майору Любекеру розпочати похід через Неву в Інгерманландію. Ця армія була у наступному складі.

Кавалерія: Тисенхюсен, резервні полки Турку, Нюйленда і Віборга. Дрануни Хастфера. Піхота: полки Тавастхюса, Хастрфера, один батальйон Нарвського полку у Шексхолмі, резервні полки Остерботтена, Бьорнеборга, Турку, Нюленда, Тавастхюса, Віборгу і Саволаксу, а також саксонські в'язні, які під час перемир'я були залишені королем Августом: Шомер, Стральборг, Бойє і Зеленберг.

Я не хочу писати про цей похід, тому що я не брав у ньому участі. Те саме хочу сказати про невдале керівництво армією в Інгерманландії, внаслідок якого Росія змогла підсилити свою армію, з якою вони виступили проти генерала Левенгаупта і перемогли його. Це призвело до невдачі для усієї королівської армії і для нашої країни. Про це я незабаром напишу більш детально.

Спочатку я хотів би написати про склад армії графа Левенгаупта і про те, що йому наказав Його Величність, про те, як він виконав наказ і розпочав свій похід.

Армія графа Левенгаупта складалася з наступних полків. Кавалерія: Адельсфани з Риги, кавалерійський полк з Турку і Карельський полк. Драгуни: фінські драгуни Зога, Веннерстеда, Шиппельбаха, Шреутерфельдта і ескадрон драгунів Скуга.

Піхота з Хелсінгара, піхота графа Левенгаупта, Банера, батальйон Берга чи Сталя, Бьорнеборга чи генерал-майора Стакельберга, Де ла гвардія, батальйон полку з Турку, один батальйон з Остерботтена і один з Нюленда.

У Ліфляндії залишилися: кавалерія естонського Адельсфана, драгуни Бромса, піхота і Ревель Мелійн, Палена і Війкський батальон; Пернов Швенгель, Карл Адам Стакельберг; у Ризі і Дунемунді Клот, Хіллеборд, Віборгський, Саволакський, один батальйон Нюленнінгів, один батальйон з Турку, один батальйон з Остерботтену, Шутте, Ниерут, Бекер, Менгден, а також батальйон з Оселя під керівництвом лейтенанта Сасса.

Коли Його Величність визначив разом з гетьманом Мазепою той день, коли Мазепа розповів би про свої домовленості зі Швецію і Польщею своїм полковникам, він розповів Мазепі про те, у який день він планував перейти через Дніпро.

Він наказав генералу Левенгаупту у певний день зупинити усі дії своєї армії і приєднатися до нього. Він також наказав генералу Левенгаупту привезти з собою провіант для усієї армії.

Мені невідомо про те, чи ці накази пролежали занадто довго у канцелярії до того, як їх відправили, чи листоноша затримався у дорозі, чи генерал граф Левенгаупт, який не був визначним, обережним і розумним генералом, не дізнався вчасно про союз короля і гетьмана Мазепи. Але він не виконав наказ у призначений час. Те, що він вчасно не виконав наказ принесло невдачу армії короля.

Король закінчив зимівлю разом зі своєю армією і розпочав перехід через річку Березину. Він переміг Російську армію у битві біля міста Головщин (з приміток: тут мається на увазі битва 4 липня 1708 року), дійшов до самого Дніпра і вирішив чекати там на підкріплення від графа Левенгаупта.

Зазначений час, про який король домовився з Мазепою, настав, підкріплення від Левенгаупта не надійшло і король вирішив чекати далі. Мазепа повідомив короля про те, що він, як і домовились, розповів своїм полковникам про свій союз з королем і про їхній план дій. Він також написав про те, що якщо король вирішить чекати ще довше, буде ризик того, що хтось з полковників повідомить про їхні плани царю.

