"В СССР инвалидов нет!..". Як люди з інвалідністю відстоювали свої права в СРСР
Сприйняття інвалідності було різним в кожний історичний період. Радянська парадигма визначала інвалідність як патологію або дефект, який необхідно було виправити. У період правління Леоніда Брежнєва характерним було створення мережі спеціалізованих закладів – будинків-інтернатів та функціонування лікарняно-трудових експертних комісій. Ці структури як раз-таки й мали повернути людину з інвалідністю до «нормального» життя через відновлення спроможності до праці.
Це відповідало офіційній ідеології марксизму-ленінізму, де праця була ключовою категорією для радянської людини[1], а люди з інвалідністю не мали бути на периферії і були таким самим трудовим ресурсом для будівництва соціалізму, як інші.
Окрім трудового спрямування, інтернати одночасно були місцем ізоляції людей з інвалідністю, які не вписувались своїм зовнішнім виглядом у парадигму "здорової соціалістичної нації"[2].
Істину суть цього підтверджує випадок, коли у 1980 р. в Москві мали відбутись Паралімпійські ігри. Тоді радянська влада відмовилась їх проводити не тільки через інфраструктурну непристосованість стадіонів, але спотворене сприйняття людей з інвалідністю.
Офіційна відповідь радянського уряду на запит Міжнародного інвалідного олімпійського комітету про участь у Паралімпійських іграх у 1976 р.: "В СРСР інвалідів немає"[3].
Звісно "немає", адже в СРСР створювалась ілюзія ідеальної держави, у якій не було місця людям, які не вписувались в ідеальний образ "нової людини" – сильної не просто духом, але й тілом.
"Задача партийной пропаганды – воспитание новых героев, а вид калеки – антисоветски пацифистичен. Он наводит на мысль об израненной земле, машинах, блиндажах, скелетах зданий, закрученных в немыслимые спирали мателлоконструкциях. Все это давит на психику в ненужном партии направлении"[4], – писав Юрій Кисельов, засновник Ініціативної групи захисту прав інвалідів.
Зародження руху людей з інвалідністю: спроби створити товариство, яке б захищало їх права
Часом пробудження, коли люди з інвалідністю відкрито заявили радянській владі про себе був 1956 рік. Тоді відбулась перша в Радянському Союзі демонстрація 30 мотоколясок, яка проходила перед будівлею ЦК КПРС[5].
Одним з її організаторів був майбутній засновник Ініціативної групи захисту прав інвалідів – Юрій Кисельов.
Учасники демонстрації прагнули створити власне товариство, на кшталт Всеросійського товариства сліпих та глухих, яке б захищало інтереси людей з порушенням опорно-рухового апарату.
Після демонстрації п'ятьох демонстрантів було запрошено на розмову з представниками Міністерства соціального забезпечення щодо обговорення питання створення такого товариства, але ініціатива так і не мала продовження[6].
У 1965 р. Юрій Кисельов провів другу демонстрацію на захист прав людей з інвалідністю, яка проходила у рамках поетичного мітингу біля пам'ятника Пушкіну у Москві.
На ній правозахисник порівняв незадовільне становища осіб з інвалідністю в СРСР та краще на Заході[7]. Звісно, на такі "антирадянські" публічні виступи міліція відреагувала миттєво: деяких демонстрантів забрали та відвезли у невідомому напрямку[8].
Проведення демонстрацій людьми з інвалідністю протягом 1950-1960-х рр. не мало сталого та масового характеру через їх неспроможність подолати інфраструктурні та психологічні бар'єри. У своїх свідченнях у 1993 році Юрій Кисельов зауважував, що пошук людей для участі в демонстраціях був надзвичайно складним, адже:
Инвалиды достаточно запуганы, покорно верят пропаганде и замкнуты в своих квартирах с непреодолимыми лестницами и разными барьерами. К тому же их очень легко "достать": проколоть шину, испортить машину или раздавить ее грузовиком, что впоследствии бывало[9].
Упродовж 1970-х рр. було здійснено декілька спроб створити організацію осіб з інвалідністю, яка сприяла би утворенню Всесоюзного Товариства Інвалідів. У 1972 р. Генадій Гуськов разом з Валерієм Тетеріним організували у Воронезькому інвалідному будинку №1 виробниче підприємство – експериментальну майстерню, у якій проходило виробництво акумуляторних пробників[10].
