Від розбіжностей у трактуванні минулого до побудови спільного майбутнього

Якою має бути дипломатія? Сьогодні — в умовах кризи демократії, зростання впливу авторитарних режимів, гібридних маніпуляцій суспільствами і популізму — ефективна дипломатія має називати речі своїми іменами, поширювати правдиву інформацію, стимулювати міжнародні діалоги та будувати мости між народами.

Та перед тим, як ці мости постануть, ми маємо усвідомити, що сталий мир і безпеку можна побудувати лише тоді, коли ми навчимось спільно давати раду з минулим.

Загалом розбіжностей у трактуванні минулого не уникнути, і однією з найбільших європейських цінностей є "єдність в розмаїтті", зокрема поглядів щодо минулого, але серйозні розбіжності у трактуванні ключових подій, які мали визначальну роль для таких понять як права людини, права народів на самовизначення, свободу слова чи совісті, є серйозним викликом і нерідко ускладнюють реалізацію спільних цінностей та принципів, на яких побудована об'єднана Європа.

Торік Український інститут і One Philosophy ініціювали дослідницький проєкт, щоб виявити розбіжності в тлумаченні основних історичних подій ХХ сторіччя, які висвітлювалися в європейських ЗМІ у 2018-2019 рр., а також подивитися, як у цьому контексті згадувалася Україна.

Загалом ми проаналізували 7 392 публікацій у 44 виданнях шести країн: Велика Британія, Німеччина, Польща, Франція, Україна і Росія.

Ми дослідили частоту та підтекст історичних наративів у найвпливовіших ЗМІ цих країн: від The Economist, Коммерсанта, Газети Виборчої, Le Figaro, Frankfurter Allgemeine Zeitung до Української правди.

Серед розглянутих тем: Голодомор, Друга світова війна (з особливим акцентом на Пакт Молотова — Ріббентропа та Ялтинську конференцію), український авангард та Розстріляне відродження, Чорнобильська катастрофа та тенденції демократизації після 1991 року на пострадянських теренах. Що ми з'ясували?

Десять головних висновків

1. "Наративні конфлікти" є невідворотними в процесі побудови історичної пам'яті.

Наприклад, усі проаналізовані польські ЗМІ називали голод 1932-1933 років в Україні геноцидом, влаштованим Сталіним та радянською владою.

У британських ЗМІ Голодомор описувався як масове вбивство, за яке відповідальна радянська влада. Інколи вживався термін "геноцид", але з такими виразами, як "вважається", "заведено вважати".

Винятком стало видання The Guardian, у якому Голодомор описали як організований Сталіним геноцидний голод в Україні. У французьких ЗМІ Голодомор згадувався лише побіжно як голод, спричинений політикою Сталіна, без визначення його геноцидом.

У німецьких ЗМІ засуджувалася жорстка політика Сталіна, проте, наприклад, у Die Zeit загальна риторика була схожа на російські аргументи проти визнання Голодомору геноцидом.

Водночас ми виявили спільний для України та інших європейських країн (окрім Росії) наратив, згідно з яким метою Пакту Молотова — Ріббентропа було розділити континент на сфери впливу між нацистською Німеччиною та СРСР.

2. Найменування або брендинг подій, процесів і феноменів має значення.

Австралійський журналіст для The Guardian пише, що сподівається, як одного дня в Австралії про злочини перед аборигенами говоритимуть національно обумовленими термінами, які склались у єврейського народу з Голокостом чи в українців з Голодомором.

Назва певного процесу чи феномену має важливу комунікативну здатність: усередині країни та зовні. Разом з тим ми маємо терміни, яким бракує ресурсу для торування свого шляху.

Серед них — "український авангард" та "Розстріляне відродження", які поки що залишаються невідомими й незрозумілими для медіа інших країн.

3. Від популярної культури залежить, на що звернуть увагу мільйони людей.

Очевидно, що річниці мають значення. Так, 2018 року європейські ЗМІ більше писали про Голодомор з нагоди 85-ї річниці вшанування пам'яті його жертв.

Кількість публікацій на тему пакту Молотова — Ріббентропа суттєво збільшилася 2019 року, що було пов'язано з 80-ю річницею його підписання.