Таким чином король постав перед вибором: або чекати далі до того, як до нього приєднається армія графа Левенгаупта і таким чином наразити на небезпеку свою армію, або піти маршем без підкріплення і піддати ризику ту частину армії, яка була з Левенгауптом.

Король вирішив, що краще було пожертвувати армією Левенгаупта, ніж ризикувати своїм ретельно підібраним військом. Король розумів, що якщо він чекатиме ще довше, то у Швеції більше не буде можливості розбити занадто швидко зростаючу владу Росії.

Проте він вважав, що граф Левенгаупт зміг би захистити себе у разі нападу російської армії. Нажаль, ця численна російська армія отримала ще й підкріплення від армії, яка воювала проти генерала Любекера.

Про марш графа Левенгаупта і про напад на нього російської армії, а також про його хоробру битву біля Лессни і про те, як він обережно діяв і намагався дістатися зі своїм військом до короля, було багато написано іншими авторами, тому я не буду повторюватися.

Після того, як король пройшов повз Дніпро недалеко від Могильова, він створив видимість того, що збирався маршувати зі своєю армією далі на Смоленськ, щоб змусити царя вивести свою армію з Северина і України. Таким чином у Мазепи були б розв'язані руки.

Король сподівався на те, що у нього вийшло б розпочати там битву з російською армією, але це було неможливо зробити. По той бік Дніпра знаходилася інша держава, яка називалася Міжіславське воєводство (з приміток: тут мається на увазі територія, названа на честь міста Мстислав на півдні від Смоленська). Вона належала Польщі і Литві і була геть покрита болотами, переповненими водою, тому що влітку того року постійно дощило.

Цар скористався цими умовами і почав відступати болотами, спалюючи усі міста, села і поля з житом, які були на шляху шведського короля. Армія короля щодня наздоганяла російську армію, і між військовими постійно виникали сутички. Деякі з них король описав сам.

Одного дня він відправив частину своєї армії за росіянами на іншому боці Могильова, у напрямку Смоленська, а потім здійснив контратаку, прямуючи з військом недалеко від міста Критзова (з приміток: Kritjev) через річку Соссну. Його шлях пролягав через великий ліс, який знаходився між містом Крітзова і містом Стародуб у Северині.

Неймовірний голод, від якого на той час потерпала шведська армія, неможливо описати. Більшість військових вже використала усі свої запаси хліба і солі, які у них були під час зимування. Не було жодної можливості десь знайти хліб, після того, як армія пройшла повз Дніпро.

Адже цар спалив усі села, а у лісі біля Крітзової його взагалі неможливо було знайти. Військові були змушені використовувати невеликі залишки їжі, які вони зберегли з часів зимування. Солдати використовували їжу економно, їли без хліба і солі, і не могли знайти щось їстівне на спалених полях.

Вони надзвичайно схудли і були змушені маршувати на далекі відстані під дощем, через болота, де усе навколо них було холодним і брудним. Король наказав генерал-майору Лагеркроні взяти з собою 1000 солдатів і облаштуватися у фортецях Северина: Стародубі, Мглині і Новгород-Сіверському, які за умовами договору короля з Мазепою мали б бути передані королівському війську полковником Скоропадським у Северині.

Але генерал-майору Лагеркроні не пощастило – його супроводжував підступний провідник і вказав йому неправильну дорогу. Через це він запізнився на кілька днів і прийшов до фортеці усього на пару днів раніше за короля з армією.

Скоропадський отримав з затримкою новини про битву Левенгаупта з росіянами і вони не змінили його думку. Але потім він дізнався про неуспішну військову операцію генерала Любекера і почув новини від військових шведського короля, які перебували у важкому стані через голод, втому і виснажливі походи.

Тому він вирішив, що шведам не пощастить, і подумав, що особисто для нього було б краще, якби він розповів царю про союз шведського короля з гетьманом Мазепою і його полковниками. Через це він сподівався, що цар його помилує.