На такий трудовий експеримент влада відреагувала вкрай негативно та ініціювала кампанію цькування організаторів майстерні місцевими жителями, що призвело до закриття майстерні[11]. До самих ініціаторів застосували силу: Генадія Гуськова побили та відправили у "будинок інвалідів" до Актарську[12], а Валерія Тетеріна, оголеного паралізованого чоловіка, пронесли по жіночому відділенню "будинку інвалідів", знущаючись над його зовнішністю. У ту ж ніч, він покінчив життя самогубством[13].
Інша спроба створення товариства для людей з порушенням опорно-рухового апарату була зроблена у 1973 р. Василем Голубовим та Іриною Виноградовою. Представники Міністерства соціального забезпечення чітко дали зрозуміти, що Ірина та Василь не уповноважені вирішувати проблеми людей з інвалідністю[14].
У 1975 р. Юрій Кисельов створив Ініціативний комітет, який звернувся з питанням створення Всесоюзного товариства інвалідів до керівництва партії через Міністерство соціального забезпечення СРСР. Тоді їх вимоги було відхилено[15].
Ситуація змінилась у другій половині 1970-х р., коли у радянському правовому полі з'явився Гельсинський Акт. По суті, цей документ надавав правомірну можливість утворити організацію, яка б захищала права тої чи іншої категорії населення.
Відтак, з'явилась Московська Гельсинська Група (далі – МГГ), яка стала каталізатором для появи Ініціативної групи захисту прав інвалідів (далі – ІГЗПІ).
Члени МГГ відкрито виразили свій інтерес до проблем осіб з інвалідністю у документі №38 "Про стан інвалідів", де описали тяжкі умови існування, що пригнічують гідність людей з інвалідністю в СРСР: незадовільне забезпечення протезами, неправильно спроектовані житлові приміщення та вказували про необхідність створення незалежної асоціації осіб з інвалідністю для подолання цих проблем[16].
Ініціативна група захисту прав інвалідів як оплот гласності проблем людей з інвалідністю
Ініціативна група захисту прав інвалідів з'явилась у 1978 р. Члени групи публічно заявили про свою діяльність на конференції МГГ 25 жовтня 1978 р.[17]. Засновниками ІГЗПІ були люди з набутою інвалідністю: Валерій Фефелов, Юрій Кисельов та Файзулла Хусаїнов.
Також, у склад членів групи входила дружина Валерія Фефелова – Ольга Зайцева. Вона не мала інвалідності, тому її функції переважно зводились до фізичної допомоги: кудись з'їздити, відвести чи привести матеріали[18]. На початку 1980-х р. до Ініціативної групи приєднався Володимир Рябоконь у якості редактора. Окрім цього, Рябоконь займався відправкою матеріалів ІГЗПІ на Захід:
Юрий передавал документы, я просматривал их, если у меня были какие-то вопросы, то мы переговаривались исключительно только на бумаге вот и всё, никогда вслух. Иногда что-нибудь мы конечно говорили, но существенные вещи, что касается передачи материалов, редактуры и так далее – всё это молча делалось. Вот я собирал эти документы, работал над ними дома и потом уже, когда они были все отредактированы, я их передавал[19].
Навесні 1981 р. замість Володимира Рябоконя редагуванням бюлетенів почала займатись Олена Саннікова[20]. Беззаперечним лідером ІГЗПІ був Юрій Кисельов, але у взаємовідносинах між членами групи не існувало жодної ієрархії, навпаки, голос та думка кожного мали значення[21].
Основною метою діяльності ІГЗПІ було створення Всесоюзного товариства інвалідів, а серед напрямків діяльності був збір та поширення інформації про становище осіб з інвалідністю в СРСР, написання клопотань радянськими органами щодо покращення соціального забезпечення людей з інвалідністю, звернення до міжнародної громадськості та налагодження контактів з міжнародними організаціями[22].
Хоча Ініціативна група захисту прав інвалідів вела свою діяльність від обличчя усіх категорій людей з інвалідністю, члени групи усвідомлювали про існування диференціації серед людей з різною групою інвалідності:
"Инвалиды Великой Отечественной войны обслуживаются вне очереди". Эту вывеску встречаешь по всей территории СССР во всех общественных местах: магазинах, поликлиниках, аэропортах, вокзалах, у всех железнодорожных касс и т.д. Инвалиды других категорий должны стоять в общей очереди.