Однак не менший вплив має і популярна культура. Поява книжки "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи" Сергія Плохія, вихід фільму "Чорнобиль" на HBO та фільму "Ціна правди" Аґнешки Голланд про Голодомор спричинили позитивну "провокацію" до переосмислення контексту, у яких обидві трагедії стали можливими.

4. Перші особи країни і їхнє ставлення до подій чи явищ мають значення.

Кількість публікацій про Голодомор в Україні різниться між часом президента Порошенка і президента Зеленського вдвічі: 609 публікацій у 2018 році проти 373 публікацій у 2019 році. І це попри те, що фільм "Ціна правди" вийшов уже за Зеленського.

Очевидно, що комунікаційна діяльність перших осіб може провокувати зростання уваги й осмислення певних тем, як-от обговорення російськими медіа допису Порошенка в соцмережах згадку Казимира Малевича як українського митця з нагоди його дня народження.

5. Якщо ми самі спочатку не проаналізуємо нашу історію, то годі очікувати цього від інших.

В Україні за досліджуваний період з'явилося менше ніж 20 публікацій, у яких згадувалися хтось з українського авангарду та Розстріляного відродження, крім Олександра Довженка й Казимира Малевича.

Ба більше, українські медіа їх не завжди ідентифікують як представників українського авангарду. Тож чи можемо дивуватись, що український авангард відсутній у наративах іноземних медіа?

Це той випадок, де просвітництво має початись і ґрунтовно закріпитись спочатку у власній країні. Однак важливо відзначити, що в цілому є прогрес з тим, що українські ЗМІ перестали використовувати термін "Велика вітчизняна війна" і глибше аналізують Другу світову війну.

6.    Низка тем і наративів вимагають більшої уваги.

Зокрема, бракує осмислення Ялтинської конференції, рухів опору в пострадянських країнах, дисидентського руху тощо. Дослідження підтверджує, що історичний наратив про СРСР як загарбника Східної Європи прослідковується лише в Польщі.

Крім того, лише The Times пише про неусвідомлення того, що Холодна війна "принесла з собою комуністичну систему, яка знищила місцеву опозицію, стратила лідерів опору воєнного періоду та встановила тоталітарний порядок".

Також не вистачає осмислення природи пактів, які "великі" держави думають, що укладають надовго, але насправді лише відтерміновують постання нових проблем з апріорі агресивними державами через поневолення і підпорядкування тоталітарним режимам "менших" народів.

7. Деякі теми потребують більшої сміливості для рефлексії.

У західному медіадискурсі досі є певні табу. Серед них — політика примирення щодо Гітлера, Мюнхенська змова. Під час дослідження ми не виявили їх глибокого осмислення у західних медіа.

Хоча між короткою пам'яттю європейських країн про їхню відповідальність у Другій Світовій війні і впливом російської пропаганди на західні суспільства сьогодні немає безпосереднього зв'язку, але російські медіа для внутрішньої російської аудиторії і пострадянського простору з цих питань надають поширення кремлівському наративу про "самі винні".

Адже у відповідь на закиди щодо Пакту Молотова — Ріббентропа з боку західних лідерів, Росія завжди витягує карту "Мюнхенської змови".

Одне з британських видань також згадує, що тема прирівняння нацизму та комунізму також була табуйованою, хоч представники східноєвропейських країн на річницю Пакту Молотова — Ріббентропа відзначали жертв обох режимів.

Відсутність обговорення незручного минулого, брак діалогу про складні теми, які в силу політичних обставин (як-от постання Берлінської стіни і поневолення Східної Європи в результаті Другої Світової війни) часто не дозволяє європейській спільноті засвоїти болісні уроки минулого й убезпечити себе від повторення історії.

8. Комплексні теми є найскладнішими для усвідомлення і висвітлення.

Тема демократизації на пострадянському просторі зібрала найменшу кількість публікацій — 380. Die Welt пише, що "інституційна реформа пострадянської системи прогресує повільно".

Загалом можна дійти висновку, що серед проаналізованих ЗМІ широко поширена думка, що залишається "розрив", "прірва", "відстань" між Західною та Східною Європою, особливо у питаннях розвитку демократичних та економічних інститутів.