Якщо хтось інший розповів би царю про цей союз, то цар не помилував би Скоропадського. Окрім того, що він розповів царю про союз, він зачинив ворота Стародуба і інших міст, які за умовами договору потрібно було передати генералу Лагеркроні, і впустив у ті самі фортеці російську армію, яку туди швидко направили під керівництвом генерал-майора Іффланда.

Коли король прибув у Северин, він побачив, що його зрадили, і зрозумів, що він не отримає підтримку і провіант для своєї армії. Окрім того, люди за наказом сховали усе, що могли, у фортецях, і через це король не міг повернутися тим самим шляхом назад. Адже його армія була послаблена, хоч вона і отримала підкріплення від того, що залишилося від армії Левенгаупта.

План – похід від Северину до Москви – можливо було б здійснити, якби ці фортеці у Северині передали б королю, згідно з умовами угоди. Але так не сталося і піти на Москву з фортецями, переповненими росіянами у тилу своєї армії, король не міг. Тому у короля не залишилося іншого виходу, ніж продовжити похід Україною.

Якби Мазепа не забарився, то результат шведського походу був би більш успішним. Мазепа дозволив королю з армією залишитися на якийсь час у Северині, щоб вирішити питання прийому шведської армії в Україні. Він хотів, щоб цар змилувався. Але поки він чекав, цар надіслав військових захопити Мазепу у його резиденції Батурин.

Самому Мазепі вдалося втекти, але місто розграбували і спалили. У ньому знаходилися великі запаси пороху, свинцю, зброї з металу і заліза. Особливо багато провіанту і рідкісних вин, яких небагато у Росії і Україні.

Більш за все шведській армії не вистачало пороху і свинцю для зброї, які були у Батурині. Було б добре, якби шведська армія отримала цей порох і свинець з Батурина. Тому що той порох, який вона отримала з Саксонії, намокнув і потім висох. Після подій у Батурині, Мазепа приєднався до армії короля з кількома тисячами козаків.

У той час король вирішив перейти через річку Десну в Україну. Про те, як здійснився перехід і яким чином російська армія намагалася цьому завадити, вже було багато написано і я не писатиму про це. Скажу тільки, що перехід був вартий похвали.

Коли армія перейшла до України, король наказав військовим розташуватися там. А він особисто зупинився у місті Ромни (з приміток: місто у 90 км на південь від Батурина). Багато хто відреагував на назву цього міста.

Адже з перших днів життя Нашої Величності йому ворожили, як і багатьом іншим важливим персонам і принцам. Правду кажучи, нашому Королю ворожили більше, ніж будь-якому іншому королівському сину у Європі. Усі ворожіння сходилися в одному: йому не посміхатиметься вдача і перемоги до тих пір, поки він не завоює Рим. І через те, що між назвами Рим і Ромни була не така вже і велика різниця, всі подумали, що передбачення здійснилося.

Армія розташувалася на зимівлю і отримала вдосталь хліба, вина, горілки, Кримського і Волоського вина, меду та їжі. Коням дали сіна і вівса. Усі змогли відновити свої сили і більше не думати про той голод, спрагу і проблеми, які у них були протягом останніх шести місяців маршування. За той короткий час зимування, усі хворі і виснажені одужали, а коні відкормилися.

Але цими привілеями шведська армія не могла довго користуватися. Тому що перед Різдвом 1708 року розпочався лютий холод, якого ще не було у історії людства, навіть на території України, у якій поля рівні, як море. Тієї зими цар вирішив зломити шведську армію (з приміток: цар Петро знаходився у місті Лебедин, дещо на схід від міста Псел, приблизно 120 кілометрів на північ від Полтави. Він хотів атакувати ту частину шведської армії, яка знаходилася у міста Гадяч (біля міста Псел).

Карл ХІІ заздалегідь негайно переїхав з міста Ромни до Гадяча і одразу ж після цього сам пішов в атаку. Продовжувати ці дії було складно спочатку через лютий холод, а потім через сильний спротив, який чинили ті міста, що підтримували росіян.