Измученные многочасовым ожиданием, опираясь на аморальность этой вывески, люди, как правило, с наслаждением издеваются над больными, не пропуская их вперед. Это – жизненная иллюстрация государственного отношения к инвалидам детства, труда, случая и культивирование аморальности[23].
Тому, вони чітко вказували, що можуть виступати від імені "інвалідів війни" тільки за попереднім узгодженням[24].
Для реалізації поставлених цілей, члени ІГЗПІ випускали інформаційний бюлетень, у якому містились документи групи, листи людей з інвалідністю, звернення до владної верхівки, міжнародної громадськості, власні статті членів групи або їхня реакція на поточні події.
Завдання між членами групи спеціально не розподілялись, переважно, документи укладали Юрій Кисельов та Валерій Фефелов, але підписи ставились від усіх членів групи[25]. До речі, Юрій Кисельов доволі у цікавому форматі зберігав документи ІГЗПІ:
У него Запорожец такой, знаете ли, был очень интересный. Там было всё как бы разобрано и в результате мы сидели на полу. У него там было днище, где он держал документы. Потом у него тележка была, он на ней катался, и там тоже был тайник, где он держал свои бумаги, это я помню очень хорошо[26].
За п'ять років існування групи було випущено 14 випусків бюлетеню, формат яких не був повністю уніфікований: не існувало чітких принципів для формування тематичного наповнення бюлетенів, це робилось згідно поступового надходження інформації[27]. Самвидавні матеріали Ініціативної групи поширювались характерним для правозахисників способом – з рук в руки або з оказією[28].
Окремі тематичні документи ІГЗПІ були присвячені різним соціально-економічним проблемам людей з інвалідністю: недолікам у працевлаштуванні, матеріальному забезпеченні, відпочинку, лікуванні, протезуванні та ортопедії, житловій та транспортній проблемі. Описуючи кожен аспект, члени групи завжди робили акцент на тому, що існуючі проблеми усіляко обмежували права людей з інвалідністю в СРСР.
Іншою формою діяльності ІГЗПІ було проведення соціологічних опитувань шляхом анкетувань. Члени групи це робили, щоб виявити рівень розуміння наявних проблем та збирати статистичні дані про забезпечення людей з інвалідністю роботою та засобами для існування[29].
Достеменно не відомо, яку кількість людей вдалось опитати членам групи, оскільки анкети постійно вилучались при обшуках[30]. Анкета налічувала 14 питань, на які люди з інвалідністю мали дати закриту або відкриту відповідь.
Серед відкритих питань центральними були наступні: "Що заважає Вам працювати?", "Що може полегшити Ваше життя?", "Якщо живете в будинку-інтернаті, то що Вас не влаштовує там?".
В Архіві історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу вдалося відшукати 61 заповнену анкету за 1978-1979-ті рр., надісланих з різних республік – РСФСР, УРСР, Молдавська УРС. За цією вибіркою можна простежити ключові потреби людей з інвалідністю.
Реакція радянської влади на діяльність ІГЗПІ
З самого початку існування ІГЗПІ, члени групи чітко задекларували не-опозиційний характер своєї діяльності: "Мы стремимся в первую очередь отразить как насущную проблему, так и действительное положение инвалидов в СССР. Имея достаточно лояльное отношение к власти, мы не претендуем на какую-то опозицию или 'самодеятельность'"[31].
До того ж,усі члени групи відкрито вказували у публікаціях свої адреси проживання, що підтверджує відсутність у них наміру діяти нелегально. Такі настрої є притаманними для учасників правозахисного руху загалом, так само як і реакція влади на дії дисидентів.
Радянська влада відреагувала на діяльність ІГЗПІ вкрай негативно, тому що члени ІГЗПІ відкрито писали про існуючі проблеми, але це за інтерпретацією радянського керівництва були "антирадянські наклепи". Способи влади протидіяти ІГЗПІ були типовими на правозахисну діяльність:
Обшуки. 30 жовтня 1978 р., скориставшись фізичною неспроможністю Валерія Фефелова, у його квартирі було проведено незаконний обшук особистих речей лейтенантами міліції районного відділу Юр'єв-Польського Карауловим та Єгорушкіним[32]. Вони намагались знайти у нього вдома "сторонніх осіб", але після прочитання особистих листів, залишили квартиру[33].