Водночас немає серйозного аналізу глибинних ціннісних впливів і травм радянського минулого на пострадянські країни.

З досліджень цінностей ми бачимо, як повільно змінюється в Україні рівень довіри: з 2011-го по 2020-й рік він виріс з 23 до 30%, але це означає, що 70% людей в нашій країні не довіряють одне одному.

Однак є пагінці усвідомлень, які варто розвивати. Наприклад, британські медіа писали про те, що "низка пострадянських країн посилюють роль своїх мов, усе більше культурно віддаляючись від Росії" і "боротьба за встановлення демократії та верховенства права в Україні є невіддільно пов'язаною з прагненням до національного самовизначення".

9. Бракує проведення паралелей між минулим і сьогоденням.

В українських ЗМІ не вистачає рефлексії про зв'язок між демократизацією і декомунізацією пострадянського простору та глибшої рефлексії про уроки Чорнобильської катастрофи як каталізатора розпаду СРСР.

У західних ЗМІ, попри значну увагу до теми Чорнобиля в останні роки, бракує усвідомленого розуміння, що фейки та дезінформація, до яких західні країни стали настільки вразливими в останні роки через дії Росії, для самої Росії як ідейної правонаступниці СРСР є business as usual.

FT пише, що "Чорнобиль оповідає про загрози, які породжує обман. Радянська культура таємності і обману грає тут роль головного негативного персонажа". Проблема в тому, що на цьому рефлексії закінчуються.

Правильні висновки з Чорнобиля могли б бути дуже корисними для української і загальноєвропейської безпеки. Крім того, в західних ЗМІ належної уваги не отримує питання впливу Росії на їхні країни, хоча воно присутнє в українських ЗМІ.

Наприклад, Цензор.нет пише: "…впродовж десятиліть Холодної війни Захід вважав загрозою комунізм як ідеологію, а не як імперську природу Росії. Саме тому західний світ у другій половині вісімдесятих захопився ідеєю демократизації СРСР, а пізніше Росії...

Саме тому Росія за останні два десятиліття змогла майже непоміченою дотягтися до ключових процесів у західних демократіях — втручання у вибори, контроль за медіа, фінансування політичних партій, участь у видобутку і транспортуванні вуглеводнів".

10. Є багато потенційних для співпраці авторів і дослідників, які вже проявили інтерес до важливих для України тем.

Серед них — європейські й неєвропейські автори: від фінської авторки публікації про загрози для України варіанту фінляндизації до американських дослідників, які хоч і не є представниками європейського простору, але зовні мають можливість побачити те, що в силу етнічної приналежності й наближеності до історії цього простору часто не вдається європейським авторам.

Ми впевнені, що виявлення помилкових інтерпретацій та аналіз помилок у формуванні власної колективної ідентичності на національному рівні — це перший крок до протидії російській оптиці, яка має величезний вплив на тлумачення спільної історії та політики іншими країнами.

П'ять практичних рекомендацій для акторів культурної і публічної дипломатії України:


Сприяти застосуванню постколоніальної оптики для аналізу України західними ЗМІ

Що має робити культурна і публічна дипломатія, щоб західні аудиторії відмовилися від російської оптики для аналізу історії, культури та політики України?

Варто підкреслювати культурну ізоляцію та гомогенізацію, яка була спровокована століттями царської і радянської влади. Інформувати читачів західних ЗМІ про "європейські" елементи культурної історії України.

Заохочувати їх до ознайомлення з дорадянською історією та національними культурами окремих пострадянських країн. Це є ключовим засобом для протидії будь-яким наративам, які об'єднують ці країни в одну "пострадянську групу", не визнаючи їхньої самобутньої культурної спадщини.

До речі, це відповідає місії та стратегічним цілям Українського інституту, а саме: зміцнювати суб'єктність України, підвищувати обізнаність про нашу державу як окрему політичну та культурну реальність, а також розвивати сталий попит на культурну співпрацю з Україною.

Підтримувати міжнародні мистецькі проекти, які оповідають людські історії та свідчення очевидців

Наші висновки з дослідження тем Голодомору та Чорнобиля вказують на те, що саме фільми, книжки, мистецькі проекти, які вміло оповідають людські історії, найкраще поширюють знання про важливі історичні події серед закордонної громадськості.