Атака міста Веприк, який знаходився у 20 км на схід від Гадяча, 7 січня 1709 року закінчилася поразкою шведської армії з втратами приблизно 1000 осіб померлих і поранених.

Після цього Карл ХІІ перевів свої операції на схід, біля Ворскли, можливо для того, щоб проникнути у Білгород, і змусив царську кавалерію відступити. Він завжди говорив, що міг поставити 10 солдат проти одного шведа, і якщо було б потрібно більше людей, то одразу отримав би їх з тилу, тому що він воював на своїй землі.

Чого шведський король не міг зробити. Тому цар захотів напасти на нас у цю найхолоднішу зиму. Спочатку він напав на тих солдатів, які знаходилися на краю табору. І змусив короля рятувати їх. Ця атака розпочалася на Різдво, коли холод був найлютішим.

Шведи понесли великі втрати, але вороги, за свідченням самих росіян, втратили втричі більше людей. Багато хто змерз до смерті і у великої кількості людей були відморожені частини тіла: у когось відмерзли руки, у когось ноги чи ступні. Король не мав бажання переслідувати росіян і нападав на них у їхніх же таборах.

Одного разу стався бій біля міста Краснокут. Там російську армію розбили і переслідували кілька міль. Після другої спроби король захопив місто Віпрек. Ці події вже описані в літературі і я не буду описувати їх. Те саме стосується майже щоденних боїв з росіянами, у яких брала участь то більша, то менша кількість людей. Але завжди росіяни тікали.

На початку весни король з армією розпочав перехід вздовж Пселу і річки Ворскли, на березі якої знаходилося місто Полтава. Піхота короля розташувалася у Полтаві, а кавалерія зупинилася у таборах на відстані кількох миль від Полтави. Король зазвичай розділяв частини своєї армії для перебування у таборах і дуже рідко збирав усіх разом.

Росіяни ж, які були у п'ять разів сильніше за шведську армію, завжди перебували у таборах усією армією і більша частина була в укріпленнях. Причиною, через яку король розділяв свою армію на окремі табори було те, що король хотів захистити армію від хвороб, які виникали, якщо уся армія знаходилася в одному таборі протягом довгого часу.

Щоб не переживати через те, що ворог міг би атакувати відокремлені табори короля, король сам постійно тримав ворога у страху, регулярно атакуючи його великою або малою кількістю людей. Звичайно, він втрачав певну кількість людей, але ніколи так багато, як його вороги, яких він лякав і змушував перебувати на стислій території в укритті. Вони хворіли і помирали від смороду, який виникав на місці перебування великих таборів.

Одразу ж після прибуття до Полтави король міг би захопити це місто, але воно було йому не потрібно. Він хотів використати його лише для того, щоб приховати свої плани і слабкість армії. Далі у Росію він не міг просуватися, повертатися він теж не хотів.

Він сподівався на те, що незабаром до нього приєднається польська армія короля Станислава і армія генерала Крассау, від яких король не отримав жодних листів протягом кількох місяців і сподівався, що армії вже десь поруч (коментар перекладачки: у листі короля Карла ХІІ, написаного у Будищі, 3 милі від Полтави д. 31 березня 1709, можна прочитати про те, що поштові зв´язки між Україною і рештою Європи з середини вересня 1708 були повністю перервані/зупинені. "Ми живемо як поза межами світу" (quasi ex mundo), писав один з учасників кампанії в Україні.).

Про те, як у той час розвивалися події у Польщі, усім відомо. Для тих, хто має більш глибокі знання про події, є зрозумілим той факт, що у короля були підстави сподіватися на те, що до нього незабаром приєдналися б польська і шведська армії. На той момент король Станіслав вже повинен був керувати Польщею.