Залякування. Через декілька днів біля воріт гаражу Валерія Фефелова було викопано яму[34], яка по суті унеможливила його пересування. Згодом, 6 листопада 1978 р. мав місце повторний візит на квартиру Фефелова, під час якого співробітники КҐБ заявили, що створення ІГЗПІ суперечить радянським законам та вимагали розпустити групу. Однак, представники КҐБ не сказали, яку саме статтю порушила Ініціативна група[35].
Погрози. 10 листопада 1978 р. Рада депутатів селища Планерське, Кримської області прийняла рішення про знесення будинку Юрія Кисельова, аргументуючи це незаконним захопленням території та не відповідності обов'язковому проєкту місцевого архітектурного управління[36].
Кисельов проживав у будинку, який разом з друзями-архітекторами спроектував та побудував його у 1956 р.[37]. Спершу, він намагався побудувати будинок за підтримки радянських архітектурних установ, але на його запит Архітектурне управління не відреагувало, оскільки на той час ніхто офіційно не займався побудовою спеціального житла для людей з інвалідністю[38]. Натомість, Юрію Кисельову було видано офіційний дозвіл на будівництво у 1956 р., яке влада навмисно у 1978 р. сфабрикувала[39].
Побиття та підпал будинку. У 1981 р. протидія діяльності групи вже набула радикального характеру. У грудні 1980 р. на Юрія Кисельова було скоєно напад з побиттям у під'їзді; а вже у березні 1981 р. було здійснено підпал його будинку в Криму разом з усім майном та мотоколяскою[40]. Олена Саннікова, згадує:
В мае 1981 года Юрий попросил меня поехать вместе с ним в Коктебель посмотреть, что осталось от дома. От дома остались обгорелые стены, сгорел каменный гараж и старенькая машина "Запорожец".
Каким-то чудом уцелела деревянная пристройка. Мужество, конечно, он проявил огромное, когда не выдал эмоций и шутил в разговорах с людьми (толпа местной интеллигенции повалила сразу же, как только мы там появились, Юрия Ивановича там знали все)[41].
Фактично, владні органи поступово досягли своєї мети і знищили не просто місце проживання члена Ініціативної групи, а й осередок комунікації однодумців з інвалідністю.
Незважаючи на провокативні вчинки з боку правоохоронних органів, до певного часу ІГЗПІ не піддавалась залякуванням. Члени групи інформували своїх читачів, що навіть у випадку арешту вони будуть продовжувати вести свою діяльність, а їхні місця в групі можуть зайняти анонімні особи з інвалідністю, які підтримують діяльність Ініціативної групи захисту прав інвалідів[42].
Інформаційне цькування. У 1980 р. проти Валерія Фефелова розгорнули інформаційну кампанію у юр'єв-польській газеті "За комунізм". 13 травня 1980 р. було випущено статтю, у якій діяльність Валерія Фефелова репрезентувалась як "антирадянська":
"Фефелов ради тщеславия и придания себе значимости в 1978 г. стал выдавать себя за правозащитника себе подобных людей, сочинять и рассылать знакомым и незнакомым лицам тенденциозные клеветнические материалы, порочащие советский ощественный строй"[43].
Очевидно, що ЗМІ повністю залежали від офіційної політики, тому у газетах поширеним способом у звинуваченні були наклепи.
Валерій Фефелов, у свою чергу, написав статтю у відповідь. Вона була опублікована у бюлетені ІГЗПІ у червні 1980 р. під назвою "Чого я хочу". Ключова теза була про необхідність забезпечення людям з інвалідністю повноцінного права на життя, яке полягало у дозволі мати товариство та друк, нормальний одяг та мотоколяски, пристосований транспорт, можливість отримати гідну освіту, роботу згідно зі специфікою травми або захворювання, придбати автомобіль, користуватися кваліфікаційною медичною допомогою, мати доступ у місця відпочинку, щоб були доступні усі громадські місця – театри, кінотеатри, бібліотеки[44].