Важливо не забувати про такий аспект: у контексті культурної дипломатії дуже важливо знайти правильну тональність і форму в роботі з травматичними, страшними, шоковими темами.

Буквальні й прямолінійні висловлювання спонукають глядача закритися, захиститися від цього. Тому культурні проєкти мають розповідати про трагічні сторінки історії вдумливо, обережно, багатошарово, з безумовною повагою до жертв і загиблих.

В Україні ще живі багато свідків трагічних сторінок української історії ХХ століття. Їхні особисті історії, розказані мовою мистецтва або навіть у відеоформаті для соцмереж, безсумнівно, допомогли б громадянам інших країн краще зрозуміти Україну.

Інше національне походження (Аґнешка Голланд) чи міжнародний статус дослідників (Сергій Плохій) має значення у піднятті довіри до важливих тем.

Тож підтримка міжнародних дослідницьких і авторських проєктів, резиденцій, стипендій, досліджень має бути пріоритетною для української держави.

Дослідити підручники історії у європейських країнах

Як формуються майбутні покоління в Німеччині, Франції, Великій Британії та Польщі?

Чи допомагають підручники з історії розвивати молоді європейську колективну пам'ять чи, швидше, зміцнюють "Вавилон" історичних пам'ятей, якому бракує спільної мови? Як згадується в підручниках Україна?

Аналіз підручників можна доповнити інтерв'ю або фокус-групами з викладачами історії у цих країнах. У результаті ми отримаємо ще глибші висновки й рекомендації.

Адже поєднання аналізу ЗМІ та аналізу підручників — це можливість отримати цілісні відповіді на запитання: наскільки кожна країна відрізняється від інших у своєму сприйнятті ключових подій XX століття?

Чи існують спільні наративи минулого, з якими варто працювати для спільного майбутнього?

Формування історичних знань серед молодого покоління в різних країнах може мати значні наслідки для реконфігурації ментальної карти Європи в геополітичному та геокультурному сенсі.

Налагодити координацію та співпрацю між інституціями

Було добре, щоб професійні та громадські проєкти мали цілісну підтримку від держави.

Наприклад, проєкти, створені за підтримки Українського культурного фонду, Держкіно чи інших локальних інституцій, можуть масштабуватися за кордоном завдяки Українському інституту та мережі закордонних дипломатичних установ.

У Данії, наприклад, для кращої координації між інституціями функціонує Міжнародна культурна панель.

Загалом у Панелі беруть участь 10 установ: Міністерство закордонних справ, Міністерство бізнесу та розвитку, Міністерством культури, Данський центр архітектури, Данський центр дизайну, Данський інститут кіно, Данський культурний інститут, Агенція з питань культури та спадщини, Данський мистецький фонд та офіційна туристична організація Данії "Відвідайте Данію".



Підтримувати роботу місцевих ГО, які мають внутрішню й зовнішню місію, особливо в прикордонні

У невеличкому польському містечку Красногруда працює ГО "Прикордоння", яке заснував Кшиштоф Чижевський.

Вони дивляться на свою роботу як на розвиток місцевої громади. Однак, зважаючи на те, що Красногруда знаходиться на межі Польщі, Литви, України й Білорусі, вони є місцем перетину історій усіх цих етносів, а ще євреїв, ромів та інших, що жили на цих теренах.

Тож місія такої організації автоматично стає публічно-дипломатичною й допомагає формувати поле довіри.

Ще один приклад — проєкт "Музей відкрито на ремонт", який допомагає мешканцям південних і східних українських міст знайомитися з дорадянською історією власного краю і таким чином найкраще декомунізує деякі міста та містечка.

Чи може цей проєкт мати транскордонний вимір, налагоджуючи співпрацю з контактними регіонами у Білорусі, Росії, Угорщині, Молдові?

Лише цілісний погляд на те, як Україна постає у міжнародному інформаційному просторі, може змістовно об'єднати зусилля державних і недержавних гравців та втілювати ефективні проєкти культурної дипломатії, що справді захищатимуть інтереси Української держави.