Але після їхньої останньої зустрічі з королем, росіяни могли зробити з ними що завгодно. Чи можна покласти вину на генерала Крассау за те, що він дивним чином ставився до короля Станіслава і Київського воєводи (з приміток: Юзеф Потоцький) і до усієї польської армії, і що саме це призвело до того, що все добре, що могло статися, не сталося, я не можу судити. Це кожен має зробити сам об'єктивно.

Але за кілька тижнів до початку Полтавської битви до короля приїхав полковник Сандол зі своїм секретарем Клінковстремом, якого відправили від генерал-майора Крассау до короля. Від Сандола він дізнався про те, що не було жодної надії на те, щоб швидко задіяти турків у цю гру.

Секретар розповів, що король Станіслав і генерал-майор Крассау знаходилися у Великій Польщі і не дуже довіряли один одному. Тому у короля не залишалося іншого вибору, ніж викликати росіян на головну битву. І якщо у короля вийшло б її виграти, то він гідно і безпечно міг би дістатися Києва і там, через родючі землі, перевести армію через Дніпро, а потім прямувати до Волині і далі у Польщу.

Якщо б король програв, то єдине, що він би програв – це залишити Україну з непереможеною російською армією позаду. Тоді король не міг пройти тим шляхом на Київ без того, щоб знову перетнути Дніпро, де він сам раніше його перетнув, і мав би просуватися тими ж самими шляхами через безлюдні землі, якими він сам потім повертався до Валахії.

В результаті того, що в армії була б нестача усього необхідного, більша частина військових могла б дезертувати. І російська армія переслідувала би нас позаду. Таким чином цей відступ міг би виглядати як втеча, і надихнув би росіян, і налякав би шведських військових.

Задля того, щоб спонукати росіян до бою, король продовжив облогу Полтави і атаки з боку річки Ворскли. Я вже писав про те, що якби король хотів захопити Полтаву, він почав би наступ в іншому місті.

Росіяни, які зі своєю армією стояли на іншому боці Ворскли, намагалися постійно, щодня, переправити свої полки через річку, і напасти на Полтаву, але завжди поверталися з закривавленими головами назад. Одного дня, під час чергової спроби, їхній великий загін перебили і їхнього керівника Головіна, свояка Меншикова, захопили у полон.

Цар, для більшої зручності, з початку бойових дій дозволив генералу Ренне розташуватися у таборі з 7000 російських драгунів. Задля того, щоб їх перебити король таємно відправив генерал-майора Крузе з його кавалерійським полком, кавалерією з південної Сконе, частиною кавалерійського полку естготів і частиною драгунського полку Гуленшени разом з кількома тисячами солдатів з козацької піхоти, які називали себе Запорожцями під керівництвом їхнього керівника Кочубея (з приміток: неправильно написано ім'я. Норберг вказує ім'я Кошевий і Городенський).

Ця операція могла б завершитися успіхом, якби генерал-майор Крузе не маршував вночі повільно, як він це робив, щоб не відриватися від козацької піхоти. Ця затримка не сильно вплинула на хід подій, адже генерал-майор Крузе дістався російського табору на світанку і йому дуже пощастило. Був туман і його напад став несподіванкою для росіян.

Якби він продовжив просуватися далі у загін, то зміг би знищити його повністю – усіх 7000 вояків під командуванням генерала Рене. Але генерал-майор Крузе вирішив маршувати з військами лінійно.

В результаті цього росіяни виграли час для того, щоб сісти на коней і колоною прорубати вихід через військо генерал-майора Крузе, яке вишукувалося у лінію і сильно не постраждало. Ті ескадрони шведської армії, на які напали росіяни, були зруйновані вщент.

Таким чином росіяни змогли втекли. Якби генерал-майор Крузе проявив більшу відвагу, то, можливо, він не повернутися б назад до війська неушкодженим. Адже російська армія там була за кількістю вдвічі сильніша за шведську. Те, що ця операція була неуспішною, означало невдачу для короля.