Власне члени групи були настільки впевненими у правильності своїх дій, що 2 квітня 1980 р. відкрито звернулись до міністерки соціального забезпечення Дани Комарової. Члени ІГЗПІ мали бажанням відкрито обговорити та отримати конкретні відповіді від Комарової, але жодної відповіді не одержали[45].
Переломним роком у настроях членів групи можна вважати 1982 р. Саме тоді, у 14 номері бюлетеню були опубліковані два звернення із чітко визначеним опозиційним характером.
15 квітня 1982 р. був написаний відкритий лист Файзулли Хусаїнова на ім'я Президії Верховної Ради СРСР. У ньому член групи заявив про початок одноденних голодувань, приурочених до 1 травня, 7 жовтня, 7 листопада та 10 грудня через порушення радянським керівництвом прав на лікування, житло, відсутність телефону у квартирі та ведення постійних беззаконних дій з боку влади[46].
15 січня 1982 р. Валерій Фефелов опублікував відкритий лист, у якому також звертався до Президії Верховної Ради СРСР: "Я верю, будущее не за злом и насилием, не за хамством и издевательством, а за разумом, справедливостью, нравственностью, а значит – не за вами"[47]. Коли настрої Фефелова стали більш радикальними, радянська влада миттєво відреагувала.
Примусова еміграція. Восени 1982 р. подружжя Фефелова та Зайцевої були поставлені перед фактом: або їх відправлять у табір, або вони емігрують за межі Радянського Союзу[48]. Члени групи обрали другий варіант.
На той час, вимушена еміграція була поширеним способом, який влада застосовувала проти правозахисників[49]. Після того, як Фефелов та Зайцева залишили СРСР, в Ініціативній групі фактично залишились Юрій Кисельов з Оленою Санніковою, яка була в ІГЗПІ до моменту її арешту у 1983 р.[50].
Окрім цього, члени групи активно вели комунікацію із Заходом, до чого також була особлива нетерпимість. Зв'язок з міжнародною громадськістю давав змогу ІГЗПІ розповісти про проблеми людей з інвалідністю у міжнародному публічному просторі.
Члени групи мали можливість отримувати зворотну інформацію про становище осіб з інвалідністю на Заході, яку вони використовували, створюючи порівняльні матеріали.
Комунікувати ІГЗПІ вдавалось як з міжнародною пресою, яка публікувала їх статті та звернення, так і з організаціями (Асоціація людей з травмою спинного мозку, Англія та Європейський рух людей з інвалідністю, Бельгія), що запрошували отримати членство.
1983 р. умовно можна вважати точкою, яка розділила членів групи, хоча це не був кінець діяльності ІГЗПІ:
Группа никогда не заявляла о своем распаде, о прекращении деятельности. Просто деятельность стала невозможна, ее задушил КГБ. С другой стороны, отдельные заявления от лица группы Юрий Киселев создавал и передавал на Запад все время. После моего ареста ему в этом помогали другие люди. Но активной деятельности быть уже не могло[51].
Після 1983 р. ІГЗПІ перестала випускати бюлетені, однак, упродовж 1980-х рр., Юрій Кисельов продовжував публікувати різні документи та звернення. Наприклад, його особистий матеріал під назвою "Право підлості" (1989). У ньому Кисельов висловив свою позицію щодо створення Всесоюзного товариства інвалідів у 1988 р. Власне, лідер ІГЗПІ оцінював його появу дуже неоднозначно:
В перестройку режим был вынужден разрешить общество инвалидов, которого так долго мы добивались, но поставил во главе угодливых и послушных. Им и поручили дискредитировать нас. Вместе с "Московской правдой" в статьях "Ущемленная совесть" и "Обойдемся без борца" Чегаринцев, Евстифеев, Ломакин, Лупилов и Вахтина – "смельчаки" по команде сверху сделали это[52].
Після смерті Юрія Кисельова у 1995 р., існували люди, які намагались продовжити його справу та ті, хто увічнив пам'ять та внесок лідера ІГЗПІ у рух за права людей з інвалідністю:
После кончины Юрия Ивановича, ИГЗПИ продолжала работать. Замечательные энтузиасты подхватили дело Юрия Ивановича и продолжали – это Таира Фейзурахманова и её коллеги продолжали приёмы инвалидов, помогали с юридической помощью в решении их вопросов.
Потом была организована энтузиасткой одной – Нелли Ивановной Саламатиной, Лига помощи инвалидам имени Юрия Киселёва. Стали мы заниматься тем, чтобы на доме, где находился Центр по правам человека, где последние годы работал Юрий Иванович, была бы мемориальная доска[53].
Члени ІГЗПІ діяли у рамках визначеної стратегії правозахисту – створювали інформаційні бюлетені, покликалась на верховенство закону, встановлювали контакти із Заходом, їх ідейним підґрунтям завжди було толерантне ставлення до будь-якої категорії населення.
Але через свою незалежну правозахисну природу, відкрите висвітлення проблем людей з інвалідністю та ведення комунікації із Заходом, вони піддавались різноманітним утискам, через що і вимушені були припинити діяльність.
[1]Геллер М. Машина и винтики. История формирования советского человека. – Лондон, 1985. – С. 29.
[2]Шек О. Социальное исключение инвалидов в СССР // Нужда и порядок: история социальной работы в России, ХХ в. / Ред. П. Романов, Е. Ярская-Смирнова. – Саратов, 2005. – С. 389.
[3] Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 109. – Арк. 159.
[4]Киселёв Ю. Мертвые герои дороже живых // Посев. – 1985. – №4. – С. 9.
[5]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 32.
[6] Там само. – Арк. 3.
[7]Как это было. Очерки истории инвалидного движения в России и создания ВОИ // Исключенные из общества. – 2008. – №28. / Електронний ресурс: http://www.index.org.ru/journal/28/kakbylo.html, відвідано 20.02.2020.
[8]Там само.
[9]Звернення Юрія Кисельова. – Арк. 4 // Документи Ю. Кисельова.
[10] Там само. – Арк. 2.
[11]Фефелов В. В СССР инвалидов нет!.. – Лондон, 1986. – С. 33.
[12]Відкриті листи Ю. Кисельова. – Арк. 3 // Документи Ю. Кисельова.
[13] Там само.
[14]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1-2.
[15]Фефелов В. В СССР инвалидов нет!.. – Лондон, 1986. – С. 36.
[16] Документы Московской хельсинской Группы / состав. Д. Зубарев, Г. Кузовкин. – Москва, 2006. – С. 258-259.
[17]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 109. – Арк. 657.
[18]Інтерв'ю з Оленою Санніковою від 16 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 2.
[19]Інтерв'ю з Володимиром Рябоконем від 21 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 4.
[20]Інтерв'ю з Оленою Санніковою від 16 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 1.
[21]Інтерв'ю з Оленою Санніковою від 16 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 3.
[22]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 13.
[23] Там само. – Арк. 11.
[24] Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 109. – Арк. 675.
[25]Інтерв'ю з Оленою Санніковою від 16 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 2.
[26]Інтерв'ю з Володимиром Рябоконем від 21 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 3.
[27]Інтерв'ю з Оленою Санніковою від 16 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 3.
[28] Там само.
[29] Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 109. – Арк. 161.
[30] Інтерв'ю з Оленою Санніковою від 16 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 3.
[31]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1.
[32] Там само. – Арк. 50.
[33] Там само.
[34] Там само.
[35]Там само. – Арк. 52.
[36]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 51.
[37]Там само. – Арк. 98.
[38]Там само. – Арк. 51.
[39]Там само. – Арк. 50.
[40]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 109. – Арк. 641.
[41] Інтерв'ю з Оленою Санніковою від 16 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 3.
[42]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 67.
[43]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 109. – Арк. 144.
[44] Там само. – Арк. 145.
[45]Там само. – Арк. 150.
[46]Архів історії інакодумства СРСР Міжнародного Меморіалу. – Ф. 109. – Арк. 874.
[47] Там само. – Арк. 875.
[48] Там само. – Арк. 192.
[49]SovietDissentandItsRepressionSince the 1975 Helsinki Accords // Central Intelligence Agency. – 2011. – P. 6.
[50]Інтерв'ю з Оленою Санніковою від 16 травня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 5.
[51] Там само. – С. 6.
[52]Відкриті листи Ю. Кисельова. – Арк. 8 // Документи Ю. Кисельова.
[53]Інтерв'ю з Ірмою Філіпповою від 2 червня 2020 р.; м. Київ. Інтерв'юер: Віра Щербіна. – С. 4.
